Волинський краєзнавчий музей у всі роки його роботи, дослідницької діяльності був і є своєрідним науковим штабом, методичним центром краєзнавства на Волині, навіть за її межами. Так було і в роки польської окупації краю, і в радянські десятиліття.
Так є особливо тепер, коли Україна стала незалежною державою і так багато робиться в музеї, щоб нарешті відтворити правдиву історію і краю, і всього українського народу. Наведу лише окремі факти. Десь у 1929 році селянин Федір Романович Лень, будуючи льох у німецькій колонії Запуст-Боратин, що біля Торчина тоді Луцького повіту, викопав скарб до тисячі срібних римських монет початку нашої ери. Знахідка викликала в багатьох величезний інтерес. Дехто радив Федору Романовичу:- Продай. Це ж цінність. Купиш пару моргів землі...- Е, ні!.. Це ж історія, - відповів Федір Романович. – А історією не торгують...І відразу ж було довставлено ту тисячу срібних монет у тодішній Луцький краєзнавчий музей для наукового опрацювання. Той музей тільки організувався як археологічно-етнографічний. Але Федору Романовичу хтось підказав, куди доставити знахідку, щоб і він, і люди дізналися про що оповідають ті римські монети. У 1935 році влітку також під час будівництва бруківки Луцьк-Володимир у районі містечка Торчин було знайдено у придорожній пісковні кілька керамічних посудин і біля них – кам’яні і бронзові сокирки, ножі, браслети. Виконроб будівництва Кревський Анатолій Павлович знайшов час особисто доставити знахідки у Луцький музей. Про це було повідомлено в журналі „З безодні віків”.
Активний зв’язок з Луцьким музеєм у тридцятих і частково сорокових роках підтримував і селянин села Білосток, що поруч з Торчином, Антон Іванович Коновалюк. Він був членом Львівського наукового товариства імені Т.Г.Шевченка. Це він у 1933 році при будівництві в Білостоці цегельного підприємства виявив у глиняному кар’єрі поховання людини у сидячій позі з глиняними хлібцями на колінах. Про знахідку повідомив і в Луцьк, і в Львів. В урочищі Дьохтяниця він же зібрав сотні фрагментів глиняного посуду з відбитками шнура, десятки кам’яних знарядь. У інших урочищах знаходив і бронзові та залізні ножики, наконечники стріл. Зібрав десятки назв урочищ усієї території села, зокрема Римський шлях, Козацькі криниці, Козацькі жолоби,Каденщина, Колонія, Бабина гора, Гостинець, Скитник, Шанець, Пугачівка, Лазенки, Терновиця і інші. В урочищі Римський шлях знайшов кілька римських монет. І всі їх, разом з керамікою, кам’яними і бронзовими знаряддями, здав у тодішній Луцький музей. Антон Іванович Коновалюк був особисто знайомий з тодішніми археологами Яном Фітцке, Зігмундом Леським. І співпрацював з ними у пошуковій роботі як активний краєзнавець. У нього кілька разів був Олександр Цинкаловський. Кілька знахідок у Луцький музей надійшли і від селянина села Городок Андрія Петровича Крищука. Це він і його сторічна мати Ганна Іванівна Крищук розповіла тоді дослідникам цікаві подробиці про життя в селі Городку видатного польського романіста і повістяра Юзефа Ігнація Крашевського. Ці факти також використовувалися в Луцькому музеї, у журналі „З безодні віків”.
Чимало стародруків у луцький музей у довоєнні роки надійшли від Коршівської графської родини Беляєвих. У них була багатюща бібліотека. Археолог Зігмунд Леський – їхній зять. А його дружина Марія Василівна Беляєва захоплювалася не лише медициною як лікар, а й краєзнавством. Тому й віддала в музей частку книг давнього друку. І в перший рік після визволення в 1944 році Волині білостоцький краєзнавець Антон Іванович Коновалюк поспішив здати в Луцький обласний музей кілька стародруків і газет петровського часу. Спішив здати, оскільки йому загрожував арешт органами безпеки. Усе це мені відомо з перших уст Ф.Р.Леня, А.П.Креського, А.П.Крищука, А.І.Коновалюка, яких уже нема серед живих. Багато відомостей, одержаних від них. і зараз широко використовуються у Торчинському народному музеї. Частково використані і в моїх книгах, у багатьох газетних статтях. Більша половина мого життя, тобто 52 з гаком років, також найтісніше пов’язані не лише з створенням і роботою Торчинського народного історичного музею, а й з Волинським краєзнавчим музеєм. Вперше я в ньому побував десь у 1948-49 роках, коли він містився ще в тісненькому будиночку на теперішній вулиці Б.Хмельницького, біля дитячого лялькового театру. А потім у будинках біля нинішнього Луцького Будинку „Просвіти”, на початку вулиці Шопена. Там і там відбувалися семінари краєзнавців, народних музейників. Саме звідти в п’ятдесятих роках приїздили молоді працівниці обласного краєзнавчого музею Тетяна Петрівна Андреєва і Рима Данилівна Кашевська допомогти перенести з редакційного приміщення перші експозиційні матеріали і стенди в новонаданий зал – червоний куток харчкомбінату. Тоді у мене вже були перші сотні експонатів і кілька тисяч монет. Досвіду мало було. А краєзнавчого горіння – через верх. Бо вже кілька років жив, дихав ідеєю музею. Хотілося зробити все так, як в обласному. І тому шукав, купував, вимінював, просив і в Торчині, і в селах району. І не сам.
Ідею музею підтримували і кілька учнів школи (Петро Заклекта, Володя Сидун, Віталій Трофимюк...), і торчинські старожили, особливо Петро Данилович Шапов, інженер Анатолій Павлович Кревський. Як раділи ми всі, що вже в березні 1957 року у ще не зовсім оформлений музей із села Веселого прийшла перша учнівська екскурсія. Дивувалися вчителі і інші відвідувачі: „Де ти все це назбирав? та це ж справжній скарб – оті камінці, металеві списи, старі книги, шаблі, рушниці, монети!..”.Музей з першого його подиху, тобто з 1957 – 1960 років, працював на громадських засадах. Директором назвали мене, бо я збирав його з першого експоната. Лише згодом на допомогу прийшла вчителька Торчинської середньої школи Анастасія Данилівна Омеляшко. Вона слідкувала за чистотою в музейному залі, визначила учнівське чергування. Музей прискорив мій перехід з редакції газети на роботу в школу. Викладав історію і малювання. А реорганізація районів Волині в 1961 році допомогла випросити для музею окреме приміщення з п’ятьма залами. І знову на допомогу прийшов Волинський обласний краєзнавчий музей. дали з десяток горизонтальних вітрин зі склом і більше ста рамок деерв’яних. Це була така радість і вдячність. Приїхали порадити, що і як краще зробити – Ріма Данилівна і Тетяна Петрівна. А потім – обласний семінар музейників. Говорили про кращий досвід пошукової і музейної роботи. І як не дивно – мій музей називали серед кращих. А як громадський – він був перший в області. У нас не було штатного ні директора, ні екскурсовода більше сорока років, хоч кількість експонатів сягала семи-десяти тисяч, хоч обсяг роботи – екскурсії, пошукові поїздки в села, архіви Києва, Луцька, Львова, Рівного, краєзнавчі учнівські походи – був досить насиченим. Важкувато було, але дуже приємно. Та робота завжди була і є радістю, задоволенням, щастям... Для мене як вчителя і музейщика дуже вигідним був нерозривний зв’язок музею і школи. Я вільно брав експонати музею на уроки історії, навіть географії, суспільствознавства. Діти брали в руки ту давню зброю, камінці, монети, стародруки. Розглядали, задавали десятки питань. І в музеї проводив уроки. Тут теж під час екскурсій давав уроки учням, гостям музею. Особливо зарубіжні гості дуже дивувалися з такої можливості, щиро дякували. А які щасливі діти в пошукових, краєзнавчих походах на 2 – 5 – 7 днів з ночовками в різних селах, в лісі. І самі вчились шукати, досліджувати невідоме, записувати спогади учасників різних подій. З цих дітей було підготовлено кілька поколінь юних екскурсоводів. З них виросли, зформувалися прекрасні люди – патріоти, вмілі спеціалісти різних галузей діяльності.
Це наш юний екскурсовод музею Світлана Кравчук стала доктором історичних наук, професором, проректором Волинського національного університету імені Лесі Українки. А той найменший хлопчик, що ще в п’ятдесятих роках прийшов до мене в редакцію районної газети з „черепочками” в кишенях, став відомим волинським краєзнавцем вищої категорії. Це Петро Михайлович Заклекта. А скільки тих юних музейних пошуковців стали науковцями, педагогами, гарними спеціалістами різних напрямків людської діяльності. Один з них недавно телефонував у музей. Представився: „колишній ваш учень, генерал-майор Збройних Сил України Петро Никифорович Пукір”... Приємно чути це. Минули десятиліття музейної роботи, насичені удачами і невдачами у музейній роботі. Кількість знайдених експонатів подвоїлась. Написані, видані шістькраєзнавчих книжечок. Серед них найвагоміша – „Волинський край козацький”. Це вперше грунтовно досліджено і доведено. Але головне для музею – луцька районна адміністрація дала нове прекрасне приміщення. Просторе, з євроремонтом. Тільки експозиційної площі – більше 350 квадратних метрів. Треба було якнайретельніше розробити експозиційний план. І тут на допомогу прийшли провідні спеціалісти обласного краєзнавчого музею – Анатолій Михайлович Силюк і Олександр Петрович Вернидубов.
Порадили, як побудувати внутрішні стенди, оскільки все приміщення – єдиний зал з колонами і 30-ма вікнами. Складно, але питання вирішено вдало. На мою долю випало планувати використання кожного квадратного сантиметра експозиції площі. Вирішив, що найзручніше подати історію Торчина і сіл району тематичними вузлами, оскільки, напевно в жодному музеї такого типу нема експонатів на кожний рік історії краю. І вийшло, на погляд багатьох спеціалістів, добре. Фактаж архівний, експонати розмістили в 95 тематичних вузлах. В них показали історичну долю Луцького району з найдавніших часів, тобто з пізнього палеоліту до наших днів. На стенди, у вітрини винесено більше семи тисяч експонатів, речей, документів. Найбільші тематичні вузли – археологія краю, „Волинь – край козацький”, етнографічний ряд. перша світова війна з усією її періодизацією, діяльність „Просвіти” в 1920-38 роках, Друга світова війна, діяльність УПА в цьому районі і т.д. Виявилося в процесі планування тематичних вузлів, що цієї площі дуже мало, щоб показати усі найцікавіші експонати музею. Тому при розробці стендів і наповнення вітрин боротьба велася за кожний квадратний сантиметр.
Хоч площі було обмаль, але ми зуміли показати і повоєнну відбудову, депортацію українців з-за Бугу, боротьбу УПА повоєнний час і карту радянських канцтаборів, голод 1947 року в Україні і християнський подвиг волинян по рятуванню тисяч голодних біженців зі Сходу, хрущовську відлигу і спробу наздогнати Америку... Знайшлося місце і дисидентському рухові і горбачовській перебудові, і афганській війні, і могутньому Рухові за незалежність України... Показали і те, як компартійна система нищила Божі храми і як після 1990 року розгорнулося будівництво церков у районі... Величезний стенд присвячено Торчинській середній школі, її історії і сьогоденню. І професійний ліцей, музична школа представлені. Барвами сяють костюми, музичні інструменти і фото ансамблю „Колос”. Тут же і фотознімки, компактдиски творчих колективів району...Привертає увагу багатим змістом стенд про людей науки – вихідців зі шкіл району. Серед них – академіки, доктори наук, доцент. З підприємств району широким показом подано „Торчин-продукт”, кілька сільгосппідприємств і фермерів, торгові заклади та ін... І на завершення – політичні партії, наші ради, адміністрації, просторий спортивний розділ... Вперше адміністрація встановила штат з оплатою –директор (зарплата з кінця 90-их років), екскурсовод, доглядач. Оформлення музею закінчено в 2007 році. Але поповнення експозиції триває. У 2005 році ми зібрали 380 експонатів, за кілька місяців 2009 року – до 20. Музей живе у постійному розвитку, у постійній дослідницькій і екскурсійній роботі. Це нові вимоги часу, Адже життя так стрімко летить вперед. Тому в щоденній праці – постійний творчий пошук.
Григорій Гуртовий, директор Торчинського народного музею, містечко Торчин