Іваничі – порівняно молоде селище міського типу. В категорію містечок було включене вже у повоєнний час.Адміністративний центр Іваничівського району, який було створено 1940 року. Селище розташоване у південній частині Волинської області за 89 км від обласного центру. Залізнична станція з однойменною назвою знаходиться на лінії Ковель–Львів. Селище має автобусне сполучення шосейними дорогами з містами Нововолинськ, Володимир-Волинський, Горохів, Луцьк.
Іваничівській селищній раді підпорядковані населені пункти Долинка і Романівна [3,212]. Чисельність населення селища складає близько 6,8 тис. чоловік. Площа, згідно з матеріалами про визначеннямеж селища, становить 605 га.Територія Іванич була заселена здавна. На околиці селища виявлено поселення доби бронзи ( II тис. до н.е.),де знайдено крем’яні ножі, кам’яну сокиру, посуд [6, 16]. Село Володимирського повіту Порицької волості, 31 кілометр від Володимира на південь, при малому ставі і річці, притоці річки Луги [7], як свідчать археологічні дані,виникло вже у той час, коли навколишні землі увійшли до складу Київської держави. Назва ж села дозволяє більшконкретизувати час його виникнення – це епоха повного утвердження християнства в побуті волинян – ХІ-ХІІстоліття, а то й пізніше. Перша згадка про Іваничі в історичних документах належить до 1545року, коли Волинська земля входила до складу Великого князівства Литовського.
Пов’язана ця згадка з роботою урядової комісії, що розглядала скаргу про стягнення мита власниками деяких сільських маєтків на торгових шляхах Луцького та Володимирського повітів [5, 249]. У цей період село не було великим і належало родині волинських землян Іваницьких. У 1545 році Іваничі належали до Ходора, в 1570 році до Лаврина Іваницького, а в 1583 – до вдови Лаврина Іваницького [7]. Наприкінці 16 століття власник Іванич сплачував податки за 15 домів, 6 городників та вітряний млин. Але менш як за сто років кількість домів зросла майже вдвічі.Подружжя Богушевишів-Іваницьких належало до відомого шляхетського волинського роду, знаного своєю доброчинністю та щедрими вкладами в православні храми. Відомо, що син Іваницьких – Лазар Іваницький – обіймав посаду володимирського міського судді, і зокрема, його ім’я фіксується серед суддів князя Острозького. Онук Лаврентія і син Лазаря – Матвій Іваницький – був володимирським коморником та володимирським міським писарем. Його сестра Федора (в інших джерелах Тереза) стала дружиною власника сусідніх маєтностей шляхтича Григорія Киселя Низкиницького і матір’ю відомого політичного діяча Адама Киселя. Інший син Лаврентія та МотрониІваницьких Гаврило, володимирський підстароста, покровительствував социаністам, як і онуки Матвій, Павло,Товій та невістка Федора Чапличівна були вже не православними, а социаністами. В Іваничах під їхнім патронатом діяла потужна социаністська община.
Павло Іваницький набув відомості як протестантський письменник [1, 123]. Від перших власників – землянського роду Іваницьких, в селі залишилась на околиці Загребелля збудована ними дерев’яна церква, рукописне Євангеліє 17 ст., пам’ятковий хрест з чашею та ікона Благовіщення Пресвятої Богородиці. Хрест з чашею та ікона на початку ХХ століття з Іванич були перевезені до Володимирського хранилища старожитностей. Іваничівська ікона Благовіщення Пресвятої Богородиці (1579 р.) сьогодні знаходиться в експозиції Харківського художнього музею [4, 52]. Дерев’яний різьблений хрест у срібній оправі, датований 1576 роком, єнайбільш раннім з усіх досі відомих українських різьблених хрестів і знаходиться в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві [8].В 17 столітті Іваничі переходять до Красницьких, від них до Чацьких, власників сусіднього містечка Порицьк.У цей період деякі зміни в житті селян були викликані не так зміною господарів, як проведенням неподалік села державного кордону.
Після входження Волині внаслідок розподілу Польщі д оскладу Російської імперії, кордон з Австро-Угорщиною пройшов по річці Буг, яка отримала додаток «Західний» до назви, та по сухопутному рубежевіз колишнім Белзьким воєводством. Близькість кордону по-різному відображалася на долі села: це і контрабанда товарів, і допомога тим, хто тікав від кріпацтва (адже за кордоном в Австро-Угорщині воно було ліквідованераніше).У 1861 році, на час звільнення селян від кріпацтва в Російській імперії, в селі Іваничі налічувалося 67 дворів.Після реформи в Іваничах швидко наростають зміни. Ще не остаточно викуплені земельні наділи селяни почалиділити між своїми дітьми, тому кількість садиб у селі росте. Колишній власницький маєток (фільварок) було розділенона частини і розпродано. Більшість його ділянок викупили чеські колоністи, які організували тут взірцеву рільничу господарку.Іваничі на початку ХХ століття – значне село, що нараховувало понад 168 садиб, а жителів понад тисячу. В селі була парафыяльна школа, два млини – водяний і вітряк, влаштовано ставки для розведення риби.На початку Першої світової війни до Іванич було прокладено залізничну лінію, яка з’єднала село з містом Володимир-Волинський і в той час мала стратегічне значення. Цю роботу виконував спеціальний військовий залізничний батальйон з Росії разом з навколишніми селянами. Одразу, коли залізниця почала функціонувати,Іваничі були захоплені австро-німецькими військами, що перебували тут до кінця 1918 року. Селище ввійшло до складу Волинського округу, утвореного з центром у Володимирі-Волинському.
Внаслідок боїв, які відбувалися влітку 1915 року між російськими та австро-німецькими військами, село було дуже зруйноване[3, 216]. В кінці 1915 року залізничну гілку з Іванич було проведено до Сокаля і з’єднано з напрямком до Львова. Завдяки цьому німецький підприємець Рутман у 1916 році споруджує в селі лісопильний завод, основна продукція якого залізницею вивозилась на Захід: в Австрію та Німеччину. З утворенням у Володимирі комітету Українських січових стрільців, а згодом Окружної шкільної Ради, що керували українськими приватними школами, Іваничі потрапляють у сферу їхньої культурно-просвітницької діяльності. Приміщення залізничного вокзалу споруджено у 1915 році. Воно було дерев’яне і мало дерев’яний перехідчерез колії. У приміщенні вокзалу в 1919 році розташовувався штаб 13-ї сотні Української Галицької Армії. Сотня вела складні бої з польськими військами, сили яких суттєво переважали. Побачивши, що не вдасться утримати приміщення, оскільки багато стрільців було вбито, командир дав наказ на відступ у напрямку села Ляхів (тепер Старосілля). Потім сотня переправилась через Буг і з’єдналась з основними силами Українських Січових Стрільціву місті Сокалі [2, 5]. Теперішнє муроване приміщення станції збудували поляки в 1925-1926 роках.
За Ризьким мирним договором Волинь, у тому числі й Іваничі, входить до складу Польської республіки.Більшість мешканців Іванич займається сільським господарством. У селі, за даними 1931 року, було 278 господарств,збудоване приміщення для початкової школи і народного дому.1939 року, на початку Другої світової війни, Іваничі перебувають у складі новоутвореної Волинської областіУРСР. Замість початкової школи було відкрито семирічну, організовано два колективних господарства. У 1940 роціпочала працювати Іваничівська селищна рада. Широко розгорнулося господарське і культурне будівництво. Незабаром відкрили поліклініку і відділення зв’язку. Подальші зміни були припинені у зв’язку з початком Великої Вітчизняної війни. 20 липня 1944 року війська 3-ї армії 1-го Українського фронту визволили Іваничі від німецько-фашистських загарбників. Це стало початком нової сторінки біографії села. У зв’язку з тим, що сусіднє містечко Порицьк, якебуло районним центром, окупанти зруйнували майже повністю, районні організації та установи розташовувалисяв Іваничах. Цьому посприяло декілька факторів: значні розміри села, наявність у ньому громадських будов длярізних районних організацій та головне – залізничний зв’язок. Так Іваничі стали тимчасовим центром Порицького району, а з червня 1946 року вже постійним центром Іваничівського району. Це значною мірою зумовило перетворення села в селище міського типу.
Насамперед, було відбудовано і розширено наявні приміщення підприємств та громадських закладів: школи, лікарні, клубу, пошти. Через декілька років в селищі почали діяти дві середні школи, школа-інтернат, дитячий садок, зведено нові адміністративні корпуси, приміщення для інших закладів. Значно зростає і кількість підприємств,найвагомішим з яких стає цукровий завод, що дав свою першу продукцію 9 січня 1957 року і був одним із першихна Волині. Будівництво цукрового заводу сприяло виникненню нового селища зі своїми мікроструктурами, як-от:школа, клуб, поштове відділення. Сьогодні завод знаходиться в приватній власності і має назву «Європацукор».Основу господарського комплексу сучасного селища Іваничі складають промисловість, сільськогосподарське виробництво, капітальне будівництво, зовнішній транспорт, склади та бази. У селищі працює мале акціонерне виробництво «Труби». Протягом останніх років стабільно розвивається малий бізнес. Це, в основному, малі та середні підприємства, які займаються торгівельною діяльністю. Малі підприємства створені також у деревообробнійі будівельній галузях. Підприємницькою діяльністю в селищі займається понад 300 жителів. В Іваничах функціонуєпонад 50 магазинів, 12 закладів громадського харчування. Селище забезпечене інженерною інфраструктурою, має централізоване газо-, водо-, електропостачання та каналізацію. Сучасні Іваничі розділені річкою Лугою та її заплавою на дві частини: південна – давні, старі Іваничі, і північна– селище цукрового заводу. Вся заселена територія селища витягнутим прямокутником простягнулась вздовж залізничної лінії. Центр композиції старих Іванич пов’язаний із залізничним вокзалом, із площі перед спорудою розходяться основні вулиці містечка, а також вулиця, що об’єднує обидві частини селища.Забудова містечка малоповерхова, переважно садибна. Декілька поверхових будинків є на основних вулицяхта селищі цукрового заводу.
Перший план розбудови селище Іваничі отримало в 1969 році, коли кількість населенняскладала близько 5 тисяч. У найближчій перспективі план передбачав збільшення населення до 6 тисяч, подальшому – до 8 тисяч. Це максимальна демографічна перспектива, оскільки попри значну кількість підприємству селищі, їх явно недостатньо для того, щоб довести збільшення населення до категорії міста.У 1995 році селище відзначало 450-річний ювілей з часу його заснування. Того ж року рішенням селищноїради затверджено герб та прапор Іванич, за основу якого взято елементи з родинного герба перших власників села– Іваницьких.Основним аспектом міжнародного співробітництва є співпраця з іншими містами за кордоном. Сьогодні Іваничі розвивають активні відносини з союзом гмін Грубешівського повіту Люблінського воєводства РеспублікиПольща та містом Бьароза Брестської області Республіки Білорусь. В процесі такої співпраці періодично здійснюються зустрічі з метою обміну досвідом, навчальні візити, культурні заходи, реалізація спільних проектів.
Використана література:
1. Бондар Н. Ікона Благовіщення майстра Федуска 1579 р. з Іваничів в контексті дослідження донаторської діяльностіволинських шляхтичів Іваницьких.// Волинська ікона: дослідження та реставрація. Науковий збірник. Випуск 15. МатеріалиХV міжнародної наукової конференції, м. Луцьк, 25-26 вересня 2008 р. - Луцьк, 2008.-218 с.
2. Гоманюк С. В Іваничах.// Літопис червоної калини. - 1936 р.- 06 червня.
3. Клімаш І.С. Історія міст і сіл Української РСР. Волинська область. - Харків, 1969. - с.747.
4. Куль Л. З історії іваничівської ікони Благовіщення Пресвятої Богородиці.// Волинська ікона: дослідження і реставрація.Науковий збірник. Випуск 15. Матеріали ХV міжнародної наукової конференції, 25-26 вересня 2008 р. - Луцьк, 2008.- 218 с.
5. П’ясецький В. З історії районних центрів Волинської обл.// Минуле і сучасне Волині і Полісся: історія сіл і містЗахідного Полісся. Маневиччина. Матеріали ХІІІ Волинської наукової історико-краєзнавчої конференції смт. Маневичі – с.Кукли.- Луцьк, 2004, с.271.
6. Свєшніков І.К.Підсумки дослідження культур бронзової доби Прикарпаття і Західного Поділля. –Львів, 1958, с.16;Записки наукового товариства ім.. Шевченка, т.154, с.229.
7. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. В 2-х т. Кн.1. - Вінніпег, 1984р.
8. http://www.mundm.kiev.ua/RARITETS/LARION.HTM - Колекція Національного музею українського народно годекоративного мистецтва.
Лариса Куль,смт. Іваничі