Вже у зрілому віці написав я ці рядки, готуючись до 135-ої річниці з дня народження Лесі Українки. А натхненням послугував спогад з дитинства...
Я так люблю куточок той Волині,
Де серед лісу простяглось село,
Там чути оперети солов'їні,
Чи і за Лесі так воно було?
Колодяжне улітку квітне і буяє,
В житах русалки в'ють собі вінки.
Краса природи творчості сприяє.
Пісень співають юнки й парубки.
Зайду в хатину, ту, що біла зветься,
Душа завмерла,немов диво-птах.
Все як колись, здається, прийде Леся.
Вона ж безсмертна стала у віках.
Я був тоді 14-річним хлопчаком,коли разом з мамою - Марією Іванівною, котра з малих літ навчала мене любові до рідного слова,відвідав музей у Колодяжному. То було моє перше знайомство з батьківським маєтком великої поетеси.
Немов зачарований, я ходив з кімнати до кімнати музею, розглядав експонати «Перо,яким писала сама Леся Українка! Тільки подумати!»,- вражало дитячу уяву побачене. Фото з родинного архіву, рукописи творів. Цього ж торкалася руками сама Леся!
Вже згодом я прочитав слова поетки: »Не вважайте мене ідеалом, я того не гідна. Ніхто того не гідний...» Але в людській уяві, нашій ментальності ще зі школи закладено саме таке розуміння геніїв. Нині можна багато почути :» Не робіть собі кумирів!Навіть великі люди були людьми–з недоліками, своїми позитивами та негативами».
Більше того–багато хто у погоні за дешевою славою намагається опублікувати «сенсаційні» факти з життя відомих людей. Я проти цього. Хоча,стосовно ідеалізації видатних діячів то можна й посперечатися. Звісно, не варто робити кумирів з людей, навіть й видатних. Але ті, хто залишив по собі слід не лише у дітях і внуках, а й у творчості, про яку говорять вже не одне століття, таки варті пошанування. І знову виринають спогади дитинства. Білий будиночок. Тут жила Леся Українка. Ось, на даху вона приймала сонячні ванни. Ось кімнати, у яких вона жила. Тут старші Косачі влаштовували дітям спектаклі, прищеплювали їм любов до України, до слова, до пісні.
Виходимо у село.Проходимо вуличками. Довкола поліські ліси. Це ж, мабуть, серед них маленька Леся шукала Мавку. Разом з іншими дітьми слухала розповідь своєї няні і подруги Варки.
Коли потрапляєш до Колодяжного,то розумієш звідки поетеса черпала натхнення для своїх безсмертних творів.
У дорослому віці я неодноразово бував у Колодяжному, але той дитячий спогад, перше знайомство, навіки закарбувалося у памяті. Це набагато цінніше, ніж гори перечитаних підручників.
Кажуть,що доля випробовує великих людей на міціність. Лариса Петрівна Косач витримала цей екзамен долі.
Велика Леся силою свого таланту, навіть після смерті дарує натхнення іншим. Напевно,в цьому і полягає велич геніїв.
Де Мавка ходить у ліску густому,
на сопілку грає їй Лукаш,
Дав Бог родитися життю новому,
Щоби прославився могутній рід вкраїнський наш.
Маленька Леся в травах росянистих
Серед народу словом причащалась
І в час зневіри й владців ненависних –
Сміливо Українкою назвалась !
Із джерела премудрості народу
Перлини і скарби вона черпала
Щоб Україна та й не знала переводу
І мова соловїна розквітала!
І нині, коли минає 141 рік від дня народження безсмертної Лесі,залишаються актуальними слова її брата Михайла: «Пісня твоя не вмре не загине. Велика весна шле своїх гінців і ти ,по правді, жайворонок її. Нам випадає доля першими одпихати човен з хвилевої пристані, і пустити у дальшу плавбу,хоч,певно,кінця ми її не побачимо ,проте, зоря її нам таки ясно світить,і ми, по змозі,дамо йому добрий керунок у далеку путь. І він дійде своєї мети. І тоді, на щасливому березі, згадають про нас, перших керманичів на великому морі ,великого діла.»
КАСЯН ГРАНАТ СПІЛКУВАВСЯ З ЛЕСЕЮ УКРАЇНКОЮ
(з біографії письменника)
Про геніальність таланту нашої землячки Лесі Українки написано чимало. Проте,серед її сучасників були люди, яким доводилося спілкуватися з великою поетесою. Одним із таких «щасливчиків» був Касян Гранат.
Біографічні відомості про цього чоловіка досить скупі, але дещо вдалося дослідити.
Касян Харитонович Гранат народився 29 лютого 1888року в селі Микуличі Володимир-Волинського повіту, ( тепер Володимир-Волинський район) в сім'ї незаможного селянина. Щоб краще зрозуміти ту історичну епоху, у якій довелося жити Касяну Харитоновичу, звернімося до дослідження історика і археолога Олександра Цинкаловського»Стара Волинь і Волинське Полісся»,де про село Микуличі сказано :» Микуличі- село Володимирського повіту.Місцеві селяни назву села випроваджують від імені Микули,який був воєводою за короля Данила.Село поділялося на такі кутки(урочища): За містком,Куряча ніжка,Мурована вулиця, Лоза та ін.
В кінці 19ст.(час коли народився К. Гранат- авт.) в Микуличах було 108 будинків,782 жителі, дерев'яна церква на місці дуже старої, яка стояла в урочищі Церковисько. Також була в селі початкова школа та волость.З середини 16ст. Микуличі належали Олехну Мелешковичу .
У 1911році в Микуличах було 384 жителі, волость, кінна поштова станція, кредитове товариство, фельдшарський пункт, 2 крамниці.»
Так виглядало село Микуличі у часи дитинства та юності Касяна Харитоновича Граната .Через сімейну матеріальну скруту хлопчик закінчив лише початкову школу. Юнак мав гарний почерк ,а тому став працювати волосним писарем. Працьовитого і здібного молодого чоловіка помітили і забрали працювати до Ковеля, у з'їзд мирових посередників, де головував Петро Косач-батько Лесі Українки.
Якось Касяну доручили поїхати в село Колодяжне і завезти речі для дочки мирового посередника– Лесі Українки. Було це в 1905р.[1 ,C.253] Так відбулася ця незабутня зустріч.
Кожен,хто мав щастя зустрічатися з Лесею Українкою,говорив про надзвичайні враження ,які отримував від спілкування з нею. Ось як висловився з цього приводу Михайло Павлик: «Вона не могла не викликати інтересу у чоловіків, адже серед її знайомих були найосвіченіші люди тієї епохи, які були в змозі оцінити її розум, вдачу.
Леся мене просто вразила своїм образованням і тонким розумом. На свій вік–це геніальна жінка.»
Дуже велике враження від зустрічі мав і молодий Касян Гранат. Понад 50 років прожив Касян Гранат на Житомирщині.Туди наш земляк приїхав у 1917році. Працював у канцелярії Волинського губернського повітового революційного комітету, потім в Пулинському райвиконкомі,а з 1947 по 1957 р-в Житомирському облфінвідділі. Періодично друкувався у газетах та журналах, а вже перебуваючи на пенсії, впродовдж 20 років написав ряд книжок,оповідань та статей.
У 1961 році,з нагоди 90 літнього ювілею Лесі Українки, Касян Гранат опублікував свої спогади у журналі «Вітчизна», де розповів про зустрічі спілкування з Лесею Українкою.
У 1961 році з–під пера Граната вийшла книга «Народна улюблениця». Касян Гранат є також автором художньо-біографічної дилогії « Велетом покликана» та «Велет запалює ватру»(1965р.)
У 80-х роках наш земляк написав повість «Золота брама». У рукописі залишилася повість «Драгоманівна», у якій розповідається про маму Лесі Українки–Олену Пчілку. Усі написані Гранатом книги довели, що Касян Харитонович-сильний майстер слова, бо й критика та читачі відзначили глибоке знання автором тодішнього життя, достовірність та живість образу великої поетеси.
Ось як Борис Тен, котрий сприяв становленню Граната як письменника,мвітав свого коллегу: « Вам випало бути молодшим соратником та свідком життя нашої Лесі Українки, жінки-письменниці, що рівної їй немає в жодній іншій літературі. Ви з любов'ю відновили в своїй пам'яті і в анналах нашого народу ці сторінки,зробили їх невмирущим надбанням наступних поколінь, які будуть безмежно вдячні Вам за це».
Касян Гранат–чи не один з найперших літераторів Житомирщини, який розпочав роботу над історико-документальною прозою, стояв біля витоків жанру, який згодом в Україні набув великого розквіту.
Щоб стати автором таких цікавих книг, Гранат багато працював у архівах, бо одних лише спогадів не вистачило б. Тож Гранат був ще і талановитим дослідником, який відкрив світові невідомі сторінки з життя родини Косачів. Усе життя наш талановитий земляк спілкувався з іншими цікавими людьми,захоплювався книгами та образотворчим мистецтвом.
В останні роки літератор жив у двокімнатній кваритирі на вулиці Першотравневій у Житомирі, разом з дружиною–Дариною Антонівною Булименко–колишнім директором Житомирської обласної бібліотеки. У їх помешканні зберігалися цінні картини, витвори декоративно-ужиткового мистецтва, скульптура малих форм.
Український художник В. Рябов створив портрет Граната,у якому передав доброзичливість, шляхетність Касяна Харитоновича.
В 1970 році Граната прийняли до Спілки письменників УРСР, в той час він вже мав дуже поважний вік.
Волинські письменники Петро Мах та Йосип Струцюк Мали можливість зустрічатися і спілкуватися з Касяном Харитоновичем.
Помер Гранат у 1977 році,проживши довге і насичине життя- 88 років.
У школі с. Микуличі зберігається лише одна з повістей талановитого земляка та невеликий стенд, присвячений йому.
Спілкуючись з мешканцями Микулич, нам вдалося з'ясувати, що нині проживають в селі далекі родичі письменника, а на сільському цвинтар знаходяться могили його батьків.
Жителі Микулич пам'ятають здібного земляка Касяна Граната, якому доля подарувала унікальний шанс-поспілкуватись з Лесею Українкою.
Богдан Янович - науковий співробітник Володимир-Волинського історичного музею.