ВОЛОДИМИР У КНЯЗІВСЬКУ ДОБУ ЗА ’’ІСТОРІЄЮ УКРАЇНИ- РУСИ’’ М.С.ГРУШЕВСЬКОГО
Володимир-Волинський (давнє слов’янське місто - Володимир) має, поза сумнівом, давню і славну історію. Володимир-Волинський по праву носить титул найстаровиннішого міста Волині (столиця Волинської землі 988-1336 рр.).
”Столицею Волини Володимир зістаєть ся в ХІ-ХІІІ в., а з початком XIV віка (за Юрия Львовича) стає навіть столицею всеї Галицько-волинської держави, аж до її упадку”* [7, 376]. В добу свого розквіту воно було одним із найбільших у Київській Русі. На початку ХІІ ст. у місті налічувалося понад 20 тис. жителів. На час першої писемної згадки про Володимир (988 р.), пов’язаної з його передачею київським князем Володимиром Святославовичем своїм синам – спочатку Борису, згодом - Всеволоду, місто вже існувало, найймовірніше як прикордонна застава, своєрідна “брама” держави. З цього приводу академік М. Грушевський зазначає: “Володимир посадив одного з своїх синів – Бориса в Володимирі; очевидно він віддав йому при тім всї землї на захід від Деревської землі, де сидїв його иньший син – Сьвятослав. Потім Бориса переведено в Ростов, а в Володимирі сїв иньший Володимирович – Всеволод” [7, 362-263]. Про високий статус Володимира тієї доби зазначає І. Крип’якевич: “Приєднавши західні землі, Володимир подбав про те, щоб їх міцніше зв’язати з Київською Руссю. В першу чергу він створив нову столицю Волині – Володимир. Старі центри – Волинь, Червен, Бужськ та ін. не відповідали новим завданням, і навіть, маючи традиції самостійності, могли заважати розвитку нового державного життя. Для організації нової влади потрібний був новий центр, яким і став Володимир” [1, 65].
Своє припущення щодо піднесення Володимира виклав М. Грушевський в ІІ томі “Історії України-Руси”: “з кінцем Х чи початком ХІ в. місце Волиня заступив сусїднїй новозбудований Володимир, як урядовий центр” [7, 360].
Досліджуючи причини підвищення статусу Володимира, М. Грушевський зазначає: “Переяв славу” старого Волиня сусїднїй Володимир на р. Лузї. Ім’я вказує, що він був заснований, або принаймнї розширений, укріплений за Володимира: нахідки камяного знарядя показують, що осада тут була ще в передісторичні часи. Від часів Володимира місто се стає головним містом Волини, княжою столицею. Висловлювала ся гадка, що се могло бути навмисно зроблено – аби новий князь з київської династії в новім містї, позбавленім всяких традицій, міг вільнїйше себе почувати” [7, 376].
Увага з боку можновладців ранньофеодальної слов’янської держави сприяла формуванню у Володимирі на початку ХІІ ст. власної архітектурно-мистецької школи. У ХІІІ ст. в місті було вісім кам’яних храмів. До найзначніших пам’яток архітектури князівської доби можна віднести Свято-Успенський собор (Мстиславів храм), церкву св. Дмитра, церкву св. Василя [7, 377-379]. Поступово місто ставало не лише політичним, адміністративним центром, але й торгівельним осередком. М. Грушевський констатує: “Очевидно, се був великий, багатий, торговельний город, судячи по тим чужоземним кольонїям, які згадують ся тут в ХІІІ в.” [7, 376].Про значний культурний потенціал міста свідчать відомості про перебування в ньому літописця Нестора, письменника Клима Смолятича. Місцем народження Володимиру завдячує Галицько-Волинський літопис, в якому описані події з 1201 по 1291 рік. Літопис, який зберігся у Іпатіївському, Хлебніковському та Погодінському списках [2, 133] містить дві частини, що охоплюють періоди: Галицький (1201-1261 рр.) і Волинський (1288-1292 рр.).
Місто Володимир, його архітектурні та мистецькі пам’ятки були й продовжують бути предметом дослідження науковців, краєзнавців, істориків. Стародавній Володимир до сьогоднішнього дня містить таємниці, які потребують всебічного і комплексного дослідження.
Не міг обійти своєю увагою визначного культурного центру княжої доби знаний вітчизняний історик Михайло Сергійович Грушевський. Побічно згадки про місто Володимир містяться в його працях: “Очерк истории украинского народа” [3],“Ілюстрована історія України” [4].
Однак найбільше згадок про місто Володимир міститься у фундаментальній праці М. Грушевського “Історія України-Руси”[5]. Усі вони зроблені в контексті державницької слов’янської історії.
Так, у першому томі праці, М. Грушевський, аналізуючи адміністративну реформу князя Володимира, говорить про підпорядкування ним собі окремих територіальних одиниць (волостей). Цей крок київського князя був спрямований на посилення слов’янської держави шляхом передачі влади на місцях своїм синам, послаблення впливу місцевих вельмож, протидію відцентровим силам, які почали посилюватися. Стосовно міста Володимира, автор зазначає: “Лїтопись виказує у Володимирових синів отсї волости: … Володимир (Волинська земля – очевидно разом з карпатською Русю і польським пограничем) Всеволода” [6, 487]. З того часу місто Володимир стає столицею Волинського, а з 1199 р. Галицько-Волинського князівства.
Досліджуючи процес поширення християнізації слов’янських земель та заснування єпископатів на підвладних київському престолу територіях, історик М. Грушевський зауважує: “Не маємо нїяких певних підвалин і для розвязання питання, які епископії засновано вже за Володимира, й скільки їх було. Над сим питаннєм застановились книжники тільки в XVI в., але не дали (бо й не могли дати) нїякого позитивного результату: по їх думцї, за Володимира поставлено епископів в Новгород, Чернигів, Ростов, Володимир” [6, 521].
М. Грушевський висловлює припущення, що “десять катедр (крім київської ще білгородська, юрївська, володимирська, турівська, чернигівська, переяславська, полоцька, новгородська й ростовська) мусїли бути засновані до половини ХІ в. Але котрі з них істнували за Володимира, котрі зявили ся вже за Ярослава, докладно означити не можна” [6, 522].
Насправді єпископську кафедру у Володимирі було засновано у 992 р. Її першим єпископом став Стефан І. При Волинській єпископській кафедрі була заснована школа, де вчили не лише грамоти, але й формували рукописну бібліотеку на слов’янській, грецькій та латинській мовах. Саме задля інспекції школи до Володимира у 1097 р. приїжджав літописець Нестор.
Наступну згадку про Володимир знаходимо в ІІ томі “Історії України-Руси”. Поважний історик, описуючи прикордонне протистояння польського князя Болеслава зі слов’янськими князями Святославом та Всеволодом, говорить про наміри Болеслава: “він мав взяти по довгій облозї Перемишль, потім Волинь і Володимир” [7, 63]. Однак М. Грушевський доволі скептично ставиться до можливих військових успіхів князя Болеслава: “Такі успіхи одначе за ним признати трудно, Володимир на певно зістав ся за Всеволодом, що найбільше – може Болеслав здобув Перемишль, хоч і то не на довго” [7, 63].
Однак на цьому збройна боротьба за Володимир не припинилася. Точилася вона й поміж слов’янськими князями. На Великдень 1084 р. волинський князь Ярополк виїхав до Києва. Сини Ростислава Володимировича, які на той час перебували у Володимирі, зібрали військо і відвоювали місто. Про цю подію М. Грушевський пише: “Стало ся се так: того самого року два брати Ростиславичі, сини Ростислава Володимировича, мабуть Рюрик і Василько, що жили в Володимирі (чи волею, чи неволею – в полоні – не знати), втїкли звідси, скори ставши з подорожі Ярополка у Київ на великдень; потім зібравши ватаги, теж не знати які і де, вони напали на Володимир і вигнали звідти Ярополка. Всеволод оборонив його: він кілька разів посилав Мономаха, і то в кінці вигнав Ростиславичів, та привернув Володимир Ярополку”[7, 74].
Натомість, щоб заспокоїти безземельних князів Ростиславичів, київський князь Всеволод Ярославович віддав їм у володіння Галичину, якою певний період до того володів їх батько. Князь Ярополк за такий вчинок образився на князя Всеволода. Тому збройні сутички між обома князями продовжувалися ще кілька років і носили перманентний характер. Зрештою, Ярополк змушений був залишити Володимир і податися у Польщу: “Мономах вже маршерував до Володимира. Ярополк втїк у Польщу, полишивши родину і бояр в Луцьку: мабуть до Володимирцїв він не мав довіря. Але й Лучане піддали ся Мономаху, і він позабирав Ярополкову родину, бодр і скарб у Київ, а в Володимирі посадив Давида”[7, 76].
Незабаром князь Ярополк повернувся з польським військом і відвоював Волинь з Володимиром. По тому задумав похід на Ростиславичів, повертати собі Галичину: “Перебувши трохи в Володимирі, він пішов на Звенигород галицький, очевидно – походом. На дорозї одначе його підступом убив якийсь Нерядець” [7, 77].
По смерті Ярополка київський князь Всеволод розділив його спадщину між претендентами. Як зазначає М. Грушевський: “головну пайку з володимирським столом, дістав Давид” і далі: “А що Давид дістав Волинь з Володимиром від Всеволода, про се виразно говорить ся в любецьких постановах”[7, 77].
Любецький князівський з’їзд, який відбувся восени 1097 р. підтвердив власність волинських земель з містом Володимиром за князем Давидом: “Кождий нехай має свою отчину: …, а решта ті волости, які хто дістав від Всеволода: Давид (Ігоревич) Володимир” [7, 90].
Наступна згадка Володимира пов’язана з осліпленням князя Василька. Відразу по закінченню Любецького з’їзду волинський князь Давид почав плести інтригу проти теребовльського князя Василька, втягнувши до неї київського князя Святополка. Він домігся, щоб Святополк передав йому ув’язненого Василька, осліпив його та перевіз до Володимира. М. Грушевський цитує за Іпатіївський списком Галицько-Волинського літопису: “Потім повезли його спішно до Володимира, по падолистовій грудї й завезли на шестий день до Володимира. Там всадили до одного двора й оточили сильною сторожею” [7, 93].
Родичі князя Василька не могли й не хотіли пробачати князю Давиду Ігоровичу злочину. Спустошивши та спаливши суміжні землі, вони пішли походом на Володимир, де вимагали від міської громади видати винуватців в обмін на недоторканість міста: “Потім приступили під Володимир і післали до володимирської громади, ждаючи, аби видали тих бояр, що намовили Давида на Василька. Володимирцї вдарили в дзвони, скликали віче й зажадали від князя, аби видав тих бояр. Давид, передчуваючи біду, вислав ще сих бояр з міста, перед тим, але громада вкінцї вимогла, що їх видав – инакше грозила ся що піддасть ся Ростиславичам. Бояр віддано Ростиславичам і ті повісили їх і розстріляли стрілами” [7, 96].
Однак, спровоковані князем Давидом князівські міжусобиці, не припинилися і навесні 1099 р. на Володимир вирушив колишній союзник волинського князя київський князь Святополк. Заручившись нейтралітетом поляків, він взяв місто Володимир в облогу: “Вкінцї по семи тижнях облоги Давид скапітулював: піддав Сьвятополку місто під умовою, аби випустив його з Володимира, і втїк в Польщу” [7, 96]. В ході облоги та протистояння ворогові проявилися найкращі якості жителів міста Володимира: “Володимирцї боронили ся завзято: облога тривала сїм тижнїв, і на сей раз, видко, громада не наставала на свого князя, аби піддав ся, бо справа дотикала ся не шкіри якихсь лихих дорадників-бояр, тільки його самого, його династиї, а з тим – і полїтичної окремішности землі” [7, 395-396].
Давид задався ціллю повернути свою вотчину. Влітку 1099 р. він поступово почав відвойовувати Волинь: “Йому вдало ся здобути Володимир, де в облозї загинув старший Сьвятополкович Мстислав, і кампанїя, що ще протягла ся після того кілька місяцїв і мала ріжні переміни, закінчила ся (десь коло вересня 1099 р.) тим, що Волинь зісталася в руках Давида” [7, 97]. Населення міста на цей раз не чинило жодної перешкоди князеві Давиду: “піддали ся від разу Давидови, коли він лише з’явився” [7, 396].
Слід зазначити, що населення Володимира прихильно ставилося до своїх князів з династії Ярославичів. Порівнюючи позицію володимирців у протистоянні князя Давида з Ростиславичами та з Святополком, М. Грушевський констатує: “я піднесу ще ту заяву Володимирцїв, що вони готові бити ся за Давида, як характеристику їх загальної династичної політики. Дїйсно, не тільки з сеї заяви, а і з цїлого оповідання про волинську війну 1098-9 рр. видко, Володимир і взагалї Волинь уважали династию Ігоря Ярославича за свою, і дїйсно були готові “бити ся” за неї і за свого “отчича” Давида Ігоревича” [7, 395].
На з’їзді в Ветичах у серпні 1100 р. київський князь Святополк, який не зміг силою відібрати в князя Давида Волинь, зініціював відповідне рішення з’їзду: “Давида за кару ухвалено вивести з Володимира і передати Волинь Сьвятополку” [7, 97]. Давид Ігорович скорився колегіальному рішенню князів і з того часу його ім’я з містом Володимир пов’язане не було.
У 40-х роках ХІІ ст. міжусобні війни за володимирську землю припинилися. Внук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславович одержав на правах старшого в династії Мономаховичів Волинь та заснував на Володимирщині нову князівську династію. “Аж 1146 р. Волинь в останнє переходить в руки старшої лїнїї Мономаховичів – Ізяслава Мстиславовича і зістаєть ся в її руках на все”[7, 365].
Згодом волинська земля зі столицею у Володимирі переходить до Мстислава Ізяславовича, хоча й розглядається ним як трамплін до київського престолу: “Володимирський стіл вправді переходить слїдом до Мстислава, бо він стратив Переяславщину, а при тім як і його батько, теж хотїв би мати Володимир тільки у резерві, головноюж своєю метою кладе Київ”[7, 366].
Історична доля поєднала місто Володимир і князя Мстислава Ізяславовича. За домовленістю з братом князем Ярославом вони поділили волинські землі: “Володимир зістанеть ся у Мстиславовій родині на далі, й Ярослав не буде мати претензій до сеї волости”, “Володимирська і Луцька волость мали зіставати ся кожда в осібній династії, без переходів з меньшого на старший стіл”[7, 366].
Наступна згадка про місто Володимир в “Історії України-Руси” також пов’язана з іменем князя Мстислава. Київський князь Ростислав Володарович, пішовши війною проти чернігівського князя Ізяслава Давидовича, почав йому обіцяти як відступне місто Переяслав Мстислава Ізяславовича. Той, образившись, подався на Волинь: “Мстислав забрав на борзї з Переяслава свою родину й подався на Волинь у Луцьк (в Володимирі засів його стрий Володимир)”[7, 178].
Населення Володимира неодноразово допомагало своєму князеві у боротьбі з ворогами. Так, “1157 р. прийшло до недовгої, але дуже завзятої облоги Володимира: “стояли під Володимиром десять днів, обложивши город, і богато крови пролило ся між ними” [7, 397].
Піднесення міста Володимир пов’язане з іменем князя Романа Мстиславовича, який отримав володимирський престол при поділі спадщини батька (1170 р.). М.С. Грушевський зазначає: “Володимирську волость Мстислав подїлив між своїми синами на четверо: старший син Роман дістав Володимир, другий, Всеволод – Белз, третій, Сьвятослав – Червень, четвертий, Володимир – Берестє” [7, 366].
За князювання Романа Мстиславовича навколо Володимира об’єдналися інші волинські землі, які до цього перебували у володінні спадкоємців князя Ярослава Ізяславовича: “… бо слідом Луцьке князївство переходить цїле в руки лїнїї Романа і злучаєть ся з Володимиром” [7, 368]. Після об’єднання волинської і галицької землі в єдину державу місто Володимир ще певний час було столицею новоутвореної Галицько-Волинської держави.
Політична структура Галицько-Волинської держави прийшла в занепад по смерті князя Романа. Його вороги, зокрема Ольговичі, скористалися моментом для загарбання володінь Романа Мстиславовича. Вірними ідеї соборності західноукраїнських земель залишилися володимирські бояри під керівництвом В’ячеслава Товстого. Вони підтримували державницькі прагнення родини князя Романа.
Саме до Володимира повернулися дружина і сини Романа Мстиславовича після їх переслідування ворогами в Галичі. Проте, Ольговичі змусили їх залишити місто та поневірятися за кордоном: “потім і з Володимира вони примусили Романовичів забратись і посадили там брата Сьвятослава”[7, 230].
Згодом місто перейшло до Олександра белзького. При чому, жителі Володимира самі йому довірилися: “Коли між Ігоревичами почала ся сварка, братанич Романа Олександр белзький з польською помочию прийшов під Володимир; Володимирцї відчинили йому зараз місто й видали Сьвятослава” [7, 397].
Князь Інгвар Ярославович, зговорившись з поляками, захопив Володимир. Однак, за допомогою володимирських бояр князю Олександру вдалося повернути собі місто: “володимирські бояре“не любили Інгвара”, і Олександр, користуючись з сього, відібрав собі потім назад Володимир” [8, 24].
У 1215 р. краківський князь Лешко змусив Олександра Всеволодовича повернути спадкоємцям князя Романа місто Володимир [1, 92]. Однак зовнішні вороги продовжували загрожувати захопленням. У 1227 р. угорський король Андрій загрожував Володимиру, оточивши його та взявши в облогу. “Угри пробували забрати й Володимир у Романовичів, але наспів Мстислав з половецькою поміччю й примусив їх звернути ся до оборони Галича” [7, 239].
Після того як Данило Романович перебрався в Галичину, княжити у Володимирі став його брат луцький князь Василько. Дуумвірат Романовичів протистояв новим завойовникам – татарам – доволі виважено. У 1259 р. хан Бурундай, прийшовши під Володимир, зажадав від князів Романовичів знищення міських укріплень. “Василько для скорости наказав запалити укріплення, бо роскидати їх прийшло ся б занадто довго через їх великість. Бурандай сам поїхав переконати ся, чи укріплення спалено, але тим не задоволив ся і на другий день післав своїх Татар розкопати міські вали – на знак свого тріумфу” [8, 88-89].
У 1286 р. татари, йдучи походом на Польщу, знищили Волинь і Галичину. Дісталося й Володимиру: “Володимирцї вже чекали, що Татари пограблять цїле місто, і літописець славить ласку Божу, що Татари “не взяша города”. Але й проминувши його, Татари частину своїх людей лишили під Володимиром годувати коней, і ті “учиниша пусту землю Володимерскую”: били людей, кого закопали, відберали коней, так, що люде не відважали ся виходити з міста” [8, 103-104].
Наступна згадка про місто Володимир у М. Грушевського стосується періоду князювання Юрія Львовича, безпосередньо перенесення сюди столиці держави: “Володимир стає столицею цїлої держави, і зістаєть ся такою потім при наступниках Юрия” [8, 111].
Наступники князя Юрія Львовича князі Андрій, Лев, Юрій-Болеслав продовжували зміцнювати та розвивати Володимир. Місто спочатку прихильно прийняло Болеслава Тройденовича, який прийняв заради княжіння на Волині православну віру. В 1324 р. Володимиру було надано Магдебурзьке право. Юрій-Болеслав надавав підпорядкованим йому містам аналогічні права. Наприклад, грамота “м. Сяноку на нїмецьке право, видана в Володимирі 1339 р.” [8, 135].
Однак захоплення князя іноземними вельможами та призначення на ключові пости в державі поляків викликали невдоволення серед різних прошарків волинського населення. В результаті змови Юрія-Болеслава було отруєно. “Утворила ся конспірація, і вона привела до його убивства. Його отруєно 7 цьвітня 1340 р., як каже одна генеальогічна записка – в Володимирі” [8, 138].
По смерті Юрія-Болеслава перервалася династія Романовичів. Розпочався період боротьби за Волинь і Галичину. Володимир підпав під владу польського короля Казиміра. Після проголошення Дмитра-Любарта, сина литовського князя Гедиміна, волинським князем він був визнаний і правителем Галичини. У 1341 р. Любарт відвойовує в польського короля Володимир. Після перенесення князем Любартом своєї столиці до Луцька Володимир стає центром удільного Волинського князівства.
З правлінням князя Дмитра-Любарта завершується князівська доба, Волинь підпадає під владу Литви. З цього приводу М. Грушевський зазначав: “Замикаючи собою ряд галицько-волинських князїв, Любарт відкриває отже собою нову добу – переходу українсько-руських земель під власть Литви й Польщі, боротьби Литви й Польщі за галицько-волинські землї ” [8, 142].
Отож, можемо констатувати, що згадки і повідомлення про події пов’язані з містом Володимиром у фундаментальній праці М.С. Грушевського “Історія України-Руси” дозволяють в загальних рисах відтворити події, які супроводжували розвиток Володимира у князівську добу: спочатку в складі Київської Русі, згодом Галицько-Волинської держави. Разом з тим, новітні дослідження тієї доби дозволяють по-новому переглянути окремі сторінки історії міста Х-ХІV ст.
* - в цитатах використано правопис першоджерела
Джерела та література:
1.Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство / І.П. Крип’якевич – К.: Наукова думка, 1984. – 176 c.
2.Грушевський М.С. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. / М.С. aГрушевський / Упоряд. В.В. Яременко – К.: Либідь, 1993. – Т. 3. – 285 с.
3.Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа / М.С. Грушевский – К.: Лыбидь, 1990. – 400 с.
4.Грушевський М. Ілюстрована історія України / М. Грушевський – К.: Золоті ворота, 1990. – 524 с. – (Репринтне відтворення видання 1913 року).
5.Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / М.С. Грушевський / Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 1991-1998.
6.Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / М.С. Грушевський / Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. – К.: Наукова думка. – Т. 1. – 1991. – 736 с.
6.Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / М.С. Грушевський / Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. – К.: Наукова думка. – Т. 2. – 1992. – 640 с.
7.Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / М.С. Грушевський / Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. – К.: Наукова думка. – Т. 3. – 1993. – 592 с.
Олександр Дем’янюк, місто Луцьк