Графиня Валевська, у притаманий вродливій жінці спосіб, понудила Наполеона Бонапарта у січні 1807 року прийняти рішення щодо відновлення Польщі як самостійної держави. Але на заваді став російський цар Олександр І. Саме тому для більшості поляків вибору з ким бути не було.
Почалась їх масова втеча з Росії за кордон, де поляки вступали до польського війська, яке формував генерал Домбровський та колишній бригадний генерал Австро-Угорської імперії князь Юзеф Понятовський, який з 1790 року очолив польську коронну армію зі штаб-квартирою у тульчинському палаці Потоцького. Та незабаром у Тульчин прийшли російські війська і князь Ю.Понятовський накивав пятами до Польщі.
Для українців, які ще добре памятали наслідки Коліїв¬щини, вибору з ким бути не було. Порівнявши долю своїх останніх народних ватажків Івана Гонти та Максима Залізняка [6, 52], українці свій вибір зупинили на Росії, щоб не допустити відновлення польської держави, яка безпосередньо зазіхала не тільки на волю й віру, а й на саме життя українського народу. На початку ХІХ ст. Росія вела дуже активні військові дії за межами своїх кордонів. Це російсько-австрійсько-французька війна 1805 року, російсько-прусько-французька війна 1806-1807 року, яка закінчилася Тильзитським миром і приєднанням Росії до континентальної блокади на боці Франції проти Великобританії. Союз з Францією Росія використала у війні проти Швеції в результаті якої була завойована Фінляндія. На півдні в цей же час з 1805 по 1812 рік точилася чергова російсько-турецька війна на Дунаї.
Але в 1810 році між союзниками Росією та Францією спалахнула справжня митна війна, яка і вимусила Наполеона піти походом на Москву. Для цього походу Наполеон створив „Велику армію” у складі якої було 610 тис. Війська та 1372 гармати, половину якого складали військові контингенти наполернівських союзників – австрійці, прусаки, баварці, саксонці, італійці, поляки, іспанці та ін. Російський цар Олександр І, якого доречі Наполеон не визнавав за імператора, теж готувався до збройного зіткнення. Додатково було сформовано 23 піхотних та 10 кавалерійських полків, артилерію було збільшено на 8 батарейних та 6 кінних артилерійських рот, що дозволило довести загальну чисельність російського війська до 900 тис., у тому числі біля 500 тис. польового війська. Росіянам вдалося за допомогою дипломатичних ходів, зокрема за рахунок війни Наполеона на Піренеях, на деякий час відволікти увагу ворога від своїх кордонів. В березні 1812 року Росія укладає секретний союзний договір зі своїм колишнім супротивником Швецією, котрій обіцяє свою підтримку апетитів шведського лева стосовно Норвегії. В травні цього ж року Михайло Ілларіонович Кутузов укладає почесний Бухарестський мир. До червня 1812 року на своїх західних кордонах Росія змогла зконцентрувати біля 240 тис. війська при 934 гарматах, які розподілялися наступним чином: 1-а армія генерала М.Б.Барклая-де-Толлі (127 тис.) захищала петербургський напрямок; 2-а армія генерала П.І.Багратіона (45 - 48 тис.) захищала московський напрямок; 3-а армія генерала А.П.Тормасова (43 – 46 тис.) захищала київський напрямок;
Окремий корпус генерала П.К. Ессена (18,5 тис.) розташувався в районі Риги, а резервні корпуси генералів П.І. Меллер-Закомельського та Ф.Ф. Ертеля знаходились в тилу біля Торопця та Мозира. По плану Фуля, якого обрав Олександр І, 1-а російська армія своїм відступом до Дриського табору мала заманити французів у пастку, де дати фронтальний бій, а 2-а армія з флангу і тилу несподіваним ударом оточити і знищити ворога. По плану Наполеона головні сили «Великої армії» (440 тис.) знаходились у першому ешелоні біля російських кордонів, а 160 тис. – у резерві між Віслою та Одером, що складало всього 492 тис. піхоти, 96 тис. кавалерії, 20 тис. саперів, парку облоги та ін.) Війська першого ешелону поділялися на три групи - північна (218 тис.) під безпосереднім керівництвом імператора - центральна (82 тис.) під керівництвом Е.Богарне – віце-короля Італії - південна (78 тис.) під керівництвом Жерома Бонапарта – короля Вестфалії. На ці війська покладалося оточення та розгром по частинам 1-ї та 2-ї російських армій. З півночі в районі Риги мав діяти франко-пруський корпус Ж.Макдональда (32,5 тис.). На південному фланзі – австрійський корпус К.Шварценберга (34 тис.) проти російської 3-ї армії [1, 611].
Вторгнення іноземних загарбників сприяло патріо¬тичному руху в Росії. Формувалось народне ополчення, набув широкого поширення партизанський рух. Зрадників і тим більше колишніх військовополонених які б перейшли на сторону ворога в Вітчизняній війні 1812 року не було! Вночі на 12(24) червня 1812 року наполеонівська армія без об’яви війни перейшла російський кордон на р. Неман в районі Ковно (Каунас). 13 (25) червня, згідно плану Фуля 1-а російська армія почала відступ і 26 червня (8 липня) дійшла до Дриського табору. 14 (26) червня Олександр І послав до Наполеона генерала А.Д.Балашова з приватним листом з метою відсунення війни, але місія останього закінчилася невдало. Позиції Дриського табору російським командуванням були визнані непридатними, тим більш, що 2-а армія забарилася з зайняттям свого району згідно диспозиції по плану Фуля. Тому 2 (14) липня 1-а армія покинула Дриський табір і продовжила відступ в напрямку Вітебська, виділивши з свого складу корпус генерала П.Х.Вітгенштейна (20 тис.) для прикриття Петербургу. План Фуля провалився і російський цар в Полоцьку 6 (18) липня покинув своє військо та звернувся своїм першим маніфестом до народу з проханням допомогти регулярним військам шляхом формування ополчення.
У українців царський маніфест знайшов відгук і в перші ж дні лише в Київській губернії було зформовано 5000 загін. Другим маніфестом від 18 (30) липня російський цар значно скоротив перелік губерній, де дозволено формувати ополчення. Київські ополченці миттєво стали рекрутами. Те ж саме відбувалось і в інших українських губерніях. Наприклад в Одесі було дозволено сформувати лише кавалерійський ескадрон з ста опоченців під проводом Віктора Петровича Скаржин¬ського (колезького асесора). За приписом Армана Емануеля дюка де Рішельє – одеського градоначальника ескадрону видали 30 волонтерських рушниць, 60 пар пістолетів, 125 козацьких, турецьких та волонтерських шабель, які ополченці повинні були ще привести в боєздатний стан. Деяку частину карабінів та кинжалів В.П.Скаржинський придбав за власний кошт у іноземних моряків з суден, що стояли в Одеському порту. Врешті-решт кожен ополченець одеського ескадрону був озброєний пікою, шаблею, а з вогнепальної зброї – рушницею чи карабіном, або ж парою пістолетів. Душею і військовим наставником ескадрону Юрій Сергійович Трусов виводить козака Хурделицю [3, 347]. Врешті-решт 1-а та 2-а російські армії з’єдналися лише біля Смолєнська, куди Барклай-де-Толлі привів своїх во¬яків 20 липня (1 серпня), а Багратіон – 22 липня (3 серпня). Це стало можливим завдяки подвигу наших земляків: «Командир 27 піхотної дивізії Дмитро Неверовський (на¬родився 21 жовтня 1771 року в родині козацького сотника з села Прохорівка Полтавської області) зірвав блискуче задуманий Наполеоном «бліцкриг» з Росією.
Непереможна кіннота Мюрата, змітаючи все на своєму шляху, летіла, щоб вклинитись між двома російськими арміями Барклая-де-Толлі та Багратіона, розгромити їх поодинці і тим самим завершити війну. Однак на шляху до Смоленська, де збирався ночувати, а то й приймати капітуляцію Росії Наполеон, несподівано постала піхотна дивізія, сформована напередодні з новобранців, набраних переважно з України, де навіть поет Іван Котляревський згуртував резервний полк. Наполеон нервував, адже кінні атаки Мюрата захлиналися одна за одною, і маршал, мабуть, вперше почував себе безпорадним перед імператором. Коли ж сам прибув на поле бою, то був уражений. Російську дивізію було вилаштовано в каре, що нагадувало радше військовий табір, бо й справді її обози та все спорядження було всередині, звідки француз міг знати, що то була бойова тактика запорожців! І його вражало, як воїни дивізії спокійно та неквапно, лише за командою, дружними залпами буквально змітали атаки кіннотників хвиля за хвилею. Сам генерал, виблискуючи білою сорочкою в розстебнутому мундирі, літав на коні за спинами цих оборонців і щось вигукував. Мюрат і собі мах¬нув рукою, кидаючи в бій нові ескадрони, та там, де вони, страшно рідіючи від пострілів, усе-таки проривалися до каре дивізії, їх зустрічала щільна щетина російських багнетів, прорватися крізь які було неможливо.15 годин поспіль штурмували французи дивізію Дмитра Неверовського, поки не настала густа чорна ніч. Сорок шалених французьких атак було відбито. На переможну ночівлю в Смоленську Наполеон не потрапив…»[4].
На відміну від 1-ї та 2-ї російських армій 3-а армія (назвемо її по задачам українською) біля Кобрина нанесла поразку корпусу Ж.Реньє, який був направлений на допомогу Шварценбергу і повязала значну частину наполеонівської армії (до 115 тис.) на Волині. 19 (31) липня на зєднання з 3-ю армією рушила і Дунайська армія адмірала П.В.Чічагова. Історію української козачої дивізії під командуванням полковника (генерал-майора) Яна Вітте (17.11.1781-1840)[6,7] дослідив В.А.Святелик. Дивізія формувалася з рекрутів Київщини, Черкащини та Поділля. У її складі було чотири полки, зокрема 3-й Уманський та 4-й Подільський під командуванням полковника Маніцького, який складався з восьми кавалерійських ескадронів (з Вінницького, Гайсинського, Балтського та Брацлавського повітів: по два на кожний повіт – 300 чол.). Загалом 1200 кавалеристів у полку. Озброєння кожного козака – шабля, пістолет. Додатково 16 рушниць на ескадрон. 5 вересня 1812 року Вітте повідо¬мляє про виступ дивізії з Умані на Луцьк [5,7-8]. Французький корпус Ш.Удіно зайняв Полоцьк і про¬довжив наступ на петербургському напрямку, але у бою під Клястиць 18-20 липня (30 липня-1 серпня) отримав поразку і повернувся до Полоцька де зєднався з корпусом Г.Сен-Сіра. Північний корпус Макдональда був повязаний під Ригою бойовими діями з російським корпусом генерала П.К.Ессена. Отже і довоєнний план Наполеона теж не спрацював.
Почалась імпровізація в результаті якої Наполеон несподівано перейшов Дніпро. Смоленська баталія 4-6 (16-18) закінчилася перемогою французів, але 1-а російська армія знов уникнула оточення і відійшла до Дорогобужа. 8(20) серпня Олександр І призначає головнокомандувачем діючої армії М.І.Кутузова, який вступив в управління вій¬ськами 17(29) серпня. Невдовзі, з’єднавшись з резервами генерала М.А.Мілорадовича Кутузов мав 132 тис. війська в т.ч. 21 тис. ополченців та 7 тис. козаків при 624 гарматах і зупинився для баталії у с. Бородіно. Наполеон на той час мав безпосередньо при собі 135 тис. війська при 587 гарматах. 26 серпня (7 вересня) сталася Бородинська битва. У цій фронтальній мясорубці атакуючі французи втратили 30 тис. (за французькими джерелами). Втрати росіян склали 44 тис. і на військовій раді у Філях 1(13) вересня було вирішено залишити Москву без бою. 2 (14) вересня французькі війська вступили в палаюче місто… Здійснивши Тарутинській маневр, Кутузов ніби то залишив Петербург без прикриття, але він знав що робив. Два корпуси вже прикривали столицю. Столичний гарнізон мав неабиякі сили. В додаток до цього у Фінляндії також розташовува¬лись російські війська. Все це з врахуванням кліматичних умов робило примарним наступ головних французьких сил на Петербург, а Україна була захищена діючою армією. Михайло Іларіонович розробив власний план оточення і розгрому наполеонівських військ в межіріччі Західної Двіни та Дніпра силами армії адмірала Чічагова та корпусу генерала Вітгенштейна у взаємодії з головними силами[1, 612].Командир корпусу В.Ф.Остен-Сакен у своєму листі до адмірала Чичагова в жовтні 1812 року пише: «Я сего числа смотрел 1-й и 3-й казачьи полки полковника Витта и нашел их в удивительно хорошем состоянии … они мне весьма нужны теперь».
Сам полковник Вітте рапортом сповіщає генерала Сабанєєва: «…имея неприятеля против себя, с которым имею частые стычки, все с успехом…» [5, 7]. 6 (18) жовтня російські війська нанесли сильний удар по авангарду Мюрата на річці Чернишна, а 8(20) жовтня Вітгенштейн вибив ворога з Полоцька – стратегічного пункту у тилу Наполеона. Це примусило останього залишити Москву і 10(22) жовтня передові частини росіян ввійшли у місто. Бій у Малоярославця 12(24) жовтня примусив Наполеона відмовитись від прориву на південь і повернутися на старий Смоленський шлях. Армія Чичагова, зєднавшись з армією Токмасова мала 60 тис., що дозволило відкинути австрійський корпус Шварценберга за Південний Буг і блокуючи його корпусом Сакена (30 тис.) самому рішуче виступити 18(30) жовтня на Мінськ. У цей же час Кутузов організував паралельне переслідування відступаючих Смоленським шляхом французів. З тилу натискали козацькі полки отамана Платова, з півдня – група генерала Мілорадовича ( 2 піхотних та 2 кавалерійські корпуси), летючі загони Ожаровського та Дениса Давидова, з півночі – загони Волконського та П.В.Голєніщева-Кутузова. 22 жовтня (3 листопада) під Вязьмою французький арєргард маршала Даву отримав поразку від військ Мілорадовича та Плато¬ва, що спонукало Наполеона залишити Смоленськ під за¬грозою оточення. 3-6 (15-18) листопада бою під селищем Красним був розгромлений ар’єргард маршала Нея. Таким чином головні сили „Великої армії” Наполеона на цей час складали біля 75 тис. з яких боєздатними залишалося лише 40 тис. (гвардія та корпуси К.Віктора та Г.Сен-Сіра) [1, 613].
Тим часом одеський козацький ескадрон Скаржинського через Кам’янець-Подільськ вирушив до Дунайської армії адмірала Чичагова і з’єднався з діючою армією під містом Несвіж у Білорусії. 4 листопада 1812 року Мінськ було відбито у супротивника авангардом армії Чичагова. Захоплено значні запаси хлібу, пороху, свинцю. Командував авангардом генерал кавалерії К.О. де Ламберт у складі якого були війська генерал-майора Лідерса де одесити-ополченці використовувались: «…для безопасности дорог и открытия неприятеля следует по правой стороне эскадрон коллежского ассесора Скаржинского». 9 лис¬топада під містечком Борисів розвідники ескадрону зняли вартових і незабаром ескадрон разом з 14-м єгерським полком атакував правий редут тет-де-пона (укріплення), яке тримали поляки дивізії Домбровського. В цій баталії гар¬но себе проявили і єгері полковника Красовського (7, 14, 38 єгерські полки), 12 кінноартилерійська батарея, гусари Олександрійського полку. Переправа через річку Березіна опинилася під контролем Дунайської армії адмірала Павла Васильовича Чичагова [3, 406-410]. 11.11.1812 війська Наполеона взяли реванш під Борисовим, який дозволив з 14 по 16 листопада основним силам наполеонівської армії здійснити переправу та вирватись з оточення… 23 листопада (5 грудня) у Сморгоні Наполеон передав командування Мюрату і відїхав до Парижа, а вже 28 листопада (10 грудня) російська армія зайняла Вільно де зупинилась для відпочинку та відновлення бо теж понесла великі втрати (більш ніж 80 тис.). 14 (26) грудня 1812 року залишки „Великої армії” перейшли річку Німан[1, 613].
Під Брестом дивізія генерал-майора Вітте розбила восьмитисячний загін ворога. Закінчили війну українські козаки у Парижі та за свої бойові успіхи указом Олександра Першого Українська козацька дивізія була нагороджена срібними трубами і літаврами з зображенням ордену св. Георгія та перетворена в уланську [5, 8]. Віктор Петрович Скаржинський у травні 1813 року повернувся з війни кавалером орденів св. Анни з алмазами та св. Володимира 4-го ступеня з бантом, а його ескадрон був високо оцінений командувачем третьої західної армії Барклаєм де Толлі [3, 428]. За час війни французи втратили до 550 тис. Вціліли лише флангові корпуси Макдональда та Шварценберга. 21 грудня 1812 (2 січня 1813) Кутузов у наказі по діючій армії оголосив про успішне закінчення Вітчизняної війн, хоча бойові дії за межами Росії велись ще кілька років і лише в 1815 році корпус графа Воронцова залишив столицю Франції [1, 613]. Гідний і вагомий внесок у перемогу внесли й 26,7 тис. козаків-українців. Через чотири десятки років Франція візьме реванш у Кримській війні. Однією з вагомих причин російського фіаско стане її відмова у використанні українських підрозділів, що приведе до повстання, відомого в історії під назвою «Київська коззачина».
Використані джерела та література
1. Прохоров А.М. та ін. / Велика радянська енциклопедія. Т.18. – М., 1974. – 632 с.
2. Кривошея І.І. Потоцькі герба Пілява: Тульчинська лінія / І. І. Кривошея. – К.:Науковий світ, 2000. – С.16.
3. Трусов Ю.С. Хаджибей: Трилогія / Ю. С. Трусов. – К.: Дніпро, 1984. – 556 с.
4. Пастушенко Л. «Шлях Перемоги» / Л. Пастушенко
5. Святелик В.А. Наполеонівські війни / В. А. Святелик // Історично-художній альманах. – 2010. – С.6-8.
6. Святелик В.А. Історія Тульчина XVI-XVIII століть / В. А, Святелик. –Тульчин, 1998. – 56 с.
Олександр Калініченко ,Одеса