Медсестра – за фахом, а кравчиня – від Бога, - так кажуть усі, хто хоча раз шив одяг у Лідії Ковальської з вулиці Декабристів у місті Володимирі – Волинському. У повоєнні часи майстриня обшивала усю володимирську еліту, до неї приїжджали офіцерські, й навіть, генеральські дружини.
Вона, як ніхто інший вміла підібрати фасон і тканину, а кожна створена нею річ майже не повторювалась. Як і весільні плаття, що направду можуть конкурувати з виробами відомих модельєрів. Але шити сукні для наречених кравчиня погоджувалась за умови: після весілля молодята мають принести знімок. І що ж? Тепер їх у її альбомі не один десяток, і головне, майже всі пари живуть у мирі й злагоді, бо Ліда Павлівна з любов’ю благословляла їх на щасливий шлюб. Може, й не віриться, але 89-річна модистка і тепер не полишає улюблене заняття, яке у голодні роки рятувало її родину від смерті, допомагало вижити у війну. І у радянські часи, окрім роботи у пологовому відділенні, де працювала дитячою медсестрою, вдома підробляла шитвом. Якщо порахувати, то виходить, що вже 75 років не розлучається із швейною справою, а за цей період змінила три швейні машинки.У пані Лідії пам’ять чіпка на все чим жила весь цей час. До дрібниць згадує події, які хвилюють і дотепер, а відтак, відкриває, здавалося б, відомі сторінки з історії. Але у кожного вони особливі, бо написані по-своєму.
ПОЛЯЧКА ІЗ БІЛОСТОКА
У її родині - німецька, польська і російська кров. Сама ж Лідуся – полячка із Білостока, наймолодша у родині Ярошевичів, де тато – росіянин, а мама – німкеня. Про ті часи каже: у паспорті, окрім місця народження, обов’язково зазначалось віросповідання, а вона, православна, ходила і у костел, і в кірху. І ніхто їй не дорікав, що, мовляв, «не тієї віри». Як і її рідним – брату і на 18 літ старшій сестрі.- У Білостоці землі малородючі, пісок і болото. Ми мали гектар, а два великі ставки трохи осушували землю від вологи, то сіяли і садили усього потроху. У 1939-у в місті налічувалось з десяток крупних підприємств і 180 тисяч населення. Тато працював на суконній фабриці, що поряд із нашим будинком, мама займалась домашньою роботою. Раз у тиждень на фабриці видавали зарплату. У ці дні ми з подружкою бігали зустрічати своїх батьків, шарпали їх за кишені штанів: дайте злотий! Отримавши монету, міцно тримала її у кулачку, щоб не згубити, аж пальці німіли. На продукти на тиждень тато виділяв 40 злотих - їх вистачало на нашу сім’ю із п’ятьох чоловік. За ці гроші у жидівки Парозовської, яка і у вихідні відкривала для покупців бокові двері склепу, купували м’ясний набір, де серед декількох сортів ковбас було два плястерки шинки, а ще для мене - невелику шоколадку, яку я відразу з’їдала. Дорогою додому ще випрошувала ті два кусочки м'яса. Пізніше батько, хмурячи брови, питав: «А шинка де?», а я на те: татусю, така добжа була. Моя бабуня Леокадія у п’ять років показала мені, як правильно голку тримати, як шити і штопати, - продовжує пані Лідія. За Польщі, закінчила сім класів, де з другого вчили в'язати і вишивати, у тринадцять пішла до швачки, яка мешкала у будинку недалеко від сестри і була вельми пошанована модистка. Але така наука тривала всього місяць, бо та заправила за навчання 300 злотих. Звісно, що Лідіна мама стільки грошей не мала. Та і як вона вчилась? ЇЇ наставниця якраз слабувала і зовсім не вставала з ліжка, тому тільки керувала, як і що робити. За науку Лідія відробила, самостійно пошивши чотири плаття для її клієнтів. Відтоді, освоївши машинку «Зінгер», шила для себе і рідні, а пізніше – й для місцевих підбирала модні фасони чоловічих та жіночих костюмів, пальт та всього іншого чого бажали мої замовники. Окрім швацтва, ще дівчина працювала на суконній фабриці, де колись трудився батько. Підоспіло і заміжжя. Земляк, якого давно знала, прислав сватів у неспокійні часи. З Олександром мріяли про власний будинок, мир і спокій, а вийшло – навпаки. Досі пам’ятає слова свекрухи, яка сповістила, що Алека (так звала сина) просто із військових навчань забирають на фронт, а невістка і не попрощається із любим, бо лежить крива і кульгава. Так тоді і сказала Ліді: нащо вона йому така? А молода мама, яка і справді довго хворувала після пологів, незважаючи на біль, що пік вогнем, таки пішла до машини проводжати своє перше кохання. Не маючи сил стояти, не відчуваючи ні холоду, ні болю, присіла на морозяну землю. А у голові, мов дзвін, не вмовкали оті свекрушині слова: ти йому не потрібна! І як виговорила, бо Ліда попрощалась із чоловіком назавжди.
У БУРКИ-ВАЛЯНКИ УСІХ БІЛОРУСІВ ВЗУЛА
Лишившись на руках із трьохмісячною Марисею, молода мама не знала куди подітися: до свекрухи дорога була відрізана, а ненька потерпала від страху, щоб не згадали про німецьке походження. Тому і записались у біженці, вирішивши їхати у глибину Росії, де їх ніхто не знав. Із собою взяли багато речей, завантажили товарний вагон меблями, посудом, домашньою живністю. Важкою була та дорога. За шість діб доїхали тільки до Баранович, а вони ж від Білостока не так і далеко. Щоб не ризикувати і врятувати доньку, бо ж на вулиці мороз до мінус сорока, а у них буржуйку вкрали, Ліда погоджується вийти на першій станції.- Подивись, доню, скільки тичок стоїть!Мабуть, квасолю не зібрали, - показує мама через двері вагона. Під’їжджаємо ближче, а то димарі від будинків височіють, увесь Слуцьк у руїнах. Зупинились ми у Мінській області. До Попівець Вілейського району добирались пішки, наші речі пізніше доставили. Ідемо сільською дорогою, сніг мете, вітер свище. Я ледве застібнула пальто, де до грудей дитя притула. Усе боялась, щоб Марися не задихнулась. З острахом заглянула у конверт, а моя маленька усміхається! - згадує жінка. – Голова колгоспу дав нам невелику кімнатку в клубі, де ми прожили майже рік. Що то за кімната? У щілини з палець вітер вривається, через дірки видно всю вулицю, а найстрашніше – кожної ночі приходили вовки. Дивлюсь через шпарину, а 12 вогників-очей ніби поряд, і виють, виють. І тут, як і у воєнній Польщі, від голоду рятувала моя годувальниця – машинка. Із німецьких шинелей шила слічні костюми, а все село взула у валянки-бурки. Там ніхто із дітей взагалі взуванки не мав. У лютий мороз сиділи на печі, а за хлів бігали босоніж в полотняних сорочках. Як це побачила, мало не зомліла. За шитво брала продуктами: костюм коштував паляницю хліба, який пекли впереміжку із картоплею, чи двадцять літрів молока. Бувало, що не мали чим платити, але ніколи не відмовляла. Якось, чую біля сільради у рейсу б’ють, скликаючи на збори. Було це 10 травня 1945-го. У клуб збіглися переважно жінки. Серед них одна молоденька вирізнялася з-поміж інших, бо вбрана гарно, не по-сільському, казали, що недавно від чоловіка-офіцера отримала із Німеччини посилку із одягом. Сільське начальство вітає усіх з перемогою, а наші очі прикипіли до шиби, бо ще здалеку побачили листоношу, яка чорну звістку комусь несла. Мала у руці не звичайний трикутник, який зазвичай тримала високо піднявши вгору, а конверт, а у них тільки похоронки так несли. Ніби огороджуючись від страшної біди, усі, мов змовившись, кинулись перед поштаркою двері зачиняти. ніби у такий спосіб могли б щось змінити. А та прямісінько пішла до тієї молоденької дівчини у новенькій німецькій сукні.Ота невідомість про долю чоловіка й мене лякала. Якось відважилась піти у райцентр, може, там від нього звісточка є? А мені показують похоронку – чоловік загинув під Гданськом 11 травня.
ВДЕНЬ ПРАЦЮВАЛА МЕДСЕСТРОЮ, ВНОЧІ – ШВАЧКОЮ
У Володимир наша співрозмовниця потрапила не випадково - тут жила її братова, яка ще раніше переїхала сюди із чоловіком. У війну Лідин рідний брат загинув на фронті у той же день, що й чоловік Олександр, а далека родичка так і лишилася у місті. Уже не таким довгим був від’їзд з Білорусії, як перш, коли добирались у ці краї Лідія із донькою і мамою. З Попівців – до Бреста, звідти – до Ратного, далі – Ковель. У Ратному попросились на нічліг до однієї жінки з дитиною, а у неї посеред хати довжелезний лежак із дощок. Полягали нас чоловік з десять і ніхто заснути не може, бо, ніби, у тіло голки впиваються. Якийсь хлопчина посвітив на простирадло, а воно червоне від клопів. Так ніхто всю ніч не спав. - Рік ми жили на Маяковського, згодом вийшла заміж за Вадима Лукича і ми перебралась до чоловікової мами. Таких добрих людей, як свекруха-чешка Софія Францівна годі відшукати! Після війни у Володимирі всього троє чоловік мали вищу освіту, серед них і мій, Вадим Лукич, який працював інженером на електропідстанції. У 1948 народилась у нас дочка Олена, через десять років – Сашко. Але не судилась йому довга життєва дорога – уже десять літ як оплакую сина, а живу з невісткою і онуками. На початку 50-х закінчила у педучилищі двохрічні курси медсестер. Багато хто з володимирських медиків там вчився. За 26 років – стільки маю медичного стажу, - всіх пам’ятаю, бо жили, мов одна сім'я. А виручали скільки одне одного! Вдень працювала дитячою медсестрою у пологовому відділенні, а вночі підробляла шитвом, бо будувались на вулиці Декабристів, - продовжує згадувати пані Ліда. - У мене шили майже усі офіцерські та дружини працівників міському партії. А одній генеральші, то так і казала: «Ти хоч вже машиною до моїх воріт не їдь, бо подумають, що я ательє відкрила». Але та не слухала. За роботу брала майже утричі дешевше, ніж інші кравчині, може, того і до мене черга трималась. Моделювала одяг не з журналів, а більш сама придумувала фасони, й ще не було такого, щоб не пошила. Інтелігентна, скромна і не по літах жвава пані Ліда - це помітно з першого погляду, - всього декілька літ, як стала одягати окуляри. А раніше мала відмінний зір. Щоб добре бачити вживає червону горобину з цукром – декілька ложок у день. Цей давній і перевірений рецепт почула від чоловікової рідні із Сибіру, там ягоди увесь рік їдять просто з дерева. Вкинувши декілька у рот, розжував, і можна на білку йти, - кажуть тамтешні мисливці. Але, либонь, секрет довголіття нашої героїні ховається не тільки у сибірських рецептах, а найперше – у її лагідній вдачі й любові до ближніх. Вона завжди молиться за своїх дітей, внуків, правнуків і праправнучку, до сих пір згадує усіх, хто рятував і допомагав у часи лихоліття. Бути доброю, не заздрити і з чистим серцем молитися – так змалку Лідочку вчила бабуся Леокадія. А вона бабусин заповіт пам’ятає донині.
Тетяна Адамович, місто Володимир - Волинський