Живописні околиці нашого міста з далеких віків оповиті легендами та переказами. Ці старі оповідки ,у далекому дитинстві, захоплювали уяву і наче закутували наше стародавнє місто в особливий, казковий світ. Старші розповідали про непрохідні болота, в яких і досі напевне, лежать затягнуті мулом та торфом кістяки монгольських воїнів, котрі через винахідливість володимирчан потрапили в драговину. Розповідали про стародавні могили на горбистих островах серед мочарів, і порослі кремезними столітніми вербами,обсаджені яблуневими та сливовими садками, та про піскуваті з прозорою водою озерця біля Острівка та Поничова.
На плані міста, складеному Олександром Цинкаловським , ці загадкові сінокоси - лонки називаються Болото – Озеро. Через них протікала Смоча ,а з болотяних джерел витікала її малесенька притока річечка. Як називалася - ми ще не можемо остаточно сказати, приміром, в деяких історичних матеріалах,в перекладі з латини, вона значиться як Кляземка ( але зазначу, це тільки моє припущення !!!).
За цими болотами, у північно – східній частині околиці міста, ще на початку двадцятого століття збереглися залишки середньовічних валів – укріплень (сьогодні це в межах вулиць М.Грушевського та Т.Шевченка). Але зменшення кількості населення Володимира у вісімнадцятому столітті призвело до змін його площі та меж. Тож фортечні укріплення вже не відігравали оборонної ролі, і навколо них знаходилися поодинокі хати та оралася земля для городів лозівських обивателів. Далі,за валами, простягалося урочище Лозівщина, яке розташовувалося на великому острові (західна частина дотична до теперішньої Дрогобицької) ,а за озерцем - урочище Двір. На одному з широких пагорбах в урочищі Двір, які сьогодні, подекуди, ще проглядаються вздовж колії, і далі на південний схід, у 15 столітті знаходився палац місцевого шляхтича, володимирського городничого Василя Загоровського ( його класичний заповіт на майно і статки, який він склав у полоні своїй дружині та нащадкам є пречудовим зразком для вивчення тодішньої юриспруденції) А з 14 століття - дві деревяні церкви та цвинтар.
“ Володимир - Волинський ще має два церквища. Одне було там, де стоїть тепер залізничний двірець. При копанні ровів на фундаменти цього двірця натраплено на сліди старого християнського церквища, про який навіть місцевий переказ нічого не знає.На ту памятку поставлено біля двірця малу капличку…” (Л.Островський, Володимир-Волинський. Літопис Волині. Ч.5. З фондів музею ). Дослідник волинської церковної старовини,Микола Теодорович, дещо ширше описує ці два храми. “… Деревяна церква з 14 – 15 століть мала назву в імя Різдва Святого пророка Предтечі та Христителя Господнього Іоанна. Вперше згадується в документах від третього лютого 1584 року. Згадка ця у документах по судовій справі Василя Загоровського: священик цієї церкви отець Єпімах, протопіп Володимирський разом з іншими священиками міста – члени соборного крилосу, повідомляють суду володимирському , що вони не можуть прибути на суд королівський у справі розірвання шлюбу шляхтича Василя Загоровського.В 1661 році при ній згадується греко- католицький священик протопіп Мартин Жуковецький. Прихожанами церкви були записані жителі села Поничів. Друга церква, також деревяна - Святого Івана Златоустого, знаходилася недалеко від Івано – Предтеченської, на сусідньому острові серед боліт. Зведена також орієнтовно у 15 столітті. Священики посадили чудовий яблуневий садок, мали свою пасіку ( борті). Згадується церква у ревізійних документах п’ятого лютого 1584 року, священик отець Емануїл ( Михайло Івановський).В 1609 році настоятелем вже був унійний священик Григорій Лозовицький, як член капітули соборної поставив підпис під фундушевим( дарчим) записом митрополита Іпатія Потія для організації школи при соборній церкві Успіня Богородиці “ ….( З фондів музею)
На початку двадцятого століття в східній частині урочища Лозівщина розпочалося прокладання залізничної колії та зведення пристанційних споруд. Будівництво здійснювалося ,крім приватних акціонерних компаній також і військовим відомством Російської імперії. Адже залізниця з Ковеля через Володимир до містечка Іваничі у ті часи набувала військового та стратегічного значення: за декілька кілометрів від Іванич проходив кордон з Австро – Угорською імперією. Більшість робіт здійснювалися на заболоченій місцевості. На наш погляд малозрозумілим і досі незясованим є то ,що станцію вирішено будувати серед боліт, і на віддаленій околиці міста. У ті роки це був глухий та мало заселений закуток. До Когильного, Поничева та Острівка, подорожні добиралися Кисилинським шляхом проїжджаючи через старий вал на околиці, або взимку коротшою дорогою – з Володимира по греблі через Болото – Озеро, і далі ,повз двір Загоровського.
В літературі знаходимо декілька цікавих та загадкових історій котрі сталися під час будівництва вокзалу. В 1906 році при копанні глибоких ровів для фундаментів станції робітники натрапили на великий мідний казан і … після того як збили з нього металеву кришку то виявили срібні та золоті гроші. Найдений скарб присвоїв один із робітників. Яких був розмірів казан, та скільки монет вмістилося у ньому, ми ніколи про це не дізнаємося
“….З княжої доби знаємо… цвинтарища й поодинокі гроби лицарів, над якими не було ніякого насипу. Цілі такі цвинтарища відкопано, й у самім Володимирі, й на його передмістях ( Шкартані,Лозівщина, вул. Островецька) де серед верстви вугілля, череп”я і т. п. в безладді лежали людські кістяки , часто один впоперек одного. З цих саме цвинтарищ походять людські черепи, поприбивані в тімя і висок залізними цвяхами… “. ( Олександр Цинкаловський.)
Після протягування колії, розпочалося будівництво станції Володимир-Волинський в урочищі Двір. Це на віддалі сотні – другої метрів від колишнього замку – дворища Василя Загоровського. Аби забезпечувати будівничих цеглою та іншими будівельними матеріалами, розпочали прокладати дорогу до міста. Влітку 1907 року,під час насипання між острівцями землі для греблі ,випадково розкрили одне із стародавніх поховань. Про цей випадок пише Олександр Цинкаловський:…“ В урочищі Лозівщина,на острові, що серед болота, під час будови греблі під Колієву вулицю відкопано камяну труну,в ній кістяк з довгим волоссям, перев’язаний рожевою стрічкою … Розповідь про цю могилу з тих пір стала місцевою легендою про володимирську принцесу. Нібито як відкрили труну, то побачили неушкоджену віками, надзвичайно гарну дівчину,вбрану у пишний одяг. А за декілька хвилин все побачене розсипалося у пил, залишилося лише волосся ,перевязане кольоровою стрічкою. Робітники, котрі зазирали у кам’яний саркофаг, бачили там чимало коштовних речей, але жоден з них не насмілився, а може і не встиг, щось звідти поцупити, бо раптово налетів сильний вихор, і пориви вітру з дощем хапонули довге волосся дівчини і понесли геть з очей…
Двірець ( залізничний вокзал), було збудовано та освячено у 1908 році. Ця одноповерхова,велика цегляна споруда, прикрашена різними архітектурними деталями, стала домінувати над навколишньою місцевістю. Гарний фасад прикрашений ступінчатим напівкруглим порталом, ( якщо придивитися, то на світлинах з 1914 року, можна розгледіти на ньому ,чи то герб австрійської імперії, чи то якісь інший геральдичний символ). Подорожні завжди звертали увагу на високі стрільчасті, пишно інкрустовані ступінчастими фризами,вікна та оздоблені мідними деталями дубові двері. Поруч - зведено невеличку церкву для подорожніх, а також як пам'ять про старий цвинтар. В 1914- 1915 роках її було дещо пошкоджено пострілами з російських гармат, але через деякий час коштом місцевих прихожан та завдяки українським січовим стрільцям відремонтовано.
Від двірця до центральної частини міста проклали довгу вулицю ( насипали по багнах),назвали спочатку Лозівською, від назви старої вулиці( чи провулка) котра проходила повз василіанські будівлі, і після містка через Смочу, ставала стежкою – гаттю по трясовині, і простувала аж до сіл Острівка та Когильного. Згодом назвали іі Вокзальною, а з 1922 року Колійовою, правда деякий час, перед війною, вулиця називалася іменем Станіслава Понятовського. Досить гарною вулиця виглядала у довоєнні роки - адже була ніби візитною карткою Володимира перед приїжджими - бо за розповідями старожилів, через станцію Володимир – Волинський у тридцятих роках нібито проходили поїзди на Київ, Варшаву, Брест. Навіть з Бреста на Прагу.
Цікавий факт-до війни міський уряд Володимира зобов’язував візників та селян, а також інших осіб які користувалися гужовим транспортом , прибирати після своєї тяглової сили. Через непослух власника коня навіть могли позбавити ліцензії на “таксування”, а селян досить відчутно штрафували . Отже, на місцевому ринку мітли та мішки користувалися попитом. А жителям будинків, котрі фасадами виходили на вулицю навіть доплачували за догляд за проїжджою частиною та газонами. Приємні спогади про місто і 1914- 1915 роках залишив російський письменник Олексій Толстой, котрий побував у Володимирі як військовий кореспондент. Двірець почав потроху оживляти східну околицю міста. Повздовж вулиці будувалися будиночки з крамничками у партері. Брукувалася дорога,встановлювалося освітлення,болота потроху міщани засипали,роблячи городи та пасовиська для худоби. Площу перед залізничною станцією також гарно забрукували та обсадили деревами. Велика, гарна будівля вокзалу проглядала через них аж до центру міста, з площі Фарної. А гострий шпиль церквиці гармонійно вписувався в навколишню зелень дерев. Після війни перед вокзалом зробили невеличкий скверик з фонтаном. Протягом подальших післявоєнних років, керівники району, котрим підпорядковувався Володимир, часто змінювалися, і багатьох з них абсолютно не цікавила історія колишньої столиці краю. Тим паче всі вони намагалися понищити “пережитки минулих епох’’ . Таким чином, серед багатьох памяток сакральної архітектури району і стародавніх споруд Володимира було знищено, а потім на її фундаментах зведено товарну контору, чи що капличку – церквицю Івана Предтечі біля станції. Порізано кремезні, майже столітні дерева навколо площі. Сьогодні ,зі збереженого, можемо побачити декілька гарних будинків зведених у проміжку між 1925 та 1929 роками,для проживання робітників та інженерів залізниці. У трьох одноповерхових будинках збудованих на початку двадцятого століття,у радянські часи розташовувався вузол зв’язку, поліклініка, та гуртожиток. Збереглися також вантажна рампа ( вона є на світлинах 1914 року) ,висока водонапірна, складена з цегли башта, або як казали залізничний водотяг, при будівництві якого знайдено декілька черепів людських з отворами від цвяхів.
Обсаджена липами та кленами,з зеленими газонами пообіч гарно викладеного широкими цементними плитками тротуару,( подекуди ми можемо бачити залишки цієї високоякісної продукції з 1925 – 1926 років), тодішня Колійова вулиця, а особливо після дощу, виблискувала темною, чисто вимитою та підметеною бруківкою. Нам невідомі імена тих володимирчан, які досконало зробили свою справу, і ми їхні нащадки, напевне завжди з вдячністю згадуємо їх, дивлячись на бездоганно покладене каміння бруківки на теперішній вулиці Т. Шевченка. Якби не часті, а подекуди навіть безтолкові ремонти та перекопування вулиці під комунікації, понівечені газони та тротуар, знищені у 2005 – 2006 роках безграмотними проектантами та робітниками частини архітектурних елементів на будівлі вокзалу, це був би прекрасно збережений куточок Володимира, міста,яке ми вже ніколи не побачимо у його минулій красі.
Володимир Стемковський, директор історичного музею.