Наше видання вже неодноразово розповідало про історію сіл нашого регіону, звертаючись до літописів та спогадів старожилів. І якщо бути послідовним та всебічним, варто згадати також історію розвитку та становлення одного, не побоюсь цього вислову, з древніших міст Волині - Устилуга, біографія якого тісно переплітається із біографією Володимира.
Річка Західний Буг біля Устилуга. Літній вечір
Вперше місто згадується в історичному літописі в 1150 році, хоча більшість дослідників схиляється до думки, що дата його заснування практично співпадає із датою заснування культурно-торгового центру Волинсько-Галицького князівства - Володимира. Незаперечним під-твердженням цього є оборонні земляні вали поруч нинішнього кордону із сусідньою Польщею, які є подібними до валів княжого града. У свій час місту присвоювали декілька назв, однак вони завжди були похідними від назви річки Луга, в «устьї» якої й розбив свій форпост київський князь Ізяслав Мстиславович. Стислі відомості про Устилуг можна віднайти в книзі Олександра Цинкаловського «Стара Волинь і Волинське Полісся» та у науковому збірнику «Минуле і сучасне Волині та Полісся». Зокрема, про те, що місто Устилуг у 16 столітті мало декілька назв: Устилов, Ущилуг, Устибуг. Остання назва є витоком із назви ще однієї на той час судноплавної річки Буг, яка нині служить водним кордоном із Європою. Основним завданням міста у тодішні часи був захист західних кордонів славного та могутнього на той час Володимирового князівства. Монголо-татарське іго, яке так і рвалося завоювати Київську Русь, не обминуло цього військового оборонного форпосту, тому у 1240 році орди Батия захопили та майже повністю зруйнували Устилуг.
Багато нелегких та багатостраждальних подій відбулося за 862 роки існування міста. Його зручне географічне положення, торговельне значення ставали приводом для спустошливих нападів, боротьби за землю, яка давала чудові урожаї зернових. У литовсько-польський період на Волині Устилуг був володінням багатьох феодалів, міжусобиці між якими дуже перешкоджали розвитку міста. Його населення підтримувало селянсько-козацькі загони Наливайка в боротьбі проти ненависної панщини. Жителі міста брали активну участь у національно-визвольній війні укра-їнського народу під проводом Богдана Хмельницького, а під час навали наполеонівських військ Устилуг знову стає ареною воєнних дій. Але так чи інкше, однак місто кожного разу відбудовувалося, розросталося, жило духовним життям. Нині вже навіть позначки немає на тому місці, де були побудовані у свій час два храми. Лише дослідницькі документи дають право нам говорити нині про те, що у 1705 році княжною Розалією збудована із каменю Свято-Троїцька церква, біля якої у 1864 році майором Охотського полку Федором Сальковим була збудована дерев'яна дзвіниця. У той час до Свято-Троїцької церкви належало 187 дворів прихожан Устилуга та навколишніх сіл. Духовна культура місцевого населення була настільки високою, що у літописних згадках можна віднайти відомості ще про один храм, який носив назву святого великомученика Георгія.
- У народі цей храм називали Юріївським, - поринула в спогади корінна устилужанка Онисія Ко-вальська. - А збудований він був недалеко від земляних оборонних валів, де нині облаштовано зелену зону митного переходу. Руйнація церкви прийшлася на роки позаминулого століття. У той час багато що перебудовувалося, дещо руйнувалося, а дещо будувалося заново. Через століття, у 1803 році керуючим устилузькою митницею, титулярним радником Дмитром Грозновим в Устилузі побудована Петро-Павлівська цвинтарна церква, котра у 1848 році була обновлена його дружиною - поміщицею села Ізов Олександрою Грозновою. Однак на цьому бу-дівництво культових споруд в Устилузі не припинилося, оскільки у наукових працях можна віднайти згадку про те, що у 1747 році ясновельможною панею Розалією Поцейовою, дружиною стражника Великого князівства Литовського, було збудовано монастир ордену святого отця Франциска Капуцина. - Серед корінного населення ширилися чутки про те, що від цього монастиря йшли підземні ходи до Зимненського монастиря, до поль-ського містечка Городило, а також до земляних валів, - продовжує Онисія Володимирівна. - Наскільки відомо, колись монастирі, крім культових, виконували роль оборонних споруд під час войовничих нападів та набігів. Як розповідала моя бабця, ці підземні ходи були настільки великими, що можна було ними їхати возами. А для того, щоб було як розминутися обозом, були зроблені великі ніші. Пізніше у монастирі відкрили церкву. А з того часу, як відбулося масове ополячення українських земель, Православну церкву на території монастиря закрили, а замість неї було відкрито костел, який був діючим до початку Великої Вітчизняної війни. Ніхто не брав на себе гріх - ні поляки, ні віруючі українці - винести із храму амвон. Лише один, як кажуть у народі, українець-нехрист, взяв та й викинув престол із храму. Подейкують, що ще до року цей чоловік повісився. Монахи постійно дбали про розбудову та озеленення своєї святої обителі, обсадивши схили виноградниками. А на самому схилі, який і досі височіє, зарісши диким виноградом, були збудовані величезні льохи, де зберігалося вино у дубових бочках. Біля монастиря, та й не тільки, жило єврейське населення, яке було фактично корінними устилужанами,. Навіть старі вулиці носили досить пристойні назви, як от Шляхетська, Єврейська. Коли тодішнє партійне керівництво у 80-х роках вирішило підірвати монастир, щоб зрівняти залишки руїн із землею, у ресторані «Зустріч» та ближніх будинках повилітало скло у вікнах, а руїни подовгу залишалися неушкодженими. Ніяк не хотіла старезна будова, яка простояла декілька віків, відходити у вічність. На території нинішньої митниці, а радше торгового комплексу «Максим», була стара школа, яку розвалили, а на її місці у 1934 році збудували нову. В цій школі ще навчалися учні, які народилися у 60-роках.
Пам'ятає Онисія Володимирівна й досить цікавий факт із шкільного життя, коли біля нової вже на той час школи було змонтовано пам'ятник Незалежності, як символ приєднання західноукраїнських земель до складу Української РСР. Він нагадував стелу, біля якої лежали три величезних кулі, до яких вели східці.- Над яром стояла велика за розмірами синагога, - згадує пані Ковальська. - Вона простояла воєнне лихоліття, залишившись не-ушкодженою. Після війни прикордонна застава зробила із неї конюшню. Крім того, на місці, де нині побудовано багатоквартирні будинки, діяла єврейська школа. У центрі міста розміщувалося польське кладовище, про яке лише нагадує нинішній костел, що спершу відігравав роль цвинтарної каплиці. Свято-Троїцький храм, церква святого великомученика Георгія, монастир капуцинів та синагога відійшли в історію, похоронивши зі своїми рештками всю правду про тодішнє життя устилужан. Залишилася лише Петро-Павлівська церква, до якої й досі місцеві жителі та жителі окружних сіл ходять віддавати шану Богові, приймати хрещення та благословення отця Федора. Від імені храму й пішло престольне свято устилужан, яке щороку святкується саме в день вшанування апостолів Петра та Павла. Крім духовного, місцеве населення вело активне світське життя, для них не було чужим перехилити чарку у місцевому шинку. А на ярмарок до Устилуга прибувало сотні возів, на яких привозили різний крам. У ці дні торгова площа, де нині стоїть Будинок культури, нагадувала величезний різноголосий та різнобарвний вулик. -У районі нинішньої пожежної частини стояв досить пристойний на той час ресторан, - продовжує ділитися спогадами пані Онисія. - Поряд стояло пожежне депо. Та найбільше мені з дитинства запам'яталися єврейські ятки, яких в Устилузі було декілька десятків. Наше місто нараховувало аж три млини, два лісопильних заводи, два цегельних заводи, горілчаний завод та п'ять олійних цехів, де, крім олії, дерли крупу. А в районі Глибокої долини, яка у той час носила назву Крухель та поряд якої протікав величезний судноплавний Буг, будували баржі. А щоб робітники мали де поїсти, для них збудували велику корчму. Під час весняного паводку баржі, в основному зі збіжжям, пускали на воду та відправляли до Гданська. Для прийомки зерна було збудовано величезні склади, які стояли на височенних палях. Міст через Буг був дерев'яним і кріпився на тросах. Зі сторони Устилуга міст охоронявся сторожем. Посеред насипних земляних валів, зі слів оповідачки, стояв замок королеви Ядвіги, який вже у радянські часи було переобладнано під музей прикордонної слави. - У свій час моя бабця купила клапоть землі під самим земляним валом, щоб збудувати хату, - продовжує Онисія Володимирівна. - Однак у наших пращурів була така прикмета: якщо на цій землі щось буде родити, значить можна там будувати хату. Одної днини, жнучи просо, бабця наштовхнулася на людський череп. Взяла його та й поклала на невеличке огороджене підвищення, що стояло під хрестом на місці Юріївського храму, який за вказівки одного із міських голів був знесений. Відразу ж тієї ночі їй сниться сон. Входить до хати висока поважна пані у довгій сукні, поверх якої - чорний шаль. Повернулася до моєї бабці і мовить: «Невже ти така велика пані, що не діждала поховати мою голову у землю?». Бабця з тих переживань й ранку не могла діждати, щоб похоронити череп. Це означає, що біля храму довгий час ховали знатних панів, однак нелегкі часи та різні перепланування міста ви-несли на поверхню останки померлих. Після цього випадку бабця навідріз відмовилася на цьому місці будувати хату та придбала землю у зовсім іншому кутку Устилуга.
Місто на кордоні з давніх-давен славилося своїми ремісниками, особливо склодувами, вироби яких ще й нині можна відшукати під час земляних робіт. Не менш відомими на всю округу були ковалі, будівельники. Якщо єврейське населення здебільшого торгувало у ятках та корчмах, то українці виготовляли посуд, різне залізяччя та будували хати. Пережило місто часи, коли було районним центром, що славився на всю округу смачним хлібом, солодкою водичкою та сметаною. Та й ковбаса устилузька розбиралася вмить, а за цеглою не потрібно було їхати за десятки кілометрів. У той час у райцентрі працював шкіряний завод, меблева і швейна фабрики, хімічна і слюсарна майстерні, від яких нині навіть й місця не зосталося. Від родинного маєтку Білянкіних-Носенків ще через рік-два залишаться одні руїни. Не дати знищити вдалося лише садибу композитора Стравінського, яка найближчим часом буде реставрована під пер-вісний вигляд. Із двох лікарняних відділень залишилося одне. Нових забудов, крім торгових комплексів, практично немає. стилузька земля стала благодатною не тільки для творчості і праці відомого композитора Ігоря Стравінського, тут народилась за-служений діяч науки, член-корес-пондент Академії медичних наук СРСР Олена Хохол, український актор, народний артист УРСР Олексій Омельчук та український художник Петро Бромирський. Мало хто знає, що натурою для каменяра у бронзі, який «лупає сю скалу» на могилі Івана Франка, була реальна людина - Микола Сагайдаківський, котрий познайомився та одружився на дівчині із родини устилузького священика Михайла Бонецького, Відновлення духовності та по-вернення святинь місцевим жителям уособлені у новозбудованих храмах: Свято-Вознесенському та преподобного Федора.
Однак поверненню вже тієї слави ремісників місту не чекати. Промисловості практично ніякої, тому більшість жителів вирушають у пошуках роботи до Польщі. Частина працює у Володимирі. Ніхто не може стверджувати про переваги та проводити паралелі між тодішнім і нинішнім життям устилужан. Однак багато чого було розвалено за роки радянщини, а ще більше - за часів незалежності. Навіть від гіганта меліорації ПМК-200, де працювали люди навіть із сусідніх районів Волині, незабаром залишиться жменька цегли. Де час, а де і людське недбальство зробило все для того, щоб відносно розвинуте у свій час місто позаростало чагарями та обставилося пам'ятниками- руїнами безгосподарності.
Людмила Гнатюк, місто Володимир-Волинський