Помітним явищем у історії Волинської землі XIV – XV ст. виступало Ратенське князівство, яке будучи цілісним політико-адміністративним та соціально-економічним організмом, успадкувало давньоруські традиції на території Волинського Полісся. Разом з цим, входячи до складу коронних земель вже з другої половини XIV ст. воно зазнавало відчутних західних впливів, у тому числі і у фортифікаційному будівництві...
Найбільш показовим у цьому відношенні став Ратенський замок, залишками якого є городище на околиці сучасного смт. Ратне.За даними П.О. Раппопорта, який проводив обстеження пам’ятки на рубежі 50 – 60 років XX ст., це городище розміщене на острові висотою до 2 – 3 м серед боліт. Воно має форму округлого підвищення діаметром 60 м, вхід на яке прослідковується із західної сторони. На східному краю підвищення на момент обстеження П.О. Раппопортом зберігся земляний пагорб висотою близько 2 м з верхнім майданчиком діаметром 12 м. (рис. 1). На думку дослідника, цей насип був основою вежі, спорудженої у XIV ст. Найраніший керамічний матеріал із Ратнівського городища П.О. Раппопорт відніс до XII ст. [ 11, с. 31,141, рис. 23].У 2010 р. в різних частинах городища експедицією ДП «Волинські старожитності» було закладено шість шурфів розмірами 2х2 м кожний. Стратиграфія шурфів показала перевідкладений характер грунту до позначки – 0,4 м від сучасної поверхні, що пов’язано з інтенсивною оранкою на пам’ятці впродовж останніх 20 років. Культурний шар являє собою гумусований супісок світло-коричневого кольору із вмістом глиняної обмазки, попелу, фрагментів кераміки і залягає у різних частинах городища до глибини – 0,6 – 1,0 м від сучасної денної поверхні. Серед чисельного керамічного матеріалу, виявлено у шурфах та на поверхні пам’ятки дослідники виділяють ліпну та кружальну кераміку VIII – ІХ ст., і припускають існування городища вже у ранньослов’янський час. Виявлено також фрагменти кружальної кераміки давньоруського часу ХІІ ст., XIV ст., XVI ст., XVII – XVIII ст. [5].За час, що пройшов після обстеження пам’ятки П.О. Раппопортом, городище зазнало суттєвих руйнувань. Внаслідок розорювання його поверхні було частково пошкоджено культурний шар на багатьох ділянках самого городища, а також значно знівельовано контури насипного пагорбу у його східній частині.
На даний час можна констатувати, що план Ратнвського городища, знятий П.О. Раппопортом, найточніше відобразив сучасний зовнішній вигляд пам’ятки і зафіксував її морфологічні особливості.Більшість дослідників, слідом за П.О. Раппопортом, відносили Ратнівське городище до типу пам’яток, повністю підпорядкованих захисним властивостям місцевості, відносячи його до підтипу острівних городищ [11, с. 31; 7, с. 36]. Згідно нової, розробленої М.П. Кучерою класифікації, городище відноситься до типу простих, розташованих на підвищеннях[6, с. 31.]. Разом з цим, відзначаючи наявність на городищі земляного пагорба і проводячи аналогії за цією ознакою з Горзвинським городищем, вчені , на нашу думку, не приділили даному важливому конструктивному елементу укріплень належної уваги. Стосовно насипу на майданчику Горзвинського городища відзначимо, що, за свідченнями місцевих жителів він був насипаний у роки другої спітової війни, як пам’ятний курган.Стосовно Ратнівського городища, то не заперечуючи принципу класифікації П.О. Раппопорта, що базувався на ступені залежності укріплень від природних чинників, вкажемо на можливість віднесення цієї пам’ятки, у відповідності до європейських підходів.
Рис 1. План городища - замку типу «motte and bailey» у Ратно
Такий підхід дозволить виділити, а у подальшому і археологічно дослідити сутнісні ознаки не тільки фортифікаційних споруд, але і суспільно-політичну роль городища у період функціонування. Подібні укріплення з невеликим але високим земляним пагорбрм на Волині відомі у с. П’ятидні та с. Фалемичі поблизу м. Володимира-Волинського.«Motte» – це високий пагорб із крутими схилами та баштою на вершині, яка використовувалась для проживання, а у випадку військової небезпеки і як оборонна споруда. У ранньому періоді функціонування таких укріплень, коли елементи оборонних конструкцій зводились із дерева, земляний насип був головним довговічним елементом у їх оборонній системі. У певній мірі він, разом з дерев’яною вежею був прообразом пізнішого донжону. Поряд з насипним пагорбом розміщувалась менш укріплена ділянка – «bailey», тобто двір, який був обведений ровом та валом з частоколом. Тут знаходились господарські будівлі. У випадку з Ратнівським городищем за його зовнішніми морфологічними ознаками з «motte» можна пов’язати земляний пагорб у східній частині підвищення серед болота, а з «bailey» власне саме це підвищення. Поширення укріплень типу «motteandbailey» у Західній Європі пов’язане із зростанням лицарського стану та норманською експансією. У Північній Франції вони з’явились у X ст., згодом поширились на всій півночі континенту, а після норманського завоювання у XI ст. почали масово споруджуватись і у Англії. Поширюючись на схід, у XIII ст. такі укріплення почали зводитись у Польщі. Головним їх достоїнством таких укріплень була відносна легкість, швидкість і простота спорудження, що не потребувало кваліфікованої робочої сили, дорогих матеріалів та інструментів. Вони суміщали у собі оборонні та господарські функції. Сама назва цього типу пам’яток вказує на таке поєднання.Оскільки укріплення типу «motte and bailey» у Західній Європі споруджувались залежними феодалами, у першу чергу лицарями, з великою вірогідністю можна говорити про оформлення сучасного зовнішнього вигляду Ратенського городища у період виділення його як приватного адміністративного осередку – феодального замку. Це могло статись після 1366 р., коли Ратен, можливо, був центром волинських володінь Олександра Коріятовича; після 1377 р., коли місто стало центром удільного Ратенського князівства Федора Ольгердовича; та після 1443 р., коли частина колишнього удільного князівства з Ратеном була закріплена за Сангушком Любартовичем, але вже як вотчинне володіння
.У писемних джерелах Ратен вперше згадується у тексті угоди 1366 р. про розмежування польських і литовських володінь на Волині після завоювання її західної частини поляками: «А Володимир королеві (Казимиру – С.П) дістався з такими волостями: Городлом, Любомлем, Турійськом, Ратевом, Кошером, Влучимом»[4, прим. 3]. Ця згадка надійно фіксує існування Ратена у середині XIV ст. як центру окремої державної волості, що передбачало його укріплений характер.Відсутність археологічних джерел не дозволяє детально простежити становлення Ратена до 1366 р року як малого феодального міста. Можна лише припустити, що воно відбувалося у контексті процесу феодалізації Полісся, що активізувався починаючи з другої половини XII ст. Тогочасний Ратен автор вже порівнював близьким йому територіально Каменем [9, с.141], однак правильнішим буде його порівняння з розміщеними неподалік і частково археологічно дослідженими Ветлами, що пізніше увійшли до складу Ратенського князівства. Обидва ці міста вперше згадуються у 1366 р. як центри окремих міських волостей. Дослідження Ветлівського городища дозволило датувати час його зведення періодом активної будівельної діяльності Володимира Васильковича у другій половині XIII ст. [10]. Ратнівське городище, зважаючи на наявність там матеріалів XII ст. могло з’явитись дещо раніше.Входження компактної частини території колишнього Володимирського князівства до складу Польщі у 1366 році могло привести до певного збереження адміністративної єдності цього регіону у складі коронних земель. М. Любавський вважав, що вже з 1366 року Ратен, Ветли і Любомль знаходилися у володінні Федора Ольгердовича [8, с. 21]. З більшою певністю можна говорити про існування окремої адміністративної одиниці у басейні верхньої Прип’яті після розмежування 1366 р. Підтвердження цьому знаходиться у тексті угоди між Казимиром Великим і Любартом Гедиміновичем як окремими володарями [9, с. 141].
Після смерті Казимира Великого у 1370 р. Любарт здійснив похід на Володимир і повернув собі це місто. Джерела згадують про повернення тільки Володимира і нічого не говорять про інші волості, що перейшли під владу Польщі у 1366 р. (Городло, Турійськ, Влучим, Любомль, Кашер, Ратен). Очевидно, вони і надалі лишились за Польщею, і ними (або частиною з них) продовжував володіти Олександр Коріятович до 1374 р., коли він став подільським князем. Можливо, що адміністративним центром цих володінь був Ратен, і вже тоді склались передумови для переростання городища, яке до того було осередком дрібної князівської волості у власне феодальний замок.У 1377 р. був укладений черговий польсько-литовський мир. У переговорах з литовської сторони брав участь кобринський князь Федір Ольгердович із двома синами. У тому ж році король Людовік надає Федору «міста у Польщі». Це були саме ті міста (або частина з них) якими раніше, очевидно, володів Олександр Коріятович, в тому числі і Ратен, оскільки пізніше Федір був ратенським князем. Отже, 1377 р. можна вважати роком утворення удільного Ратенського князівства. Очевидно, крім Ратена і Кобрина, до його складу входили Любомль, Ветли і ще 1 – 2 міста у басейні верхньої Прип’яті.За князювання Вітовта (1392—1430 рр.) Ратен вважався центром окремого князівства на міжнародному рівні. На це вказує пізніша грамота хана Менглі-Гірея, де говориться про номінальну передачу його попередником зверхності над руськими землями Вітовту [2, с. 87]. У цій грамоті перераховані міста, що були центрами окремих адміністративно-територіальних одиниць (Київ, Володимир, Берестя, Луцьк), серед них згадується і Ратен.Ратенське князівство у найширших територіальних межах проіснувало відносно недовго – за правління Федора Ольгердовича (1377 – 1394 рр.). Показово, що розмір князівства і кількість міст, які до нього входили, наближалися до відповідних характеристик дрібних князівств регіону у другій половині XII – першій половині XIII ст. Це 4 – 5 міст, що знаходились на території близько 5 тис. км2. [12, с. 98].
Очевидно, тут ми маємо справу із проявом давньоруських традицій. Концентрація додаткового продукту, що вироблявся на такій території у класичний давньоруський період дозволяла вести широке фортифікаційне будівництво у її адміністративному центрі, що набагато перевищувало масштаби городищ типу «motte and bailey».Після смерті Федора Ольгердовича у 1394 р. розпочинається процес роздріблення Ратенського князівства на менші утворення. Джерела дозволяють зафіксувати виділення з його складу іще трьох князівств – Кобринського, Коширського та Ковельського [1,с. 137 – 140]. Після смерті Федора Ольгердовича Ратенське князівство дісталось Сангушку, родоначальнику відомої князівської династії [8, с. 21]. Питання про належність Сангушків до певної лінії (Ольгердовичів чи Любартовичів) за існуючого стану джерел вирішити важко, хоча дослідники останнього часу відносять їх до Любартовичів. Для даної роботи важливим є те, що і після смерті Федора Ольгердовича Ратенське князівство, незважаючи на зменшення його території, продовжувало існувати. Однак у цей час відбулась зміна його статусу – з практично удільного Ратенське князівство перетворилось на звичайне вотчинне володіння. Звуження матеріальної бази власників Ратенського замку (як у територіальному так і у правовому відношенні) повинно було відобразитись на вигляді самого замку. Наприкінці XIV ст. — у першій третині XV ст. навколо питання належності князівства між Польщею і Литвою велась запекла боротьба, що будо додатковим чинником укріплення Ратенського замку. Свидригайло вимагав повернення його під владу Литви, але Сигизмунд грамотою від 15 жовтня 1432 р. остаточно визнав належність міст князівства до Польщі [2, с. 207].
У 1433 р. польський король підтвердив право на Ратен Дмитру-Сангушку [13].Невдовзі Сангушко за невідомих обставин тимчасово втратив місто. У 1441 р. він, володіючи сусідньою Кошерською волостю, здійснив напад на вже королівське місто Ратен, розграбував його і вбив польського державця. За це князь був позбавлений і Кошерської волості. Однак конфлікт із королем невдовзі був залагоджений — у 1443 р. Сангушко знову отримав Ратен і Ветли від Казимира Ягелончика, але вже у вотчинне володіння [13, s. 36 – 39].Зважаючи на належність укріплень типу «motte and bailey» у Європі на початкових етапах їх функціонування саме дрібним (у плані земельної власності) феодалам остаточне оформлення Ратнівського городища з вежею на земляному пагорбі можна віднести саме до періоду володіння містом князем Сангушком. На зміни у просторовій організації тогочасного Ратена, як населеного місця, вказує надання йому магдебурзького права у 1440 році. У більшості випадків цей акт ділив до того єдину поселенську структуру на дві частини – державний (приватний) замок та власне міську територію, підпорядковану магістрату. Нові умови функціонування замку цілком могли позначитись і на його зовнішньому вигляді.Підсумовуючи сказане вважаю, що оформлення Ратнівського городища у вигляді укріплення типу «motte and bailey» відбулось у другій половині XIV – першій половині XV ст., швидше всього, у період володіння містом князем Сангушком. До цього городище функціонувало як осередок невеликого феодального міста – центру окремої волості.Для реконструкції Ратенського замку цього періоду ретроспективно можна використати опис Ратенського староства початку XVI ст. [2].
За цим описом сам Ратен складався з власне фортеці (castrum) і неукріпленої частини (оріdum). У фортеці зберігалась вогнепальна зброя (всього 25 одиниць) і запаси пороху та куль. Там же зберігалась і холодна зброя (arma antiqua) – 39 одиниць. Якщо врахувати, що серед старої зброї була і захисна, то кількість її комплектів наближається до кількості одиниць модерної зброї початку XVI ст.Отже, кількість професійних захисників Ратена з часу панування холодної зброї до початку XVI ст. фактично не змінилась і становила приблизно 25 – 30 воїнів. Очевидно, саме таку кількість воїнів налічував гарнізон замку у першій половині XV ст.Наведені вище міркування мають попередній характер і потребують підтвердження у ході подальшої роботи. Разом з цим, вони намічають конкретні завдання для археологічних досліджень, зокрема, необхідність розкопок земляного пагорба у східній частині Ратнівського городища.
Література
1. Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у XII – XVI ст. – Львів, 1996.
2. Грушевський М.С. Описи Ратенського староства з 1500 – 1512 рр. // Записки НТШ. – Львів, 1898. – Т. XXVI. – С. 1 – 40.
3. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т. IV. – 544с.
4. Довнар-Запольский М. Из истории Литовско-Польской борьбы за Волынь (договори 1366 г.). –бК., 1896. – 12с.
5. Златогорський О., Дем’янчук Д. Розвідки на городищі у селищі Ратне // Середньовічні міста Полісся: Тези доповідей міжнародної наукової археологічної конференції. – Київ – Олевськ,2011. – С. 24.
6. Кучера М.П. Слов’яно-руські городища VIII – XIII ст. між Саном і Сіверським Дінцем. – К.: ІА НАНУ, 1999. – 252с.
7. Кучинко М.М. Волинська земля X – середини XIVст.: археологія та історія. – Луцьк: Вежа, 2002. – 304с.
8. Любавский М. Областное деление и местное управление литовско-русского государства ко времени издания Первого Литовского Статута. – М., 1892.
9. Панишко С. Ратенське князівство // Київська старовина, 2001, №5, – С. 140
10. Панишко С.Д. Про результати археологічних досліджень городища в селі Ветли Любешівського району // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Старовижівщина з глибини століть: Наук. зб.: Випуск 28. Матеріали ХХVIII Волинської обласної історико-краєзнавчої конференції, 20 – 21 червня 2008 року. – Луцьк, 2008. – С. 313 – 316.
11. Раппопорт ПА. Военное зодчество западнорусских земель X – XIV вв. // МИА. – 1967. – №140. – 241с.
12. Толочко П.П. Древнерусский феодальний город. – К., 1989. – 256с.
13. Archiwum ksiazat Lubartowiczow Sanguszkow w Slawucie. – Lwow, 1887. – Т. I. – 204s.
Сергій Панишко, місто Луцьк