Мене, як сина Хом’юка Нестора Даниловича, не раз розпитували про батька: звідки він родом, про його життєвий шлях, здобутки і негаразди, з якими йому довелося зустрітися в буремні роки двадцятого століття. Для багатьох хто знав його він був загадкою, для земляків- людиною, з авторитетом якої рахувалися у багатьох питаннях, знали його, як одного з не багатьох українців, що чесно і свідомо відстоював права односельчан у перші післявоєнні роки Першої світової війни, як борця за відновлення Української Автокефальної Православної церкви та підтримання престижу Товариства “Просвіта”.
Але за це все знали його і недруги, для яких він, у свій час, отримав титул “ворог народу”. За все це доводилось йому розплачуватися своєю долею разом з найближчими із своєї родини.
Отже мова про Хом’юка Нестора Даниловича, який народився 8 березня 1897 року у селі Яковичі Володимир-Волинського району Волинської області в бідній селянській сім’ї (батьки працювали у місцевого поміщика Синявського) . І як свідчить його життєвопис, у свій час, був досить неординарною людиною володимирського краю. У селі Микуличах закінчив церковно-парафіяльну школу, бо в Яковичах і такої не було. Фактично це і вся шкільна наука .піся якої розпочалася наука життя.
У Першу світову війну сім’’я Хом’юків разом з іншими родинами після евакуації з Волині опинився в селі Петровське Ізюмського повіту, Харківської губернії. Не дивлячись на те, що евакуйовані родини були прийняті місцевими жителями із щирою добротою, але це не врятувало багато прибулих родин від лиха, яке супроводжується війнами. Від епідемії тифу там померли батько і найменший брат Григорій. Хоч більша половина сім’ї не захворіли цією смертельною хворобою, в тому числі і Нестор, бо доля приберегла для подальших і більш суворих випробувань. Нестора, після одужання, незважаючи на юний вік (документів про народження не було), забирають на службу до царської армії, де відразу зараховують до школи прапорщиків. Після прискореного закінчення якої потрапляє в експедиційний ,“особливий”, корпус, що складався із 4-х бригад під командуванням генералів: Лохвицького, Марушевського, Дидерихса і Леонтієва та направляється у Францію. Після прибуття до французького Бреста, військові частини, в одній з яких був Нестор Хом’юк,після щирого і тріумфального прийому французами, направляється на фронт під Верден.Там, у бою, Нестора,командира ар’єградного кулеметного взводу залишеного прикривати відступ полку, пораненено в голову осколком гранати .В непритомному стані він пролежав 8 годин, доки російські війська не відбили позиції і санітари підібрали пораненого Нестора. Остаточне лікування із хірургічною операцією проходить у шпиталі міста Салоніки. Після одужання, залишається в армії і навіть деякий час ще продовжує службу військовим комендантом Салоніків від російської армії.
Відразу після жовтневого перевороту, з частинами армії прибув у Новоросійськ.
У той час з особовим складом, який повернувся із Франції розмова була коротка: “кто не с нами, тот против нас” .Нестора направляють у школу Червоних командирів міста Чугуєва. Закінчив школу в чині командира батальйону.
За час навчання в школі Червоних командирів,дізнався, що мати з трьома неповнолітніми доньками, понад рік як вирушила на свою батьківщину, де їх чекали запустіння і злидні.
Йшов 1920 рік, Червона Армія наступала на Польщу, Нестор данилович після закінчення військової школи отримав відпустку і разом зі штабом С.Будьонного приїхав до Ковеля, а далі, дістався до Володимира-Волинського. Добравшись до рідної оселі, де крім лиха і спустошення нічого не побачив, залишився біля родини. На цьому і закінчилося пятирічне ходіння дорогами війни.
Те, що довелося побачити після повернення із Франції, спонукало задуматися про власну і долю рідних та над тим, чи варто продовжувати воювати, до того ж, не знаючи за що. На той час в нього вже склалася уява про Червону Армію і господарювання радянської влади у тих областях України, де довелося побувати. Вирішив залишитися, тим паче, що невдовзі Червона Армія почала раптово відступати під натиском польських військ . В 1921 році після відступу більшовиків Нестор Данилович зайнявся впорядкуванням своєї убогої господарки. Але цей рік став новою віхою в його житті.
У цей післявоєнний час батько ні на мить не припиняє суспільно-політичного і громадського життя, не зважаючи на домашні турботи включається до подій, які бурлять серед народних мас.
Пройшовши немалий життєвий шлях і набувши певного досвіду, Нестор включився в політичне життя регіону, особливо наприкінці 1921 року, коли розпочалася передвиборна кампанія до польського сейму та сенату. Активно захщає селян під час розподілу поміщицької землі та заселення її польськими осадниками (колишніми легіонерами армії Й.Пілсудського). Велику увагу приділяє організації в багатьох селах “Просвіти”, адже ці осередки Товариства давали можливість краще проводити роботу серед населення. Під час виборчої кампанії, незважаючи на молодість, Н.Хом’юк отримує непоганий рейтинг і на виборах до Сейму посідає на друге місце у виборчому окрузі №56, куди входили Ковельський, Любомльський, Володимирський і Горохівський повіти. На виборах проходив за списком №16 ’’ Блоку Народних Меншин Речі Посполитої’’. За поданими голосами перше місце займає соціаліст Марко Луцкевич, обганяючи маловідомого Нестора Хом’юка тож він і стає послом до Сейму Речі Посполитої. Та невдовзі за антидержавну діяльность на початку 1925 року М.Луцкевича позбавляють посольського мандату. А так як під час виборів у 1922 році Н.Хом’юк числився у списках резерву як обраний кандидатом на посла Сейму , то відповідно вже 15 липня 1925 року склав присягу посла Сейму.
Н.Хом’юк у Сеймі належав до ’’Українського клубу’’. Якщо до цього Клубу на перших порах входило 20 послів, то під кінець каденції залишилося 10, серед них посли, які належали до Українського Народно-Демократичного об’єднання (УНДО), а також посли без партійної приналежності, серед яких був батько. Ті, що належали до соціалістичних і комуністичних спрямувань, перейшли до комуністичного польського клубу.
Вже послом Сейму Нестор Данилович не припиняє роботи по організації в Яковичах Української Автокефальної Православної церкви, бо до війни всі церкви належали до Московського патріархату. З цього приводу трапився випадок. У 1925 році щоб зірвати парафіяльне зібрання, на світанку до хати Нестора Хом’юка завітали поліцаї з Микуличівського постерунку, щоб не випустити того з хати. Батько дійсно, користувався посольською недоторканністю, і поліція цих правил дотримувалася, але утворила такий щільний заслон у дверях, що посол просидів у своїй же хаті. Правда, зібрання відбулася, церква в Яковичах стала Українською Автокефальною Православною. Настоятелем якої до початку другої світової війни призначено Юрія Миляшкевича.Священника в 1940 році заарештувало НКВС. і заслано до Сибірських таборів Казахстану де той і спочив у Бозі.
Для роботи в Сеймі і виконання посольських обов’язків, не дивлячись на значний життєвий досвід, церковно-парафаяльної освіти було недостатньо і щоб почуватися на рівні із своїми колегами батько намагався надолужувати знання наполегливою самосвітою , навчаючись на вечірніх курсах гімназії та на факультеті права в університеті. До закінчення каденції сейму (27 вересня 1927 року) Нестор Данилович на прохання групи послів прорадянської орієнтації із семи чоловік, в якій були : Пащук К.А., Маківка С., Хруцький С, Васильчук Р., Васильчук П., Скрипнис І., Войтюк А., користуючись посольським мандатом відвіз до вільного міста Гданськ , а далі вже самі вони виїхали до Радянського Союзу . Подальша їхня доля невідома.
Завершився термін посла і для Нестора Хом’юка, проте він не покидає громадсько-політичної роботи у Товаристві “Просвіта”. На громадських засадах очолює опікунську раду у Микуличівській гміні, займається сільським господарством в селі Березовичі, де на початку 30-х років купив кілька моргів землі, за яку довелося виплачувати боргові векселі аж до вересня 1939 року.
І ось настав вересень 1939 року. Більшість громадян Західної України з великою радістю зустрічали визволителів. Та не минуло і трьох місяців після “визволення”, як НКВС розпочав регресії. Виклики на допити не обминули Нестора Даниловича. 11 травня 1941 року, в похмуру неділю його заарештували. І пробув батько у Володимир-Волинській в’язниці до 23 червня 1941 року. У тюрмі пережив жахливі дні :22 – 23 червня, коли озвірілою бандою НКВС було знищено і замордовано 36 вязнів. З сіл Якович і Березовичи там було закатовано семеро людей. В місто прийшла нова окупаційна влада. Мабуть п’ять воєнних років, політично-громадська робота, допити НКВС і сама в’язниця залишили відбиток у психології, оцінці історичного часу і його сприйнятті, бо батько повністю відійшов від того ,звичного у ,попередні роки,життя. Тепер усі свої помисли і здібності віддавав родині, займаючись виключно господарством. Так у невідомостях, тривогах і сподіваннях пройшли роки німецької окупації.
В кінці липня 1944 року знову повернулися вже добре відомі “визволителі”, які принесли нові випробування. Нестору Даниловичу недовго довелося чекати візиту сумнозвісних “гостей”. Коли вони завітали з наміром арештувати батька, то його,на щастя, не було вдома, бо допомагав сусідові молотити збіжжя. Але переконавшись, що за ним настирливо стали полювати, Н. Хом’юк свідомо уникає подібної зустрічі,хоча розуміючи, що рано чи пізно вона відбудеться.
Одного дня, посильний з Яковичівської сільради, приніс записку, аби Нестор прибув до Віктора Войтюка (тодішній голова сільради). Отже діватися було нікуди, бо міг постраждати не тільки він сам, а й вся родина. А тому взяв необхідні речі, попрощався з членами родини і пішов за викликом, знаючи, що до сім’ї не повернеться. Коли завітав до хати В.Войтюка то застав там двох старших офіцерів у формі прикордонників. Тут же відбулася традиційна українська гостина, та розмова,яка більше двох годин проходила невимушено в дружній і довірливій формі . Ніхто нікого ні про що не питав, а тому Нестор подякувавши за прийом, розпрощався і пішов додому. Пізніше Віктор Войтюк розповідав, що присутній полковник, дізнавшись, що за чоловік приходив, сказав: “Ты смотри, так мы за ним приехали”. Либонь на той раз поталанило на нормальних і розумних людей, бо після цієї непередбачуваної у своїх наслідках зустрічі Нестора ніхто і нікуди більше не викликав. І він влаштувався дяком у церкву сусіднього села Губин.
Хоча і закінчилася війна, але на теренах Західної України життя лишалося дуже неспокійним. На антирадянські прояви підпільників УПА, влада відповідала масовими арештами, а родині арештованих відправляли до Сибіру. Влітку 1948 року органи НКВС арештували двох учасників УПА із Березович, які на допиті сказали, що мали зустріч з Нестором Хом’юком, коли той повертався з церкви с. Губина.Крім того ті хлопці однієї ночі приходили під його хату,просити, щоб їх нагодували, але їм відмовили. Та цього було достатньо, щоб 1 липня 1948 року арештувати Нестора і тепер вже пригадати все, починаючи з 1920 року.
Перший суд так званої трійки, засуджує на 25 років, та після касації 3 січня 1949 року Волинський суд переглядає справу і виносить вирок на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна по ст..54-1 ч.2 КК УРСР. Для відбуття покарання відправляють в м. Тайшет Іркутської області (Тайшетлаг), звідки тільки через рік родина отримала листа із правом подальшого листування раз на рік.
Після смерті Сталіна настала політична “відлига”. Згодом із концтаборів поетапно почали звільняти політичних в’язнів, нарешті черга підійшла і до Нестора Даниловича, який звільнився в жовтні 1956 року. Додому добрався знищений табірним життям 60-літній дідусь. Тепер, вже дійсно, ніхто і нікуди його не викликав. З набутими хворобами у домашньому спокої і при лікуванні прожив понад десять років.
Помер батько 14 червня 1967 року. Померла людина, яка все життя боролася за кращу долю свого народу.
Нестор Данилович Хом’юк похований на цвинтарі села Яковичі. Тільки після другого звернення в прокуратуру, посмертно реабілітований Генеральною Прокуратурою України 31 липня 1992 року.
Син Нестора Хом’юка, Михайло – Заслужений працівник профтехосвіти УРСР