Для українських міст XVI – XVIII ст., які існували в межах Речі Посполитої, характерна наявність юридик – певних територій у межах міста, переданих королем магнатам, шляхті чи духовним особам або куплених ними; населення таких територій не було підконтрольне органам міського самоврядування.
Юридики – достатньо суперечливе явище в житті міст домодерного часу, тому вони не мають однозначної оцінки в науковій літературі. Вивчаючи юридики в Любліні, польський дослідник І. Мазуркевич зауважив, що вони існували лише в королівських містах[1]. Однак білоруський історик А.П. Грицкевич вказав на існування юридик і у приватновласницьких містах, що було пов’язано з не тільки з економічним розвитком міста, а й з його адміністративною функцією – у вотчинній адміністрації магната служило немало бідної шляхти, яка осіла в містах [2]. На подібне явище в українських містах звернув увагу П.М. Сас[3]. Немає також однозначної оцінки ролі юридик у житті міста. Деякі історики наголошують про їх винятково негативний вплив на розвиток міста [4], інші зазначають, що юридики сприяли заселенню пустих ділянок, розширенню території міста [5]. Досліджуючи структуру і соціально-економічну природу юридик, Я.Д. Ісаєвич звернув увагу на те, що окремі юридики, які мали внутрішнє самоуправління, знаходились під юрисдикцією різних магнатів і старостинської (замкової) адміністрації. У добу Великого князівства Литовського в українських містах виникнення юридик проходило двома шляхами. По-перше, внаслідок поділу приватновласницьких міських поселень між декількома землевласниками, коли кожна з частин поселення, що знаходилась у руках того чи іншого власника, отримувала свій особливий юридичний статус і адміністративне управління. По-друге, в результаті правового і адміністративного відокремлення підданих магнатів, котрі мешкали на захоплених або куплених власниками міських землях (у великокнязівських містах)[6].
Місто Володимир належить до тих великокнязівських міст, де на середину XVIст. уже існували близько 20 юридик. До найбільших належала юридика володимирського старости, де мешкало щось із 60 підданих, у тому числі 15 ремісників. Вони не виконували міських повинностей і не підпорядковувались органам міського самоврядування, що викликало скарги міщан магістратської юрисдикції[7].
Управління підданими юридик здійснювали зазначені магнатами особи – „слуги і війти”. Саме так їх називають володимирські міщани у своїй скарзі за 1569 р., вимагаючи, щоб ті зобов’язували мешканців юридик виконувати разом з ними міські повинності, оскільки всі вони користуються економічними перевагами міста – мають можливість займатись ремеслом і торгівлею [8]. Як зазначає у своєму ґрунтовному дослідженні історії міського самоврядування в Києві Наталя Білоус[9], майже в усіх містах Великого князівства Литовського і Речі Посполитої впродовж XVI – XVIIIст. спостерігалась тенденція до росту приватних (шляхетських) юридик. У Володимирі-Волинському вони збереглись до початку ХІХ ст. Саме тоді на них звернув увагу воєнний губернатор Кам'янця-Подільського Андрій Григорович Розенберг*, чия компетенція поширювалась на Волинську губернію. Зайнявшись перевіркою доходів повітових міст, губернатор А. Розенберг виявив, що у Володимирі-Волинському за планом міста „состоит под городскими строениями и выгодной удобной и неудобной бесспорной земли 2 070 десятин 1975 саженей, а помещику Чацкому внутри города и внутри выгодной земли принадлежит 327 десятин 1075 саженей” [10]. У губернаторавиникло запитання, на якій підставі зазначений поміщик володіє шостою частиною міських земель Володимира. На підтвердження права власності на ці землі Тадеуш Чацький** пред'явив цілу низку документів, найдавніший з яких датувався 1408 р. Він погодився продати державній казні “принадлежащие ему в городе Владимире места и эмфетическое право на 512 душ” за 100 тис. руб. Відповідно до указу Сенату від 5 серпня 1803 р. Т. Чацький отримав тоді 42 тис. руб., а решту – у 1807 р., після завершення судового процесу з володимирськими міщанами, які добивалися свого права власності на дві третини великого млина на ріці Луга[11]. Вартість нерухомості Т. Чацького була визначена шляхом множення суми річного доходу (близько 5,5 тис. руб. за інвентарем 1799 р.) з цієї нерухомості на 18 років. Більше, ніж половина річного доходу (3 500 рублів), приносив млин на шість каменів[12]. Крім нього, Т. Чацькому належало Володимирське староство і декілька юридик: Війтівство, Цешковщина, Лагодовщина, Лиховщина, Жмигродщина, Козловщина, Василевщина, Завалля, Залужжя [13] і Вулька Вишневецька[14]. Волинська казенна палата прийняла продану Т. Чацьким нерухомість до державних володінь у 1808 р. Можна вважати, що саме в цьому році юридики у Володимирі-Волинському перестали існувати. При передачі нерухомого майна до державної власності чиновники казенної палати склали опис усіх юридик і володимирського староства, на підставі якого можемо судити про їх топографічне розташування[15]. Юридика Війтівство у Володимирі на початку ХІХ ст. належала до таких, що приносила її власнику значний дохід[16]: до її складу входили три винокурні, 13 городів, три лани орного поля, один сінокіс, війтівський будинок; на землях цієї юридики знаходилось вісім міщанських хат. З цієї нерухомості міщани платили Т. Чацькому щорічний чинш. Наприклад, чинш з війтівського будинку і винокурні складав 58 руб. 68 коп. Очевидно, якась частина Війтівства знаходилось у центральній частині міста, бо в його описі є дві топографічні згадки: „на ділянці біля домініканів”, „від широкої вулиці до іншої, яка нині використовується як торговий майдан”. Біля війтівської винокурні єврей Ханана Лейбович Порицький збудував новий дім, а точніше корчму, за яку платив 100 руб. щорічного чиншу. А ось як виглядали міщанські хати на Війтівстві: хата Івана Биховського: „Изба с перегородкою и сеньми, в коих небольшая кладовая, при коей с другой стороны комната; при оной избе хлев для скота плетневой; на оном строении крыша с драниц”; хата Григорія Лопатевича: „Изба с тремя окошками, при ней комната с двумя окошками, в сенях для поклажи чулан; с огорода вход в особую третью комнату, оная с 2 окошками; возле той комнаты хлев для скота; на оном строении крыша соломенная”; хата Юзефа Сенькевича: „Большой доме ещё недостроенный, с сеней большая одна комната с 4 окошками, за одной другая с двумя; с другой стороны небольшая изба с перегородкою; соломою крытый, а вокруг драницами”; хата Федора Матусевича: “Новая изба с тремя окошками, из оной комната с двумя, с другой стороны изба с тремя окошками, позад оной хлев для скота; всё оное строение покрыто соломою” [17]. Зберігся також опис війтівського будинку. “Дом войтовский на Запятничу[18].На подворье онаго дома двойные ворота на деревянных бегунах с досок, при них малые дверцы испорченные. Входя в дом, крыльцо и к онаму всходы в десяти ступенях по обеим сторонам обито досками. На верху онаго крыльца и всего дома крыша с гонтом целая. Дом с сосновых брусьев прочный; в сенях онаго дверей трое, два небольшие окошки с стеклами без оковки, по правой стороне на гору лестница; в сенях пол и потолок с досок. Кухня из сеней с кирпичною грубою; из сеней по правой стороне изба с тремя окошками без всякой оковки и без оконниц вовсе испорченными; в оной избе печь кухонная с коминком и другая печь с кирпича; пол и потолок с досок. По левой стороне большая комната с тремя прочными окошками; в нем печка с кахель, коминок с кирпича, другая комната поменьшая с двумя прочными окошками, из той комнаты третья комната с двумя прочными окошками, при них железные решетки; в той комнате печь с одной стороны кафлевая, а с другой кирпичная кухенная. С той комнаты по одной стороне кладовая с одним окошком с попорченными стеклами, а с другой стороны коморка там же для поклажи. В тех комнатах всего окошек семь с оконницами и со всею к ним принадлежащею оковкою. В окружности онаго дома дверей девять, из коих двое двойных со всею железною оковкою, какая только должна быть, то есть завесы, круки, клямки, скобли, защипки и гвоздьи; во всех покоях потолки и полы с досок.При том доме небольшой земляной погреб с 1 дверьми железом окованными. Конюшня деревянная ветхая с перегородкою, на оной крыша соломенная и двое дверей небольших, коло одних дверей железная защипка. Близ конюшни сарай плетневой, плетью вовся испорчена, на ней крыша соломенная. Между тем строением хлевчик плетневой без крыши, обмазан глиною. Вокруг онаго строения огород и около огорожа плетневая, плетью вовсе попорчена” [19].Юридика Цешковщизна знаходилась біля василіанського монастиря; мала 4 єврейські хати і корчму, а дві ділянки були незабудовані[20]. Хата Шльоми Шмуйлевича виглядала таким чином: „Изба большая с перегородкою, в ней окошек пять, с перегородки чулан для поклажи, а за оным хлевчик для скота; покрыт весь дом драницами”. До неї схожа хата Мордка Ельковича “Большая изба с двумя перегородками, в коей окошек небольших шесть, из перегородки двери в чулан, в сенях другой чулан; и изба недостроенная, весь дом окрыт драницами”. “Повыстроенная большая корчма”Янкеля Гершовича Кременецкого “возле базилианов” мала„с одной стороны большую избу с комнатою, в обоих шесть окошек, с комнаты чулан для поклажи с двумя окошками, в оном погреб большой каменный, в другой стороне изба с тремя перегородками; и при оной корчме большая стодола для заезда; вся корчма покрыта драницами”.До юридики Жмигродщизна входила одна корчма і сінокіс[21]. Козловщизна також мала лише одну корчму, яку орендував Хаїм Старопорицький: „заездная большая корчма в самом рынке нововыстроена от первой улицы, большая изба с комнатою, при ней чулан, в чулане погреб, а на другой стороне большая стодола для заезда, покрытая драницами, а за тою улицею пляц до реки Смоча на винокурню” [22].Ліховщизна знаходилась на передмісті, тут була велика корчма, жила одна міщанська сім'я і 12 селянських родин, які після продажу юридики Т. Чацький переселив у свій маєток, а оброблювані ними городи взяла в оренду шляхтянка Каменецька[23].Невеликими також були юридики Василівщизна (дві міщанські хати, одна корчма, три городи) і Лагодовщизна (одна міщанська хата і одна корчма)[24].Юридику Завалля можна назвати невеликим селом, де знаходилось 5 міщанських хат, корчма, 37 городів, кілька незабудованих ділянок; тут можна було видобувати сировину для випалення цегли і вапна. До продажу юридики на Заваллі мешкало 22 селянські родини, переселені згодом Т. Чацьким у свій маєток[25]. Залужжя взагалі не було заселеним (всього мало два городи), але тут працювали винокурня і великий млин, на дві третини якого претендували володимирські міщани [26].
Володимирське староство складалося з двох юридик: Замок (5 хат і 6 городів) і Підзамче (5 хат, корчма і 4 городи)[27]. Володимирський замок на початку ХІХ ст. мало був схожий на укріплений давньоруський грод: „Замок осыпан вокруг издревле земляным высоким валом, и возле вала в окружности протекает река Смочь, чрез которую для переезда в замок большой мост, которой прошедши при входе в замок небольшая деревянная брама в двух этажах: на 1-м по обеим сторонам изба для тюрьмы, а на 2-м изба с кафльовою печью с перегородкою и тремя окошками.В самом замке имеется пять мещанских чиншовых изб с прочим строением, коим особое описание”. А „Подзамче возлежа за речкою Смочею близ соборной каменной церкви; пляц, на котором построены четыре мещанские чиншовые избы, коим особое описание” [28]. На передмісті Риловиця знаходився старостівський фільварок; там же була й велика корчма.
У 1808 р., коли володимирське староство передавалось до державних володінь, уповноважений Т. Чацького подав „ведомость о годичных доходах с владимирского староства прежде получаемых, а со времени присоединения Польского края к Российской империи по новому Положению городов уничтоженных, за которые веритель мой тайный советник Тадеуш Чацкий покупкою в казну староства вознагражден”.Основними статтями доходу староства були різні види чиншу: корчмарі платили за право шинкування напоїв (3 897 злотих 27 грошів), млинарі – так зване лопаткове (1 тис. злотих), крамарі – з крамниць (500 злотих), євреї – „котлове” (413 злотих 5 грошів), рабин – з рабинатства (1 300 злотих) тощо. Загальна сума річного доходу із староства складала 8 139 злотих 2 гроші (або 2 347 руб. 80 коп. асигнаціями)[29]. У 1809 р. усі міщани (християни та євреї), які мешкали на зазначених юридиках, письмово зобов’язалися платити чинш зі своєї нерухомості до казни, як до цього вони платили Т. Чацькому[30]. Ліквідація юридик сприяло згуртуванню міської громади Володимира-Волинського, просторовому розвитку міста та збільшенню міських доходів, що загалом позитивно відбилося на соціально-економічному становищі цього давнього волинського міста в першій половині ХІХ ст.
Примітки:
[1] Mazurkiewicz J. Jurydyki lubelskie. – Wrocław, 1956. – S. 5.
[2] Грицкевич А.П. Частновладельческие города Белоруссии в XVI – XVIII вв.: Социально-экономическое исследование истории городов. – Минск, 1975.
[3] Сас П.М. Феодальные города Украины в конце XV – 60-х годах XVI в. – К., 1989. – С. 170.
[4]Яценко Г. Юридики м. Львова у XVIIIст. //Питання історії СРСР. – Львів, 1958. – С. 85.
[5] Isajewicz J. Uwagi w sprawie oceny prawnej istoty i społecznej treści miejskich jurydyk w dawnej Rzeczypospolitej //Czasopismo Prawno-Historyczne. – 1959. – T. XI. – Z. 1. – S. 83.
[6] Сас П.М. Феодальные города Украины в конце XV – 60-х годах XVI в. – С. 169 – 170.
[9]Білоус Н. Київ наприкінці XV – у першій половині XVII століття. Міська влада і самоврядування. – К., 2008. – С. 236.
*Розенберг А.Г. (1730-1813) – генерал від інфантерії; брав участь у Семилітній війні, першій російсько-турецькій війні, швейцарському поході О. Суворова; воєнний губернатор Кам'янця-Подільського (8.06.1800-10.10.1803), губернатор Херсонської губернії (11.10.1803-13.03.1805).
[10]Державний архів Житомирської області (далі: ДАЖО). Ф. 118, оп. 2 доп., спр. 4, арк. 1 зв.
**Чацький Тадеуш (Фадей Феліксович) (1765 - 1813) – історик, економіст, організатор шкільництва, засновник Кременецького ліцею, письменник, бібліофіл, власник великої бібліотеки у Порицьку (нині с. Павлівка Володимир-Волинського району), співзасновник Варшавського товариства приятелів наук, таємний радник, візитатор (ревізор) шкіл Віленського навчального округу.
[11]ДАЖО, ф. 118, оп. 2 доп., спр. 4, арк. 1.
[13]Як передмістя Василевщизна згадується в документах у 1631 р., Завалля – у 1633, 1636 рр. і Залужжя – у 1588, 1595 рр. (Див.: Заяць А. Урбаністичний процес на Волині в ХVI– першій половині XVII століття. – Львів, 2003. – С. 126, посилання 315).
[14]ДАЖО, ф. 118, оп. 2 доп., спр. 4, арк. 31.
[16] Про інститут війтівства в історії волинських міст див.: Заяць А. Інститут війтівстві в містах Волині XVI – першої половини XVII ст. //Центральна і Східна Європа в XV –XVIIІ століттях: питання соціально-економічної та політичної історії. До 100-річчя від дня народження професора Дмитра Похилевича. – Львів, 1998. – С. 106 – 112. Взаємини між міською громадою і війтом на підставі всебічного аналізу відомої скарги володимирських міщан на місцевого війта Максима Лудовича королю у 1566 р розкрито у розлогій статті Наталі Старченко. (Див.: Старченко Н. Конфлікт у Володимирі 1566 р.: варіант мікро історичного прочитання //Соціум. Альманах соціальної історії. – К., 2003. – Вип.. 3. – С. 65 – 98).
[17]ДАЖО, ф. 118, оп. 2 доп., спр. 4, арк. 32 зв. – 33.
[18]Згадується як передмістя у 1589 р. (Див.: Заяць А. Урбаністичний процес на Волині в ХVI– першій половині XVII століття. – Львів, 2003. – С. 126, посилання 315).
[19]Поданий опис можна порівняти з „Інвентарем Володимирського війтівства, укладеним на вимогу володимирського старости кн.. Юрія Заславського королівським дворянином Петром Коморовським 1635 р.”, опублікованим як додаток до статті Н. Старченко. (Див.: Старченко Н. Конфлікт у Володимирі 1566 р.: варіант мікроісторичного прочитання //Соціум. Альманах соціальної історії. – К., 2003. – Вип.. 3. – С. 97 – 98).
[20]ДАЖО, ф. 118, оп. 2 доп., спр. 4, арк. 33 зв. – 34.
[21]Там само. – Арк. 34 зв. – 35.
[22]Там само. – Арк. 34 зв. -35.
[24]Там само. – Арк. 34 зв. -36.
[25]Там само. – Арк. 36 зв. – 37.
[26]Там само. – Арк. 35 зв. -36.
[27]Там само. – Арк. 36 зв. – 37.
[30]У документі подано разом з особистими підписами повний перелік осіб, які брали на себе вказане зобов’язання та гарантували ліквідацію податкової заборгованості з нерухомості, яка колись була у старостві та на юридиках. (Див.: Там само. – Арк. 168 – 173).
Оксана Карліна, місто Луцьк