Не кожен із нас може похвалитися, що зустрічався із відомими українцями, а дев’яностоп’яти літня Анастасія Шлеян із села Зимного Володимир – Волинського району добре пам’ятає роки, коли служила у знаменитого земляка Арсена Річинського. Завдяки їй, відкрилися невідомі сторінки життя волинського громадського діяча, лікаря, філософа, культуролога, композитора, самовідданого борця за віру і волю України...
Арсен Річинський активно трудився на громадській ниві, змагаючись із владою за незалежну українську державу і за незалежну православну українську церкву. За це і зазнав переслідувань та віддав своє життя. Для юної Насті Річинський був, мов рідний батько, бо не раз називав дочкою, любив її і бажав кращої долі. - До Арсена Річинського у 1937-му мене привів батько Олексій, бо почув від знайомих, що «пан дохтур» шукає прислугу в будинок на тодішній вулиці Тракт Легіонів, тепер Луцька, 58, у Володимирі- Волинському - згадує довгожителька, яка тоді мешкала поруч польської колонії у Зимному.
- Недалеко від Василівської церкви у місті Володимир- Волинський, приватний лікар-українець (у ті часи із 17 практикуючих у місті, всього двоє були українці) орендував земельну ділянку, яку згодом викупив, а житло переписав на свою дружину. Помешкання мало багато кімнат, мене поселили у просторій кухні, де у кутку стояло ліжко. Мала я тоді неповних двадцять літ, до різної роботи була навчена і охоча, але вдачею - сором’язлива і боязка. Зустрівшись із господарем, встидалася першою заговорити, а він випромінював таке сильне тепло, що мій страх моментально зник, його як і не було. Пізніше побачила, як він хворих зцілює не тільки ліками, а і вірою, повсякчас звертаючись до Господа, - тоді його обличчя світилося добротою. І, справді, він був добрий! Якось пообіцяв, коли виходитиму заміж, то справить весілля. Так і було, бо слова свого дотримав. Окрім прибирання у будинку, ще я доглядала з десяток курей і невеликий клаптик городу біля дому, де росли всілякі овочі й зелень. Щоранку до нас приходила молочниця із свіжим молоком – мій господар до їжі був невибагливий, дуже любив різні молочні страви. Із задоволенням смакував гугілем, який готувала із тертої картоплі, свинячого бочка і цибулі, ця страва пеклася у печі в чавунку. Моєму батькові Арсен Річинський дав гроші на корову, зауваживши: ще Насті щось прикупіть на придане, але не землю, бо скоро вона буде колективною, - так воно і сталося, коли створили колгоспи.
Допомагав і нужденним, бачив своїх пацієнтів ніби під рентгеном: хто може заплатити за прийом, а хто – останні гроші рахує. У ті часи Річинський не знав скрути, у досвідченого приватного лікаря пацієнтів не бракувало, а ті, хто вже тут побував хоча б раз, рекомендували його іншим хворим, бо казали, що ще лікує душу. Якщо ж до нього зверталися за позикою, ніколи не відмовляв, бувало, що сам і допомагав. Скільки на ті часи коштувала корова Анастасія Олексіївна вже і не пригадує, а ось кілограм житнього хліба коштував 30 грош, картоплі – вісім-десять, м’яса – злотий з лишком, за свинину на ринку правили півтора злотих, за цукор – злотий, а молоко продавали за 20-25 гроша за літр. На гуртівнях, а їх тоді в місті налічувалось декілька, ціни були нижчими, але стабільними. В обігу були і долари: у банку за один давали п’ять злотих, німецька марка коштувала сто злотих і дорожче. Ніхто не мав поняття спекулювати, якщо таке трапилось і комерсанта зловили, як-то кажуть, «на гарячому», відбирали склеп-магазин, судили і він відбував покарання у в’язниці. Варто описати і довоєнний Володимир, бо Настя часто ходила за покупками, отож, добре пам’ятає чисті тротуари, вимощені червоною цеглою, які мили двірники. На центральних вулицях біля склепів-крамничок стояли горщики із квітами, а жебраків, які просили милостиню бачила, хіба-що біля церкви.- Одну із великих кімнат займав кабінет лікаря, - каже Анастасія Шлеян.
–Усі, хто переступав його поріг, відчували тут духовну благодать: у кутку висіли ікони Спасителя і Богородиці із запаленими лампадками, над дверима – розп’яття. Збоку під стіною стояли дві медичні шафи, на столі – книги. Ще тут були Євангеліє й ікона святого цілителя Пантелеймона. Усі, хто йшов у оглядовий кабінет, що розміщувався поруч, обов’язково ставали на коліна і молилися перед образами. Сам Річинський постійно носив маленьку іконку Пресвятої Богородиці – її беріг з тих пір, коли закінчив духовну школу. Я також знала декілька молитов, і, бувало, молилася разом із господарями. Дружина лікаря Ніна Павлівна працювала вчителькою, як і її чоловік була стриманою і ввічливою, ніколи не підвищувала голосу, не виявляла невдоволення, якщо хтось із пацієнтів приходив уночі. Часто жінки, чекаючи на прийом, приводили із собою дітей, то ми частували їх, бавилась з ними. Потоваришувала й із старшою донькою Славою, вона була молодшою за мене на декілька років, меншу доньку Річинських - Люду знаю мало, бо народилася пізніше, коли вже не працювала у її рідних. Чула, як батько вчив Мирославу жити у любові і злагоді, він був і духовним наставником для сім’ї. Перед сном усі ставали до молитви, яка єднала із Всевишнім, допомагала жити, долати труднощі, вселяла віру і надію.
Вочевидь, Божа молитва допомогла Арсену Річинському, коли він декілька разів виривався із польського табору Береза Картузька, а пізніше, коли перебував на засланні у сталінських таборах.Ще пригадує, як виходила заміж, а Мирослава була дружкою на весіллі, тоді її батько передав для нареченої щедрий подарунок - кожуха. Із Славою вони зналися до сімдесятих років, уже в похилому віці донька А. Річинського приїжджала до них у Зимне. А тоді, наприкінці тридцятих, Річинському приписали зв’язок із українськими націоналістами, адже енкаведисти бачили у ньому не звичайного лікаря, а сповідника української церкви і українського духу. Від Слави дізналася, як батько страждав на засланні всі десять років, а вони - на поселенні у Казахстані, - але і у таборах, ризикуючи життям, рятував в’язнів від смерті, приписуючи їм різні невиліковні хвороби. І можна лише уявити, яким неземним щастям для дітей і дружини було його звільнення у 1949-у…
Тетяна Адамович, місто Володимир-Волинський