В 2013 році місту виповнюється 1025 років. Тоді, у далекому 988 році князь Володимир, ім’ям якого названо наше місто, віддав його в уділ своєму синові Всеволоду. З короткого повідомлення древнього літописця нам достеменно відомо, що в 988 році тут, на широких заплавах річки Луги, вже існувало не просто поселення, а місто зі своєю інфраструктурою, не просто місто, а столиця Володимирського князівства, політичний, економічний, військовий та культурний територіальний центр...
Ми поговоримо з Вами про історію нашого міста ,і розпочнемо бесіду з далеких-далеких часів, коли з земель на яких ми нині живемо почали сходити льодовики. Вони почали танути приблизно 20 тисяч років тому, відходячи все далі, змінюючи ландшафти та залишаючи за собою кам’яну пустелю. Поступово багата на річки та болота земля перетворилася на тундру. В ті далекі часи зникли неандертальці, які протягом десятків тисяч років мандрували землями Європи. Просторами лісотундри бродили незліченні стада мамонтів. О. Цинкаловський писав, що в місті Володимирі та в урочищі Білі Береги знайдені кістки та зуби мамонта. Випасалися багатотисячні стада північних оленів. Первісні мисливці-збирачі та рибалки поступово обживали місця по берегах річки Луги, в тому числі і ті, де нині розташований Володимир-Волинський. Люди, які жили тут у ті прадавні часи, освоїли вогонь, будівництво теплого та міцного житла з дерева, кісток та шкіри тварин. З шкір упольованих тварин вони шили і одяг. Цікаво, що чоловічий та жіночий одяг мало чим різнився. Це були сорочки без розрізу спереду, що одягалися через голову. Використовували легке взуття типу мокасин.Зшивали шкіри кістяними голками, за нитки слугували сухожилля впольованих тварин. Вони навчилися обробляти дерево, кістки та каміння, виготовляти знаряддя праці: скребки, різці, ножі, шила, голки, лощила, кайла, гарпуни, наконечники для дротиків та списів.
У Володимир –Волинському історичному музеї представлена чудова колекція кам’яних знарядь праці, починаючи з часів палеоліту і закінчуючи епохою бронзи. І, тільки на перший погляд, ці речі можуть здаватися примітивними. Їх виробництво потребувало величезної майстерності та знань. Тундра відступала, на зміну їй прийшов ліс. Безмежні хвойні ліси покрили землі, на яких ми з вами нині живемо. З часом хвойні ліси змінили мішані. Близько 10 тисяч років тому на наших теренах встановився клімат, подібний до сучасного. Близьким до сучасного став і тваринний світ. Північні олені назавжди залишили наші землі. У соснових та березових лісах оселилися лосі, благородні олені, тури, дикі кабани. Настала доба лісових мисливців. Вони почали виготовляти луки і стріли, гарпуни, кам'яні сокири, гачки. Для зимового полювання - лижі. Займаючись рибальством, користувалися човнами. Приручили диких тварин - собаку, бика, свиню, почали вирощувати зерно. Аби уявити яким було прадавнє землеробство варто подивитися на рогову мотику, що зберігається в музеї. Люди навчилися добувати вогонь, освоїли землеробство, приручили собаку. За цим всім десятки тисячоліть безцінного досвіду, пізнання навколишнього світу. Все в світі змінюється поступово.
Будь-які зміни потребують часу, навіть в час революцій. І люди поступово пристосовувались до навколишнього середовища, змінюючись разом з ним. Зараз неможливо прослідкувати, скільки часу знадобилося давнім людям аби зрозуміти життєдайність вогню і навчитися не тільки користуватися ним, але й добувати - з каменю чи дерева. Мабуть, тільки зараз ми можемо оцінити значення цього винаходу. Люди навчилися виготовляти одяг…. Навіть уявити важко, скільки тисячоліть досвіду стоїть за цією короткою фразою. Виготовити зброю, організувати полювання, вбити тварину, зняти шкіру і обробити її до м’якості, зручності та вигоди повсякденного вбрання, розкроїти. До речі, основним жіночим знаряддям праці було скребло, яке використовувалося, в першу чергу, для обробки шкір, а вже потім для різноманітних господарських потреб. Тисячоліття згуртували людей, навчили виживати разом, полювати разом, виховувати дітей, вірити. Наприклад, в зв'язок між людьми і тваринами. Цілі групи людей вірили, що їх далекий пращур був вовком, зайцем чи оленем. Можливо, саме ці вірування дали усвідомлення кровної спорідненості, а згодом стали першопричиною виникнення культу матері - жінки, оберегу домашнього вогнища.
Світогляд давньої людини поступово ускладнювався, про що свідчать знахідки жіночих глиняних статуеток, малюнки у вигляді сонячних та астральних знаків на кераміці. В епоху неоліту, десь сім-шість тисяч років тому, люди навчились обпалювати глину, перетворюючи її в особливу речовину - кераміку. Це була справжня революція, адже до цього людина використовувала тільки дане їй у готовому вигляді природою. Обпалюючи глину, людина створювала новий, невідомий у природі матеріал. М’яка глина в результаті обробітку ставала твердою, водонепроникною, вогнестійкою. Люди почали варити і тушкувати продукти, що дозволило значно урізноманітнити харчування, ще прикрашали глиняний посуд, поступово вдосконалюючи мистецтво орнаменту. Перший глиняний посуд виготовляли так, як нині діти ліплять посудини з пластиліну. Спочатку формували дно, далі викачували «джгутики» та клали один на одного, вирівнюючи та вигладжуючи. Кожна з таких посудин, що нині зберігається в музеї, несе в собі величезний енергетичний заряд, неймовірний відбиток особистості, яка його виготовила. Що стосується гончарного кругу, то його почали використовувати тільки в восьмому століття нашої ери.
О. Цинкаловський у книзі «Княжий городВолодимир» розповідає, що «на горбах, ближче до річки, в нижчих верствах землі (2-3 метри) часто натрапляємо на останки посуду з часів неоліту, а також кераміку, глиняне виробництво». Такі ж речі є на острові Велесівщина і далі, ближче до Зимного, на Товарній Горі. Під час копання землі в урочищі Могила натрапили на кістяк людини у витягнутому положенні. Біля голови похованого стояв гарно орнаментований глиняний горщик, а в ньому повно крем’яних виробів: довгих ножів, скалок, стріл. В урочищі Перевіз також натрапили на подібне поховання. Біля похованого чоловіка лежало крем’яне вістря списа, велика кам`яна сокира, і, що рідко трапляється, - роги бика. Можна припустити, що такі незвичайні дари покладені людині в потойбічне життя не випадково. Напевно, тут поховано людину професійно пов’язану з обміном виробів, в даному випадку, високоякісного кременю. В ті часи поселення займали невелику площу. Будували землянки або напівземлянки, іноді -довгі наземні будинки з багатьма вогнищами. Таких неолітичних поселень на теренах нашого міста та на його околицях поки що не знайдено. Це і не дивно, оскільки місто щільно забудовано. Трапляються лише окремі знахідки крем’яних сокир та уламків посуду в різних місцях по берегах Луги, в тому числі біля села Зимне.
Перший метал, який освоїла людина - мідь. На Близькому Сході самородну мідь використовували вже в 8 тисячолітті до нашої ери. Спочатку для її обробки використовували техніки, схожі до обробки каміння: кували, вигинали, свердлили. Знадобилося три тисячоліття аби освоїти виготовлення зброї, прикрас та знарядь праці із застосуванням високотемпературного плавлення та лиття. І ще тисячоліття - аби ці знання прийшли на наші землі. Вони прийшли разом з людьми з Подунав`я в особливий час. Люди вже давно освоїли землеробство і перейшли на осілий спосіб життя. Землеробство давало їм достатньо їжі, а тому народжувалося більше дітей, зростала кількість населення. Більше людей, а значить більша площа обробленої землі, отже - більше зерна, більше продуктів і… більше людей. З часом виникла потреба в нових землях для заселення. На родючих ґрунтах Волині, в умовах помірного клімату, переселенці знаходили ідеальні умови для проживання. І ,звичайно, вони підтримували контакти з далекими рідними землями, які були багаті на поклади міді. Як і камінь, потрібний для виготовлення знарядь, так і мідь, перевозилася на значні віддалі від родовищ.Родовища міді є неподалік від Володимира, на Рівненщині, але вони почали діяти тільки на початку бронзового віку. Тому на теренах Західної Волині користувалося готовими зливками та знаряддями, які надходили з Балкан. Та це не значить, що люди, відкинувши кам’яні знарядді, перейшли на мідні. Їх почали частково використовувати в господарстві. Знахідки мідних речей дуже рідкісні. Три мідні плоскі клиноподібні сокирки знайдені в Зимному.
Поселення тих часів розташовувались поблизу водойм, на відкритих ділянках з родючими ґрунтами. Житла на цих поселеннях мають багато заглиблень, а їхні контури простежуються археологами за скупченням кераміки, кременів, кісток. За звичаєм тих часів, їх не викидали з жител. Знайдено рештки диких та свійських тварин. В ті часи, окрім корів та коней, розводили овець та кіз, в невеликій кількості свиней. Полювали на дикого кабана, оленя, серну, бобра, тетерука, глухаря. Основою господарства було землеробство. На це вказують домішки полови в обмазці жител та помітні відбитки зернинок на кераміці. Вони належать до різних ґатунків пшениці, ячменю та жита. Приділялася увага рибальству та збиральництву, про що свідчать знахідки кісток риб та залишками плодів диких овочів та фруктів, зокрема, яблук. Добре було розвинуте виготовлення кераміки та ткацтво. Знахідки фрагментів кераміки, прикрашених орнаментом, пряслиць та тягарців до ткацьких верстатів є досить частими на території Володимира-Волинського. В східній частині міста знайдено невелику посудину із спіральним орнаментом. Нині вона зберігається в експозиції історичного музею міста. Зростаюча кількість людей потребувала і нової соціальної організації. У ті часи, вже на завершальному етапі свого розвитку, – наприкінці 3 тисячоліття до нашої ери , свій неповторний відбиток на наших землях залишила трипільська культура. Фрагменти керамічних виробів трипільців були знайдені на городищі в селі Зимно, поблизу Володимира-Волинського. Витончені, розмальовані яскравими фарбами червоного, чорного, білого кольору, і нині викликають подив та захоплення. Фарби на посуді, вік якого перевищує 5 тисяч років, не втрачають кольору.
А нещодавно на півдні Волині археологи віднайшли пам’ятку трипільської культури – скульптурку жінки. Проходить ще одне тисячоліття - і людина створює перший штучний метал – бронзу, сплав міді та олова. Бронза твердіша за мідь і плавиться при меншій температурі. Але ні міді, ні бронзі не вдалося витіснити кам’яні знаряддя праці. Камінь знаходився майже повсюди, тоді як джерела сировини для бронзи, особливо олово, траплялися дуже рідко. І знову таки, в музеї нашого міста є дуже цікаві речі тієї епохи. Серед них бронзові сокири та прикраси, як, наприклад, «навушниця» - жіноча прикраса у вигляді листка. Вона носилася як сережка, але не підвішувалась, а закручувалася навколо вуха. Що стосується змін, то вони більше стосуються духовного світу людей. Утвердився культ предків, що знайшло своє вираження в похоронних обрядах. Над могилами насипали кургани. Як згадує О. Цинкаловський, поблизу Володимира було багато курганів. Я особисто знайшла в лісі неподалік Блаженника два кургани. На перший погляд, це просто невелике підвищення, але кругла форма та ледь помітний канал навколо підвищення вказують на творіння людських рук. Звичайно, кургани не насипалися над всіма членами роду, таких почестей удостоювалися лише голова роду та служителі культу. До речі, часто ці посади суміщалися. Наступне тисячоліття принесло справжню революцію в сільському господарстві, і ім’я цій революції - залізо. Виплавляли залізо у так званих сиродутних горнах, які складалися із обмащеного глиною дерев’яного каркасу. У верхній частині горна робили отвір для заповнення його деревним вугіллям і болотною рудою. Їх закладали шарами. В процесі плавлення залізо стікало донизу печі. Для того, щоб горіння було кращим, горни мали керамічні сопла-продухи. За їх допомогою досягалася температура до 700–800 градусів за Цельсієм. Саме така температура була достатньою, щоб із болотної руди отримати залізо – крицю. Поява на території України заліза наприкінці IX століття до нашої ери сприяла виробництву знарядь такої міцності й гостроти, яких не можна було виготовити з каменю, міді чи бронзи. Металеве рало та кінь або віл, як тяглова сила, дали можливість обробляти більше землі, причому більш якісно. Все це давало сільськогосподарської продукції більше, ніж могли спожити члени сільськогосподарської общини. І, як результат, появилася можливість обміну та збагачення, в першу чергу для тих, хто стояв на чолі родів та племен.
Характерний цей час і сильним впливом Римської імперії. Неподалік від наших земель проходив знаменитий «бурштиновий шлях». Цим шляхом, з берегів Балтики до Риму прямували не тільки бурштини, але і величезна кількість диких звірів з заходу і сходу Європи. Рим потребував хліба та жорстоких видовищ на аренах, де вбивали тисячі людей та тварин. За тварин добре платили, і знову ж таки не рядовим членам общини, а родовій та племінній знаті. Про це розповідають нам скарби, знайдені в селах Борочиче, Брани, Ласків, Лудин, Сераховичі. Так, у борочицькому скарбі загальною вагою близько 50 кілограмів було понад 1500 римських золотих і срібних монет. В бранівському скарбі знаходилися римські медальйони та багато срібних монет. Постійні господарські контакти сприяли утворенню більш однорідної спільноти зі схожими звичаями, традиціями, побутом. І, як результат, поява на історичній арені східнослов’янської культурної спільноти. Життя і праця східних слов'ян були тісно пов'язані зі своєю сім'єю і природою. Це і визначило два основних культи - обожнювання сил природи і культу до пращурів. Системою вірувань ранніх слов'ян, стало язичництво, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогню, дощеві. Поступово формується пантеон богів. Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними і астрономічними знаннями. Перші згадки про слов'ян трапляються у римських авторів I-II століття нашої ери Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни виступають як венеди або венети. Слово слов’яни вперше використовують візантійські автори. Над Західним Бугом літопис згадує три етнічні назви східнослов’янських племінних союзів: дулібів, бужан і волинян.
«Бужани — босидять по Бугу, опісля ж волиняни». «Дуліби ж жили по Бугу, де тепер волиняни». Ці три племінні групи жили на одній території, на якій власне розташоване і наше місто, але, як видно з літопису, в різні часи. Найпершими були дуліби - одне із великих східнослов'янських племен чи об'єднань слов'ян, які жили у верхів'ях Західного Бугу і правих притоках верхньої течії Прип'яті. Що стосується назви, то у деяких слов’янських мовах слово «дулеб», «дулуп» означає некмітливого, неповороткого чоловіка. Можливо, це малопочесне ім’я дали племені сусіди, котрі насміхалися з дулібів, що вони мало підприємливі, неповороткі. Біля Зимного на півострові серед заболоченої заплави Луги дуліби побудували городище - центр свого племінного союзу. Круті схили півострова полегшували його захист, саме тому це місце здавна було обжите людьми. Археологи дослідили тут рештки двох поселень доби міді, що прийшли на зміну - поселення ранньозалізного часу та власне ранньослов'янське городище (VI -VII століття нашої ери). Це одне з найдавніших слов'янських поселень, яке вже можна вважати осередком міста. Півтори тисячі років тому, приблизно одночасно із появою у дулібів Зимненського городища, подібне «зародкове місто» виникло й у полян і отримало назву Києва. Розкопки показали, що городище було захищене частоколом та стіною з покладених одна на одну дерев'яних колод, закріплених вертикальними стовпами. В систему укріплень входили три вежі і велика дерев'яна споруда, прибудована до стіни з внутрішнього боку. Знайдено зброю і речі з військового обладунку - тут перебували дружинники, ймовірно, і один з вождів. Адже свідчать знахідки виробів та знарядь праці, в межах укріплень розвивалися ремесла: косторізне, ковальське, ювелірне. Зокрема, виготовлялися бронзові, срібні та залізні прикраси: браслети, пряжки (одна з них формою нагадує птаха). Збереглися ливарні формочки, тигельки, ковадло. Знайдено також візантійську монету імператора Юстина або Юстиніана.
Ще у середині VІ століття через українські степи пройшла орда кочівників-аварів, або обрів. За дозволом Візантії вони оселилися на Дунаї, де заснували свою державу – Аварський каганат. За часів правління імператора Іраклія (610-641 роки) Візантія використовувала аварів для боротьби із слов’янами, щоб зупинити їх переселення на свої землі. Літописець Нестор повідомляє в «Повісті минулих літ», що авари підкорили дулібів, які мешкали на Волині, та в дикий спосіб знущалися над тихими мешканцями лісів, навіть до возів своїх запрягали дулібських жінок. Приблизно в середині VII століття нашої ери городище повністю знищене аварами перестало існувати. Як припускають історики, частина жителів після руйнування поселення вибрала новим своїм осередком місцевість, на якій зараз знаходиться місто Володимир. Після дулібів чергове місце зайняли бужани: автор «Повісті» ставить їх раніше волинян і виводить назву бужан від річки Буг. Останніми з етнічних груп «Повісті» згадуються волиняни. Ця назва була сучасна літописцеві («де тепер волиняни»).
Світлана Федосєєва, місто Володимир - Волинський