Велика Вітчизняна війна давно минула, однак й досі під час земляних робіт натрапляють на останки загиблих солдатів не лише радянських військ, а й ворожих армій.
Здебільшого важко ідентифікувати останки, тому для встановлення істини беруться до уваги свідчення місцевих старожилів, які донедавна й словом боялися про це обмовитися. Такі були тоді часи…Якщо перепоховання останків радянських солдатів відбувалися й за радянських часів, то німецькі поховання історія накрила темним покривом, наклавши на них гриф таємності. Про це заборонялося не лише говорити вголос, а й пошепки. Однак від реалій життя не втечеш. І нині військові кладовища завойовників вже стали відноситися до тих місць, де історія стає видимою. Турбота про них і разом з тим збереження пам'яті про загиблих в роки війни вояків є важливою ланкою у моральній памяті для обох країн, які волею своїх вождів були втягнуті у війну. Щороку лише у Західній Україні ексгумують понад дві тисячі останків німецьких офіцерів та рядових, яких перепоховують на військовому цвинтарі у селі Потелич Жовківського району Львівської області. Щоб завершити перепоховання, на думку представників Німецької Народної Спілки по догляду за військовими похованнями в Україні, потрібно щонайменше десять років. Адже найбільше місць масового захоронення німецьких вояків саме на теренах Західної України. Не обминули вони й наш край.
Німецький шпиталь
У 2008 році громада села Яковичі Володимир-Волинського району, вирішила газифікувати храм Флора і Лавра. -« Довго думати не стали , приступили до роботи» , - розповідає Березовичівський сільський голова Юрій Ковальчук.«- Однак відразу довелося припинити роботи, бо буквально біля самої церковної огорожі наштовхнулися на… людські кістки. Спершу звернулися до старожилів, зокрема до Ольги Луцюк та Христини Бичук, які й повідали, що на території церкви під час війни розміщувався німецький військовий шпиталь, біля якого захороненнювали померлих німецьких вояків. А потім старожили пригадали й те, що у 1944 році на кожній із могил ще стояли дерев’яні хрести. Жителі села згадали, що поховання німців були у два ряди, на могилах стояли березові хрести із касками зверху, а біля могил росли квіти».
Свідки тодішніх подій розповіли, що після звільнення села, коли відновилася служба Божа у храмі, ще хрести на могилах були, однак вже після другої відправи не лише хрести, а й могили були зрівняні із землею. Хто це зробив - й досі є таємницею.Голова громади, який займався газифікацією сіл, вчитель школи Анатолій Динько відразу ж звернувся до сільського голови, адже по людських останках прокладати труби було якось не по-християнськи.
Створили робочу групу із молодих людей, які зналагодили контакти з Представництвом Німецької Народної Спілки по догляду за військовими похованнями в західних областях України, –« Незабаром до сільської ради із клопотанням звернувся керівник робочої групи Представництва Німецької Народної Спілки в Україні Ульріх Шродер, аби місцеве самоврядування дозволило провести ексгумацію на території церковного двору», -зазначає Юрій Ковальчук.- «На виконкомі ми дали дозвіл. Правда, з другої спроби, бо люди неоднозначно сприйняли звістку про те, що поховання часів війни почнуть розкопувати. Аргументи частини сільського населення були зовсім не безглуздими. Народ переймався, аби разом із кістками не викопали боєприпасів або ж хворобу. Зрештою, все могло бути, бо правду кажуть,що береженого і Бог береже. Хтось нарікав, що не годиться без особливої потреби ворушити могили, інші – пропонували поставити пам’ятний знак померлим воякам ворожої армії.» Серед односельчан почалися суперечки. Крапку над словесними баталіями поставили представники Народної спілки, які настояли і переконали селян у тому, що не варто боятися ні розгулу хвороби, ані незручностей при розкопках могил, оскільки вони обіцяли після себе навести лад на церковному дворі. Та й останки померлих необхідно передати у село Потелич Львівської області на збірний військовий цвинтар, куди зможуть приїхати родичі солдатів.
Адже укладено Женевську конвенцію, є договір 1996-го року, укладений між урядами Німеччини та України про перепоховання та догляд за могилами військовослужбовців,бо кожна людина варта того, щоб бути похованою за християнськими звичаями. Найголовнішим під час розкопок німецького поховання для учасників робочої групи було віднайти спеціальний жетон, який носив солдат Рейху, аби в німецьких архівах віднайти прізвище похованого. Серед двадцяти семи останків німецьких солдатів віднайдено лише два жетони: один був цілий, а другий складався лише із однієї половини.- «Як пояснили нам представники розкопок, цілий жетон означає те, що солдат вважається зниклим безвісти, а половина – ідентифікований за архівами, тобто одна половина жетону клалася у могилу, а друга відправлялася до Німецького архіву», - продовжує розповідь Юрій Іванович.
За такими жетонами в точності до метра визначалися місця німецьких поховань по цілій Європі. Примітним було й те, що під час воєн поховання старалися здійснювати біля культових споруд, щоб пізніше без зайвих труднощів віднайти останки, адже такі споруди, незважаючи на час та війну, залишалися практично незруйнованими. Під час розкопок члени робочої групи безпомилково ідентифікували саме німецькі останки, відрізнивши їх від інших, оскільки кості німецьких вояків мали коричневе забарвлення через постійне споживання кави та шоколаду. Ще однією ознакою того, що останки належать німецькому солдату, була клеймо дантиста на зубних пломбах та вставних мостах. У солдат Червоної Армії таких ознак не було. Після завершення розкопок прах кожного німецького вояка було вкладено у спеціальний пакет та відправлено на військовий цвинтар села Потелич на Львівщині.Там солдатів Другої світової війни поховано майже десять тисяч. Представники Німецької Народної Спілки, зважаючи на те, що розкопки відбувалися на території церкви, а це викликало певні незручності для парафіян, зробили пожертву на храм в сумі 2700 гривень.Тобто за кожного похованого німецького солдата по 100 гривень.
Антонівський «черешневий рай» перетворився у запустілу вулицю
На цьому можна було поставити крапку, якби у розмові із Березовичівським сільським головою не промайнула коротенька оповідка про те, що на краю села Бегета, у полі серед дерев та кущів , лежать останки німецьких родин - корінних жителів села - німців, які з часів російської імператриці Катерини ІІ і до початку Великої Вітчизняної війни населяли цю місцину, яка з діда-прадіда називається Антонівкою. Колись через село проходила залізниця, збудована у часи Першої світової війни, яка з’єднувала поселення не лише із Володимиром-Волинським, а й з Війницею, куди господарі часто їздили на базар. Нині від неї залишилася тільки згадка, а від німецького поселення – декілька будинків, у яких й досі проживають українські родини.
-« Наше село Бегета до 1939 року перебувало під владою Польщі»,- розповідає місцевий житель Микола Мороз. – «І коли прийшла радянська влада та почалося масове переселення українців з-під Бугу, німецькі родини, яких нараховувалося у нашому селі десь зо два десятки, відразу депортували до Німеччини. Разом з ними виїхало ще й декілька українських родин, про долю яких невідомо й досі». Не одну сотню літ німецьке поселення в Антонівці вело господарку, вирощувало худобу, сіяло, жнивувало та народжувало дітей. Однак ніщо не вічне у цьому житті, тому за цей відрізок часу вже декілька десятків людей відійшло у вічність. У ті далекі роки цвинтар обладнали неподалік поселення, за декілька сотень метрів у полі. І так би продовжувалося й надалі, якби не прихід радянської влади та початок війни -« Коли переселили нашу родину із села Ізов до села Бегета, мені було 12 років», - згадує місцева мешканка Ніна Басараб. –« Німецьких родин вже не було, тому нам віддали під житло будинок, як нам повідали пізніше, німця Кристіана, який був у Антонівці пастирем. У цій хатині я живу й донині, хоча вона, як і я, вже доживає віку.» Вулиця, на якій було 18 німецьких дворів, переселенців із-під Бугу зустріла квітучим черешневим тунелем, який був подібний, як оповіла бабця Ніна, на дорогу у рай. Однак з часом нові недолугі господарі повирізали черешні, зруйнували декілька садиб. Шкода було дивитися на те, як руйнується та пустіє Антонівка. Та найгірше, що тільки можуть придумати безбожники, настало пізніше - від цього холонула душа не в одної глибоко віруючої людини.- «Нам, дітям, було цікаво подивитися на чужинський цвинтар, тому неодноразово приходили туди»- поринула у спогади Ніна Василівна. –«Кладовище було розбито на алейки, по обидві сторони яких рівненькими рядками розмістилися надгробки, які були вкриті різноманітних кольорів квітами. Таку красу я бачила вперше. Пам’ятаю, одного року ми взялися опорядкувати ці покинуті могили, однак голова колгоспу пригрозив, що всіх, кого там побачить – повбиває.»
Далі – більше. Цей же голова колгоспу віддавав неодноразово накази розорати кладовище, однак жоден механізатор не пішов на це, хоча й був вигнаний із членів колгоспу та лишився заробітку. А хрести на могилах та велику дерев’яну фігуру постинали та спалили у грубках місцеві п’яниці. З часом це кладовище все більше ставало пусткою, заростало чагарями, а дорога до нього загубилася серед ораного поля. Років чотири тому до Ніни Василівни із подарунками вперше приїхали нащадки Антонівських німців – Ірма та Міхал. Несміливо переступили поріг колишнього батьківського дому. Дуже ввічливими та щирими були із пані Ніною, немов приїхали до родини, і жодного злого слова не зронили про українські сімї, з якими до початку війни їхнім батькам приходилося жити по сусідству. -«Я довгий час листувалася із цією німецькою родиною, однак з часом стала гірше бачити, та й польську граматику вже призабула, а задля перекладу листа із української мови їм доводилося долати сотню кілометрів від Мюнхена, щоб віднайти перекладача»,- зазначає пані Ніна. – «Вони повідали, що дещо боязко їхали до нас, адже не знали, як їх приймуть люди, по долях яких пройшлася війна, розпочата Німеччиною.»
Вони відвідали цвинтар та на згадку про прабатьківщину нарвали невеличкий букет польових квітів -єдине, що залишилося від колишнього доглянутого кладовища. Звичайно, серце їхнє краялося від того, що неможливо віднайти могилу своїх предків, однак звинувачувати вони нікого й не думали. Кладовища – вічні оселі мертвих не зважаючи ні на релігійну, ні на соціальну приналежність. І лише доглянуті могили предків, хай навіть і без розкішних меморіальних символів, краще за все засвідчують мораль і культуру нації. Якщо взяти за приклад хоча б це кладовище, яких на нашій землі ще нараховується не один десяток, можна твердо сказати, що мораль наша на рівні споживацької. І як на завершення нашої зустрічі зазначила Ніна Басараб, українцям ще багато чому треба повчитися у німців.
Л. Гнатюк, кореспондент газети « Володимирський експрес»