•    < ТВОРИ В.К. ЛИПИНСЬКОГО В КОЛЕКЦІЇ ЗАТУРЦІВСЬКОГО МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ
•    РОЗВИТОК ТОРГІВЛІ У ВОЛОДИМИРСЬКОМУ ПОВІТІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 16-18 СТОЛІТТЯХ >

КНЯЗІ САНГУШКИ «RODV. WYELKIEGO. KNIZE. LITHEWSKIĚ. OLGIERDOWA»

 Вступ

Минувшині династії Сангушків присвятило увагу багато геральдистів, істориків, сучасників, котрі нерідко були близькими до князівської фамілії.

Серед них – К. Несецький, А. Бонецький, Г.-К. Стадніцький, О. Пжездецький, Ю. Вольфф, З.-Л. Радзимінський, М. Грушевський, Б. Горчак, Л. Дембіцький, В. Поль, Ю. Дунін-Карвіцький, Ю. Крашевський, Е. Жищевська, А. Веритус, Е. Хлопіцький, К. Лясковський, Р. Афтанази, Т. Ярошевський, П. Хжановська, К. Солтис, В. Мейштович, Д. Бовуа, М. Ковальський, Н. Яковенко, І. Мицько, Л. Войтович, Ю. Охріменко, В. Ковальчук, В. Берковський, О. Однороженко, а також і автор цих рядків та інші.

Пильний погляд десятків учених і літераторів на цей рід свідчить про його непересічне значення в історії Великого князівства Литовського, Польщі загалом і Волині зокрема, Російської імперії та її Заславського повіту. Першочерговими джерелами для дослідження історії родини є, насамперед, архів Сангушків, що зберігається в м. Кракові [1], а також Литовська та Коронна метрики, судові акти, інвентарі маєтків, листування тощо.Нашу увагу привернула кількасотлітня гостра дискусія про витоки роду та етимологію його прізвища. Суперечки з обох проблем, можливо, уже не такі запальні, як раніше, дивним чином не втихають і досі. Скромно усвідомлюючи й оцінюючи наші можливості, все ж таки ми спробуємо сказати своє слово і в першому, і в другому питанні. Звісно, тут буде не стільки власного, суб’єктивного (хоча дещо зустрінеться), скільки переважатиме уважний аналіз існуючих гіпотез та систематизація доказів як на користь версії, винесеної у заголовок розвідки, так і протилежної, за К. Несецьким – «od Lubarta Gedyminowicza, nieod Olgerdowicza [ródten] początki swoie zasiąga».

Ми вдячні всім, хто вже до нас досліджував цю проблематику, зробив свій вагомий внесок в наукову, джерелознавчу, літературну й публіцистичну Сангушкіану. Ми цінуємо і поважаємо як інтуїтивні передчуття, що стоять за модальними «можливо» або «я вважаю», так і чіткі наукові висліди. Адже за тими й другими – тяжка праця дослідника, коли, буває, на встановлення чи відхилення якогось помилкового історичного факту затрачаються дні і тижні. Крім того, у кожного своя пошукова стежина. Отож не вважаємо, що сказали в означеній царині останнє слово. Але будемо задоволені, коли хто-небудь скористається й нашою аргументацією.

 Dux Sаnguschсo – dux Senguschсo

Сьогодні прийнято вважати, що родоначальником древнього роду є той Сангушко (dux Sаnguschсo), котрий у латиномовному акті від 21 серпня 1433 р. «zeznaje, iżotrzymał…» – повідомляє, що він отримав від Владислава ІІ Ягєлли маєтки Ратно – на Волині і Крошвичин (правильно: Krośniczyn. – В.В.) – на теренах Холмщини (останні добра раніше належали його племінникам Іванові та Олександрові, синам покійного брата, кн. Гурки – ducis Hurkonis), щоб відбудувати їх після розорення [війною короля з Свидригайлом] і платити з них щорічну оренду [2]. Цьому Сангушку належав і весь Кошерський повіт, а суперник Великого князя Свидригайла, Великий князь Жигмунт, додав йому ще й Тростяницю в Кам’янецькому повіті. Щоправда, відразу як тільки кн. Сангушко після смерті Ягєлла порвав дружбу з поляками і став на сторону великого князя Свидригайла – «przystał do Szwitrigajły» [3] (на нашу думку, це могло статись весною 1436 р., коли цей князь русинів знову переможно, але не надовго, зайняв Брацлавщину, Кременеччину й Волинь), новий король Владислав ІІІ конфісковує у свого двоюрідного брата і Ратно, і Кроснічин. Сангушкові «боліли» втрачені добра. Тому він, не чекаючи відновлення влади Свидригайла, вчинив погромний напад на тепер уже королівське місто Ратно. В результаті «zagwałtowny najazd zamku Ratnairóźne gwałty» [4] – за напад на Ратненський замок та інші розбої dux Senguschсo втратив ще й Кошерщину, і був вигнаний геть з батькових маєтків. Наталія Яковенко трактує ці події так: «1441 року Владислав ІІІ відібрав у князя Сангушка Федьковича Кошерську волость після того, як князь силоміць приєднав до неї колишнє родове, а тоді королівське, місто Ратно. Прим.: 1443 року великий князь Казимір повернув Ратно Сангушкові» [5]. Рік народження нашого героя невідомий, зате існує щонайменше дві дати смерті: близько або пізніше 1455-го [6] і до та після 1463 рр. Остання, певно, теж не остаточна і, можливо, є роком входження князя в монастир. Ця думка випливає з факту, що дружина князя, кн. Ганна отримала 10 березня 1463 р. «Potwierdzenie…» своїх прав на відписані їй чоловіком маєтки, але при цьому вона вдовою не іменується [7]. Більше того: в отриманому у Бірштанах «Підтвердженні…» від поважної ради з шести представників ясно сказано, що «Княгини Сонкгушковой Тростяница до живота… (коли – вже зараз, 10 березня 1463 р., чи з часу виникнення потреби? – В.В.), аж имєть на (добє, аж будет на) удовьи(м) стольци сєдєти…» – як буде потреба, як буде на вдовиному стільці сидіти. Значить, в ту пору вона ще на ньому не сиділа. Дехто [8] впевнено іменує кн. Сангушка сином Федора Ольгердовича (1332–1394), кн. Ратненського, котрий мав 11 братів, у тому числі й Костянтина, кн. Чорторийського (1330–1386), Володимира, кн. Київського (1331–1398), Владислава ІІ Ягєлла, короля польського і великого князя литовського (1354–1434), Скіргєлла-Івана, великого князя Київського і намісника великого князя литовського (1356–1396) та ін.

Дослідницькі традиції (школи)

Тим часом, з’ясування витоків древнього роду ділилося відповідно на кілька традицій: польську ранню (її представники Б. Папроцький, Ш. Окольський, М. Стрийковський і ін.; перший – Сангушка називав то сином Ольгерда, то – Гедиміна; другий – спочатку виводив Сангушків від Любарта, пізніше – Федора, сина Ольгерда іменував Федором-Любартом Сангушком; інші вчені Любарта-Дмитра чи його сина, Федора ототожнювали з кн. [нібито Дмитром] Сангушком і т. ін.); польську середню (виводила Сангушка виключно від Любарта Гедиміновича; домінувала з 1639-го до 1886 рр.) і литовсько-руську (завжди стверджувала, що Сангушки походять з дому Ольгерда).

Прихильників другої «школи» очолював К. Несецький, якого далі ми ще будемо цитувати. Проте з виходом в 1853 р. праці К. Стадніцького «Synowie Gedymina» та 1886 р. – книги Ю. Вольффа «Ród Gedymina» і решта польських учених поступово схиляється до версії «від Ольгерда». У наші дні і, зокрема, наші, українські дослідники в цьому питанні або не визначились, або вийшли на польську традицію періоду К. Несецького. Як це не дивно, але й самі Сангушки теж не мали стабільної думки щодо імені свого династійного родоначальника. Виводити себе від кн. Володимирського і Луцького Любарта Гедиміновича (пом. 1384 р.) вони почали з 1639-1640 рр. Зрештою, треба сказати, робили це невпевнено. Адже до згаданої дати (а смисл її розкриємо далі), Сангушки не раз іменували себе тільки Ольгердовичами. Саме так, тобто «з роду Ольгерда», названий в епітафії на цвинтарному камені, що в чеському Яромирі, покійний Дмитро Сангушко, чоловік Гальшки Острозької: «KNIZE. DIMITHR. SANDVSCKOWYCZ. RODV. WYELKIEGO. KNIZE. LITHEWSKIĚ. OLGIERDOWA» [9]. Ольгердовичами підписувалися і останні кошерці Григорій та Адам-Олександр [10]. А отже, і сучасні (пізнішим) Сангушкам автори, що писали про них, іменували їх і Любартовичами, і Ольгердовичами; а дехто вдавася до сполучника «czy» («чи»). Наприклад, Ю. Дунін-Карвіцький розділ ІV «Wspomnienia o Sławucie» своєї праці «Szkice obyczajowe i historyczne» (1882 р.) розпочинає словами смутку про недавні похорони «нашого патріарха» князя «Romana Lubartowicza Sanguszki». А Л. Дембіцький в перших рядках нарису «Dwaj bracia Sanguszkowie» дає наступне повідомлення: «Od Lubarta, jak dowodzą dokumenta rodzinne, czyod Olgerda jak twierdzą niektórzy heraldycy…» [11]– від Любарта, як доводять родинні документи, чи від Ольгерда, як стверджують деякі геральдисти, можуть походити Сангушки – гілка та з Гедимінового стовбура. М. Теодорович, певні версії якого ми ще будемо згадувати і котрий взагалі не сприймав походження Сангушків від Гедиміна, в своїй бібліографічній замітці з нагоди опублікування «Архива князей Сангушек» зауважує, що 1 і 2 томи цього архіву іменувалися «Archiwum książąt – Lubartowic zów Sanguszkóww S lawucie», в той час як 3 і 4 томи вже вийшли під заголовком «Archiwum książąt Sanguszkóww Sławucie» – «без прибавки – Lubartowiczów». І в примітці висловлює думку, що «редактор Архива, изучив его, усомнился в справедливости общепринятого почти всеми польскими историками мнения о происхождении князей Сангушек от Литовского князя Любарта Гедыминовича» [12]. Відомий дослідник Славутчини В. Берковський має на цю невизначеність в даному питанні свою оригінальну думку щодо походження «przydomkа» Сангушків саме «Любартовичі»: «Литовське походження цього магнатського роду не викликає сумнівів. Геральдисти 17-18 ст. Б. Папроцький, Ш. Окольський, К. Несецький вважали князів нащадками Любарта, сина Гедиміна. До речі, саме із-за цієї теорії самі Сангушки називали себе Любартовичами (курсив наш. – В.В.). Інші геральдисти, серед яких відомий дослідник В. Дворжачек, вважають Сангушків нащадками Федора Ольгердовича» [13]. Відтак, залишається незрозумілим, яка ж роль в цій історії згаданих Л. Дембіцьким «родинних документів», хоча ті з них, котрі відомі й нам, дійсно свідчать якраз на користь «przydomka» Ольгердовичі  [14], а не Любартовичі.

Сангушки – гілка від кн. Володимира?

Можливо, так воно й було, тобто, що Сангушки – литвини. Ми ж до цього чи іншого висновку будемо йти на основі глибокого аналізу усієї доступної нам інформації про даний рід. Ю. Дунін-Карвіцький, наприклад, розповідаючи про традиційне для славутських Сангушків родинне конярство, не сумнівається в їхньому походженні: «bo książęta  Sanguszkowie przeszedłszy z Litwyi osiadłszy na Wołyniu…» [15] – бо князі Сангушки, прийшовши з Литви і осівши на Волині, завжди тримали прекрасні породисті коні. Що ж, і ця думка є для нас важливою. Але дехто мав підстави вважати, ніби родові витоки Сангушків все-таки походять з дому рівноапостольного Київського князя Володимира. Тобто, їх рахували таким же його відгалуженням, як і волинські князі Острозькі [16], Заславські, Корецькі, Святополк-Четвертинські, Вишневецькі, Курцевичі та інші. У цьому, в свою чергу, абсолютно не сумнівався М. Теодорович, підкреслюючи, що добавка Любартовичі до прізвища Сангушки, котра характеризує їх нібито литовське походження, ніколи й ніде не зустрічається в древніх історичних актах і з’явилася лиш у ХVІІІ чи, принаймні, в середині ХVІІ ст. (за М. Грушевським – «від поч. ХVІІ в.»), власне, в той час, коли Сангушки рішуче відійшли од православної віри.

Сангушко – литовсько-руська лексема

М. Теодорович, думаємо, не без делікатного «наштовхування» А. Бонецького [17], також подає і деякі варіанти етимології лексеми Sаnguschсo: можливо, dux Sаnguschсo звався Олександр, що в пестливо-зменшеному вигляді звучало б Олександрушко> Сандрушко> Cангушко; різновид Сендюшкович нібито міг з’явитися від польського sędzia [се^нджя] – суддя. (Але яке відношення цей уряд мав до Ольгердового чи Любартового онука?  П. Вікторовський, в свою чергу, висловив здогад, що тут помилка, в якій латинське й польське «g» подано руською літерою «д»  [18]. Нашу думку з приводу варіанту Сендюшко скажемо далі). Інші документальні форми цього загадкового прізвища, а можливо, й імені, вибрані з Архіву Сангушків і зафіксовані М. Теодоровичем: [Олессандру] Сонъкгушковичю, [Олександро] Сенькоушькович, [Александру] Санкгушьковичу, [Олександро] Сонкгоушкович, [небожчику князю] Санкгушку [19]. Загадкового поки що, на нашу думку, тому, що, за лінгво-семантичними законами, пропоновані істориком трансформація, а відтак і його етимологія неможливі. Тим більш нереальним з цих позицій є третій варіант, який без мінімального аналізу також подає Теодорович, – «Самдушко». Його свого часу поширили польські дослідники Ю. Яблоновський і К. Стадніцький. Нижче ми детальніше зупинимось на цій лексемі.  У сучасній Польщі, принаймні, в Тарнівському музеї Сангушків, прийнята давня версія Ю. Вольффа, котрий виводить лексему «Сангушко» від зіпсованого слова Семен: Semko> Senko> Senkuszсo> Senkguszko> Sanguszko [20]. А це, мовляв, дає підстави вважати, що першого Сангушка звали Семен [21] – Семен Федкович. Подібну гіпотезу пропонував і А. Лонгинов, вказуючи при цьому на реального кн. Семена Любартовича. Проте з означених вище, а саме лінгвістичних причин і ця гіпотеза теж є нереальною. Пояснимо свою думку. Фонема /к/ жодним чином не може перейти в звук [ґ] – навпаки: фонема /ґ/, принаймні, в староруській мові, розкладалася на звуки [к] і [г]. Відтак, проривний литовський [g] писарі-русини передавали диграфом (диграмою) «кг». Варіант Sen[kg]uszko лінгвістично неможливий, а граматично – штучний: так ніхто не писав і, тим більше, так ніхто не говорив. Цей вираз спеціально придуманий, щоб наступне слово подати вже без [k], мовляв, ось він, цей звук, і випав. Але [k] в слові Sen[k]uszkо, за лінгвістичними законами, ніяким способом не може трансформуватися в [kg] і далі в [g], тобто: Sen[kg]uszko>Sеn[g]uszko. Тим часом, Sаn[g]uschсo цілком закономірно передається староруською на письмі варіантом «Сан[кг]ушко» і, за особливостями руської (української) мови, для якої споконвіку не властивий проривний [g] (його присутність сьогодні – це т.зв. «інтеліґентна» польщизна), але притаманний фрикативний [г], переходить в [Сангушко] чи [Сангушкович] – по-батькові. Отже, це основний, до того ж і не останній наш аргумент на користь того, що лексема Сангушко є за походженням литовською, в даному випадку трансформованою в (забігаючи наперед) тогочасний руський пестливо-зменшений варіант імені, а не, скажімо, прізвища чи прізвиська. Поскільки руські писарі вживали в цьому імені диграф «кг» для передачі фонеми /g/, постільки є істотні підстави твердити, що воно в той час вимовлялося [Sanguško] – [Санґушко], писалося ж латиною «Sаnguschсo» (щоправда, звук [ш] тут подано по-німецьки: «sch»), староукраїнською – «Санкгушко», а польською – Sanguszko. А це – перша вагома причина сумніватися в тому, що Сангушки були генетично руського походження. Далі ми ще продовжимо цей аналіз і зробимо свої висновки.

А можливо, Сангушко <Ісаакій?

Версія з Олександром> Сандрушком могла бути деякою мірою реальною лиш в одному випадку: якби гіпотетичний кн. Олександр або «його» писар… гаркавили. Тоді Сандрушко в їх вимові звучало б [Санд’гушко]; звук [д] в цьому випадку, безперечно, є зайвим для язика; отже, він «автоматично» випадав би, і для документа залишалося б [Сангушко]. Але саме ця версія з Олександром> Санд’гушкомне проходить з наступної причини: неспроможність вимовити вібрант [р] компенсується, як правило, таким собі нечітким, з глухуватим [h]-придихом звуком [г], а не проривним [g]. Про присутність же якраз звука [g] в слові Санґушко свідчить переважний вияв його диграмою «кг». Нарешті, чи не найвагомішим аргументом проти того, що ім’я Олександр перейшло в Олександрушко і далі, є той факт, що цього якраз і не сталося з іменем сина Сангушка, князем Олександро Сангушковичом. Цікаву, до того ж рідкісну і, як і все інше у цього автора, «основательную» етимологічну гіпотезу пропонує П. Вікторовський. Беручи за основу конкретне свідчення одного з пом’яників, що «кн. Санкгушко во иноческомъ чину Іоакимъ», додає наступну думку: «Принимая во внимание довольно устойчивый, до настоящего даже времени, обычай выбирать иноческое имя по начальной букве сходное с мирским именем, мы должны искать имя, начинающееся звуком "и", которое способно было бы видоизмениться в "Санкгушко". Не будет ли такое имя "Исаакий", которое в современном западно-русском говоре переходит в "Сак", а в ласкательной форме в "Санко"?»  [22]. Зрозуміло, що в цій версії, як кажуть, щось є. І, можливо, серед інших ми б прийняли саме цю, якби не мали свою, котра, в нашому розумінні, набагато переконливіша за наведену вище.

«Зрада неоціненних сапфірів…»

Тим часом, «зраду» (перехід в католицтво) не лише Сангушків, а й багатьох десятків інших «неоціненних сапфірів і безцінних діамантів» – домів руських княжат Слуцьких, Заславських, Збаразьких, Пронських тощо оплакав у своєму «Треносі» М. Смотрицький [23].За дослідженням Н. Яковенко, в кошерських Сангушків першими у католицтво перейшли кн. Ганна ІІ Андріївна, а також онуки кн. Лева – Адам-Олександр і Ганна; в ковельських – «ярим» конвертитом став кн. Симеон-Самуїл [24]. П. Вікторовський ретельно зібрав і подав усі відомі йому деталі, що стосуються окатоличення молодшої (і останньої) несухоїжанки, Олександри Романівни, котра вийшла заміж за першого конвертита серед Заславських кн. Януша, а також розповів про їх спільне, вкрай нетерпиме ставлення до православ’я [25]. У 1861 р. про православне малороське коріння ковельських князів згадав і відомий історик, етнограф О.С. Афанасьєв-Чужбинський. Він, зокрема, аналізуючи історію «Малоросії» у складі Литви, сказав про це так: «Південні землі з допомогою литовців звільнились від татар через 70 років та приєднались до Литви на відомих правах і привілеях, як вільні з вільними, рівні з рівними. Два поєднаних народа жили без особливих суперечок, доки литовський князь Ягєлло не побрався з польською королевою Ядвигою і не поєднав під одним скіпетром литовців, малоросів та поляків. […] Незабаром полякам захотілось першості, і вони разом з литовцями почали вважати Малоросію підвладною, завойованою країною. […] Як і в більшості країн, в Малоросії знайшлись люди, що матеріальні блага цінили вище за небесні, і відразу перейшли до католицтва. Зрозуміло, що католицьке сповідання було домінуючим, і більшість вельмож древніх княжих родів, як то: Святополки, Четвертинськіє, Сангушки тощо перемінили віру для того, щоб мати вплив при дворі. Дивлячись на них, і дворяне зробили те ж саме» [26]. У наші дні цієї версії притримується Л. Войтович. Він пише: «Князі Вишневецькі, Санґушки, Корецькі та Збаразькі теж належали до української політичної еліти, але вони ніколи не пробували доводити своє походження від Рюриковичів» [27].

Любарт – «свій» князь на Волині

 Але повернімось до литовської версії про походження Сангушків. Історія України-Руси подає нам відомості про те, що «за часів Гедиміна [Лютуверовича] (1275-1344) литовська окупаційна політика в руських землях була сильно розвинена. Литовське правительство свідомо ступило на дорогу збирання руських земель» [28].За поданням Т.-М. Трайдоса, «Lubart był panemziemi łuckiej od 1321 r. (рo śmierciLwaII), włodzimierskiej zaś od 1335 r. (рo śmierci Jerzego II), a straciwszy tę drugą wlatach 1349-1350 i 1366-1370 narzecz Polski, po śmierci Kazimiera Wielkiego odzyskał wszystkie dzielnice wołyńskie dotąd podlegle Koronie» [29] – …після смерті Казиміра Великого повернув усі ті терени волинські, що доти підлягали Короні. До цих подій і дат ми ще неодноразово повертатимемось.

Після того, як галицько-волинське боярство у 1335-му або в 1340 р. вбило свого князя, останнього (по матері, Марії Юріївні) Романовича, Юрія ІІ Болеслава, воно проголосило Любарта Гедиміновича князем Галичини й Волині, і він тут був повноправним володарем аж до 1349 р., поки вище згаданий король за двома нападами не позабирав у нього більшість з цих земель. Мало того: примусив пограбованого Любарта укласти з ним довічну сепаратну угоду, за якою той зобов’язався у випадку «коли братья княжа поидут на короля князю Дмитрию братьи не помогати а кто поидет на мене королеви помагати мне на мое неприятеле безо всякое хитрости и льсти» [30].

Загалом 40 літ тривала боротьба Любарта з Польщею й Угорщиною за свій, так би мовити, законний спадок по Романовичах. Відвоювати вдалося лише Волинь (володимирські і луцькі землі). Найхарактернішою особливістю цієї боротьби було те, що на стороні Любарта проти польсько-угорського впливу воювала сама Руська (Українська) Волинь. Позаяк цей наймолодший Гедимінович був запрошений зайняти місце Юрія ІІ, то на Волині, каже М. Грушевський, на нього дивилися як на свого князя і підтримували його як своїх князів з династій Ігоря, Мстислава або Романа [31]. Отож Любарт в короткий час повністю асимілювався з Волинню і її життям, зв’язав себе тисячними нитками з цим краєм, його верствами, їх інтересами, а головне в тогочасній ситуації – і з релігією русинів. Цей глибоко вмотивований висновок М. Грушевського істотно контрастує з думкою М. Теодоровича, котрий повідомляє (безумовно, за літописом Биховця і за хронікою М. Стрийковського), що після [трагічної] смерті Данилового праправнука «многие из тогдашних русских Волынских удельных князей из дома св. Владимира добивались чести быть владетельными князьями всей Волыни; но князь Литовский Любарт, отец которого Гедимин еще раньше (в 1321 году) завоевал Волынь, – заставил всех этих удельных князей подчиниться себе и присягнуть ему на верность» [32].

І все-таки їх вважали руськими

Чи існував вже в той час рід Сангушків-русинів, як те «передчував» М. Теодорович і прирівнював їх до згаданих вище волинських князів, і як він (рід) себе поводив у ту доленосну для Волині пору, не беруться сказати навіть ті з польських істориків, хто, власне, і висловлював гіпотезу про руське коріння Сангушків. Зрозуміло, що Сангушки, якщо вони в період Любартових війн мали інше прізвище або й це саме, володіли Ратненщиною та Кошерщиною і теж були «князі руські», очевидно, вибрали за краще також добровільно максимально зійтися з Литвою, і це, на разі, не було жодною зрадою, а життєвою потребою в умовах присутності Орди і Корони. У порушеному контексті варто згадати і версію Й. Шуйського, котрий, розповідаючи про «domy ruscy książąt» Збаразьких, Острозьких, Вишневецьких, зауважує: «Do takich domów należał w szczególności dom książąt Sanguszków» [33]. Це – дуже багатозначне твердження, але на скільки і чим воно доведене? Ніяких доказів Шуйський не називає. Може, в даному випадку він покладався на А. Ґваньїні, котрий у своїй праці «Kronika Sarmacyey Europskiey. Ks. III. Ziemie Ruskie» називав Сангушків руськими князями, котрі разом з Чорторийськими «od jednego przodka początek mają» [34]. Імені ж його не назвав. (До такої думки історика спонукав однаковий у цих династій герб «Погоня»). А. Бонецький також у вступі до своєї праці «Poczet rodów» писав: «Nie bojarowie przybierali tytuł kniaziowski, lecz prawdziwi kniaziowie, idący od władców ruskich, pragnęli uchodzić za potomków Gedymina spostrzegłszy, że książęta krwilitewskiej mają o wiele większe znaczenie» [35] – не бояри брали собі князівський титул, лиш правдиві князі, що походили від можновладців руських, прагнули видавати себе за нащадків Гедиміна, спостерігши, що княжата литовської крові мають набагато більшу вагу. Після цих слів, давши характеристику потугам кн. Чорторийських вивести свою генеалогію від короля Владислава Варненьчика з наступним використанням «na pieczęciPogoni» – на печатці «Погоні» і розповівши, що з того у них вийшло, далі історик заявив недвозначно: «Sanguszkowie wzięli sobie za protopłastę Lubarta, Rużyńscy Narymunta […]» – Сангушки взяли собі за протопласта Любарта, Ружинські – Наримунта, Вишневецькі, Збаразькі, Порицькі і Воронецькі – Корибута. Ю. Вольфф в передмові до праці «Ród Gedimina», с. V критикує Г.-К. Стаднiцького за те, що «(Fedor Ratneński. – В.В.) jest u niego księciem Ruskim». Дійсно, у праці «Bracia Władysława Jagiełły», на с. 33 читаємо: «Feodor książe Ruski na Ratnie».  Оскільки немає жодних сумнівів у тому, що до кн. Симеона-Самуїла усі мужі-Сангушки були православними, то саме це, очевидно, наштовхує деяких істориків вважати їх гілкою Рюриковичів [36], тобто – русинами. За Л. Дембіцьким, згаданий вище князь, Вітебський воєвода першим «schyzmatyckich wypiera się błędów…» – звільняється від схизматичного (розкольницького. – В.В.) заблудження. Відтак, всі наступні покоління династії – католики. Тому виникає немаловажне запитання: якої віри були Гедиміновичі – погани, католики чи православні? Чи могли Ольгерд або Любарт, їх діти і внуки, а отже, і dux Sаnguschсo бути православними в період становлення Литовсько-Руської держави?

Шлях Литви до православ’я

 Відомо, що організатор Великого князівства Литовського, поганин Мендовг (а етнічна Литва ще довго сповідувала т. зв. народну релігію), в 1250 р. тимчасово (з політичних міркувань) прийняв католицизм і отримав за це від папи Інокентія ІV королівську корону. Старший син Мендовга, Войшелк усім серцем віддався православному християнству і «предан был всецело интересам русской народности» – на стільки, що ввів Литву в склад галицько-руських володінь [37]. Проте вона там перебувала недовго через незгоди у галицькій князівській сім’ї. Титульна людність новоствореної держави рішуче відкидала обидва варіанти християнської релігії. Однак, починаючи з 1325 р., старий Гедимін, а також і його брат, Витень, почали робити політичні реверанси в сторону католицтва. Цьому сприяло те, що дочка Гедиміна, Альдона, охрестилась у Кракові під іменем Ганни і вийшла заміж за спадкоємця польського трону Казиміра ІІІ. Цей шлюб став основою польсько-литовського мирного договору. Можливо, що Гедимін таки прийняв би римський обряд, якби не жахливе грабіжницьке й мародерське ставлення папського ордену пруських хрестоносців («Закону») до останніх в Європі поган. Зрештою, вважається, що це була лиш вагома причина відмовлятися обом князям від немилого їм віровчення. Тим часом, з історичних джерел відомо, що за Гедиміна й Витеня, а особливо за Ольгерда в Литві була повна свобода і католикам, і православним [38]. В часи великих князів Ольгерда і Кейстута Гедиміновичів руські мова, культура, а головно релігія стали у Великому князівстві домінуючими. Рідний брат згаданих князів Любарт, очевидно, першим прийняв православне хрещення під іменем Дмитра. Він одружився з донькою кн. Володимирського і Луцького Андрія Ганною і проявив себе надзвичайно ревним подвижником православ’я: «Udzielał on poparcia wyłącznie Rusinom i prawosławiu, katolicyzm równający się wpływom polskim zwalczał bezwzględnie» [39] – він здійснював підтримку виключно русинам і православ’ю, прирівнюючи католицизм до польських впливів, перемагав його безоглядно (нещадно). Для зміцнення позиції Церкви «zabraniał prawosławnym rekonwersji na katolicyzm» – забороняв православним переходити в католицизм. Є літописні відомості, що й Ольгерд нібито залишив поганство ще в 1318 р., перед взяттям шлюбу з княжною Марією Вітебською. Ця княгиня інвестувала будівництво церкви у Вітебському замку, іншу – спорудила в самому місті; їй приписують і зведення П’ятницького православного храму у Вільно. Після смерті Марії Ольгерд одружився з Уляною, дочкою кн. Олександра Тверського, котра також спорудила у Вільно дві церкви – св. Миколая і Свято-Троїцьку, а також утримувала Успенський храм в Озерищах [40]. Але Ольгерд, з огляду на позицію рідного народу, новою вірою не афішував. Відтак, майже всі інші Гедимінові діти, за винятком Альдони і благородного рицаря Кейстута (незламною порядністю він стояв незрівнянно вище багатьох своїх «хрестоносних» сучасників), прийняли православ’я і сповідували його відкрито і ревно. У віленському палаці знаходилась православна церква, в якій молилась вся сім’я великого князя Литовського [41]. Проблеми у православних Гедиміновичів почалися з прийняттям Ягєллом Ольгердовичем римської віри і польського королівського престолу. І ще одна важлива деталь: князі Ольгерд і Любарт максимально протегували руській частині ВКЛ, терени котрої співвідносились до самої Литви як 12 до 1, кн. Кейстут у повній згоді з братами оберігав саме литовські кордони від хрестоносців. Значить, від якого б Гедиміновича не був duxSаnguschсo – від Ольгерда чи Любарта, він був православним.

Дослідницькі проблеми з гербом «Погоня»

Маючи документальні згадки, що Сангушки якийсь часпідписувалися Любартовичі, будемо допускати і захищати версію, ніби саме від «збирача» волинських земель кн. Любарта походить ця династія. Вона ж згодом прийняла для себе і герб Великого князівства Литовського Pogonia – Погоня (Погонь). Але, на разі, останній факт також обтяжений серйозними історично-родинними неузгодженнями. Як відомо, Погоня (рицар на коні з мечем в правиці на фоні щита іспанської геральдичної форми) – це літописно підтверджений [42] династичний герб Гедиміновичів. Варто було б очікувати, пише О. Однороженко, що герботворення Сангушків [безперервно] повторюватиме це зображення. Натомість на найдавніших печатках представників їх роду бачимо зовсім інший сюжет: воїн (спочатку у вигляді ангела), озброєний мечем і списом, уражає якогось не зовсім зрозумілого на вигляд звіра, котрий вискочив з-під дерева [43]. Власне, саме таким був герб родоначальника Сангушків – duxSаnguschс’а. І тому даний факт також є однією з вагомих причин сумніватися в приналежності Сангушків до Гедиміновичів. Наведений малюнок у видозмінах знаходився на печатках наступних кошерських і несухоїжських Сангушків до четвертого покоління включно. Таким був у 1487-1517 рр. і початковий герб Сангушків Ковельських, тобто кн. Михайла Сангушковича і його сина, Василя; в останнього – аж до 1533 р.

Але найперше варіант Погоні (рицар на коні, проте не на тлі щита) зафіксовано на печатці від 1533 р. саме в кн. Василя Михайловича Ковельського. Через два роки рицаря на коні було внесено в контури щита німецької геральдичної форми, над яким знаходилися літери КК. В 1535 р. Погоня на німецькому щиті представлена уже на печатці несухоїжця кн. Федора Андрійовича (використовувалась до 1547 р.). Нарешті, і кошерський Сангушко, кн. Андрій Михайлович свій новий герб – Погоню виявив у 1540 р. А печаткою із старим гербом, на якому зображено рицаря, котрий мечем вражає уже не чотириногого звіра, а змія («smoka») [44] в горло, цей князь користувався в 1517-1535 рр. Отже, чому усі три родові лінії Гедиміновичів-Сангушків не користувалися цим гербом понад 100 років? На це питання конкретної відповіді поки що нема. А ймовірних, на нашу думку, може бути кілька: 1) можливо, справді Сангушко не належав ні до Ольгерда, ні до Любарта;2) можливо, король Ягєлло, ліквідувавши Волинське князівство Любартовичів, заборонив його, вважатимемо, представнику «Дмитрові-Сангушкові» користуватись родинним гербом, 3) переміна родинного «клейнота» також могла пов’язуватись з якимись особливими обставинами у житті кн. Сангушка тощо. Тим часом, такі пояснення, здається, ще ніким не висувались і не доводились.

Ратно – «отчина» Сангушка Любартовича чи Ольгердовича?

Якщо перший Сангушко справді був Любартович, то як і чому Любартові «bonaRathno» і ін., за невідомих обставин ставши свого часу власністю брата короля Ягєлла, Федора Ольгердовича (див., напр., прим. 14 про версію, яка фігурує в сучасній Польщі), знову потрапили в родинний дім Любартовичів? Адже цей дім був приречений на погром не з якої іншої причини, як тільки тому, що був непідкупно православним і, як було зазначено вище, безоглядно відкидав католицизм. Тому-то «król, zapewne pod presją Jadwigi i panów polskich […]» [45] – король, ймовірно, під тиском Ядвіги і панів польських діє дуже енергійно: в 1386 р. усуває [кн.] Федора з князівства луцького, залишаючи йому ленний «уділ» володимирський; а далі, за домовленістю з Витовтом і на його вимогу, виганяє «Fedora w ogóle z Wołynia». Таке, з дозволу сказати, «очищення» Волині від Любартового дому полегшило тут зріст «wpływów… [і] pierwszych istotnych zwycięstw katolicyzmu» [46] – впливів… [і] перших істотних перемог католицизму.

 З означених вище політичних і релігійних обставин дім Любарта не міг бути відновленим, і він справді безслідно «розчинився» в історії. Тим часом, після смерті Федора Ольгердовича до появи акту від 21 серпня 1433 р., яким Сангушко визнає, що [батькові] «bonaRathno» і («ducisHurconisnepotum») «bonaCrosviczyn» він «trzyma z łaski królewskiej» [47], минуло 33 або й більше років. Наступним актом з «Buda, 20. maja 1441 roku» у князя Сангушка забирається його Кошерський повіт «за розбійний наїзд на Ратненський (уже втрачений! – В.В.) замок і інші ґвалти». Через 10 років, 23 березня 1443 р. Сангушкові було дано ще один документ, яким великий князь Литовський Казимір-королевич Ягєллончик звернувся до «мужів ратненських і ветлянських», мовляв, оце «дали єсмо Ратно і Ветли князю Сонкушку і зо всіма вами, яко ж це його отчина, а ви би тільки його слухалися, свого отчича, а іншого – нікого» [48]. Відтак, на жаль, із змісту усіх трьох сангушківських актів чи грамот – визнання про отримання зазначених добр, їх конфіскацію і повторне повернення не можливо вивести конкретну відповідь на питання, хто такий Сангушко: онук Ольгерда чи онук Любарта? Але якщо Ратно розуміти (сприймати) як отчину Сангушка Федоровича-Ольгердовича, то коли і як воно потрапило до його батька? Адже раніше воно стовідсотково належало Любарту [49] і, тимчасово допускаємо, що також – і його синові, великому кн. Федору. У випадку встановлення, що Сангушко – таки онук Любарта, закономірно випливе, що Ратно і Ветли – справді його «дєдина» і «отчина» (за умови, що кн. Федор Ольгердович був васалом у в. кн. Федора Любартовича). Отже, розгадка цієї проблеми значною мірою зводитиметься до вияснення, чи справді Федор Ольгердович самостійно (удільно) [50] володів названими добрами Любарта,і якщо це підтвердиться, то зрозуміло, що бажано ще хоча б одним-двома іншими фактами, крім отчини, довести, що Сангушко – його син. Коли ж виявиться, що не володів, то, значить, Ратно і Ветли як «отчину» було повернуто Сангушкові – синові в. кн. Федора Любартовича.

Батько і син служать за Ратно

Чи відомо що-небудь в «dziejach Litwy», коли і за яких обставин втратив чи віддав добровільно «братанкові» Федору Ольгердовичу свої Ратно, Ветли, Любомль, Кошерщину великий князь Волинський Любарт-Дмитро? (Кобринська волость належала великому князю Ольгерду, згодом дісталася його онукові, Роману Федоровичу [Кобринському] [51]). В результаті другого нападу Казиміра Великого в 1366 р. Любарт знову втратив чималий шмат Волині [52]. В 1370 р. Казимір помер. І Любарт (з Кейстутом), скориставшись зміною в цей час влади в Польщі, «odzyskał» все, що раніше належало Волинському князівству. Лише Галичина ще лишалася в руках поляків і мадярів. І тому Любартбезуспішно пробував повернути собі і Русь Червону.Влітку 1377 р. король польський і угорський Людовик рушив на Волинь добиватись «сатисфакц’ї» – задоволення з приводу нападів ВКЛ. Спочатку обложив Белз. Поляки ж одночасно атакували Хелм. Частина цієї об’єднаної армії напала й на Любарта. А Кейстут на ту пору нічим не міг допомогти, бо оборонявся від пруських рицарів. Ослаблена Литва в черговий раз зазнавала збитків. З якими наслідками закінчилася ця війна для в. кн. Любарта? Хоча про ті події достатньо пише і М. Грушевський [53], зішлемось на Ф.М. Шабульдо, оскільки він подає кілька рядків такої інформації, якої нема в попереднього автора. В той час, коли Людовик Анжуйський тримав під облогою Белз, «ему добровольно подчинились Коддере (т.е. Кориатовичи. – Ф.Ш.) ... и Любарт... с женами (? – В.В.), детьми и всеми домашними. Они предоставили себя его милости и поклялись ему в верности. Король возвратил им в Руси несколько замков, но взял, для безопасности, в заложники их сыновей(за М. Грушевським, Людовик для запевнення згоди взяв синів Любарта у закладні». – В.В.). Вместе с Дмитрием-Любартом ленную присягу Людовику Анжуйскому добровольно принес Федор Ольгердович, владевший Ратно и другими замками и землями на Волыни (курс.наш. – В.В.)» [54]. Уже «владевший Ратно и другими замками и землями на Волыни»? Хто ж і коли йому їх виділив – дядько Любарт чи, можливо, ще Казимір Великий, коли вчинив у 1366 р. свій другий розбійний напад проти його земель? Це важливе і цікаве питання. На жаль, прямої відповіді на нього нема, проте логічну – можна вивести. Зрештою, ця відповідь не вплине на вже розв’язану нами проблему: адже вияснилось, що Федор Ольгердович справді володів м. Ратно. Відтак, більш ніж ймовірно, що оскільки Ратно (і Ветли) – отчина Сангушка, то він – син Федора Ольгердовича. Йдучи слідом за Яном з Чарнкова і М. Грушевським, дізнаємось, що в 1382 р., відразу ж після смерті свого кривдника, Людовика, старий Любарт зібрався з силами і знову повернув свої пограничні замки Олесько, Лопатин, Ратно і Ветли. Але ж в останніх сидів за ленну службу Людовику небіж Федір Ольгердович. Якщо Ратно і Ветли були раніше добровільно і навічно передані Любартом як уділ своєму племіннику, то чому старий князь повернув їх у свою власність, відібравши в угорських воєвод? Федір Ольгердович ленно служить, на разі, королеві Єлисаветі – нехай служить, це його справа. Але князь Любарт цю службу чомусь перервав. Можливо, він просто вивів «братанка» з-під немилої їм обом залежності? Позиція Федора Ольгердовича в даній ситуації невідома. Проте цей вислід М. Грушевського, за Яном з Чарнкова [55], про повернення Любартом принаймні чотирьох згаданих замків суттєво доповнює ще одну, майже аналогічну інформацію Ф.М. Шабульдо, який, на разі, ширше повідомляє, що «очевидно, незадолго до смерти великого князя литовского Ольгерда (в 1377 р. – В.В.) получил удел [56] в принадлежавшей в то время Дмитрию-Любарту Холмской и Владимирской землях Федор Ольгердович. В сентябре 1377 г. Федор Ольгердович добровольно принес ленную присягу польскому и венгерскому королю Людовику, не пожелав признать своим сюзереном преемника Ольгерда Ягайла. Это обстоятельство указывает на тот факт, что он владел своим уделом независимо от власти волынского князя (курс.наш. – В.В.). В состав владений Федора Ольгердовича входили Ратно, Любомль, Кошерск, а также близлежащая территория, на которой позднее возникли Ковель и Выжва» [57]. Слова «независимо от власти волынского князя» ясно показують, що ленником Федір Ольгердович до присяги Людовику у свого дядька не був і мав право на складання присяги для Ягєлла. Якщо ж він уже володів цим уділом до розбійного нападу Людовіка Анжуйського, а повідомлення про повернення чотирьох замків Любартом у конкретно свої володіння відповідає дійсності, то є також підстави припускати, що саме ця частина Волині і Холмщини була заграбована в Любарта ще поляками і могла дістатися Федору Ольгердовичу за його службу Казиміру. Дослідникам тогочасних подій у ВКЛ відомо, що в такий же спосіб отримав від Казиміра Любартові Володимирські терени його ж племінник Олександр Коріятович. Піддався на лен і другий племінник Юрій Наримунтович, який володів Белзькою землею і отримав на додачу замок Холм. І якщо Ветли за р. Турією в той час залишилися за Любартом, то в Ратно, про яке під ту пору нічого невідомо, мусив сидіти хтось теж наближений до Корони. І таким намісником міг бути третій племінник Любарта – Федор. По своєму віку він уже на цю службу цілком підходив [58]. Але, повторюємо, служба Федора Ольгердовича у Казиміра – це всього лиш наша допоміжна версія, яка напрошується до життя з неконкретної інформації Яна з Чарнкова і на яку ніхто з попередніх дослідників особливої уваги не звертав. Добровільне виділення Любартом племінникові означеного вище уділу на прохання в. кн. Ольгерда також не виключається. Власне, на цю гіпотезу вказує в розповіді Ф.М. Шабульдо слово «незадолго…», яке можна розуміти: за півроку чи за рік до смерті брата, Ольгерда Любарт дав племінникові цей уділ. Отже, нагадуємо, у 1382 р. кн. Любарт на якийсь час знову нібито повернув у свою власність замки Ратно, Ветли, Кошерськ, якими його небіж ще недавно користувався «независимо от власти волынского князя» – служив Короні. Через два роки Любарта не стало. Всю його волинсько-холмську спадщину, в т.ч., можливо (?), і Ратно, Ветли, Кошерськ тощо, прийняв син, кн. Федор. Що було з кн. Федором Ольгердовичем: чи він став ленником у двоюрідного брата, великого князя Волинського Федора Любартовича, чи після виходу з-під угорської влади самостійно володів названими містами і землями? Відомо, що Федор Ольгердович раніше не бажав «признать своим сюзереном преемника Ольгерда Ягайла», та був змушений схилитися перед ним, коли той став королем у жовтні 1386 р. і він присягнув йому на вірність. А це – вагомий штрих на користь факту, що Федор Ольгердович у Ратно був і далі самостійний і «незалежний від влади волинського князя», на разі, уже Федора Любартовича. Але очевидно, що обидва Федори, двоюрідні брати, були між собою у великій і вірній дружбі. І Ольгердович морально підтримував Любартовича після 1393 р., перебуваючи з ним як не на кравському дворі, то в Галичині [59].Отже, Федор Любартович не мав до Ратно і Ветлів ніякого відношення. І якби кн. «Сангушко-Дмитро» був його сином, то в. кн. Литовському Казиміру Ягєллончику не було жодних підстав писати в грамоті, що ці міста – отчина кн. Сангушка. Тим часом, подальші життєві варіанти князя Ратненського слід виводити з наступних повідомлень: 1) після ліквідації Любартового Волинського князівства замки «Ratno, Łopatyn i Olesko wróciły do Korony w końcu XIVw.» [60] і.2) «Zamek Ratno należący do ziemic hełmskiej» належав «dla Koronyodr. 1392 aż dor. 1433» [61]. Тобто, Федор Ольгердович з 1392 р. стає васалом Ягєлла. В 1393-1394 рр., в період остаточного розгрому Ягєллом самостійних українських князівств Ратненське – на чолі з Федором Ольгердовичем не зазнало жодних утисків, оскільки разом з Пінським, Чорторийським, Стародубським і ін. входило до списку цілком безпечних для Корони [62]. Щодо Острозького – то це взагалі було князівство королівського фаворита кн. Федора [63]. За Ю. Вольффом можемо сказати, що відомий документ від 1394 р., підписаний Витовтом, Скиргайлом, Володимиром Київським та Федором Ратненським щодо взяття ними на поруки свого брата Андрія, якого Ягєлло тримав у в’язниці. Існує і т.зв. привілей Федора Ольгердовича, королівського брата. Він писаний в Жидачові і дає підстави вважати, що, крім Ратно, батько кн. Сангушка мав у своєму володінні до смерті і це місто. Цікаво, що ситуації, про яку розповіли Герман де Вартберґе, Б. Флоря і Ф. Шабульдо, Ю. Вольфф докладно не знав. Він лиш зауважує, що кн. Федор, син Ольгерда «мав собі визначений уділ в землі Хелмській; становили його Ратно з округом, правдоподібно, Любомлем, а може, і Жидачовом» [64]. Зате у Вольффа є щось особливо цікаве для нашої розвідки. А саме: князь Сангушко до 1433 р. містом Ратно також володів за «praweml ennym» [65]. А це не що інше, як сімейна традиція, за якої службове володіння мало силу спадкової отчини, котру син васала отримував за умови такої ж військової служби королю, якою служив і його батько. Підсумуємо даний розділ цитатою з праці пані Н. Яковенко: «[…]у Холмській і Володимирській землях, належних Дмитрові-Любарту, отримав в уділ Ратно, Любомль і Кошер Федір Ольґердович, Любартів небіж» [66]. І, додамо від себе, володів ним до кінця своїх днів. Тут уже, як мовиться, сто відсотків, що перший князь Сангушко – син Федора Ольгердовича, князя Ратненського: він продовжив служити дядькові-королеві після смерті батька, Федора в 1400 р. Отже, без сумніву, Сангушки – з дому Ольгерда.

Проте не будемо спішити ставити крапку. Адже в проблемі генеалогії Сангушків ще є чимало суперечливих позицій. Деякі, наприклад, припущення З.-Л. Радзимінського, ніби «Lubart miał dwuch synów Fedorów, starszego na Ratnie, młodszego na Włodzimierzu» [67], давно спростовані. Але продовжує жити версія Биховця, за якою кн. Федор, серед синів Ольгерда, названий «Fedor Sanguszko, udeł jeho Luboml» [68]. Тобто, для декого і досі уже кн. Федор є Сангушком, незалежно від того, чи він Ольгердович, чи Любартович. Та найцікавішим в цьому зв’язку, напевне, буде наступне відповідальне твердження Ю. Фольффа, цього класика з шляхетської генеалогії. З подивом пише він про автора родоводу Сангушків, поданого в «Хроніці Воскресенській» (з «Полного собрания русских летописей», т. VІІ, с. 256), в якому той сплутав Федора Ольгердовича з Федором Любартовичем, «gdy temu ostatniemu, niezawodnie bezpotomnie zmarłemu, każe być protoplastą kniaziów Kobryńskich i Sanguszków» [69] – коли цьому останньому, безперечно, безпотомне померлому, призначає бути протопластом князів Кобринських і Сангушків. Більше того: вчений мав підстави констатувати, що «z dziwnym uporem…» [70] – себто з дивною впертістю історики й геральдисти старалися усунути можливість існування Федора Ольгердовича [71]. Чи ж не проглядається ця дивна тенденція і в наші дні, принаймні, в дещо іншому варіанті, а саме: князь Сангушко – таки син «безпотомного» Федора Любартовича?

Звідки ж ця дивна впертість?

Тим часом, як ми вже згадували, був період, принаймні в ХVІ-ХVІІ ст., що Сангушки (несухоїжці і кошерці) дописували собі уточнення: з роду Ольгерда. А далі почали іменувалися Любартовичами. Чому? Ми не будемо глибоко входити в колишні дискусійні колізії з цього приводу. Вони відомі, викликані ними суперечки точаться і в наші дн і[72]. Але думаємо, що до появи в Ковельських Сангушків «przydomka» Любартовичі могли мати відношення дві причини: історична і релігійно-психологічна. Перша – включає в себе родову пам’ять про те, що Волинським князівством з усіма його замками, в т.ч. і Ратненським, здавна володів Любарт. Суть другої причини розкриємо далі. Тим часом, на черзі аналіз гіпотези щодо Сангушка <«Самдушка». Як сказав П. Вікторовський, за «наївним тлумаченням» Ю. Яблоновського (в «Tabulae Jablonowianae»), яке підтримав М. Теодорович, з’явилася на світ ще одна генеалогічно-етимологічна версія: в Любарта був син Федор (за М. Теодоровичем – Дмитро), він же нібито князь на Ратно. І королю Владиславу ІІ Ягєллі, синові Ольгерда, він приходився двоюрідним братом. І король його любив, «як саму свою душу» [73]. Відтак, цього «Федора-Дмитра» нібито стали прозивати Самдушко, Сандушко, Сангушко – Сенґушко. Але є встановленим фактом, що в Любарта був син не Дмитро, а таки Федор. (Це Любарт після охрещення прийняв ім’я Дмитро). Отже, виходить, що кн. Федор, він же перший незалежний від Любарта князь на Ратно, батько dux Senguschс’а, був або Ольгердович, або Любартович [74], або було два Федори: Ольгердович і Любартович. Зрештою, якраз так і було. Чому ми знову починаємо уточняти те, що вже, здається, вияснили? Тому, що для декого з дослідників у всі часи Федор Ольгердович – напівміфічна особа. Звернім увагу на сказане вище: «в Любарта був син Федор» – правильно; «королю Владиславу ІІ Ягєллі (синові Ольгерда) він приходився двоюрідним братом» – теж вірно; «і король його любив, як саму свою душу» – неправда; «він же князь на Ратно» – цього ніколи не було. Два перші твердження справді стосуються Федора Любартовича, третє – можна сприймати лише як гірку іронію. Четверте, «він же князь на Ратно», стосується виключно Федора Ольгердовича. Бо як можна ставити Федора Любартовича, після смерті батька – великого князя Волинського на дрібний уділ з його ж володінь – Ратненський? Адже Федор Ольгердович був князем Ратненським і тоді, коли Федор Любартович був великим князем Луцьким і Володимирським.

 Чому ж проявляється ця дивна впертість щодо невизнання факту життя Федора Ольгердового? Схоже на те, що був він нічим особливим не примітний, очевидно, зовсім не войовничий. В результаті рідко потрапляв у літописи. М. Грушевський відносить його до князів «другорядних», котрі не складали для Ягєлла жодної загрози під час його розгрому княжого устрою на Україні [75]. Відтак, він відсутній у Я. Длуґоша, «który braci Olgerda z synami przemieszał, i jedną dając wszystkim matką» [76] – котрий братів Ольгерда з синами перемішав і всім дав одну матір. Цю «версію» повторили М. Кромер і М. Бєльський. Сильну позицію щодо цього кн. Федора зайняв солідний і в багатьох моментах незалежний бадач Г.-К. Стадніцький: сильну – себто таку, що ніби не випадає з нею сперечатися чи мати іншу. Ось перші п’ять синів Ольгерда за його монографією: «Андрій – Дмитро – Дмитро-Корибут – Володимир – Константин були, згідно з хроніками, документами і комбінаціями дат історичних синами Ольгерда від першої жони його, Марії, княжни Вітебської» [77]. Федор у нього з’являється першим в числі потомства кн. Уляни Тверської. І не просто Федор, а Віґанд-Теодор-Олександр- (плюс Базилі за М. Стрийковським). І начебто саме Віґанд-Федор був «ulubiony brat króla Jagiełły». Ім’я Федор він отримав, приймаючи руське хрещення. Олександром став під час католицького хрещення, яке нібито єдиний з-поміж усіх інших синів Ольгерда прийняв разом з братом Ягєллом «на краківській кафедрі». Але… на документах 1387-го і 1388 рр. він іменується: «Nos Alexander dei gratia alias Vigunt dux Kiernoviensis» – …князь Керновський [78]. Єдине позитивне, що з цих вислідів Г.-К. Стадніцького випливає, це те, що Федір в Ольгерда таки був. Але був і Віґанд (Віґунт). Дослідник звів їх в одну особу. Федор Ратненський зберіг вірність руському обряду, передав його дітям і заслужено потрапив у родинний православний пом’яник. Зате І. Даниловіч, розкриваючи «бленди і фальши» М. Стрийковського і з гіркотою відзначаючи, що їх «ледве не дослівно повторив Кояловіч», чітко відрізнив «Теодора, князя Володимирського», котрий «під 1393 р. приймав від Ягєлла князівство Сіверське», від «Теодора, князя Ратненського», котрий «під 1394 р. пишеться братом Андрія Полоцького, а також Скіргєлли і Володимира». Про те, що в Любарта був син Федор, свідчить, в першу чергу, наявність печатки саме з гербом Погоня і написом: dux FedorLubertow, якою він користувався впродовж 1393-1430 рр. Існування п’ятого Ольгердового сина від кн. Марії Вітебської – Федора, крім уже згаданих документів, підтверджують й інші аргументи, які ще згадаємо.

Кого ж любив король Ягєлло?

Ми свідомі того, що де в чому в нашому дослідженні повторюємось. Але в ґрунтовному аналізі, думаємо, краще певні позиції акцентувати двічі, аніж, кінець кінцем, залишитися з розведеними руками чи невмотивованими висновками. Тим часом, учений-геральдист, хмельничанин В. Ільїнський пропонує своє вирішення проблеми походження Сангушків: він Любарта Гедиміновича іменує «Дмитром в св. хрещенні» і вважає, що той «мав сина, Федора, який був князем Луцьким і першим князем Сангушко [79]. Цього Федора Любартовича, як свого двоюрідного брата, дуже любив король польський і великий князь литовський Владислав-Ягайло, любив, як саму душу, від чого нібито і сам любимець Федір отримав прізвисько Самдушка, Сандушко і накінець Сангушко, і став родоначальником князів Сангушків. У нього були сини Олександр, Іван і Михайло, перші історично відомі князі Сангушко» [80]. Федор «Lubertow» справді після батька, Любарта-Дмитра, був «князем Волинським». Але згаданий вище дослідник, очевидно, не помітив, що Гедимін жив у 1275-1344 рр., його син, Любарт помер у 1384 р., а син Любарта, Федор, якого він іменує Сангушком, жив у 1351 – 1431 рр. Щодо Федора Ольгердовича, то він, за одною версією, помер 1400 р., за іншою – ще раніше: приблизно в 1394 р. А латиномовне «zeznanie» dux Sanguschc’а про отримання «добр Ратно і Крошвичин» датується 21 серпня 1433 р. Значить, ці маєтки міг отримати лише син якогось з цих Федорів – князь Сангушко. І ось саме в цього dux Sаnguschс’а Федоровича було четверо синів. Якщо ж Ягєлло, за М. Теодоровичем, любив «свого двоюрідного брата Дмитра […] як саму душу», то, нагадуємо, проблема полягає в тому, що в Любарта не було сина Дмитра: його сини – Федір, Йоан [81] і, можливо, Лазар та Семен. Якщо ж «любимцем-Самдушком» Ягєлла був, за іншими згаданими авторами, Федор Любартович (Сангушко?), то це взагалі, м’яко кажучи, нонсенс. Адже король Ягєлло розформував могутнє Волинське князівство, завдавши протягом 1386-1393 рр. неможливої для людського зрозуміння образи його великому князю, а своєму двоюрідному братові, Федору Любартовичу, себто «Самдушку» [82]. Тому про любов тут і мови не може бути . Не випадає, щоб Ягєлло любив і рідного (по батькові) брата Федора, оскільки той не хотів «признать своим сюзереном преемника Ольгерда Ягайла». Можливо, що справді найкращі стосунки в короля Владислава ІІ були з братом Віґандом.

Отже, продовжуючи аналіз родоводу Сангушків за В. Ільїнським, нагадуємо, що можливий батько dux Senguschс’а, Федор Ольгердович, помер за 33 або 39 років до появи акта-зізнання про отримання «добр Ратно і Крошвичин». А печатка «dux Fedor’а  Lubertow’а», також можливого батька dux Senguschс’а (за Ільїнським чи Стрийковським – він нібито і є перший Сангушко) перестала використовуватись за 2 роки до появи взагалі вперше в документах, на разі, в згаданому акті імені або прізвища dux Sаnguschсо. Тобто Федор Любартович (Сангушко?) помер в 1431 р., в той час, як надання Сангушкові добр Ратно і Кроснічин датується 1433 роком. Відтак, dux Sаnguschсо (Федкович), зважаючи на версію деяких дослідників, що Сангушки походять від Любарта Гедиміновича, міг бути Владиславу ІІ Ягєллі дуже нелюбимим двоюрідним племінником. Але далеко не «Самдушком».

У князя Сангушка… не родинний герб

Чи можна спертись на князя Гурка, виясняючи походження Сангушків? Безперечно. М. Грушевський, наприклад, подає серед Ольгердових хлопців Федора, князя Ратненського і в наступній, ІІІ-ій таблиці виводить від нього трьох синів: кн. Кобринського Романа, кн. Кроснічинського Гурка і кн. Ратненського Сангушка (Сендюшка). Але, на разі, вже є відомим той факт, що кн. Гурко нібито був сином Федора Любартовича. Встановленню цих родовідних даних завдячуємо Л. Войтовичу, який також зробив остаточний висновок, що Сангушко Федкович мав ім’я Дмитро і був сином Федора Любартовича [83]. Зрештою, ще раніше до рішення, що Сангушки є нащадками кн. Федора Любартовича, прийшов через дослідження пом’яників І. Мицько [84].

Уже згаданий фахівець з геральдики й сфрагістики О. Однороженко без коментарів наводить у своїй праці прізвище кн. Кобринського (? – В.В.) і Ратненського, Федора Ольгердовича [85] і зауважує, що його печатка «до сьогодні не збереглася, натомість маємо печатку його сина – Романа Федоровича князя Кобринського (1387-1416) від 1387-1388 р.р., що має круглу форму розміром 28 мм з довколовим написом: + Sromani… domini… decobrin, а також зображення все тієї ж Погоні…» [86]. (Між іншим, цей князь мав за дружину якусь з дочок Данила Острозького, у них народився син Семен. Як буде видно далі, через свідчення цього кн. Семена ставиться, фактично, остаточна крапка у виясненні «przydomkа» Сангушків. Кобринська гілка згасла). Далі О. Однороженко у своїй монографії переходить до печатки на латиномовній грамоті (або акті) від 21 серпня 1433 р., що належить самому загадковому князю [87], уперше називає його «Дмитром-Сангушком Федоровичем», ось тільки дослідник не береться вказати, якого Федора він син: Ольгердовича чи Любартовича. І це зрозуміло: якщо, наприклад, в «duxFedor’а Lubertow’а» на печатці був герб Погоня, то чому зовсім іншим був малюнок герба на печатці його (можливого) сина, Дмитра-Сангушка?

Зрештою, і той факт, що Ратно до і після ліквідації Волинського князівства Федора Любартовича на певних правах належало його двоюрідному братові Федору Ольгердовичу, кн. Ратненському, теж власнику герба Погоня, не сприяє появі остаточної крапки над «і»: якщо Сангушко – син останнього, то чому він, цей син, не мав у вжитку фамільний герб? Загадка підсилюється і тим фактом, що кн. Роман Федорович-Ольгердович Кобринський, теж власник герба Погоня, в цьому випадку – рідний брат dux Sanguschc’a Федоровича-Ольгердовича.

Доля Федора Любартовича («Самдушка»)

М. Грушевський вживає такий вираз: «зрусчені (зрусифіковані. – Авт.) Ольгердовичі». Такими ж, і навіть значно більшою мірою, були й Любартовичі. Литвинами усі вони вже вважалися номінально, лише за походженням. З надзвичайно тяжкими наслідками для ВКЛ випав з когорти «зрусчених» Гедимінових онуків Ягєлло, котрому, помираючи, в. кн. Ольгерд передав великокнязівський «стіл» і котрому «малопольські пани» не без умислу запропонували одружитися з їх королевою, молодшою донькою покійного Людовика угорського Ядвігою, уже законною дружиною австрійського кн. Вільгельма, щоб посісти королівський трон, вчинивши унію двох держав. Ягєлло погодився без вагань і грамотою від 15 серпня 1385 р. зобов’язався «вихреститись на латинство сам (ще перед шлюбом) і вихрестити по своїм шлюбі всіх своїх нехрещених братів, бояр і всіх людей в своїх землях» [88]. Він також офіційно пообіцяв прилучити на вічні часи свої землі, литовські і руські, до Польщі. Отже, з коронацією Ягєлла Велике князівство Литовське як державний організм мало перестати існувати, бо всі його терени ставали б провінціями Корони Польської.

В. Антонович зауважує, що «король этот (Ягєлло. – В.В.), […] жестокий и недальновидный, со всей ревностью необразованного неофита подчинился фанатическому влиянию католического духовенства и решился употребить всевозможные усилия для обращения в католичество православных жителей своих родовых владений в Великом княжестве Литовском, в состав которого входила вся западная половина Руси» [89].

 Позбувшись рідного дядька, Кейстута (його було підступно задушено [90]), Ягєлло нажив собі довічного ворога в особі двоюрідного брата, князя Витовта (Вітольда) Кейстутовича, котрий встиг і великим князем стати, спихнувши з цього престолу двоюрідного брата і ставленика Ягєлла Скиргайла-Івана, і багато що зробити, аби зберегти від асиміляції ВКЛ і надовго захистити його русько-православні основи. І це при тому, що сам він разом з Ягєллом прийняв латинство. Загалом же Витовт, «не раз міняючи віру, будучи то язичником, то православним, то католиком» [91], не міг спертися на руське православне населення з тією цілковитою довірою, як це міг би вчинити справді православний князь. Тому чим далі, тим більше втрачав він авторитет в руської частини ВКЛ і всупереч власному бажанню хилився до Польщі, союз з якою хотів розірвати ще в 1398 р.В цих умовах Ягєлло, якось замирившись з Витовтом за так званою Острівською угодою [92], почав розвалювати Волинське князівство Любарта, прийняте його сином, Федором. І це в той час, коли 22 березня 1386 р. Федор Любартович одним з перших у ВКЛ присягнув на вірність коронованому 4 березня т.р. на польського короля двоюрідному братові Ягєллу.У час, коли 22 березня 1386 р. цей король вивів зі складу Волинського князівства найсильнішого його васала, кн. Федора Острозького і зробив його підлеглим своїм і Корони [93]. Далі від’єднав всю Луцьку волость і передав її в. кн. Витовту. Третя волинська земля, Белзько-Холмська, була прилучена до Галичини ще раніше, а відтак, з 1387 р. вважалася польською провінцією. В 1393 р. кн. Федор Любартович втрачає свій останній, уже ленний оплот – землю Володимирську.Правда, Ягєлло (за «милостивою» підказкою Витовта) взамін дав йому чужу Сіверщину, землю Дмитра-Корибута Ольгердовича, кн. Брянського. Але кн. Федор навіть не захотів туди навідатись. І його можна зрозуміти: «Ziemia ta, na krańcu Litwy[…] była istnem miejscem wygnania» [94] – та земля, на краю Литви […] була істинним місцем вигнання. Зрештою, кн. Федор Любартович, мужньо проковтнувши, як сказали б тепер, гірку, як полин, «пілюлю», з рицарською шляхетністю подякував «милому брату», мовляв, «жаловали мя и дали ми землю до своей воли на имя северскую слюбую. и слюбили есмо нашему г(с)дрю кролю влодиславу […] служити. верну быти […] а противу им никды не  быти […] бозо лсти и без хитрости…» [95].

В 1397 р. слід опального кн. Федора випливає в Угорщині. Він поневіряється по світу разом з таким же «malkontent’ом» (покривдженим) братом короля Свидригайлом. Потім його бачать на краківському дворі і в Галичині. Нібито після двоюрідного брата, Федора Ольгердовича володів Жидачівщиною з 1411-го по 1430 рр., від якої відмовився на його користь кн. Свидригайло. Але М. Грушевський зауважує, що всі грамоти Любартовича того періоду проголошено за фальсифікати. А далі, аж у 1431 р. король Ягєлло повертає нещасному Федюшкові Любартовичу його отчину – майже вщент спалене м. Володимир (Волинський), відібравши його у Свидригайла в період війни з останнім. Але того ж року старий князь помер, заповівши все своє майно своєму ж тирану Ягєллі.Дану інформацію ми подаємо тут з одною метою: показати справжню долю кн. Федора Любартовича, а також – чи міг він бути у Ягєлла «Самдушком», а відтак, згідно з цією міфологічною обставиною, Сангушком. За Л. Войтовичем, у Федора Любартовича було четверо синів, і одного з них він іменує Дмитром-Сангушком Федоровичем (пом. 1455), князем луцьким (бл. 1431 - 1433 рр.), ратненським і каширським (1433-1455 рр.). Мовляв, записаний цей князь у Супральському (поз. 57, 63) та Києво-Печерському (поз. 125) пом'яниках. Останнє, на думку вченого, дозволяє припускати, що хрестильним або чернечим іменем князя було Іоаким.

«Українські князі» з династії Гедиміна

На нашу думку, підстав виводити Сангушка з дому Любарта все ж таки дуже мало, а ті, які є з чужої чи нашої точок зору, ми проаналізуємо. Ми так міркуємо, в першу чергу, з огляду хоча б на наступний, сутопсихологічно-історичний аргумент. Вважаємо, що таке, м’яко кажучи, нешляхетне, ба, навіть «ребелянтське» поводження «природного» короля з великим князем Волинським, батьком (нехай все ще і поки що можливого) «протопласта Сангушків», здається, повинне було б спричинити не лише багатовіковий родовий біль, але й сором рахуватися кревними родичами «kuzynów Jagełłonów». Інша справа, якщо Сангушко – «Федкович-Ольгердович». Тоді близькість з Ягєллонами стає вже родинною гордістю [96]. І здається, що в джерелознавчій і літературній Сангушкіані усіх минулих віків нема найменшої згадки про те, що Сангушко, будь він Любартовичем, за кращої долі міг би володіти не дрібною пограничною Ратненщиною, яку він, зрештою, як буде видно далі, втрачав і завойовував у кровопролитних з поляками боях, а великим і могутнім князівством Волинським, про яке М. Грушевський пише, що воно в межах ВКЛ було «зовсім осібним світом». Князі Любарт і його син, Федір були «майже самостійні українські князі з Гедимінової династії». Любарт після смерті Кейстута був найсильнішим з князів після великого князя ВКЛ, а заразом – «найвизначнійшим репрезентантом давніх традицій: його права на Волинське князівство опиралися на родинних зв’язках з руськими князями Волині й на виборі боярськім. Своєю сороклітньою боротьбою за сю землю він запечатав свої права на сю волость» [97]. І все ж таки Сангушки-Ольгердовичі [98] з деякого часу і деякий час писалися Любартовичі. Чому? Який смисл вкладали вони в це благородне й історично сумне означення? Чи вони справді не мали до Любарта жодного відношення й, будучи генетично руськими, лише «прагнули видавати себе за нащадків Гедиміна?» Далі ми назвемо всі відомі нам підстави з’явлення в Сангушків терміну Любартовичі, а також і зазначену вище, можливу саме для воєводи Вітебського і його сімейства релігійну причину. Але спочатку – закінчимо аналіз самої лексеми «Сангушко», яка допоможе нам безпомилково встановити національність батька й сина князів Ратненських, а відтак, і відношення їх до роду Гедиміна.

Ще раз про ім’я, національність і рідСангушків

Уважно переглянувши покажчик «Переписи войска ВКЛ 1528 года» на літеру «С» [99], знаходимо там і саме слово Сангушки; також і Сангушковича Коширського Андрея і ряд литовських імен з основами Санґ-, Санк-, Сант- і Санд-. Ось ці імена: Санґітайтіс, Санькант, Санкович (це від Санк – по-батькові), Сантовт, Санда і деякі інші. Перевівши їх у тогочасний руський пестливо-зменшений варіант, матимемо: Санґ[ітайт]ушко,Саньк[ант]ушко, Санкушко, Сант[овт]ушко і Сандушко. Думаємо, що не помилимось, припустивши, що руський писар міг переробити на свій лад не властиве його мові литовське ім’я, викинувши з нього частину звуків, взятих нами в квадратні дужки. Знаючи, що в той час в руській мові звук [ґ] передавався диграфом «кг» і маючи документальний варіант: «Санкгушку» («Што дей великий князь Жикгимонтъ далъ былъ небожчику князю Санкгушку именье въ каменецкомъ повете…» (AS, т. І, с. 91), бачимо, що в основі його могло бути литовське ім’я Санґ. Варіант Сендюшко міг з’явитися у випадку неуважного змішування імен – Санґа з Сандом (Сандою). Пропозиція П. Вікторовського щодо Сака давала б, щонайшвидше, «Сакушка». Але такого варіанту ніколи не було, хоча Саків і Саковичів, за Литовською метрикою, в ту пору вистачало. З Санка справді можна виводити Санкушка. Однак, при цьому треба помічати, що це вже недопустима подвійна пестлива зменшеність імені: Сак> Санко> Санкушко. Крім цього, як зазначалося вище, для літери «к» не було жодної потреби переходити в «кг». Але там, де була буква «g» – а була вона, звичайно, в литовських іменах, вонавимагала передачі через «кг».Про те, що наша думка про походження імені Санґ[ушко] – Сангушко має раціональну підставу, свідчить і таке історіографічне джерело, як «Wiadomosć o Kleynocie szlacheckim… przez Ewarysta Andrzeia Hrabię Kuropatnickiego»: у графі «Nazwiska Domów» знаходимо кілька «назвіск», що мають в корені логічно встановлене нами ймовірне ім’я Sang:Sangaw, Sangaiło, Sangowicz, а також і наших Sanguszko Xiąże[100]. Причому, якщо перша і друга лексеми явно литовські [101], у третій проглядається білоруський варіант прізвищ на -овіч (-ович), то вже ніхто не заперечить, що Sang-uszko – це якраз руська, т.зв. пестливо-зменшена форма передачі даного імені.Відтак, литовське ім’я Санґ чи Санґітайтісдитина могла отримати, скоріше всього, таки в Ольгердовичів. Адже Ольгерд ховав своє православ’я до самої смерті. Більше того: за В. Антоновичем, «иностранные источники ничего не знают о крещении Ольгерда и даже два из них утверждают, что тело его было сожжено по языческому обряду» [102]. Далі, діти Любарта і Федора Любартовича (якщо вони в нього були), ймовірно (щоб не сказати: однозначно) уже не мали литовських імен. Пропонований Л. Войтовичем «Дмитро-Сангушко» серед інших, поданих ним же, одинарних руських православних імен «Федоровичів-Любартовичів», виглядає чужинцем: не зовсім зрозуміло, як він міг в цій «зрусченій» родині отримати поганське ім’я. Інша справа – Ольгердовичі: вони, як правило, ще отримували литовські імена, хоча в таблиці Л. Войтовича не всі вони відтворені. І якщо перший у списку син 1328 р.н. отримав ім’я Вінгольт (згодом Андрій), а останній (тут же) був названий Мінігайлом (зрештою, ця особа до Гедимінової династії не належала), то, навряд, чи дехто з усіх інших не мав первинного литовського імені [103]. У Федора Ольгердовича були сини Роман, Сангушко, а також Гурко (той самий Гурко, котрий нібито був сином Федора Любартовича). В цьому сімействі литовське ім’я психологічно не видається чужим. Його поява тут ще може бути цілком закономірною. Отож, якщо б Санґ[ушко] народився хоча б за рік до смерті Ольгерда (а за Я. Длуґошем, він помер навіть пізніше – в 1381 р.), то дід, гадаємо, міг би наполягти на литовському імені онука. І загалом останній мав би на 1463 р. 87 років, що цілком реально.Звичайно, що саме цю думку ми жодним чином не кладемо в основу аргументації проти того, що Сангушки з дому Любарта. Але далі ми назвемо щонайменше десять, а то й більше, як нам здається, переконливих фактів, котрі дають підстави вважати цих князів таки Ольгердовичами.

Родинна генеалогія біскупа Смоленського

Проаналізуємо появу «школи» на користь «przydomkа» Любартовичі. Найперше, тут можна і варто погодитись з тим же Г.-К. Стадніцьким, який, аналізуючи «традицію» сучасних йому геральдистів виводити з дому Любарта навіть і князів Чорторийських [104], висловив з цього приводу на стільки вагому думку, що її можна розділити на три окремі інформації. Він, зокрема, сказав, що: 1) ця традиція «mieści już wiele dowolności w sobie» – має в собі багато довільних припущень. Коли вона з’явилася на світ, то: 2) вже давно «wygasł był bez wątpienia ród Lubartowiczów po mieczu, który poprzednio tak był zdrobniał, ze mało co o nim słyszano»– згас поза всяким сумнівом рід Любартовичів по чоловічій лінії, який (рід. – В.В.) попередньо так здрібнів, що мало що про нього чути. Отже: 3) замість того, щоб досліджувати ті залишки литовських династій кровних, родимих королів, «heraldycy uznali za dogodniejsze garnąc pod potomstwo Lubarta te najmożniejsze rody wołyńskich kniaziów, których jеszcze nie ulokowano pod rubryką Rurykowiczów» [105] – геральдисти вибрали за вигідніше горнути під потомство Любарта ті найможновладніші роди волинських князів, котрих ще не вміщено під рубрику Рюриковичів. Дійсно: якщо рід Любарта давно згас, то нема кому заперечувати чи опротестовувати появу нових кандидатів на цей Гедимінів корінь. З Сангушками дещо інша ситуація: їх «горнули» під рубрику Рюриковичів, хоча приналежність їх до Любарта не менш сумнівна, про що, власне, й ведемо мову. Вважається доконаним фактом, що біскуп Смоленський, Ієронім Симеонович Сангушко близько 1640 р. написав фамільну генеалогію і вивів родини Сангушків Кошерських та Сангушків Ковельських від волинського кн. Любарта, точніше, від його сина Федора, який нібито мав сина Дмитра. На жаль, ця генеалогія, хоча дослідники про неї постійно згадують, ніде явно не фігурує. Але здавна відомо, що її тримав у руках К. Несецький, автор праць «Korona polska…» i«Herbarz Polski». І не тільки тримав, але на основі її зробив свої висновки про походження Сангушків таки від Любарта. Найперше, що ми бачимо в цій «Koronі...», К. Несецький дуже скритикував Ш. Окольського, оскільки той Сангушків «razztemi, drugi raz z temi wiąże, y taks ię poplątał, że się sam zsobą nie zgadza» – раз тими, другий раз з тими пов’язує, і так наплутав, що й сам з собою не узгоджується. А ось, мовляв, він, Несецький, має для своїх висновків надійний фундамент: «naprzod Genealogią Domutego Xiążęcego, od Hieronima Xiążęcia Sanguszka Biskupa Smoleńskiego, zebraną, kołoroku 1640…», котра, за родинними документами, «od Lubarta Gedyminowicza, nie od Olgerdowicza początki swoie zasiąga» [106] – котра від Любарта Гедиміновича, а не від Ольгердовича бере свої початки.Проаналізувавши ще деяких авторів [107], зокрема М. Стрийковського, В. Кояловича (між іншим, їм теж справедливо дісталося) [108], К. Несецький повідомив, що у Дмитра Любартовича (себто сина Федора Любартовича) «było synow dwoch, Michał y Alexandr». Сини Міхала – Януш «Michnołowicz» (Михайлович. – В.В.), Василь, кн. Ковельський, а також Андрій, кн. Кошерський, син Олександра – Андрій, маршалок Волинський, староста Володимирський, котрий з дружиною А. Деспотовною, воєводчанкою Волоською народили семеро дочок і троє синів: Романа, Дмитра і Ярослава. З них Роман, кн. Сангушко, воєвода Брацлавський, гетьман польний Литовський… – і т. ін. Отже, це і була невідома генеалогія біскупа Смоленського за 1640 р. (зрозуміло, в подачі К. Несецького). Неточності в ній, як мовиться, кричущі: в Михайла Сангушковича було два сини – Януш і Василь; два сини і в Олександра Сангушковича – Андрій (від нього несухоїжці) та Михайло, син якого – Андрій Сангушкович Кошерський. З Ганною Деспотівною був одружений син Андрія Олександровича, кн. Федор. Семеро дочок і два сини було в його батька (від двох дружин). Ярослав, Дмитро, Роман (і Андрій) – це сини Федора Андрійовича, маршалка Волинського, а не його батька, Андрія Олександровича.

Тим часом, вже у т. зв. жалобному панегірику від 1639 р. батько Ієроніма-біскупа, Симеон-Самуїл (помер 1638 р.) іменується «Любартовичем Сангушком, князем з Ковля» [109]. Щодо самого кн. Ієроніма, то він за життя був відомий як «Hieronim Władysław Lubartowicz, xiąże z Kowla, Sanguszko, z łaski Bożey biskup Medonski, sufragan y kustosz Wilenski» [110]. В єзуїтському календарі за 1740 р. серед фундаторів і благодійників ордену князь записаний з прибавкою «Любарт»: «Sanguszko xże Lubart Hieronim biskup Smoleński» [111].

Звичайно, це – аргументи показові. Але ціна їх невисока: поки рід був православним, очевидно, потреби підкреслювати литовське походження не було потреби. Однак, і досі залишається таємницею, з яких міркувань і на основі яких, за К. Несецьким, «autentyków domowych» сімейство кн. Симеона вдалося до «przydomkа» Любартовичі. Проте, зважаючи на згаданий вище вчинок Б. Горчака щодо зняття з 3-7 томів «Архіву Сангушків» слова «Любартовичів», можна думати, що той, формуючи видання, побачив якраз такі родинні документи, які переконали його в протилежному. В т. ІІІ ASякраз такий документ є.

Сангушки – Любартовичі в розумінні Любартівські

 Перейдемо до другої, пізнішої причини появи в Сангушків терміну «Любартовичі». У цьому зв’язку наведемо малопомітну цитату з такого історіографічного джерела, як уже згадана нами праця Л. Дембіцького «Dwaj bracia Sanguszkowie»: «W ośmnastym stuleciu wymierały poboczne l inie rodu Sanguszków linia kowelska i linia koszyrska. Natomiast w głównej l inii osiadłej na Lubartowie w województwie lubelskim fortuna się wzmogła» [112] – у вісімнадцятому столітті вимерли побічні лінії роду Сангушків лінія ковельська і лінія кошерська. Натомість в головній лінії, котра осіла на Любартові, у воєводстві любельському, фортуна зміцніла (перемогла). Ось, власне, і вся причина. Хоча кн. Павло-Кароль – потомок з лінії Ковельської (син кн. Ієроніма Яновича-Симеоновича), і на сьогоднішній день існуючою вважається саме лінія Ковельська, він переназвав її на Любартівську, а себе також почав іменувати Любартовичем. І тут, як добре видно, уже йшлося не стільки про «przydomek», скільки про династійну лінію за новою родинною резиденцією. Отже, нащадки Василя Михайловича-Сангушковича писалися до появи в Сангушків Левартова-Любартова князями Ковельськими. З першої половини ХVІІІ ст. з цієї лінії залишився і став її продовжувачем великий маршалок литовський, пан на Левартові кн. Павло-Кароль Сангушко. Його брат, Казимір-Антоній (1677-1706) не мав сім’ї. Левартів дістався кн. Павлу після смерті дружини, Ю.-М. Любомирської. З усіх величезних добр це місто чомусь найбільше припало до серця кн. Сангушкові. І він віддав йому своє серце – і в переносному (зробив тут собі прекрасну резиденцію), і в прямому смислі: язик і серце князя після смерті в 1750 р. «w uroczystym pogrzebie złożono w kościele św. Anny w Lubartowie w rok później (1751)» [113].Місто знаменитих польських кальвіністів Фірлеїв на прохання великого маршалка Литовського, кн. Сангушка 22 листопада 1744 р. було перейменоване з дозволу Августа ІІІ на Любартов з наданням герба, що поєднав родові символи Фірлеїв і Сангушків. Але чому Левартів отримав назву Любартів? В історичному нарисі з історії міста Любартова дається таке пояснення: «Nazwa Lubartow nawiązuje doi mienia Lubart domniemanego protopłasty rodu Sanguszców». Слово «domniemanego» («можливого») достатньо показує все ту ж непевність і Сангушків у даному питанні, і автора цитованого нарису, що має назву «Lubartow. Historia miasta». Ранні родинні документи свідчили про походження роду від Ольгерда. Генеалогія біскупа Ієроніма і згадана книга К. Несецького свідчили на користь його витоків од Любарта. Не виключено, а то й більш імовірно, що знаменитого документа з Литовської метрики про запис Семена Романовича Кобринського своїй дружині Юліанні Семенівні Гольшанській віна на Кобрині, Грушовій і Черевачах[114] кн. Павло-Кароль не бачив. Але в сім’ї, вочевидь, зберігалася пам’ять про видатного родича, кн. Любарта Гедиміновича. Вважаємо, що до перейменування міста Левартів саме в Любартів князя спонукала його назва, близька за звучанням до імені Любарт. Була б в цього міста інша назва, наприклад, Мєльци, ніхто б його в Любартів не перейменовував би. Відтепер діти і онуки Павла-Кароля пишуться Сангушки Любартовичі, але не в розумінні походження, а в смислі нової лінії або гілки. І сам він стає відомим як пан на Любартові.До менш вагомих і разом з тим безпідставних причин виводити Сангушків з дому Федюшка Любартовича перейдемо після наступного розділу, оскільки їх аналіз органічно випливе з його змісту.

Підстави на користь дому Ольгерда

 Продовжимо називати підстави власне нашого бачення, що Сангушки були дійсно литвини і походили з дому Ольгерда. Перша: батько Сангушка, Федор Ольгердович, постійно іменується князь Ратненський, а Федор Любартович був великим князем Волинським, Луцьким і Володимирським, і ніколи князем Ратненським не був. І удільна (раніше, до 1393 р.), і ленна (пізніше) спадкова отчина Сангушка – Ратно, Ветли та інші пункти.Друга: у протопласта династії Сангушків нібито було подвійне ім’я – «Сангушко-Дмитро (після постригу в монахи, можливо, Іоаким)» в той час, як Любартовичі в ту пору вже мали одинарні руські імена. Додаткове ім’я саме Дмитро – це, вважаємо, результат генеалогічної плутанини. Хрестильне ім’я Санґа-Сан[кг]ушка, на разі, залишається невідомим: він увійшов в історію під ім’ям з литовською основою Sang, котра могла бути й самостійним ім’ям.Третя: відсутність будь-яких, принаймні відомих на сьогодні, архівних документів на підтвердження версії про походження Санґушка від Федора Любартовича. Четверта: зняття Б. Горчаком з назви 3-7 тт. опублікованого «Архіву Сангушків» прибавки «Lubartowiczów», яка в такій формі давала розуміння «przydomkа», а не лінії. П’ята: нащадки П.-К. Сангушка, пана на Любартові, почали писатися Любартовичі не в розумінні «з дому Любарта Гедиміновича», але в смислі князі Любартівські. Шоста: не самі Сангушки продовжували іменувати себе Ковельськими, але це неуважність дослідників-геральдистів. Сьома: версія Ш. Окольського, що Любарт, шостий син Ольгерда, при хрещенні отримав ім’я Федора [115], також заслуговує на увагу. Хоча в даному випадку назва Любартовичі, якби писалася саме з цього приводу, зрозуміло, не містила б в собі того змісту, який під нею розуміють, а саме: Любартовичі – з дому Федора Любартовича-Гедиміновича. Восьма: у т. ІІІ Архіву Сангушків подається док. ХІІІ, в якому йдеться про те, що «кн. Семен Романович Кобринський записує дружині своїй Юліанні Семенівні Гольшанській на добрах Кобрина, Грушової і Черевачичах «tytułem wiana 2000 kóp groszy». Після переліку необхідних в цьому зв’язку розпоряджень називаються свідки: «А при том был дядя мой князь Санкгушко Федкович, а князь Олександро Санкгушкович. И просил есми дяди свое(го) князя Санкгушка Федковича, а брата свое(го) [двоюрідного. – В.В.] князя Александра Санкгушковича, абы Их Милост печати свои приложили къ сей моей грамоте, и Их Милост прозбы моей не оставили и печати свои приложили […]» [116]. Дев’ята: пом’яник Мелецького Св.-Миколаївського монастиря. Це теж одна з найвагоміших підстав. Видання «Девятисотлетие Православия на Волыни. 992 – 1892 г.» [117] синодик Мелецького чоловічого монастиря згадало лиш кількома рядками з огляду, мабуть, на те, що «в настоящее время князья Сангушки принадлежат к римско-католическому вероисповеданию, но издревле они были православными» [118]. Але, дякуючи П. Вікторовському, ми маємо всі відомості як про історію згаданого пом’яника, так і його зміст. Мелецький Свято-Миколаївський монастир знаходився недалеко від Несухоїж, колишньої резиденції Сангушків цієї ж гілки. З перших поколінь династії він був фамільним монастирем даного князівського роду. Про нього йдеться вже в «Запису кн. Сангушка дружині своїй Ганні добр Тростяниці і інших»: «[…]monastyr S. Mikołaja Milcze» [119]. Пом’яник був поновлений «пречестным иеромонахом Георгием Губецким, игуменом обители Мелецкой». Без сумніву, подає автор, записи безпосередніх, з роду в рід, покровителів монастиря – князів Сангушків, зберігалися з особливою увагою і зайняли на початку збірника шість суцільних сторінок. На відміну від інших, подібних духовних документів, зауважує П. Вікторовський, цей пом’яник не піддавався «разным превратностям (как, напр., Киево-Печерский помянник)».Отже, перші три листки (6 сторінок) являють собою синодик кн. Сангушків. Ось початкові рядки: «Память пресветлого князя Феодора Сангушка, старосты Володимерского (Федор Андрійович, правнук Сангушка, онук Олександра Сангушковича; збудував у Мелецькому монастирі Свято-Миколаївську церкву і надав йому фундуш [120]; його дружина – Ганна Бранкович-Деспотівна. – В.В.) и прочих пресветлых князей и княгинь, сродников его. Помяни, Господи, души преставишихся благочестивых князей и княгынь: князя Олкирда (Ольгерда. – В.В.), во святом крещении нареченнаго Александра. князя Феодора Ратенского. Князя Санкгушка: во иноческом чину Іоакима […]» [121] – початковий родовідний порядок імен збережено чітко. Чернече ім’я Сангушка подається ясно, без потреби робити припущення, кому б воно належало.

Не так в помянику Києво-Печерської Лаври: тут після згадки «Род кн. Сенкоушко Феодорови» першим стоїть ім’я «кнз. Іоакима». І справді треба догадуватися, чиє воно. Але це і є чернече ім’я самого ж «кн. Сенкоушко Феодорови». А ось ім’я батька Сангушка, «кнз. Феодора [Олкирдови]» стоїть на 11-му, його ж дружини – «кня его Олгоу» – на 12-му місцях [122]. Далі, на с. 37 знову подається поминальна згадка, яка на цей раз починається словами: «Род княз Александра Сенгоушкови а во иноце Алексїа». Це, мабуть, чи не найцікавійший запис. Адже, як подає у своїй праці «Skarbiec diplomatów» І. Даниловіч, Карамзін з одного «баламутного» літописця почерпнув відомість, що Ольгерд не тільки перед смертю прийняв хрещення за грецьким обрядом і «Aleksandrem został nazwany», але навіть, за порадою жони Юліанни (Уляни. – В.В.), а переважно з намови архімандрита печерського Давида,  «miał wdziać mniszą kapicę, pod nazwiskiem brata Aleksego do zgonu noszoną» [123] – мав одягнути покривало ченця і під іменем брата Алексія до смерті носити. Тут з двох одне: або переплутано чернече ім’я кн. Олександро Сангушковича і замість Елевферія подано Алексїа, або мова таки йде про в. кн. Ольгерда, якого із зрозумілих причин: як не як – прародоначальник династії – названо Сангушком.Наступний запис на с. 41 має такий вигляд: «[Кнз Александро Сендюшкови] кнз Александра а во иноце Елііферіа» (в оригіналі на місці другої літери "і" стоїть "іжиця". – В.В.). Як зазначено в передмові до самого пом’яника Києво-Печерської Лаври, «мы здесь встречаем почти одни голые имена, и хотя они зачастую приурочиваются к тем или другим фамилиям, но проследить по ним генеалогию этих фамилий – дело иногда положительно невозможное […]» [124]. Мелецький пом’яник в цьому випадку – щасливий виняток хоча б своїм генеалогічним початком, а також і тим, що присвячений одним лише кнн. Сангушкам. Ця його позитивна винятковість ще раз мимоволі згадується при дослідженні «Субботника или поминника С.[упрасльского] монастыря». Тут перший поминальний запис про Сангушків представлений наступним чином: «Род Сендюшковича: кн. Іакова. Княжны Федоры […] Князя Феодора. Княгини Ольги. Князя Іоакима. Княгини Фетинии. Князя Елевьсерія […] Алексий» [125]. Найперше, що впадає в око, це суттєве перекручування чернечого імені кн. Олександро Сангушковича-«скимника» (за Мелецьким пом’яником – «кнз. еросхимонаха»): Елііферій, Елевьсерій; інші варіанти: Еливферія, схимника Евфимія (?). Друге: хто такий кн. Іаков, щоб стояти на початку роду? Серед синів Ольгерда і Уляни був лиш один Яков: «Jakov nаrečennyj Jagaiło;JakubnazwanyJagiełłą […]» [126] (після окатоличення – Владислав). Очевидно, як пам’ятав і які імена називав той, хто подавав, так (в такому порядку) вони і записувалися. (В Мелецькому пом’янику, 1-й запис, теж згадується «кнз. Іаков», але аж на 29-му місці; а «схимник Іаков» – на 52-му; в Супрасльському – відповідно на 30-му, але не князь, а пан Іаков, і, можливо, Іаков [схимник] – на 57-му). Л. Войтович у цьому зв’язку (щодо Якова серед Сангушків) має свої цікаві міркування [127]. Ім’я «Князя Феодора», яке, на разі, мало б стояти в Супрасльському суботнику на першому місці, знаходиться на шостому. Зате наступні два імені – матері і сина – записані у правильній хронологічнійпослідовності. Але не вказано світські імена батька і сина схимників, тобто князів: Іоакима – Сангушко і «Елевьсерія» – Олександро. Наступний запис тут же, на цій же сторінці Супрасльського пом’яника,який починається словами: «Род князя Феодоров Андреевича Санъкгушъковича» ми проаналізуємо далі, серед тих небагатьох підстав, котрі нібито дозволяють виводити Сангушків з дому Любарта. Десятапідстава: тепер, коли ми вже точно знаємо, що в православній родині Сангушків були схимники, а самі ж князі заповідали хоронити себе «у Печерском монастыри, у святое Пречистое у Киеве с предки» [128], в пору згадати, що з кількох ранніх Сангушків виконано портрети на фресках «w Ławrze Peczerskiej w Kijowie», в т.ч. і з Олександро Сангушковича, «którego olejna kopia znajdowała się w Sławucie» [129]. І не тільки з нього, а й з його сина, кн. Андрія, а також і з онука, кн. Федора Андрійовича. Копії з їх портретів, свого часу знятих з фресок Київської Лаври, вміщені в «monografii XX Sanguszków Z. L. Radzimińskiego, Lwów, t. I». Подаємо написи, що вміщені на цих трьох потретах-копіях з Лаврських фресок кирилицею [«pocz. XVIw.»] (в З.-Л. Радзімінського – на цинкографічних ілюстраціях): Князь Александр Сангушко Олгердович; Князь Андрей Сангушко Олгердович; Князь Феодор Сангушко Олгердович.Підстава одинадцята: напис на могильному камені в Яромирі про те, що: «Ту лєши кнізе Дімітр Сандушкович […] роду вєлькєґо кнізе Літевскє Ольґєрдова» [130]. Якщо батько, Феодор Сангушко – Олгердович, то чи можливо було написати «роду Любартова» в надгробній епітафії покійного сина? Наступний факт, котрий спричинює сумнів щодо походження Сангушка з дому кн. Федора Любартовича, випливає з генеалогічної табл. 50 Л. Войтовича. У ній подано четверо нібито синів цього князя, з яких двоє, що жили одночасно, мають однакові імена: Дмитро-Сангушко Федорович і Митько Федорович («князь Курашський (до 1435 – після 1442 рр.»). Адже Митько (Митко) – це той же Дмитро. Яким чином в сім’ї появилося два однакових імені? Але цей факт має інше пояснення: «Юзеф Пузина припускає, що Федір Данилович [Острозький. – В.В.] мав ще одного сина – Дмитра, інакше Митька (Mitko de Kurasz), якого Зиґмунт Радзімінський помилково зарахував до нащадків князя Федора Любартовича[…]» [131]. («Андрушко, князь Коропецький», теж нібито онук Любарта – це також «правдоподібний» [132] аналогічний вислід З.-Л. Радзимінського). Проте Ю. Пузина, здається, не стільки з цього приводу щось припускає, скільки передає погляд на цю справу Ю. Фольффа. А щодо фантазування «zasłużonego badacza», себто «ś.p.» п. Радзимінського, то каже наступне: Радзимінський постать кн. Андрушка Федоровича кровно поєднує з кн. Митком і «obu tych książąt zaliczył do potomstwa ks. Lubarta Gedyminowicza, szukał jakiegoś nieznanego Ostroga w ziemi Halickiej» [133] – обох тих князів зарахував до нащадків кн. Любарта Гедиміновича, шукав якогось невідомого Острога на теренах Галичини. А далі Ю. Пузина вказує на три додаткові причини прикрої помилки З.-Л. Радзимінського, серед яких і та, що він Кураш шукав не в Рівненському повіті, а на Русі Червоній.Щодо кн. Гурка (Гурія), поданого в цій же таблиці Л. Войтовича, то, можливо, є деякі підстави вважати його Любартовичем, але дуже незначні. А саме: ні він, ані будь хто інший з цього дому в Мелецькому пом’янику Сангушків-Ольгердовичів не згадуються. Але, за Бродненським актом від 21.VIII. 1433 р., сини кн. Гурки – племінники кн. Сангушка. Відповіді на питання, з якої причини король віддав власніть цих князів Гурковичів Сангушкові, не знайшов і Ю. Вольфф. Щоправда, він припустив: «Czy to z powodu ich małoletności lub stania po stronie Szwitrigajły? Orzec stanowczo nie możemy»[134] – …дати ґрунтовної відповідінеможемо. Таємницяпосилюєтьсяітим фактом, що в ту пору ще жила і мала великий вплив при королівському дворі мати, княгиня Гуркова. Але, на нашу думку, вся справа була в тому, що чоловіком її сестри був маршалок Свидригайла князь Олександр Ніс. А ми з огляду на цю неясність причин переходу Кроснічина до Сангушка задаємо наступне, риторично-банальне питання: якщо Гурковичі з дому Любарта, то чому Кроснічин не дістався їх рідному дядькові, кн. Андрушкові Федоровичу-«Любартовичу» (за згаданою табл. 50, ІV, пом. в 1435-му або навіть 1438 р.), який ще в ту пору жив? При цьому додамо: і якщо він взагалі був сином Федора Любартовича [135]. Ми вже наводили вище цитату з Ю. Вольффа про те, що цьому князю, «bez potomnie zmarłemu», неможливо бути протопластом кнн. Кобринських і Сангушків. І, безперечно, й Гурковичів. На чому ж ґрунтує такий категоричний висновок учений? Факт, що Федор Любартович в чини в короля своїм «ogólnym» спадкоємцем, «jasno dowodzi, że nietylko nie pozostawił żadnego potomstwa, ale nawet nie miał bliskich krewnych, a mianowicie potomków braci lub sióstr. Na nim więc wygasł ostatecznie ród Lubarta»[136] – ясно доводить, що не тільки не залишив жодного потомства, але навіть не мав близьких кревних, а саме нащадків братів чи сестер. На ньому, отже, остаточно згас рід Любарта. Відтак, всі подання про його нащадків з’явилися в другій половині ХVI ст. і відносити їх належить не до Федора Любартовича, «ale do brata jego stryjecznego Fedora Olgerdowicza» – але до брата його стриєчного, Федора Ольгердовича. Далі Ю. Вольфф переконливо спростував посилання Г.-К. Стадніцького на пом’яник Унівської церкви, який «tak jak wszystkie inne, wylicza nie dzieci Fedora, ale już nie żyjących jego przodków i krewnych…» – який так, як і всі інші, перераховує не дітей Федора [Любартовича], але вже померлих його предків і кревних, за душі яких велів церкві молитися. Нарешті, Ю. Вольфф наводить ще одну важливу інформацію, посилаючись на рукопис №387 Рум’янцівського музею в Москві з виписками з синодиків, у т.ч. й з Києво-Печерської Лаври (синодик останньої, вважалося, загинув після пожару 1718 р.), згідно з яким братом князя Романа Кобринського мусив бути князь Сангушко Федорович, «którego ród zapisany w synodiku…» – котрого рід записаний в синодику Печерської Лаври в Києві на тому ж листку, що і рід Кобринських [137]. Вірити ж Ю. Вольффу закликав ще М. Грушевський: «Від сих совістних і науково зроблених праць, передовсім від праць Вольфа, як новійших, а опертих на розслідах Стадніцького, виходять і повинні виходити всякі досліди в княжій литовській ґенеальоґії» [138].

Можливо, Сангушки з дому Любарта?..

На користь того, що Сангушки, можливо, все-таки з дому Любарта-Дмитра Гедиміновича, точніше – з дому його сина, великого князя Волинського Федора, з великою натяжкою свідчать наступні відомості і обставини.

Перша. Друга поминальна згадка про Сангушків у «Субботнику или поминнику С.[упрасльского] монастыря». Там імена подано таким варіантом: «Род князя Феодоров Андреевича Санъкгушъковича. Помяни Господи души усопших раб своих: князя Димитрия. Князя Феодора. Князя Іоакыма скимника. Князя Романа […] Князя Александра скимника […]» [139]. Зрозуміло, що тут напрошується ніби закономірна думка: князь Димитрий – це Любарт, князь Феодор – його син, князь Іоакым скимник – онук. Але якщо поминається рід кн. Феодора Андрійовича (помер 1547 р.), то найсвіжіша втрата – його син, князь Димитрий, замордований М. Зборовськимв 1554 р. Князі Феодор та Іоаким – родоначальники; князь Роман, очевидно, брат Феодора Андрійовича (пом. 1517 р.). Далі, як і в інших пом’яниках – «одни голые имена» без жодної генеалогічної послідовності.При бажанні і в першій згадці про Сангушків в Супрасльському пом’янику також можна дещо побачити на користь Любартовичів. Зокрема, імена «Князя Феодора. Княгини Ольги. Князя Іоакима», подані разом, можна витлумачити наступним чином: кн. Феодор – син Любарта, кн. Ольга – мати кн. Федора [140], а князь Іоаким – її онук.Друга: у вже згаданому панегірику кн. Симеон-Самуїл (ще до публікації родинної генеалогії через К. Несецького) названий Любартовичем. І настійно мусується теза про якісь «родинні документи», що підтверджують походження Сангушків саме з цього дому. На жаль, таких документів і досі ніхто не бачив. А проголошення кн. Симеоном своїм родовим прапротопластом саме «schizmatyka ruskiego wyznania» – кн. Федора Любартовича, котрий, за Я. Длуґошом, до того ж іменувався сучасниками «książe Fieduszko Rusin» (цитуємо з Ю. Вольффа), могло мати якийсь фарсовий підтекст релігійного протиставлення. Це повинно було чи, може, й могло підняти в очах сучасників-католиків ціну такого відходу від «схизми», мовляв, ось яким ревним схизматиком був наш предок – його навіть Русіном називали, і ми не порахували за родинну честь продовжувати його віросповідну лінію, але заради римського обряду знехтували нею. Третя. Щодо Ратно як отчини «Дмитра-Сангушка Любартовича», то повторюємо: це місто справді могло бути втретє (в 1393 р.) забраною до Корони у Федора Любартовича та через 40 літ поверненою «отчиною» його гіпотетичному синові, «Дмитрові-Сангушкові». Адже Ратненщина – це справді споконвічна складова Волинського князівства Любартовичів [141]. Проте ми довели, що Федор Ольгердович не був ленником у Федора Любартовича. Хоча старий Любарт вивів цей замок у 1382 р. з-під угорської залоги, він був і залишився удільною власністю Федора Ольгердовича аж до переходу в 1393 р. під владу Корони. Також Федюшко Любартович ніколи не був і не іменувався князем Ратненським. Він мав свій замок у Луцьку. І ще одне: після того, як Ягєлло вигнав Любартовича геть за межі Волині, Федор Ольгердович спокійно князював на Ратно, в Кошерську, Любомлі, Жидачеві, Ветлах, будучи васалом у Ягєлла. Отже, Ратно і Ветли отчина Сангушка через Федора Ольгердовича. Четверта деталь – незрозуміла зміна родового герба саме в Сангушка, в той час як в його брата, Романа Кобринського герб не змінився. Тут напрошується причина, про яку ми говорили вище: якщо Сангушко – Любартович, то, можливо, йому було заборонено мати родинну Погоню. На переміні герба ми зупинимось довше.

Чий герб «Погоня»?

Почнемо з того, що давно пора поміркувати над тим, чи справді Погоня – споконвічний родовий герб Гедиміна і його нащадків, а відтак і Сангушків (попри згадані в наших примітках суперечливі, а від того малоймовірні літописні свідчення, на разі, білоруською мовою). Як відомо, фатальним для Галицько-Волинського князівства, котре входило в нове – ХІV століття в зенітісвоєї могутності і європейського визнання, став 1323 рік. Загинули його славні князі-брати, онуки достойного Данилового сина Лева І, сини напрочуд мирного Юрія І – Лев ІІ, що сидів у Галичі, та Андрій – у Володимирі. Чи від нападу в тому ж році Орди, чи від отруєння – невідомо [142]. Андрій встиг породичатися з Любартом. Але від цього загроза литовської експансії не поменшала. В тому ж таки 1323 р. Литва захопила Волинь і, за Ф. Шабульдо, «также предприняла попытку присоединить северную часть Галицко-Волынского княжества». Зрештою, це було вчинено, на думку деяких дослідників, очевидно, не раніше 1333 р., після чого Гедимін добрався до Києва. Як повідомляють білорусько-литовські літописи, війська Гедиміна, підійшовши до рубежів Київської землі, захопили на Поліссі Овруч і Житомир, а потім поблизу Білгорода на р. Ірпінь розгромили основні сили київського князя.  Цим відступом в історію ми хочемо сказати наступне: задовго до завоювання на вказану дату Волині Гедиміном у складі герба Галицько-Володимирського князівства були Золотий Лев на голубому тлі (символ Червоної Русі) і Погоня (символ Волині й Полісся). Срібний вершник знаходився на щиті, а в руках мав білу хоругву з Червоним Хрестом. Саме цей знак знаходився на грамоті Юрія І Львовича, датованій 1313 р. Після завоювання Волині й Полісся їх древня Погоня стала гербом Литовської Русі, зрештою, Великого князівства Литовського. Для Любартової Волині ж залишився Хрест, котрий був на корогві срібного вершника. І ще такий факт: Погоня (вершник не з хоругвою, але з мечем у правиці та щитом із силуетом лева у лівій руці), як стверджує Г. Бондаренко, була давнім гербом саме Поліської землі [143]. Про «княжі печатки зі зображенням вершника, на щиті якого розміщений лев (1316 р.)», а також міську печатку «громади Володимира зі зображенням св. Юрія Змієборця (1324 р.)» згадує у своїй розвідці О. Огнєва [144]. Таким чином, три варіанти Погоні  Волинь і Полісся мали до появи тут Гедиміна. Висновок: Погоня «литовська» дісталася Гедиміновичам у спадок від попереднього, власне Володимирського князівства. Та й чи до герботворення було завойовникам, котрі ще недавно являли собою «слобоорганізоване розмаїття родових союзів, які не могли йти у ніяке порівняння з могутньою руською державністю» [145] і навіть перебували на межі виживання? Найбільше, що литвини могли в цьому плані зробити, той же Витень чи Наримунт, це копію з уже існуючих Погонь. Зрозуміло, що історія віддає (і ми також) належне і Міндовгу, і Гедиміну, які «залізною рукою» зібрали згадані союзи в «кулак». Відтак, Литва почала зазіхати на ослаблені боротьбою з татарами руські князівства. Зібравши і їх до купи, талановитий в цьому плані Гедимін, вважаємо, не ризикнув пропонувати новоствореному ВКЛ, де руських земель було у дванадцять разів більше, аніж литовських, якогось поганського, власне литовського герба. Зрештою, що він міг запропонувати? Тим не менше, саме давня поліська Погоня з часом стала іменуватися Погонею литовською. А Воїна-змієборця (Юрія) на коні, зображення котрого існувало в той же час, зокрема, на печатці самого міста Володимира від 1324 р. [146], «річ посполитські гербівники» назвали Погонею руською. Цим самим, каже О. Однороженко, у такий спосіб вони відзначали ту обставину, що, мовляв, останнім гербом, в якості «загально-руського державно-династичного», послугувалися князі руського походження [147], а Погонею, де вершник з мечем і щитом, характеризувалися достойники з Гедимінового роду. Та це не зовсім так, точніше, не завжди було так. Чотиридільний герб князів Острозьких, помимо інших елементів, як відомо, мав у своєму комплексі обидві Погоні. Не будемо вдаватись в глибокі роздуми, щоб це мало означати; спеціалісти з цього приводу вже сказали свою думку. Можемо лиш додати, що, крім династично-родових міркувань про єднання чоловічої і жіночої князівських ліній, кн. К.-В. Острозький міг вкладати в такий символ-малюнок свого герба значно глибший національний зміст, а саме: нерозривність древніх руських православних волинсько-поліських земель, котрі в давнину єдналися під цими гербами і частиною яких йому судилося управляти [148]. Дві Погоні мав герб кн. Четвертинських, які, можливо, походять від кн. Туровських або, за іншою версією, від Данила Васильковича з Острога [149].Щодо Гедиміновичів, то не всі вони вважали за потрібне представляти себе Погонею Литовської Русі. Так, Корибут-Дмитро Ольгердович, господар Сіверської землі і його нащадки користувалися зображенням хреста чи стріли з формою крокви внизу, або ж цей малюнок нагадував стрілу-ключ, що теж є зрозумілим родовим символом: саме таким ключем вони відкривали двері, за якими лежали чужі багатства. І вже значно пізніше деякі представники цього роду, що іменувалися князями Збаразькими (Стефан, герб 1585 р.; Юрій, печатка 1605 р.) вводили Погоню Русі Литовської в склад своїх гербів. Аналогічна ситуація з гербами Вишневецьких, представники деяких з них (справедливо чи ні – це вже інша справа) рахували себе «ґаленжями» від того ж Корибута і вряди-годи, власне, в першій половині ХVІІ ст., вносили ту ж «литовську» Погоню на свої герби. А Гедиміновичі (від Наримунта, який нібито придумав цей герб, чи, може, Коріата) Ружинські ніколи не зображували вершника з мечем на своїх гербах.Цього достатньо, аби зрозуміти, що поява в Сангушків відмінного від «литовської» Погоні герба не була чимось надзвичайним. Та й не обов’язково їм було (хоча, і на наш погляд, бажано) повторювати майже аналогічні герби Федора Любартовича (вершник на щиті) чи Федора Ольгердовича (маємо малюнок герба його сина, Романа) – вершник без щита.

Сангушки починаються з Ратно

Якщо брати документально, то Санґ[ушки], з якого дому вони б не були – Любарта чи Ольгерда, починаються з Ратно, котре офіційно з’явилося в їх протопласта, принаймні, в 1433 р. Через 7 літ місто отримало Маґдебурзьке право. В 1441 р. Санґ[ушко] втрачає його (мабуть, вдруге після того, як воно стало королівським) і, нарешті, 23 березня 1443 р. «сам великий князь Казимір королевич» повертає його «князю Сонкушку» разом з Ветлами та «мужами ратнянами і ветлянами якож єсть його отчина». На ту пору Ратно вже мало свій герб. Незрозумілий звір, що вискакує з-під дерева на печатці, за О. Однороженком, «Дмитра-Сангушка Федоровича» був не якимось іншим звіром, як диким кабаном. «Дуже цікавий знак використовувало місто Ратно – дикий кабан стоїть поміж трьох дерев» [150], пише в своєму дослідженні спеціаліст-геральдист А. Ґречило. Як уже подавалося вище, в склад герба першого Сангушка входили одне дерево, кабан і воїн-ангел як, очевидно, приборкувач (упокорювач) цього кабана-Ратна, який то був у руках Сангушка-«мисливця», то вислизнув, а під кінець упокорився. Тобто, герб «Сангушка-Дмитра», а фактично, просто Сангушка або Сангушка Федковича – це цілком вмотивована новація герба самого міста Ратно на тему боротьби за володіння ним, зважаючи на той факт, що «кабан» був уже не простим, а королівським. Через століття Сангушки почали користуватися більш авторитетним родинним гербом – т.зв. литовською Погонею. Вони мали на це право. Таким чином, «Дмитро-Сангушко» (початкова версія К. Несецького) був просто Санкгушко або Сангушко, двоюрідний племінник Федора Любартовича. Ні один документз AS, наголошуємо, не подає його з іменем Дмитро. І лиш єдиний документ ХІІІ (AS, t. III) подав його з іменем батька: Санкгушко Федкович. Але якби він навіть і отримав під час хрещення ім’я Дмитро, то все одно нема жодних підстав відносити його до Любартовичів. Будь він Любартович, міг би в 1431 р. отримати у свій спадок і м. Володимир-(Волинський). Лінії синів Любарта, в т.ч. і Федора, якщо вони в нього були, чекають своїх дослідників [151].

Чи був Сангушко князем в Луцьку?

Проаналізуємо версію, ніби «Дмитро-Сангушко Федорович» був «князем Луцьким бл. 1431 – 1433 рр.». З яких би причин чи підстав це могло статися? Хто міг би його на цей досить високий «стіл» протегувати? Батько, Федор Ольгердович, кн. Ратненський, ніколи не був князем Луцьким. А Федор Любартович, гіпотетичний батько Сангушка, отримав від Ягєлла в 1431 р. під час його війни із наступником Витовта Свидригайлом тільки спалений Володимир з навколишніми селами: «Jagiełłon adał cały ten powiat księciu Feduszkowi […], schizmatykowi obrządku ruskiego, który niedługo potem umarł» [152] – Ягєлло надав цілий той повіт князю Федюшкові, схизматику руського обряду, котрий незабаром помер. Луцьк же до самої смерті в 1430 р. утримував Витовт [153]. А далі його місце відразу зайняв Свидригайло, обраний і затверджений Ягєллом, і, фактично «a więc od r. 1430 używa tytułu "wełykij kniaź Switrygał, łytowskij, ruskij i innych" aż dor. 1439, a względnie do ustąpienia z Łucka przed wielkim księciem Zygmuntem» [154] – а отже, від р. 1430 іменувався "великий князь Свидригайло, литовський, руський і інших" аж до р. 1439, приблизно до відступу з Луцька перед великим князем Жигмунтом. Як тільки Свидригайло зайняв місце Витовта, відразу почалася війна з Короною за Поділля. Поляки в цій війні вимагали, щоб Свидригайло здав їм не тільки подільські замки, а ще й Луцьк і всю Волинь. З 31 липня 1431 р. до 26 серпня відбувалася битва під Луцьком поляків з полками ВКЛ. Зрештою, поляки спалили Володимир, а Свидригайло – Луцьк, повністю знищивши в ньому, та й на всій Волинській землі католицькі костели. Не будемо вдаватися в деталі перемир’я (про нього повідомляє т.зв. Чорторийський лист від 1 вересня 1431 р.), але господарем в Луцьку із землями залишився Свидригайло Ольгердович, котрий, за А. Левіцьким, також в той час претендував на литовську королівську корону. Далі, коли під ту пору на Польщу напали німецькі рицарі, Свидригайло вимагав ще й повернення у склад ВКЛ раніше привласнених Короною (в 1393 р.) поляками волинських пограничних замків Ратно, Ветли, Городло і Лопатин, де всі ці роки ленно князювали Федор Ольгердович (до 1400 р.) і його син, кн. Сангушко. Зважаючи на ці вимоги, останній після смерті короля негайно прихилився до Свидригайла. Після інспірованого 31.VIII.1432 р. поляками перевороту ВКЛ розпалося на дві частини. Волинського князівства з центром в Луцьку домагався і Жигмунт Кейстутович. І він князював тут кілька місяців. А намісником його в той час в Луцьку сидів давній товариш Свидригайла, кн. Олександр Ніс. У квітні 1433 р. він знову зійшовся із Свидригайлом. І знову Луцьк і вся Волинь належали останньому. Тому про князювання в Луцьку «Дмитра-Сангушка» в 1431-1433 рр. не може бути й мови: він у цей час мав клопоти з погромами в Ратно в ході «польсько-свидригайлівської» війни. Відомо лиш, що дружина брата Сангушка, кн. Гурка, пані Гуркова намовляла швагра, князя Носа здати Луцьк, але ж не Сангушкові, а для короля Ягєлла. Проте він здав Луцьк у вересні 1434 р. супернику Свидригайла – Жигмунтові. Тим часом, ще в 1433 р., коли сталося замирення Польщі з Прусією і Литвою, король Владислав-Ягєлло уділив кн. Сангушку понівечене поляками Ратно, а заразом і добра синів дядька Гурка – Крошвичин (Кроснічин). Зрештою, в тій нескінченній війні пограничне Ратно незабаром знову відійшло до Корони [155]. Але кн. Сангушко не сидів, склавши руки: він продовжував «полювання» на «дикого кабана» і захопив його. Весною 1434 р. Ягєлло помер. Після періоду безкоролів’я престол посів його старший син, Владислав. І, таким чином, ми виходимо на латиномовний акт Владислава ІІІ (Варненьчика) від 20 травня 1441 р. про те, що кн. Сангушко, сидячи в Кошерській волості, на Волині, протягом тривалого часу нападав на землі Корони Польської, під кінець захопив Ратно, забивши при тому польського намісника та інших поляків. Тому-то в Сангушка знову було віднято і Ратно, а заразом і кошерські добра та нібито передано «холмському старості Дерславові з Ритвян». Чи він тут сидів – не відомо. Але факт, що кн. Сангушко став бідняком. І мусів схилитися перед «panującym».

Щодо Волині і Луцька, то в 1436 р. вони знову вкотре дісталися Свидригайлові. А проте через три роки суперник Жигмунт посадив тут свого намісника. Зрештою, як і раніше – ненадовго: в 1440 р. стався трагічний для Жигмунта переворот. Свидригайло не загаявся поспішити на Волинь. А «Łuczanie zawiezwali go do siebie i z uniesieniem go przyjęli. Żył jeszczew Łuckulat 12» [156] – лучани закликали його до себе і прийняли з великими почестями. І жив ще в Луцьку літ 12. І князював там до кінця свого життя. Після вбивства Жигмунта Владислав ІІІ негайно послав намісником у Литву свого молодшого брата, 13-річного підлітка, Казиміра. Його ж там одразу було проголошено великим князем Литовським, а згодом, з 1447 р. і королем. І якраз після повної втрати землеволодінь прибули до нього князь Сангушко разом з синами, а також князями і боярами Волинськими, «i złożywszy hołd towarzyszyli mu do Wilna» [157] – і, віддавши честь, супроводжували його до Вільна. І знайшли милість в очах великого князя, бо Казимір відразу виділив Сангушкам два села у Брестському і одне – у Кам’янецькому повітах. А 23 березня 1443 р. він видав дядькові Сангушкові ту грамоту, яку ми вже добре знаємо. Отже, Луцьк ніколи не належав і не міг належати Сангушкові: він, як мовиться, і не тягнув на цей «престол». Адже бути князем Волинським – це значило в ту пору надто багато: як у кн. Федора Любартовича, так і у Витовта і Свидригайла Волинь була удільним князівством (в двох останніх – на правах «tenuty»). Його ж всіма силами добивався і Жигмунт. Яким чином у цей двобій, що почався після смерті Витовта (27 листопада 1430 р.) міг просунутися рядовий під ту пору ленник польського короля Сангушко?Бути князем у Луцьку давало право іменуватися великим князем. Саме так іменувався до кінця життя Свидригайло, якому Казиміром було полишено зайняту ним Волинь та ще й придано на додачу Гомель і Туров. Але, принаймні, один раз (чи якийсь період) кн. Сангушко був у Луцьку – «w 1438 r. spotyka my go w Łucku przy boku Szwitrigajły, który na świadectwo "wiernego sobie kniazia Sendiuszko" przyjmuje…»[158] – в 1438 р. зустрічаємо його в Луцьку при боці Свидригайла, котрий на свідчення (підтвердження) "вірного собік нязя Сендюшко" приймає в підданство вихідця із землі Сіверської [якогось] Богуша Оверкіча Тимоху.Після 1452 р., втративши статус князівства, Волинь не втратила своєї окремішності чи навіть винятковості і, за відповідним привілеєм, рахувалася землею ВКЛ серед таких же адміністративних регіонів, як Смоленщина, Дорогочинщина, Вітебщина і інші [159].

Родинний монастир в Мельцях. Чернець Іоаким

У житті князя Сангушка Федковича з «роду Ольгердова» настав відносний спокій. Відносний, бо, за попередньою домовленістю в. кн. Свидригайла з поляками, після його смерті Волинь і т.зв. спірні пограничні території, принаймні Ратно, Ветли та ін., мали знову перейти до Корони. Проте перед своїм відходом «старий провідник автономістів» віддав Волинь ВКЛ, після чого, зрозуміло, не стало й того відносного миру, що був… (Свидригайло Ольгердович помер 10.ІІ.1452 р.). Тож поляки рішуче наполягали на інкорпорації Волині. А королю Казимиру-Ягєллончику довелось неабияк викручуватись і навіть, за М. Грушевським, «відбріхуватись», що він, мовляв, займеться цим питанням, але, на разі, не радить Короні дражнити Литву, щоб та не збунтувалась. Проте поляки «догризали» короля «за його надмірну ніби прихильність до Литви». Але такою прихильністю було лише підтвердження в 1457 р. Земського привілею утримувати Велике князівство в кордонах часів Витовта.Нарешті, настав 1463 р., пам’ятний січневим польським сеймом в Пйотркові. Посли від Литви вимагали Поділля [160], повної і гарантованої передачі усіх пограничних з Волинню районів, а також і Белзької землі. В іншому випадку погрожували Короні «розливом християнської крові». Литва була збурена до краю. Вважаємо, що всі ці події обходили, себто болісно торкалися князя Сангушка. Та щоб не тратити на них серця й душі, про спасіння якої совість наполягала думати, він, з усього видно, поспішив ухилитися від участі в тому «розливі християнської крові», перейшовши того ж року в родинний монастир в Мельцях, прийнявши ім’я Іоаким.

Сангушковичі, Сангушки – Ольгердовичі

Кн. Сангушко мав четверо синів: Івана або Івашка Сонкгушковича (не мав потомства), Василя, теж безпотомного; Олександро (пом. 1489-го або 1491 р.; він же батько багатодітного кн. Андрія, маршалка Волинської землі; і дід кн. Андрія Михайловича, родоначальника лінії кошерської) та Михайла (пом. 1511 р.; він же батько кн. Василя, родоначальника лінії ковельської). А цей князь, Василь Михайлович (пом. 1558 р.), віддавши королеві Боні Ковель, точніше, обмінявши його на Обольці, Горволь та Смоляни, заснував на Білій Русі Білий Ковель для збереження титулу князя Ковельського [161]. Рід продовжили син Василя – Григорій та онук Андрій. Останній був батьком воєводи Вітебського, не раз нами згаданого Симеона-Самуїла. Андрій Олександрович Сангушкович (пом. в 1534 р.), котрий успадкував батьків титул «староста Володимирський», дав гілку несухоїжсько- володимирську. Славетним представником «володимирців» був теж уже не раз згаданий нами вище кн. Дмитро Сангушко, староста черкаський (син Федора і онук Андрія). Це йому випала лиха доля трагічно закохатися в доньку кн. Іллі Острозького Гальшку (Ельжбету) [162]. Отож на ньому, а також на синові польного гетьмана литовського Романа Федоровича (1537-1571) [163] кн. Федорові рід несухоїжців перервався: воєвода брацлавський 1591 р. відійшов з цього світу «безпотомне» [164]. Представники династії Сангушків також не раз підписувалися і Сангушковичі [165]. У XVІ ст., а точніше 9 червня 1569 р. ця «гілка від Гедимінового стовбура» отримала від імператора Священної Римської Імперії Максиміліана ІІ підтвердження свого князівського походження і протягом століть користувалася даним титулом, про що неодноразово свідчать історичні джерела. Сангушки від початків свого роду постійно займали високі державні уряди або пости. Старостою Володимирським був Олександро Сангушкович. Син його, Андрій – також староста Володимирський і маршалок землі Волинської. Цей же титул успадкував і кн. Федор Андрійович. Його племінник, син брата Михайла, Андрій Кошерський – маршалок господарський і староста Луцький [166]. За розслідуванням А. Бонецького, цей же князь, Андрій Сангушкович з 1546 р. був «klucznikiem, horodniczym i mostowniczym  łuckim» [167]. А згаданий вище кн. Роман Федорович брав участь в укладенні Люблінської унії 1569 року, внаслідок якої утворилась нова держава – Річ Посполита [168]. Олександр Андрійович Сангушко, батько кн. Льва (кошерська лінія) був, як і його отець, королівським маршалком господарським і старостою Луцьким (за А. Бонецьким, з 1535 р. – старостою Гомельським). Адам-Олександр Григорович Сангушко (останній кошерець) займав уряд волинського воєводи [169].

Епілог

Переміна релігійної родової свідомості на початках конверсії відчутно негативно вплинула на стосунки Сангушків з корінними жителями Волині та інших древньоруських регіонів. Сини кн. Симеона-Самуїла Андрійовича Сангушка кн. Ян-Владислав, Казимір та кількаразово згаданий вище Ієронім [170], а також його внуки і правнуки стають дуже горливими поклонниками Римського престолу. А. Веритус, наприклад, котрий досліджував родовий біографічний нарис Сангушків Ковельсько-Любартівської лінії, написаний їх домашнім бібліотекарем Л. Божаволя-Романовським, також підкреслює, що «poprzednio Sanguszkowie byli wyznania greckiego» [171]. Про Вітебський літопис 1575-1768 рр. Стефана Гавриловича Аверки із фразою про конвертита С.-С. Сангушка згадує і М. Теодорович [172]. Але переміна Сангушками віросповідної релігійної догматики не позначилася на їх бажанні розвивати економіку й культуру того краю, де вони жили. І досягнення княжого роду, наступних його поколінь в цьому відношенні завжди були одними з найвищих в Російській імперії. Кілька ранніх Сангушківських поколінь, крім знання про своє походження і герба з т.зв. Литовською Погонею, більше нічого литовського не зберегли в своєму характері й життєвому укладі. Це були, слід сказати, руські, ба, вже навіть українські княжі родини. Такими їх творило, в першу чергу, православ’я; а в другу – середовище, оточення і патріотизм, себто любов до тої землі, де вони народжувалися й жили. Земля ж, хто б її тимчасово не завойовував, була споконвіку скіфо-руською. Можливо, якби князі Сангушки генетично й духовно справді походили з роду великого князя Волинського Любарта-Дмитра, то, очевидно, мали б характер ще глибше споріднений з душею руською. Тим часом, родова, кревна спорідненість з Ягєллонами зобов’язувала – пізніше, після конверсії – до вдачі дещо, а інколи й надто гонорової.Династія Сангушків, як уже зазначалося, продовжує жити і на сьогодні нараховує 17 поколінь. Серед наших сучасників – і споріднена з Сангушками лінія Потоцьких, предок яких, гр. Альфред Потоцький одружився 19 березня 1851 р. з кн. Марією Сангушко – донькою теж знаменитого за незламним духом князя Романа Євстафійовича Сангушка-Сибіряка.Політична й господарська діяльність А. Потоцького виходила далеко за межі Заславщини, Великої Волині і навіть Корони. А між тим, маючи три доми – в Ланцуті, Львові і Відні, були роки, коли проживав він із сім’єю переважно на Волині, в резиденції Сангушків – Антонінах, котрі згодом, за пана Юзефа, гр. Потоцького стали європейською знаменитістю[173].

Примітки: