ХІХ ст. стало етапним періодом у історії освоєння людством повітряного простору. Перед у цьому процесі спочатку вела Франція. Як відомо, саме у цій країні проводились експерименти братів Монгольф’є, які 15 вересня 1783 р. увінчались першим в історії польотом людини на повітряній кулі. Тим самим було доведено практичну можливість реалізації літального апарата, легшого за повітря [1, с. 24].
Новий винахід одразу привернув до себе увагу військових, які побачили у аеростатах чудовий засіб для розвідки і спостереження за полем бою. Значно активізувались зусилля в цьому напрямку після Великої Французької революції. Відомий фізик Куттель 1793 р. відправив в діючу армію для випробувань перший аеростат. Очевидно, випробування виявились вдалими, бо у квітні наступного року у складі французької армії сформували повітроплавну роту. 26 липня 1794 р. в запеклій битві поблизу м. Флерюс, французька армія, якою командував генерал Журдак, розбила війська коаліції. Ця битва мала вирішальне значення, оскільки саме після неї була ліквідована загроза вторгнення ворога на територію Франції, а бойові дії вдалось перенести в Бельгію, Голландію та Рейнську область. Саме під Флерюсом вперше в бойовій обстановці був використаний прив’язний аеростат. Аеростат міг підніматись на висоту до 500 м, а спостерігачі передавали розвідувальні дані записками, що спускались на землю по мотузці в спеціальних пеналах. Цей успіх сприяв створенню національної повітроплавної школи в Медоні [2]. У 1798-1799 рр. повітроплавний парк французької армії брав участь в Єгипетському поході Наполеона. Існують повідомлення, що підйом повітряної кулі було проведено в Каїрі з метою справити враження на місцеве населення. Однак після повернення з Єгипту Наполеон наказав розформувати повітроплавні частини й закрити школу в Медоні.
Наступна спроба реанімувати повітроплавання у Франції була зроблена наприкінці 1804 р. Повітроплавцеві Гарнерену було доручено декорувати повітряну кулю і запустити її 16 грудня, під час коронаційних урочистостей. На це із скарбниці виділили 23500 франків. Увечері після коронації величезна повітряна куля, прикрашена прапорами і з гондолою у форму коронаційного орла, піднялась в повітря. Наступного ранку літальний апарат повільно опустився у Римі, мешканці якого могли прочитати напис на кулі, що повідомляв про коронацію Наполеона папою Пієм VIII. При спускові корона, що прикрашала орла-гондолу, зачепилась за старовинний пам’ятник, при цьому корона зламалась і повисла на пам’ятникові. «Коронованим» монументом виявився мавзолей на могилі імператора Нерона. Коли про це повідомили Наполеона, той розгнівався й заборонив надалі згадувати при ньому ім’я Гарнерена [3, с. 7-8]. Найбільш цікаві сторінки історії повітроплавання доби наполеонівських воєн пов’язані з діяльністю німецького винахідника Франца Леппіха. Він народився 1775 р. в м. Мюдесгайм (Нижня Франконія), навчався у школі, з якої був вигнаний за захоплення винахідництвом. Згодом Леппіх служив в британській армії, де дослужився до чина капітана, а після цього працював над створенням оригінальних музичних інструментів.
На початку 1811 р. він звернувся до Наполеона з пропозицією збудувати керований аеростат, здатний підняти значну кількість розривних снарядів для знищення ворожих армій. Наполеон же, який не забув неприємну пригоду 1804 р., просто вигнав Леппіха з Франції. Винахідник повернувся в Німеччину і в м. Тюбінген почав будувати свій аеростат. Дізнавшись про це, французький імператор наказав схопити Леппіха й доставити у Францію. Коли навесні 1812 р. звістка про це дійшла до Леппіха, той звернувся до російського посланця при Штутгартському дворі М.Д. Алопеуса, запропонувавши свої послуги Росії й шукаючи захисту від французького імператора. Алопеус виклав пропозицію Леппіх в листі Олександру І. Цей документ містив і опис винаходу німця – аеростат з прикріпленими «крилами-веслами», що приводились в дію мускульною силою екіпажу. За розрахунками Леппіха, аеростат з екіпажем у 40 чол. міг піднімати 12000 фунтів (близько 5 т) вантажу. Пропозиція винахідника викликала зацікавленість, і імператор Олександр I дав вказівку забезпечити доставку Леппіха в Росію. Для цього створили спеціальну групу офіцерів Фельд’єгерського корпусу на чолі із підполковником М. Касторським. Безпосередньо супроводжував Леппіха фельд’єгерський прапорщик А. Іордан, який їхав за документами курляндського купця Фейхнера, а Леппіх отрима російський паспорт на ім’я доктора медицини Генріха Шміта [4, с. 54]. З цими документами Леппіх проїхав через баварські й австрійські володіння до Радивиліва, а 1 травня 1812 р. прибув до Луцька. Звідси винахідник дістався Москви і був розміщений в маєтку князя М. Репніна в с. Воронцово. Прибувши на місце, Леппіх дістав можливість приступити до практичного здійснення проекту, яке велось в обстановці суворої таємниці – його підприємство назвали фабрикою для виготовлення нововинайдених зарядів для гармат. Для дотримання таємниці перших робітників – двох ковалів і чотирьох слюсарів – найняли не в Москві, а привезли з Петербургу. Невдовзі в майстерні працювало уже 60 робітників. Коли Леппіху знадобилось 5 тисяч аршин спеціальної тканини – тафти, для її виготовлення власник Кірьяков віддав свою фабрику. Леппіха ж для дотримання конспірації взяли в компаньйони Кірьякова.
Цивільний губернатор Москви граф Ф. Ростопчин добився відкриття у відділенні Московського банку рахунку для фінансування робіт Ліппіха, оскільки кошти потрібні були величезні: за попередніми розрахунками, тільки на матеріали, а також сірчану кислоту й залізні ошурки, необхідні для отримання водню, потрібно було 100 тисяч рублів [3, с. 9]. Незважаючи на збільшення кількості працівників до 100 осіб і надзвичайну працездатність Леппіха, який по 17 годин в день трудився разом із робітниками, завершення робіт очікувалось не раніше кінця серпня. 4 липня Ростопчин доповідав Олександру І (цит. мовою оригіналу): «Через 10 дней он будет призводить опыты с крыльями… Я дам также Леппиху артиллерийского офицера, котрому будет поручено наповнить два ящика с разрушительным веществом, которые он берет с собой. В конце месяца нужно ему дать экипаж из 50 человек, лучше всего взять солдат и хорошого офицера. Они могли бы, прежде отправления в армию, поупражняться и выучиться маневрировать крыльями» [3, с. 9].
15 липня маєток Репніна відвідав сам імператор, який ознайомився із ходом робіт. На той час була готова човноподібна гондола. Леппіх, зваживши гондолу, кроїв оболонку аеростата під фактичну масу з розрахунку кубометр водню на кілограм маси. Просочену лаком Шеффера (фахівець з хімії, який знав Леппіха ще з молодих літ, а згодом служив лікарем в московській поліції) оболонку для залякування ворога розфарбували «під осу». Таке забарвлення мало і практичне значення – воно полегшувало розкрій оболонки. Оболонку розвісили над гондолою і протягнули до неї тканинні рукави з бочок, наповнених сірчаною кислотою й залізними ошурками – по цих рукавах в оболонку мав надходити водень. Та дощ із грозою поставив під загрозу зриву увесь проект – оболонка промокла, в бочки потрапила вода і якість водню погіршилась. Але роботи продовжились – адже уже йшла Вітчизняна війна, Наполеон просувався вглиб Російської імперії, і нова «чудо-зброя» була б зовсім не зайвою.
Олександр І писав у листі до Ростопчина (до речі, процитованому у третьому томі «Война и мир» Л. Толстого): «Только что Леппих будет готов, составьте экипаж для его лодки из верных и умных людей и пошлите курьера кгенералу Кутузову, чтобы предупредить его. Я сообщу ему об этом. Внушите, пожалуйста, Леппиху, чтобы он обратил хорошенько внимание на то место, где он опустится в первый раз, чтобы не ошибиться и не попасть в руки врага. Необходимо, чтобы он соображал свои движения с движениями главнокомандующего». Наявність «військово-повітряних сил» дуже здивувала Кутузова, який напередодні Бородінської битви запитував Ростопчина «об еростате, который тайно готовится близ Москвы. Можно ли им будет воспользоваться прошу мне сказать, и как его употреблять удобнее» [3, с. 10]. 10 серпня французи захопили Смоленськ, і у Москві стали готуватись до евакуації. 13 серпня Ростопчин написав чергового листа імператору, в якому повідомляв, на той час на проект Леппіха уже витрачено 130 тис. рублів, але «если бы удалось его предприятие, то можно бы непожалеть и миллиона». Однак до обіцяного терміну – кінця серпня – аеростат не був готовий. Леппіх зосередив зусилля на двох значно менших повітряних кулях, які мали б підтвердити життєздатність його ідеї.
22 серпня Ростопчин наказав розклеїти в Москві оголошення такого змісту: «Здесь мне поручено было от Государя сделать большой шар, на котором 50 человек полетят, куда захотят, и по ветру, и против ветра: а что от него будет, узнаете и порадуетесь. Если погода будет хороша: то завтра или после завтра ко мне будет маленькой шар для пробы. Я вам заявляю, чтоб вы, увидя его, не подумали, что его от злодея, а он сделан кего вреду и погибели» [3,с. 10-11]. Однак проби з малою кулею виявились невдалими: замість п’яти чоловік вона ледве піднімала двох, а для заповнення оболонки воднем знадобилось не 10 годин, а три доби. Через цю невдачу ставлення Ростопчина до винахідника кардинально змінилось. Він писав: «Большая машина не готова и, кажется, надо отказаться от надежды на успех, которого ожидали от этого предприятия… Леппих – сумасшедший шарлатан…» [3, с. 11]. Перед вступом Наполеона до Москви Ростопчин відправив Леппіха у супроводі А. Іордана до Петербургу, а робітників разом з повітряними кулями, інструментами і пристосуваннями – до Нижнього Новгороду. Поспіхом багато майна вивезти не встигли. Те, що залишилось, довелось спалити – у тому числі й човен-гондолу. Деяка інформація про роботи Леппіха була відома французам, і Наполеон направив у Воронцово генерала Лауера (верховного суддю Великої армії). Загін Лауера знайшов згарище, рештки газовидобувних пристроїв та інструменти. Також було схоплено 15 майстрів, офіцер і 10 ратників ополчення, які охороняли маєток. А оскільки у підвалах були знайдені горючі речовини, то за вироком військово-польового суду 16 затриманих оголосили «підпалювачами» і розстріляли [5]. На цьому історія аеростата Леппіха не закінчилась. 1813 р. йому запропонували добудувати свій апарат – спочатку в Нижньому Новгороді, потім у Оранієнбаумі під Петербургом. Спроби наповнити воднем оболонку, яка за зиму злежалась і потріскала від морозів, закінчилась невдачею: оболонка порвалась у кількох місцях і не тримала газ. Леппіх її відремонтував, збудував нову гондолу полегшеної конструкції (зокрема, замість дерев’яних стойок для кріплення до оболонки застосував канати), вдосконалив конструкцію весел. Незважаючи на невдачі, винахідник продовжував працювати, і у вересні 1813 р. генерал Вандомський доповідав Аракчеєву, що Леппіх кілька разів піднімався в кулі на прив’язі на висоту 5-6 сажнів (10-12 м) від землі, але спроби летіти проти вітру не вдались [6].
Існує припущення, що і у цьому випадку мова йшла не про повномасштабне повітряне судно, а про його зменшений аналог. Після цих невдач Олександр І дав вказівку Артилерійському комітету підготувати висновок про досліди Леппіха, але той, злякавшись відповідальності за марнотратство, ухилився від обговорення своєї роботи у Військово-науковому комітеті і невдовзі виїхав за кордон. Із сучасної точки зору цілком зрозуміло, що аеростат Леппіха не міг бути керованим за допомогою весел. Мускульна сила 32-х веслярів не могла дати необхідної потужності – для цього потрібен був двигун потужністю щонайменше 100 к.с. і достатньо ефективний повітряний гвинт, до створення яких лишалось ще майже століття. За винахідником, який витратив 180 тисяч, а за іншими даними – навіть 320 тисяч рублів, закріпилась репутація шарлатана. Зокрема, таку оцінку дав і академік Є. Тарле, який, спираючись на слова Аракчеєва, стверджував, що цар хотів затією з аеростатом відволікти громадську думку, але сам у шарлатанську ідею не вірив. Однак з точки зору фізичних розрахунків ідея Леппіха виглядає цілком раціонально – інша справа, що на початку ХІХ ст. ще не існувало необхідних технологічних передумов для її реалізації.
Скласти уявлення про розміри і конструкцію аеростата Леппіха ми можемо лише спираючись на опосередковані дані. Враховуючи, що із с. Воронцово вивезли вантаж на 130 підводах, з них 100 – із залізом, масу аеростата можна оцінити в 500-1000 пудів, а об’єм – у 7000-13000 куб. м. П. Дузь провів більш точні розрахунки, виходячи з кількості закупленої тканини – 5 тисяч аршинів. Враховуючи досить невелике відношення діаметра до довжини, Дузь вважав, що найбільший діаметр оболонки аеростату становив приблизно 16 м, а довжина її – 57 м. Для циліндра таких параметрів об’єм становить 11500 куб. м, але враховуючи, що аеростат мав не правильну циліндричну, а обтічну «рибоподібну» форму і прийнявши коефіцієнт заповнення 0,7, Дузь припускав, що об’єм оболонки становив 8000 куб. м [7, с. 31]. У конструктивному відношенні аеростат був збудований за напівжорсткую схемою. Оболонка з тафти мала широку носову частину і вузьку хвостову. На верхню частину оболонки була накинута сіть, що з’єднувалась із обручем, що опоясував оболонку. Жорсткий кіль, виконаний як єдине ціле із гондолою, з’єднувався підкосами із обручем. За формою кіль повторював контур нижньої частини оболонки. В кормовій частині до обруча підвішувалось горизонтальне кермо. До жорсткого каркасу оболонки з обох її боків кріпились два махових рухомих крила. Крила складались з кількох пружних стержнів – т.зв. «ресор», завдовжки 10,5 м. На кожному з них знаходилось кілька шарнірних лопатей завширшки до 2 м. Загальна площа лопаті була 13-15 кв. м. Ці лопаті працювали як клапани, на «прямому ході» спираючись на «ресору», а на зворотному – відкриваючись, і пропускаючи через себе повітря. Пружність «ресор» мала, за задумом Леппіха, компенсувати пориви вітру [3, с. 12].
Досить продуманим було питання про озброєння аеростата. Крім бомб, які скидались через люк в днищі гондоли, апарат передбачалось озброїти пороховими ракетами зразка 1807 р. (калібр 12-20 см, маса 32-48 фунтів). Їх хотіли запускати із станків, встановлених на нижній палубі гондоли. Таким чином, ще на початку ХІХ ст. була зроблена спроба побудувати керований аеростат небачених раніше розмірів і достатньо досконалої конструкції. Леппіху так і не вдалось побудувати «військово-повітряний флот» ні для Наполеона, ні для Олександра І. Та передбачення винахідника про те, що його «пекельна машина» могла б у майбутньому причинити людству ще більше зла, ніж сам Наполеон, висловлені у одній розмов з Ростопчиним, цілком справились у ХХ ст., коли авіація стала одним з основних засобів збройної боротьби.
Використана література та джерела :
1. Хвощин В. Задолго до полета Монгольфье / В. Хвощин, А. Каневский // Крылья Родины. – 2001. – № 2. – С. 23-25.
2. Первое военное применение // [Ел. ресурс] Режим доступу: http://aeroships.ru/history/voen-primen/
3. Демин А. «Воздушный флот» Александра I… против армии Наполеона / А. Демин // Авиация и космонавтика. – 2000. - № 6. – С. 7-12.
4. Бураков А. Необыкновенные приключения изобретателя Франца Леппиха в России / А. Бураков // Родина. – 2001. - № 12. – С. 54-55.
5. Секретное оружие Кутузова // [Ел. ресурс] Режим доступу: http://topwar.ru/1332-sekretnoe-oruzhie-kutuzova.html
6. Калинин Ю. Ораниенбаум в войне 1812 года / Ю. Калинин // Нева. – 2004. - № 12. – С. 263.
7. Дузь П.Д. История воздухоплавания и авиации в России: Период до 1914 г. / П.Д. Дузь – М.: Машиностроение, 1979 – 272 с.
Андрій Харук, Львів