« Історію України не можна читати без брому», - писав Володимир Винниченко. Цей вже хрестоматійний вислів сповнений трагізму,але він влучно передає сутність української історії. Наш народ пережив кілька геноцидів,одним з найстрашніших є депортація українського населення з Холмщини, Підляшшя, Надсяння і Лемківщини.
Ці землі ще з часів Київської Русі були заселені українцями.Ось як пише про це історик Володимир Сергійчук: « Розселення наших предків на захід- до Вісли, чітко простежується вже в часи Київської Русі. В період правління Ярослава Мудрого українці остаточно закріпилися в привіслянських територіях. Пізніше ці території відійшли до Галицько-Волинського князівства, яке визнавалося Європою як держава руського народу. Лише в14 ст. ці землі потрапляють під владу Польщі.»[2,77. Про Холмщину як етнічну українську територію говорив і Богдан Хмельницький: «За границю війною не піду...Досить маю на Україні, Поділлі і Волині, тепер у князівстві моїм- по Львів ,Холм і Галич...» [2,77]
Узагалі ж українці Закерзоння зазнали у 20 сторіччі два примусових виселення: перше, відоме як «біженство», відбулося в часі Першої Світової війни, друге- в період ІІ Світової. Це лише додає ще більшого трагізму історії забужан. Щоб зрозуміти сутність цієї проблеми звернімося до дослідження академіка Михайла Грушевського: «Холмщина дійсно одвічна українська земля і ніколи не вважалася польською в розумінні етнографічнім: в очах поляків вона була завсіди «Руссю» і належала до Руського воєводства. Тільки на Віденськім конгресі в 1815 році викраяно було заново «Королівство Польське»...попала туди й Холмщина – поляки стали дивитися на неї як на землю польську,чи таку, краще сказати, яку треба зробити польською» [1,33]Звернімося до статистичних даних: за переписом 1909 року на Холмщині проживало 48,16% українців(поляків-28.56%) [2,78]. Значний відсоток українського населення на згадуваних землях був і у 40-х роках двадцятого століття. Зокрема,з Холмщини у 1944-1946роках було вивезено 33 тис.195 чол.(всього із території Закерзоння - 482тис. 880 осіб – це статистичні дані Центрального державного архіву громадських об'єднань України,(спр.4356,арк.30). Промовисто розповідають про трагедію не лише архівні документи,але й свідчення очевидців,з якими довелося спілкуватися автору.
« Я народився у селі Турковичі Томашівського повіту Люблінського воєводства. Нас у батька було п'ятеро синів і дві дочки.Село наше – велике і гарне,з церквою. З дитинства у мене найкращі спогади – з батьками ми працювали на землі,яка була в той час великою цінністю, тримали велику господарку.На Різдво- колядували,на Пасху- йшли на всенічну до церкви. Ще тато розповідали про біженство,яке їм довелося пережити у 1915 році. Тоді, в Орловській губернії,на Великдень,вони ходили з кошиками по селу, надіючись отримати хоч якусь поживу... А з поляками ми жили добре спочатку. Женилися, заміж виходили, дітей хрестили. Правда,якщо хтось на полячці женився, то мусив прийняти її віру. Працювали. Я вже й оженився, господарем став, мав воза-драбиняка, землю обробляв. Весело було працювати на своїй землі, бо жінчині батьки мали кілька моргів землі. Але коли до влади прийшов Ридз Шмігли, то кинули гасло: «Wszystkichukraincowwybiccodojednego!» Тоді розпочали виганяти нас із батьківських земель. Ми мусіли збиратися,особливо чоловіки, і вночі ходити по селу, щоб захистити його від нападу полських бандитів. Вони стріляли запальними кулями, які,наче бджоли,перелітали через село,але, якщо куля зачепила стріху хати, то вмить хата горіла. Поляки ходили ватагами. По закінченні «акції» в певному селі вони свистіли в дудку: «Zbiurka!»- акцію закінчено. Одного разу ми з іншими односельчанами ховалися у млині в Тишівцях. Односельчанин Загайко чомусь дуже стривожився, почав бігати по млину ,ойкати, напевно відчував, що поляки коять щось недобре. Він зачепився за механізм млина і загинув. Потім переселяти нас стали. Ми з сім'єю потрапили у селі Петрозаводське Апостолівського району Дніпропетровської області. Нам казали,що в Україні жити добре. Ми приїхали, а там – і їсти немає чого...Голова колгоспу каже: «Ми по війні. Нічого в нас немає...Хіба дещо дам Вам з кукурудзи...». А я йому у відповідь: « У Вас і до війни нічого не було!». Розізлився він. Добре, хоч ми з Холмщини привезли корову і трохи борошна,то якось вижили. Багато хто закопував зерно,в надії,що повернеться назад...Потім в брата стали забирати корову в колгосп. А Юзько не хотів її віддати. Вийшов з сокирою: « Не віддам годувальниці!»,то його забрали і посадили в козу(в'язниця- автор.) Мати ходила, плакала, щоб відпустили...Захотіли ми вернутися ближче додому ,їдемо возом з нехитрими пожитками. Якось мати пішла на базар, і в неї вкрали гроші. А на Рівненщині і батько вмер від тифу...Оселилися ми на Рівненщині, в с.Богушівка, часто на зарібки доводилося їздити. Особливо по війні важко було: як хто де побачить, що машина з хлібом їде,то біжать за нею,щоб купити першими хлібину...Отак було, я жив,бачив. Ти ще поживеш, то бачиш,що буде далі...» (Записано від Костюка Семена Івановича (1912-2001).
«Село наше Чермно Томашівського повіту. Гарне село. Я з дитинства пам'ятаю, як ходила гусі пасти. Вони купаються в Гучві, і я з ними. А мій батько, Шийко Петро, був сином війта, у них велика фамілія була...І господарку велику мали: 8 корів, свині, гусі, пасіка – багацько вуликів, я вже й не пам'ятаю скільки...сад великий, яблука запашні. А мама моя, яка робоча були!.. Вона і коні годувала,і свині, і город обробляли. Такі робочі були...(плаче). Ми з поляками добре жили. Подружка в мене була, Аделька...І на Коляду до них ходили...вігілія то називалося. Я й в польську школу ходила. При Пілсудському добре було. «Pan Przezes Polski,co mieszka w Warszawie, na wszystkich patrze dobrze,laskawie…» Вєрш ми такий в школі вчили...А як прийшов Ридз Шмігли, то поляки почали нас виганяти. Ми вже як окремо від діда жили, то мали і хату, і корову, і конє...Все кинули. А ще ж війна була, ми із Стефкою(сестра оповідачки- автор.) рови копали, бо німці заставляли. А мама хлопцям в ліс обід носила, наші хлопці нас не чіпали...(загони УПА взяли під свій захист цивільне населення на Холмщині – автор.) А потім нас виселили в Запорожє, там мама вмерли...(плаче) і батько. А я робила в колгоспі. А вже у Володимирі на дорозі робила, шосу клали, асфальт, в горлі пече...потім робила в школі, в банку...Якби нас залишили вдома, все було би інакше... А так війна...Евакуацйа ...(плаче) . А про Ющенка погано не кажіть...Гріх Вам жалітися...Теперка є і хліб, і булочки, а я після війни три ночі за хлібом стояла в черзі...Треба в Бога вірити, бо без Нього немає нічого...»(Записано від Шийко Євгенії Петрівни (1923-2009)).
Всю трагедію депортації пережив на собі Гись Іван Іванович, уродженець.села Вроновичі Томашівського повіту,1905 року народження.Разом з дружиною вони втікали від розправи озвірілих шовіністів.Довелося перепливати через річку Західний Буг. З майна не взяли нічого...На руках в дружини, Степаниди Петрівни, чоловікова донька від першого шлюбу- Лідзя, яка була тоді семирічною дівчинкою. А під серцем – майбутня донька Марія. Ще одну дитину – трирічну Надю довелося поховати у Грубешеві... Разом з Іваном Івановичем утікла його мама – Гись Ганна Антонівна( з Костюків), 1873 року народження. Жити то у Володимирі не було де, оселилися у родині Багницьких, поблизу річки Рилавиці...Люди тоді дружніші були, після війни біду знали...» (Записано зі слів Янович (Гись) Марії Іванівни, 1946 року народження, нащадка холмщан).
Свідчень про розглядувану тему є чимало. Страждали українці багато. Хтось втік з родиною,залишивши все нажите важкою працею майно, але лише тому залишився живий. Багато-хто говорили: «Ми не будемо переселятися в Україну,бо Україна в нас – тут!» Їх очікувала страшна доля: « Напасники увійшли до помешкання протоієрея Петра Швайки в містечку Грабівець Грубешівського повіту й почали катувати його дружину та його. Спочатку чули стогони нещасних жертв. Плач,що перетворювався в рев тривав близько години...Після пострілів усе затихло. Дружина священика була порізана ножами,руки і ноги поломані. Так само й в священика...» [1,478]
Минуло вже більше,ніж півстоліття з того часу. Історія вийшла на нові рубежі,нові перспективи,нові здобутки,втрати. Колесо життя продовжує свої оберти,але не маємо права забути про цю трагедію – страшну,але таку, якої могло і не бути... Вже багато сказано істориками про причини цього лиха – міжнаціональний конфлікт, спровокований шовіністичним тоталітарним режимом Ридза Шміглого не без участі фашистів, байдужість Сталіна до історичної долі українців Закерзоння, незважаючи на спробу М. Хрущова прилучити Холмщину до УРСР...«Історію не можливо переписати,але треба знати її правду...»-, писав Михайло Драгоманов. У 21 ст. українці і поляки будують нові стосунки, економічні, політичні, культурні,родинні, трудові, європейські і євроатлантичні. Але треба пам'ятати про правду історії, бо ж ми слов'яни, по обидва береги Західного Бугу...
Використані джерела
Богдан Янович, науковий співробітник Володимир-Волинського історичного музею.