Своєрідність Володимира на Волині [1], як і будь-якої іншої пам’ятки містобудівного мистецтва, не є механічною сумою окремо взятих архітектурних пам’яток.
План. Місто Володимир-Волинський поч ХIХ ст.
На перший план виступають його розпланувальні та просторові характеристики, обумовлені сукупністюкомпозиційних зв’язків поміж існуючими елементами міської забудови. Зрозуміло, що за звичайних умов містобудівну пам’ятку дуже важко пізнати одним поглядом. Таке пізнання вимагає значно більше часу і передбачає ознайомлення не лише з міськими вулицями та площами, з розташованими на них архітектурними об’єктами, але й з усією природно-ландшафтною ситуацією, зважаючи на яку місто виникло і сформувалося саме так, а не інакше.Природно-ландшафтні обставини завжди були дуже важливим чинником давньоруського містобудування, який обумовлював не лише вибір найзручнішого місця для заснування поселення, але й просторові особливості подальшого розвитку його розпланувальної структури. При цьому мали враховуватися щонайменше декілька основних природних факторів: зручний рельєф, близькість стабільного природного водотоку (ріка), джерела питної воли, доступність основних будівельних матеріалів, можливість сільськогосподарського освоєння найближчих околиць, а також наявність природних острівних або мисовидних підвищень ландшафту з достатнім потенціалом для фортифікаційного будівництва. Як і переважна більшість давньоруських міських поселень, Володимир-Волинський виник і розбудовувався на місцевості, ландшафтні особливості якої ніби самою природою були щонайліпше запрограмовані задля широкомасштабної містобудівного процесу – спочатку обмеженого невеликою територією, а згодом обіймаючого все більші обшири. Місто розташувалося на правому березі річки Луги[2] поблизу впадіння в неї невеликого правого притоку під назвою Смоч. Обидві ріки мали доволі широкі заплави, в яких просторі лугові ділянки перемежовувалися з багнистими мочарами, які теж були одним з потенційних захисних факторів. В історичному вимірі меандрові річкові русла Луги та Смочі постійно змінювали свій напрямок, що добре помітно, наприклад, при співставленні найдавніших картографічних зображень Володимира з сучасною гідрографічною ситуацією. Серед причин таких змін могли бути як об’єктивні природні метаморфози, так і антропогенні впливи, зокрема використання їх у фортифікаційних та господарських цілях, періодичне насипання та ліквідація гребель. Враховуючи загальну тенденцію в змінах природного середовища протягом століть, можна висловити припущення, що в давньоруську добу і Луга, і Смоч були значно повноводнішими, а тому справляли значно активніший вплив на просторове структурування міста. Ясна річ, всі головні просторові та розпланувальні параметри міста на ембріональному рівні були закладені в давньоруську добу, хоча літописні джерела подають нам вкрай обмежені відомості стосовно просторової еволюції міста. Тому вирішальне значення для гіпотетичного з’ясування етапності в забудові княжого Володимира мають нині існуюча топографія міста з її своєрідним природним ландшафтом, більш деталізовані люстрації ХV1-ХV111ст., матеріали сучасних археологічних досліджень, перші фіксаційні плани міста.
Першу спробу комплексного дослідження стародавньої топографії Володимира-Волинського підійняв ще у міжвоєнну добу Олександр Цинкаловський, в результаті якої з’явилася його добре відома графічна реконструкція під назвою „Плян м.Володимира”, опублікована в 1937 році. Передрукований згодом багатьма авторами, цей дослідницький документ увібрав у себе результати багатолітньої праці відомого історика та археолога з точки зору просторової локалізації всіх архітектурних та археологічних об’єктів на теренах міста разом з його найближчими околицями. Разом з тим, автор, очевидно, не ставив собі за мету еволюційний аналіз і в цьому сенсі його реконструктивний план виявився статичним зводом на одній топографічній підоснові різночасових об’єктів, „прив’язаних” до того ж до розпланування міста станом на 1930-і роки. Ця та деякі інші слабкі сторони плану О.Цинкаловського були критично зауважені П.Рапопортом[3].
Графічна реконструкція ландшафтно-фортифікаційного комплексу Володимира-Волинського давньоруської доби була згодом здійснена самим П.Раппопортом [4]. Однак, відчуваючи явний брак першоджерельної бази, автор оминув питання розвитку цього комплексу у часі, обмежившись узагальненим відтворенням ситуації, яку можна було безпомилково локалізувати, однак яка, скоріше за все, склалася на кінець ХIII - початок XIV ст. Узагальнений план П.Раппопорта був згодом доопрацьований і опублікований Т.Трегубовою разом з її власною гіпотетичною реконструкцією загального вигляду міста [5] Графоаналітичний метод О.Цинкаловського, адаптований до аналізу чотирьох історичних періодів в історії Володимира, був застосований також колективом волинських дослідників на чолі з М.Кучинком в монографії „Історія міста Володимира –Волинського від найдавніших часів до середини XX ст. (у світлі соціотопографії)”[6]. В цій праці авторам вдалося звести до купи і проаналізувати значний фактографічний масив дослідницької інформації в широкому хронологічному діапазоні, створивши таким чином найповніший на сьогоднішній день компендіум історичних знань про місто. Втім разом з незаперечними здобутками ця праця успадкувала і певні вади самого методу – в першу чергу статичний підхід до ілюстрування містобудівної топографії, схематизм просторової локації окремих об’єктів.Підсумовуючи вищесказане, маємо констатувати, що доволі тривала, більш ніж трьохсотлітня історія містобудівного розвитку княжого Володимира з кінця Х до початку XIV ст. в науковій літературі віддзеркалена статично - на той момент, коли місто вже мало розвинену архітектурно-просторову структуру, тобто станом на кінець XIII ст. Однак не підлягає сумніву, що ця просторова структура не виникла відразу. За цей чималий відрізок часу вона мала би пройти і пройшла певні стадії в своєму розвитку – і не лише прогресивні. Безумовно, був і регресивний рух, викликаний неодноразовими насильницькими руйнаціями, особливо в роки татаро-монгольської експансії. Не можна забувати і про руйнівні наслідки стихійних лих – повеней, буревіїв, пожеж і навіть землетрусів.Звичайно, для абсолютно достовірного з’ясування цієї стадіальності, на жаль, бракує достовірної інформації. Однак, виходячи з цілком виправданих аналітичних аналогій з іншими давньоруськими містами, і враховуючи фактичне ландшафтно-просторове структурування міста, нам все-таки видається доцільною гіпотетична спроба уявити хоча би генеральну тенденцію розвитку міста з кінця Х до початку XIV ст., тобто в давньоруську добу. Логіка цієї еволюції значною мірою може бути підказана виразним розчленуванням міста в кінці ХIII - на початку XIV ст. на чотири окремішні ландшафтно-просторові зони: дитинець (згодом замок), посад-пригородок (згодом єпископський замочок), посад на правому березі Смочі, посад на лівому березі Смочі. Відповідно до послідовності цього переліку площі кожної з цих зон послідовно і доволі помітно збільшуються – приблизно від 1,5 га [7] (дитинець) до 30 га (зона посаду на лівому березі Смочі), а уявна лінія, що почергово поєднує центри рівноваги цих зон, тяжіє до спіралевидної форми. Звідси, на наш погляд, може бути сформульована гіпотетична тристадійність в просторовому розвитку княжого Володимира
Перша стадія, на наш погляд, була пов’язана з вихідним етапом розвитку поселення міського типу (кінець Х - середина XII ст.), коли Володимир ще залишався маргінальним, повністю залежним від Києва. Вже на початку цієї періоду стадії відбулася просторова фіксація його функціонального ядра – дитинця з князівською резиденцією, тоді як прилегла посадська частина була розвинена ще слабо і обіймала, імовірно, сусіднє узвишшя з західної сторони. Вже тоді місто мало або, принаймні, набуло невдовзі дводільну просторову композицію, яка складалася,– по-перше, з автономного укріпленого дитинця з помешканням князя і його челяді та, по-друге, з безпосередньо прилеглий до нього посаду (пригородку), заселеного переважно нечисленними ремісниками, купцями та іншим служилим людом.
Подібна дводільність була типовою для переважної більшості давньоруських міст – і не лише для постійних осередків князівської влади. Звичайно, посадська частина теж могла мати власний захисний кордон, хоча і в силу своєї більшої довжини, і в силу іншого стратегічного значення він не вирізнялася такою оборонною міццю, яку мали „городи”. Роль посадських укріплень полягала скоріше в забезпеченні контролю над доступом на територію міста в мирний час. А коли справа доходила до серйозних воєнних протистоянь то посади, як правило, ставили легкою здобиччю агресора, а їх мешканцям в кращому випадку доводилося ховатися і боронитися в князівському дитинці.
Власне городище-дитинець як функціональне ядро Володимира обіймало доволі просторий пагорб острівного типу, східна сторона якого майже впритул омивалася течією річки Смочі – правої притоки Луги. З півночі та заходу від материкового узвишшя територія городища відділялася глибокою природною улоговиною, яку неважко було поглибити і, наповнивши водами тієї ж Смочі, перетворити на додатковий захисний кордон. Що, очевидно, і було зроблено, хоча сучасна гідрологічна ситуація цієї території суттєво видозмінена і дозволяє лише здогадуватися про такі трансформації.
Впритул до західної сторони городища-дитинця прилягав ще один пагорб напівострівного типу, також захищений з півдня багнистою місциною обабіч русел Луги та Смочі. і також відокремлений від північної напольної сторони широкою улоговиною. Це пониження рельєфу можна бачити ще й сьогодні, а первісно воно теж дозволяло облаштування штучного рову з наповненням його водою Смочі та Луги.[8] Отже існують певні підстави вважати саме цю ділянку вихідною в подальшому просторовому розвої посаду (окольного міста). Функціональний зв’язок між дитинцем та посадом на цій стадії, очевидно, міг здійснюватися по найкоротшому напрямку. Невипадково саме в цій посадській зоні було споруджено мурований Успенський храм. На першу згадку про існуванння у Володимирі оборонних стін, веж та заборол натрапляємо в літописі лише під 1099 рік в контексті чергової міжусобної сутички, коли було вбито Мстислава Святополковича: „...підступили вони до города під вежами, а ті билися з городських стін” [9]. Відомо також, що вже тоді до „города” можна було потрапити лише через укріплені ворота. З цих лаконічних відомостей не випливає достеменно, дитинцю чи посаду належали згадані елементи фортифікації. Більш імовірним видається, однак, що мова йшла про сам дитинець.
Другий, набагато інтенсивніший етап в розвитку міста був зумовлений суспільно-політичним унезалежненням Володимира (друга половина ХII - середина XIII ст.) що зумовило стрімке розростанням посаду на правому березі Смочі і появою навколо нього надійних укріплень з власними брамами, згаданими в 1156 році. Літописець, описуючи чергову облогу міста, подає навіть назви цих міських воріт: „...Юрій став коло Гридшиних воріт, а Ярослав коло Київських воріт, біля лугу” [10]. Звідси випливає, що станом на середину ХII ст. укріплена посадська зона значно зросла і обмежувалася з напольної північно-західної сторони штучним оборонним кордоном, який на сході проходив по правому березі Смочі. Вираз „біля лугу” міг означати не що інше, як вказівку на розташування воріт по лінії сходження прибережного схилу та річкової заплави. Точна просторова диспозиція цих воріт, на жаль, залишається нез’ясованою, однак видається безперечним те, що вони знаходилися на одній лінії „схід – захід”, замикаючи таким чином новосформовану функціонально-просторову вісь окольного міста, яка в свою чергу була зумовлена напрямком двох головних під’їзних шляхів. Ця вісь виявилася надзвичайно витривалою і дійшла до наших днів у вигляді більш-менш точно збереженого напрямку вулиці Данила Галицького[11]. Щоправда, в новітніх літературних джерелах можна зустріти також посилання на існування в княжому Володимирі третьої міської брами під назвами П’ятницької або Зап’ятницької, яка мала розташовуватися на північному відтинку посадських укріплень за напрямком сучасної Ковельської вулиці [12]. Втім, як видається, ця брама мала більш пізнє походження з литовської доби, позаяк розташована поблизу П’ятницька церква [13], з якою була пов’язана і сама назва цих воріт, вперше згадується лише в першій половині ХVст. [14] До того ж неможливо собі уявити, що нападники, про яких йшлося в літопису, лишили без блокування ще якийсь третій, важливий в’їзд до міста.
На випадок якихось несподіваних загроз і непередбачених обставин, або у разі просто безвихідного становища під час облоги в дитинці-городищі був передбачений потайний вихід через підземний хід, про що теж існує більш-менш достовірна згадка у літописному списку [15]. Цією „дырею градною”, очевидно, не раз доводилося утікати знатним особам та рядовим городянам, спасаючи своє життя перед смертельною загрозою, що виходила не лише від іноземних вояків, і навіть не стільки від них, скільки від спраглої до володарювання та наживи князівської рідні. Менш ніж за кілометр від городища, вище по течії Смочі розташовувалося велике заболочене озеро, водами якого власне і живилася ця річечка. Згідно переказів воно ніколи не замерзало і могло слугувати також одним з природних захисних кордонів міста з північного сходу. Знову ж таки, виходячи з фортифікаційних потреб, неважко змоделювати оборонний потенціал цієї ландшафтно-гідрологічної ситуації. Достатньо було б нижче по течії Смочі насипати греблю висотою в декілька метрів, і утворився би величезний став, берегова лінія якого здатна була б підсилити майже третину довжини міського оборонного кордону. Чи здійснювалася подібна операція в ті часи - про те ми можемо лише здогадуватися, але про факт існування такої греблі у ХVI ст., щоправда дещо вище по течії Смочі, відомо достеменно. Разом з тим підвищені частини навколишнього ландшафту давали достатньо простору для потреб потенційного територіального розвою посадської зони міста – перш за все в північно-західному та південно-східному напрямках. Такими ж можливостями, хоча і значно скромнішими, для розбудови міста диспонували і лівобережні території Луги.
Третя стадія в розвитку міста, зовнішні оборонні кордони якого, власне, і були зафіксовані на схемі П.Раппопорта, завершила процес формування містобудівної структури давньоруського Володимира як цілісного просторово-розпланувального утворення. Земляні укріплення окольного міста отримали в плані форму наближену до півкільця, яке обома своїми кінцями безпосередньо примикало до берегів Луги, охоплюючи місто з усіх боків, окрім південного, де пролягало річкове русло. Лише один невеликий розрив кільцевого оборонного кордону був на півночі – там, де до міста підступали мочари з витоком річки Смоч. Важко сказати однозначно, коли саме цей процес добіг кінця – ще в домонгольську добу чи, може, вже після неї. Виходячи з того, що ціла низка унікальних мурованих храмів, рештки яких відкриті археологічними розкопками на лівому березі Смочі, гіпотетично датується другою половиною ХII – початком XIII ст., очевидно містобудівне освоєння цієї території відбулося ще до татаро-монгольської навали. Про довершеність і масштабність міської забудови в 1231 році висловився і угорський король Андрій під час вдалого походу на руські землі, про що збереглися літописні свідчення. „І коли він прийшов до Володимира, він, здивувавшись, сказав „Гóрода такого я не знаходив навіть у німецьких землях”[16], - такий він був з оружниками, що стояли на нім[17]: блищали щити і оружники, подібно до сонця”[18].Шкода, заподіяна місту татаро-монголами, була дуже відчутною. Чималих зусиль потребувало відновлення одних лише оборонних рубежів, спалених і розритих в 1259 році. . Звичайно, шлях до відродження пролягав через відтворення раніше існуючої інфраструктури. Не можна також виключати, що паралельно відбулися певні її трансформації та доповнення. Можливо, одним з таких доповнень стала друга лінія земляного валу та рову в північній, найбільш вразливій частині міського оборонного кордону. Про те, що місто продовжувало активно розбудовуватися і в другій половині XIII ст., говорять також літописні характеристики численних будівельних ініціатив князя Володимира Васильковича, який „багато городів поставив після отця свого” ”[19],а його наступника Мстислава Даниловича, який у Чорторийську заклав „башту кам’яну”[20].
Не можна обійти увагою місцеві перекази, які здавна доволі твердо підтримували розповсюджену версію про те, що за часів свого найвищого під’йому в ХIIIст. місто займало значно більший обшар території, ніж у сучасну добу. Зокрема, в краєзнавчій літературі іноді говориться про те, що навіть Зимно, віддалене тепер від Володимира майже на п’ять кілометрів, в ХII – ХIIIст. було його складовою частиною[21]. Очевидно, що подібні твердження є досить маловірогідною гіперболізацією просторових кордонів Володимира. Втім такі перекази, на думку О.Цинкаловського, могли мати під собою певне підґрунтя, але відносити їх слід до тих ще давніших часів, коли вздовж річки Луги існувало ціле пасмо взаємопов’язаних поселень під спільною назвою Лодомерії (Людомерії) [22]. Не виключено також, що в часи свого максимального розвою давньоруський Володимир дійсно мав доволі розвинену навколишню заміську інфраструктуру з численних сільськогосподарських та ремісничих осад, які справді могли обіймати доволі значні терени навколо міста в радіусі декількох кілометрів. Однак ця інфраструктура, тісно пов’язана з містом функціонально, ніколи не належала йому в просторовому сенсі.
Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II місто, як і вся Волинь, перетворюється на об’єкт гострого суперництва Польщі та Литви і вступає таким чином в довготривалу смугу якщо не деградації, то принаймні депресивного існування, – аж до того моменту, коли Волинь нарешті інкорпорувалася до складу Великого князівства Литовського. Втім, роки воєнно-політичного суперництва мали для Володимира і деякі „конструктивні” висліди. Йдеться, зокрема, про спробу польського короля Казимира Великого створити на своїх східних землях декілька стратегічних, добре укріплених оборонних пунктів. Одним з них мав стати колишній володимирський дитинець.Роботи по спорудженню цього, умовно кажучи, „казимирівського” замку розпочалися в 1368 році під патронатом королівського ленника, князя Олександра Коріатовича. Старі дерев’яні укріплення були понищені, земляні вали перепрофільовані і частково розриті, а на їх місці почали будувати величний і надійний замок з каменю та цегли. З королівської скарбниці на ці цілі було виділено більше трьох тисяч гривень срібла, а безпосереднім керівником трьох сотень робітників був священик Вацлав з Тенчина [23]. Роботи тривали два роки, але були призупиненні в зв’язку зі смертю короля. Цією обставиною скористалися литовські князі Любарт та його брат Кейстут і обложили ще не закінчений замок. Втім, навіть у такому недовершеному вигляді замок давав можливість своїм захисникам успішно витримувати облогу. Однак невдовзі був зданий литовцям наляканим комендантом замкової залоги Петрашем Турським. Захопивши недобудований замок в такий легкий спосіб, литовці з невідомих причин поруйнували його[24]. Очевидно, основним мотивом руйнації була невизначеність з приналежністю Володимира, який в другій половині XIV ст. перебував то під польською, то під литовською владою, тоді як сусідній Луцьк з 1340 року став фактично постійним владним осередком Литви. Звісно, що за таких обставин Любарт просто побоювався мати поблизу таку постійну неприятельську загрозу, якою могла б стати ця польська твердиня у Володимирі. Як мав виглядати цей „казимирівський” замок і яке було його розпланування, про те не збереглося жодних детальних відомостей. Беручи до уваги, що приблизно в той же час Любарт розпочав будівництво мурованого замку в Луцьку, можна допустити певну подібність архітектурних засад цих двох новобудов. Тобто і у Володимирі це мав би бути мурований замок баштово-стінового типу з замкнутим внутрішнім простором, з грубими пряслами достатньо високих стін з бланкуванням, з ще вищими квадратними баштами, розташованими в найбільш відповідальних точках захисного кордону. І володимирський, і луцький муровані замки споруджувалися на місцях давньоруських дитинців, практично повторюючи їх форму і розміри (1,5 і 1,1 га відповідно).
Сьогодні не існує жодного видимого фрагменту володимирського замку, який би нагадував про невдалу замкобудівну спробу в кінці 1360-х років. Лишилися лише невидимі підземні рештки, на які час від часу натрапляють археологи Так, декілька археологічних експедицій, очолюваних М.Кучинком та М.Малевською, відкрили по внутрішньому периметру земляного валу характерні конструктивні частини – фундаменти та рештки стін товщиною від 2,5 м до 3,8 м, а також підмурки двох квадратових веж – північно-західної та південно-східної [25]. Остання, мурована з рваного вапняку, мала в плані зовнішні розміри 11 х 11 м, які хоч і не набагато, але все-таки перевершували горизонтальні габарити будь-якої з трьох башт луцького замку Любарта. Звісно, після втрати замкових мурів місто не могло довгий час лишатися без власного укріпленого ядра. Невдовзі на зміну знищеним мурованим конструкціям замку прийшли дерев’яні [26]. В описі замку від 1545 року говорилося, що замок цей після пожежі стоїть вже більше ста років і ніколи його наново „не роблено” [27]. В люстрації володимирського дерев’яного замку від 1552 року зазначено дещо інакше, а саме, що цей „замок з дерева дубового від вісімдесяти літ справою городничогоП.Солтана роблений”[28], тобто приблизно в 1470 році. Що було перед тим, невідомо. Імовірно, городничий „робив” новий замок після якоїсь насильницької чи то стихійної руйнації попередньої дерев’яної споруди, і можливо, навіть не цілком заново, а лише відбудовував за взірцем втраченого. Значно детальнішу інформацію про замкові та загальноміські укріплення Володимира отримуємо з середини XVI ст., коли почали складатися описи ії наявного стану. Перша детальна люстрація («попис») Володимирського замку була проведена в 1545 році за розпорядженням польського короля Сигізмунда-Августа уповноваженими на те єпископом Луцьким та Берестейським Юрієм Фальчевським разом з дяком господарським Левом Паткевичем-Тишкевичем. Цей дуже інформативний документ був занесений до Литовської метрики, а вже в Х1Хст. був неодноразово опублікований. Найціннішим є те, що він складений на підставі безпосереднього огляду на місці та обстеження системи замкових та загальноміських споруд, серед яких були мости, вежі, вали, городні, міські ворота тощо[29].
Окрім власне містобудівної інформації цей документ дуже цікавий ще й своїми мовними рисами, які яскраво демонструють тогочасну версію „руської” (староукраїнської) мови в характерних її проявах. А тому варто навести цілий фрагмент цього унікального тексту, переведений з латинської літерації на кириличну з максимально можливим збереженням лінгвістичних особливостей оригіналу. Стосується він окольного міста та його укріплень.
„...Виділося нам справу і рядності[30] Міста Володимерського осмотреті какся в собі обиходіт, а которий способ і оборону к часу потребному маєт і чого потребуєт абихмо вмілі Господарю Його Милості о том повідіті. А так вземши з собою Князя Старосту Володимерского [31] і нікоторих Земян [32] єзділі єсмо около всего міста, смотречи роботи паркановоє і ровув і валув, і віделі єсмо два вали високіх, а два рови глубокіх, коториї сут з стародавних часув копани і справовани, велікім коштом і накладом, почав от речкі на імя Смочи аж до ставку і до рекі велікоє, которую називают Лугом, а ідет с одноє сторони втіраючи Міста і Замку. І повєдают, іж передтим на том містцу, куді паркан ідет, Замок окольний бивал, а тиі рови около Замку билі сипани і тепер єщо добри суть, ніжлі гребля оного ставу, гдє ониї рови оперлі, сказілася[33], а есліби била оправлена і за сє на другой сторонє отколься рови починают на той речце Смочі Став Войтовскі занят[34] бил, тогдиби з двоіх сторон вода в тиї рови приходіла і, которий же Став і греблю Войтовскую велілі єсьмо Войту заняти, і он сам поднялся оний Став свой справіті, а о тую другую греблю от велікоє рекі потреба єст ласкі і розказаня Господарского[35]. А паркан которий Міщанє справуют обачили єсьмо, іж добре Єго будуют деревом, а нє плетенєм, кліткі з обланкамі, а інде доми в стену справуют, єстліби так до конца справілі, яко почалі, тогди в доброй оборонє Місто будет” [36].З вищенаведеного фрагменту ревізії стосовно міських укріплень можна зробити декілька важливих висновків про тодішній стан міської фортифікації, не торкаючись поки що самого замка.
В цілому ще існувала вся система міських укріплень. Причому, як зауважує автор, збереглася вона ще „з стародавних часув”, що з великою імовірністю можна розцінити як факт засадничої збереженості укріплень давньоруської доби. Основними елементами системи були рови, земляні вали та паркан, влаштований по верху валів. Зазначений в описі дерев’яний „паркан” з „обланками” на відміну від найпростішого тиноподібного плоту („плетєнє”) був значно витратнішою але й суттєво надійнішою конструкцією, являючи собою вкопані вертикально дерев’яні стовби, поміж якими на висоту декількох метрів вклададися горизонтальні ряди колод з отворами для ведення вогню .[37] До того ж конструкція паркану була доповнена обланками – захищеним проходом по верху стіни.Як з’ясувалося під час люстрації, декотрі володимирці, а особливо люди князівські, панські і духовні римського та грецького обрядів. „котрі в местє тамошнєм мешкают і торгом ся обиходят”, „...того паркану робіті не хотят і інших платув і подачек местських не тягнут”[38]. Реакція королівських ревізорів на такі скарги міщан, які користалися з магдебурзького права на самоуправління, була досить рішучою: „І ми за паркановую роботу казалі такових нєпослушних моцно грабіті і дєльніци їх заробліваті[39], бо оборона мєстская, всім потреба єст” [40].
Слід також звернути увагу на ту фортифікаційну роль, яка відводилася ревізорами облаштуванню водних перешкод на підступах до міста. Вказується, зокрема, на необхідність поновити два стави – один на річці Смоч, інший на Лузі. Очевидно, ці штучні водойми, як і земляні вали, існували в місті здавна. Особливо прикметним є зауваження стосовно потреби відновлення греблі на р.Смоч, „гдє ониї рови оперлі", в результаті чого б „велікая твержа всему місту і замку била” [41]. Можливо, ця пропозиція була свідченням певного досвіду та винахідливості самих ревізорів, однак більш вірогідним виглядає, знову ж таки, давньоруське походження цього оригінального способу підсилення міської оборони. Ревізія 1545 року містила також багато подробиць стосовно самого замку. На той час він мав 5 оборонних башт і 70 городень. Кожна башта і кожна городня здавна були закріплені за певними особами чи то громадами, які несли відповідальність за підтримання їх у належному стані. Власне в цьому і полягала основна мета ревізії – перевірити, як ці зобов’язання виконуються і в якому стані знаходяться укріплення. Кожна башта мала свою назву: Воротна (надбрамна), далі наліво по колу – Коширська ( по імені її опікуна луцького старости князя Коширського), Містская або Міська (утримувалася самими міщанами), Земська („всіх княжичів і панів і земян повіту Володимирського”), Королівська („на гроші королівські оправлена зовсім”). Впритул до Королівської башти на місці колишніх шести городень „дом королевський вділан єст”[42]. Підсумковий висновок з ревізорських оглядин виявився доволі невтішним – „городень всіх ліхих двадцет, а веж чотири, то все оправлєня потребуєт”[43].
Згадується в описі і новий міст перед Воротною баштою, що „єст вділан ново, которий перед тим ніколі нє бивал”[44]. А ще місцеві земяни розповіли ревізорам, що „...колі мосту нє било, а бивал вєзд до замку краєм тої гори, оні повінні билі паркан краєм тої гори робіті плетєнєм і обмазиваті” [45]. Ця, на перший погляд, другорядна інформація свідчить про важливу обставину більш раннього періоду в історії міста – а саме, про імовірну непричетність просторового розташування цього мостового переходу до способу комунікації між дитинцем і посадом (окольним містом) в давньоруському Володимирі.
В люстрації 1552 року знаходимо ще одну лаконічну характеристику володимирського замку: „Стоіт замок на горе невисокой але прикрой, а вода около, приступ з одноє сторони перед вороти через ров водяний, которий может чоловєк каменем з руки перекінути”[46].Про внутрішню забудову замку, не рахуючи так званого „королівського дому”, ревізія 1545 року не подає жодних відомостей, а опис від 1552 року згадує лише королівську резиденцію („палац господарскі ново збудован з протеся соснового, гонти побит”), 12 домів земянських та церкву Св. Якима[47]. Така малорозвинена забудова всередині замку мала означати лише те, що замковий оборонний комплекс, залишаючись на той час важливим архітектурно-просторовим ядром міста, в повсякденному житті городян в мирний час не відігравав помітної ролі, хіба що ускладнював життя потребою регугулярних виплат на його утримання. Однак водночас він давав їм шанс убезпечити себе і свій найцінніший скарб в тих непоодиноких випадках, коли місто ставало об’єктом зовнішньої агресії і власне міські захисні кордони не могли витримати нитиску неприятеля.Перші ознаки поступової деградації стародавніх укріплень Володимира виразно проступають вже в середині ХVI ст. і розпочалася вона з оборонного кордону на лівому березі Смочі. Як записали ревізори в 1552 році, цей „... дальши вал на многих местцах попсован, розкопан і поставено там у ровах халупи, бровари і солодовні, а інде сади”[48]. Таке нехтування безпекою могло означати лише одне – ця частина міста стала втрачати своє значення як повноцінна складова частина міського організму. Основний функціонально-просторовий ареал зосередився тепер в правобережній зоні Смочі. Ця зона завдяки ставам та болотам мала підхід „...з одноє сторони толко, как би з шостоє часті землею сухою і там три високі перекопи” [49]. Звертає на себе увагу те, що в цьому документі вказано на існування вже не двох, а трьох перекопів, які мабуть з’явилися незадовго до інвентаризаційного перепису.В описі 1552 року знаходимо також коротку характеристику головного осередку міського життя – ринкової площі, яка розташовувалася в центрі правобережної частини міста, північніше від замку – там, де сьогодні знаходиться будівля критого ринку. Характеристика дуже цікава з погляду на тодішній стан торгівлі в місті: „Клеток[50] крамних на ринку 24, держат іх жидова, а одна войтова. Резничих яток 6, семая войтова, але порожні бо продают мясо на столках, на сохачках[51]...”[52] .Стосовно архітектурно-просторових параметрів ринкової площі маємо обмежені відомості, головно зі значно пізніших картографічних джерел. Її зовнішні межі наближалися в плані до форми квадрату з довжиною сторін близько 130 метрів. І за формою, і за розмірами володимирський ринок був подібний до площ в таких містах як Камінь-Коширський, Звягель, Острог, Крем’янець, Клевань[53].
Спеціального будинку ратуші в той час, очевидно, ще не існувало. Принаймні такий висновок можна зробити з тексту привілею, наданого міщанам Володимира в 1570 році королем Сигізмундом Августом, згідно якого дозволялося „...війту і раді володимирській ратуш, як самі того забажають, будувати, а під ратушем всіляке питво, мальмазию, мускателі і вино для порядку ратушного... тримати і шинкувати а також крамниці ятки при тій же ратуші, на якому місці захочуть, збудувати”. [54] Чи скористалися володимирці в повній мірі з цього дозволу, про те не маємо достеменної інформації.Як вже зазначалося вище, в описі 1552 року було зафіксовано 13 об’єктів сакрального зодчества – 11 православних церков і 2 католицьких храми. Лише два з них – Успенський собор і Василівська церква збереглися до нашого часу, хоча і в перебудованому вигляді. Миколаївська церква та парафіяльний костел згодом були споруджені заново на місці своїх попередників. Решта храмів, переважно дерев’яних, були втрачені в різні роки і сьогодні не існують, хоча і знайшли свое відображення в працях Є.Дверницького [55] та М.Теодоровича [56]. Всі вони, звичайно, значно поступалися своїми розмірами „владичому” Успенському собору. Тим не менш кожний з них відігравав важливу роль візуальної висотної домінанти серед безпосередньо прилеглого до них міського середовища, особливо якщо врахувати, що це середовище було сформоване переважно невисокою житлово-садибною забудовою. А всі разом вони перетворювали місто на мальовничу панораму церковних бань та замкових веж, що приваблювала та тішила око подорожнього, з якої б сторони він не наближався до міста.Протягом XVII – XVIII ст. місто продовжувало поступово але неухильно рухатися в напрямку суспільної та господарської маргіналізації. Все менше уваги приділялося належному утриманню королівського замку, все помітніше опливали давні земляні вали окольного міста, все мілкішими ставали оборонні рови, все більш зіщуленими виглядали міщанські житла, відбудовані після чергової нищівної пожежі. Темпи руйнацій та занепаду виразно поступалися темпам та обсягам нового будівництва, хоча тим не менш в середині XVIII ст. місто отримало дві непересічні архітектурні споруди – парафіяльний костел Якима та Анни та храм Товариства Ісуса в ім’я Послання Апостолів. В люстрації володимирського староства з 1765 року яскраво вимальовується стан деяких фрагментів його тогочасної забудови: „Замок володимирський, - на болоті, його вмисне колись тамвисипали; він оточений навколо валами; через болото [57] міст дерев’яний попсований, дерев’яну двоповерхову браму [58] недавно побудовано; на першому поверсі є в’язниця для поспільства; на другому - помешкання; верхня вежа [59] – для шляхти, покараної декретами. З лівого боку – дерев’яний будинок для городських урядів і канцелярія не тільки потребують направи, але їх цілком наново треба побудувати... Вали місцями пообсовувалися, з рова нема і знаку, бо його замулило, Колись навколо міста були вали, а йшов теж вал від річки Смочі до річки Лугу, його тепер розорав священик під горóд, рів цілком засипаний. Але не зважаючи на те, що замчище зруйноване, все ж воно подібне до місця якоїсь оборони. З огляду на те, що будинки понищені, документи не мають безпечного місця. Так само не має приміщення й суд, і коли судить, то мусить боятися небезпеки, щоб дім не завалився. Тим то міркуємо, щоб Річ Посполита, бачачи потреби замку, якнайскоріше задумалася над тим, як би його направити...” [60].Ще через чверть століття наступні ревізори стикнулися зі ще більш сумною картиною: „замковий майдан без ніяких забудувань, міські та судові установи урядують то в монастирських будинках, то в заїзжих домах” [61].Після поділів Польщі і отриманням містом статусу повітового центру Волинської губернії його розпланувально-просторовий розвиток відразу став об’єктом прискіпливої уваги нової російської влади. Першим практичним заходом стало імператорське розпорядження здійснити фіксаційну картографічну зйомку існуючої забудови всіх повітових центрів, в тому числі Володимира. Його виконання перебувало під постійним контролем і у 1798 році зусиллями губернських землемірів ця непроста праця була завершена, В архівах збереглося декілька таких окомірних рукописних фіксаційних планів Володимира-Волинського кінця ХV111 – початку Х1Хст. в різних версіях, які походили від одного першовзірця і відрізнялися головним чином елементами графічного оформлення [62]. При обмірах застосовувався окомірний метод натурної фіксації з найпростішими приладами, а тому ці плани не вирізнялися топографічною точністю і повнотою. Однак саме завдяки їм була створена мінімально необхідна вихідна база для подальшої розробки проектних планів по впорядкуванню міської забудови. Аналіз всіх цих планів-близнюків дозволяє досить вичерпно охарактеризувати тогочасний стан міської забудови. Перше, що звертає на себе увагу у порівнянні з сьогоденням, це гідрологічна ситуація, яка характеризувалася великими обширами заболочених територій з декількома острівними утвореннями, включаючи міське ядро – колишній давньоруський дитинець, згодом замок. Ще досить добре простежуються окремі фрагменти земляних валів окольного міста – подвійних в північній його частині, одинарного - в східній, на лівому березі Смочі. Забудова в цілому мала нерегулярний характер і лише там, де колись була розпланована ринкова площа, бачимо ледь помітний прямокутник її внутрішніх кордонів. За лінією колишніх міських валів чітко видно три напрямки розвитку передмість, визначені головними під’їздами з боку Луцька, Ковеля та Устилуга. Лівий берег Луги на більшості фіксаційних планів взагалі не має забудови. Також виразно видно основні сакральні ансамблі – уніатського Успенського собору з єпископським двором і три католицьких кляштори – домініканський, єзуїтський та капуцинський, причому останній розташувався безпосередньо на місці розкиданих земляних валів. Кількість парафіяльних церков скоротилася до шести, при цьому дві – Василівська та Введенська - знаходилися на території колишнього окольного міста а інші чотири - на передмістях.
Перший проектний план впорядкування міської забудови складений в 1807 році [63] шляхом нанесення нових вулиць та площ безпосередньо на фіксаційний план. При цьому він практично не зачіпав старого окольного міста і його розпланувальну структуру з існуючими вулицями та провулками. Проте на передмістях відповідно до трьох радіальних напрямків передбачалося прокладання нових прямолінійних вулиць на основі жорстких ортогональних схем, Очевидно саме ця жорсткість, неузгоджена з існуючими реаліями, стала головною причиною того , що цей генплан так і лишився на папері. Не меншою жорсткістю і схематизмом вирізнявся і другий генплан міста затверджений імператором в 1840 році [64]. Це була радикальна спроба насильницьким чином накинути ортогональну („шахматну”) сітку нових вулиць на все місто, включно і найстарішу його частину. Лише для головної міської вулиці, що проходила з південного сходу на північний захід, та для головних сакральних об’єктів передбачалася більш-менш узгоджена адаптація до нової розпланувальної схеми. Решта запроектованих міських вулиць разом з поквартальною садибною забудовою та декілька площ мали з’явитися заново. Однак життєві реалії і вже усталена протягом століть містобудівна структура Володимира і щодо цього варіанту виявилися значно сильнішими від абстрактних містобудівних схем. Порівнюючи сьогодні проектний план 1840 року з сучасним міським розплануванням, можна дійти висновку, що не існують практично ознаки, які б свідчили хоча б про часткову його реалізацію. Хоча влада покладала на те певні сподівання, оскільки у відомому виданні П.Батюшкова [65] саме на грунті цього плану була подана ілюстрація під назвою«План части города Владимира-Волынского с показанием находящихся в нем памятников русской древности «.В другій половині XIX ст. архітектурно-розпланувальний розвиток міста характеризувався головним чином єволюційним нарощенням міської території. Зростання це відбувалося на основі того структурного каркасу, який історично склався протягом багатьох століть на основі трьох відцентрових напрямків – західного (тепер вул. Устилузька), північного (вул. Ковельська) та східного (вул. Луцька). Забудова міжрадіальних секторів здійснювалася шляхом локальних будівельних акцій, внаслідок чого вулична мережа виглядає в цілому доволі різнорідною. Помітний відбиток на просторовій структуризації міста залишила також прокладка залізничної колії на початку ХХ століття просторовій структуризації міста залишила також прокладка залізничної колії на початку ХХ століття.
Література та джерела:
[1] На законодавчому рівні Володимир-Волинський вперше включено до офіційного списку стародавніх міст, селищ і сіл України в 1968 році (див.: Законодавство про пам’ятки історії та культури. – К.: Політвидав України, 1970. – С.304).
[2] В етимології цього топоніму, очевидно, віддзеркалилися характерні ландшафтні особливості розлогої річкової заплави.
[3]Раппопорт П.А. Военное зодчество западно-русских земель X – XIV вв. – Л..: Наука, 1967. – С.68.
[5]Трегубова Т.А. Города Галицкой и Волынской земель // Русское градостроительное искусство. Древнерусское градостроительство. Под ред. Н.Ф.Гуляницкого. – М.: Стройиздат, 1993. - С.127.
[6] Кучинко М.М., Охріменко Г.В., Петрович В.В. Історія міста Володимира-Волинського від найдавніших часів до середини XXст. (у світлі соціотопографії). – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2004. – 260с.
[7] Цікаво, що приблизно таку саму площу 1,5 га мав старовинний дитинець у Києві [див.:52, с.187].
[8] На фіксаційних планах кінця XVIII ст. цей водотік вже відсутній, але сліди перекопу добре помітні. Показав його на своєму реконструктивному плані і О.Цинкаловський.
[9] Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – С.154.
[11] Сьогодні цей головний вуличний тракт старого середмістя має два продовження, в східному напрямку – це вулиця Луцька, в західному – вулиця Устилузька.
[12] Цинкаловський О. Княжий город Володимир. – Львів: накл. фонду „Учітеся, брати мої”, 1935. – С.28; Трегубова Т.А. Города Галицкой и Волынской земель // Русское градостроительное искусство. Древнерусское градостроительство. Под ред. Н.Ф.Гуляницкого. – М.: Стройиздат, 1993. - С.124.
[13] Археологічні обстеження місця розташування колишньої П’ятницької церкви, проведені М.Каргером в 1956 році, також не виявили ніяких слідів споруди ХII-ХIIIст.[26, с.12].
[14] Дверницкий Е.Н. Памятники древнего православия в г.Владимире-Волынском. - К: Тип. К.Т.Корчак-Новицкого, 1889. – С.53.
[15] Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – С.370.
[16] В літописному оригіналі: „...дивишуся ему, рекъше, яко така града не изобретох ни в немечкых странах” [карг вногвь с.3].
[17] В буквальному розумінні стояли на „городі”, тобто на спеціальних проходах, влаштованих вздовж оборонних стін для ведення захисних дій.
[18] Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – С.388.
[21]Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Wołyniu.- Łuck: Tow. Krajoznawcze i opieki nad zabytkami przeszłosci w Łucku, 1929. –S.149.
[22] Цинкаловський О. Княжий город Володимир. – Львів: накл. фонду „Учітеся, брати мої”, 1935. – С.31.
[23]Pawłowski W. Zamek Włodzimierski (Krόlewski) //Ziemia Wołyńska. - 1939. - №3. - S.39.
[24]ZajączkowskiSt. Wołyń podpanowaniemLitwy // RocznikWołyński - 1931. – T.2. – S.5.
[25] Кучинко М.М., Охріменко Г.В., Петрович В.В. Історія міста Володимира-Волинського від найдавніших часів до середини XXст. (у світлі соціотопографії). – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2004. – С.99-100.
[26] Авторська спроба графічної реконструкції мурованої та дерев’яної версій замку опублікована в: Ричков П.А., Луц В.Д. Сакральне мистецтво Володимира Волинського. – К.: Техніка, 2004. – С.39.
[27] Памятники изданные Киевскою комиссией для разбора древних актов. – К.: 1859. – Т.4. - Отд. 2: Описание замков Владимирского, Луцкого и Кременецкого 1545 года. – С.14.
[28]BalińskiM., LipińskiT. StarożytnaPolska… Warszawa: Nakł. z drukSt.Orgelbrandta, 1845. – T.II. – S.1413.
[29] Памятники изданные Киевскою комиссией для разбора древних актов. – К.: 1859. – Т.4. - Отд. 2: Описание замков Владимирского, Луцкого и Кременецкого 1545 года. – 232с.
[30] Впорядкування, вровадження порядку.
[31] На той час Федір Сангушко.
[32] Те саме що шляхтич з земельним володінням.
[33] Тут в сенсі „зруйнувалася”
[34] Тут в сенсі „заповнений”.
[35] Тобто „наказу Королівського”.
[36] Памятники изданные Киевскою комиссией для разбора древних актов. – К.: 1859. – Т.4. - Отд. 2: Описание замков Владимирского, Луцкого и Кременецкого 1545 года. – С. 34-35.
[37] Див.: FuglewiczS. Ilustrowanahistoriafortyfikacji. – Warszawa: Rewasz, 1991. - Tabl.4.
[38] Памятники изданные Киевскою комиссией для разбора древних актов. – К.: 1859. – Т.4. - Отд. 2: Описание замков Владимирского, Луцкого и Кременецкого 1545 года. – С. 37.
[40] Памятники изданные Киевскою комиссией для разбора древних актов. – К.: 1859. – Т.4. - Отд. 2: Описание замков Владимирского, Луцкого и Кременецкого 1545 года. – С. 37.
[41] Памятники изданные Киевскою комиссией для разбора древних актов. – К.: 1859. – Т.4. - Отд. 2: Описание замков Владимирского, Луцкого и Кременецкого 1545 года. – С.24.
[46]BalińskiM., LipińskiT. StarożytnaPolska… Warszawa: Nakł. sdrukSt.Orgelbrandta, 1845. – T.II. – S.1415.
[52]BalińskiM., LipińskiT. StarożytnaPolska… Warszawa: Nakł. sdrukSt.Orgelbrandta, 1845. – T.II. – S.1416.
[53]Ричков П. Ринкові площі міст Волині XV – XIXст. Архітектурно-планувальні вирішення // Тези республіканської конференції, присвяченої „Атласу історії культури Волинської області”. – Луцьк: УТОПІК, 1991. – С.32-35.
[54] Źródładziejowe. T.V. – Warszawa, 1877. – S.145.
[55] Дверницкий Е.Н. Памятники древнего православия в г.Владимире-Волынском. - К: Тип. К.Т.Корчак-Новицкого, 1889. – 63 с.
[56]Теодорович Н.И. Город Владимир Волынской губернии в связи с историей Волынской иерархии. – Почаев: Тип. Почаево-Успенской лавры, 1893. – 269с.
[57] Тут йдеться про замулений та зарослий оборонний рів, через який було перекинуто місток в середині XVI ст.
[58] Очевидно йдеться про надбрамну вежу замку.
[59] Така, що розташована по верху земляного замкового валу.
[60] Цинкаловський О. Княжий город Володимир. – Львів: накл. фонду „Учітеся, брати мої”, 1935. – С.71-72.
[61] Заїзжий дім або просто заїзд – стародавній тип готелю, в якому під одним дахом ночували і гості, і їх кінні екіпажі (звідси назва – „заїзд”).
[62]Зокрема: Російський державний історичний архів: Ф.1350, о.312, сп.9, „План города Владимир-Волынский»; Ф.1293, о.166 Вол., сп.15 „План Волынской губернии города Владимира”; Ф.1293, о.166 Вол., сп.17, «План Волынской губернии города Владимира»; Російський державний військово-історичний архів: Ф.ВУА, сп.21528, а.77 „План города Владимира».
[63] Російський державний історичний архів: Ф.1293, о.166 Вол., сп.16, «План города Владимира с прожектом. Сочинен 1807 года декабря _дня».
[64] Був затверджений після багаторічної бюрократичної тяганини власноручним підписом імператора «Быть по сему. Николай». Див.: Російський державний історичний архів: Ф.1293, о.166 Вол., сп.19, «План города Владимира Волынской губернии».
[65] Батюшков П. Памятники старины в западных губерниях империи. – СПб., 1868. – Вып. 1. – Б.п
Ричков Петро, доктор архітектури, професор, завідувач кафедри архітектури і будівництва Національного університету водного господарства та природокористування, м. Рівне.