Історія меценатства – одна з найцікавіших сторінок минулого, тому що приховує в собі чимало загадкових, а подекуди драматичних людських доль. Нажаль, так історично склалося, що наша земля в епоху своєї бездержавності, ставала «ласим шматком» для інших, більш могутніших держав, котрі насаджували свої права, закони, звичаї та релігію. Ревними боронителями православної віри та української культури були князі Острозькі.
Це одна з найвідоміших родин в українській історії XIV –XVI ст., що займала високі адміністративні та військові посади в Польсько-Литовській державі. Протягом століть рід Острозьких був символом окремої України-Русі, що відстоював національну самобутність. Щодо походження князівського роду є певна дискусія. Львівський історик Ю. Пузина висунув гіпотезу походження Острозьких від литовських князів Гедиміновичів. На його думку, перший історично зафіксований в 1340 р. Острозький князь Данило (якого традиційно вважають засновником роду) був онуком князя Наримунта Гедиміновича. Натомість інший львівський історик Левко Войтович, знайшов документальні докази спорідненості Острозьких з князями галицької гілки Рюриковичів.
Князь Костянтин Острозький був дивовижно багатою людиною, але прославився він як захисник православної віри. Був людиною скромною і дуже побожною, будував храми і давав на них пожертви. Костянтин Іванович прожив 70 років, помер у 1530 р. Поховали його в Києво-Печерський Лаврі, в північно-західному куті Успенського собору. Там же, знайшла свій останній притулок і його дружина. У князя Костянтина Івановича було двоє синів: старший Ілля і молодший Василь. Ілля помер дуже рано – на 30-му році життя, причому був старостою Брацлавським та Вінницьким, унаслідувавши це староство по своєму батькові. Молодшого сина при народженні назвали Василем, але його на честь батька, нарекли іменем Костянтин. У спадок Костянтин Костянтинович дістав 25 міст, 10 містечок і 670 сіл. За його життя містечко Острог стало справжнім культурним осередком. Князь відкрив Острозьку академію та друкарню при ній. Завдяки йому видана Острозька Біблія.
Князь Василь-Костянтин Острозький був старостою володимирським. У 1565р. розгорнулася гостра боротьба за єпископську посаду у Володимирі між єпископом Холмським Феодосієм Лозовським і шляхтичем Іваном Борзобагатим. Конфлікт переріс у справжнє збройне протистояння, в ході якого нападники під проводом Лозовського вдалися до гарматного обстрілу з валів та з дахів навколишніх будинків Успенського собору. Обстріл мав дуже неприємні наслідки для собору. Феодосій Лозовський, як переможець, не поспішав усувати наслідки своєї шкоди. Лише у 1588 р. за наполяганням київського воєводи і володимирського старости князя Василя-Костянтина Острозького, єпископу довелося дати обіцянку відремонтувати опалі мури, склепіння, верх і вежі собору, а також мур замочку єпископського. Проте, того ж року Феодосій Лозовський помер так і не виконавши сповна обіцянку. Тоді за власні кошти та старання князь Острозький відремонтував єпископський замочок і собор. Василю Острозькому належала третина земель історичної Волині. У період його найбільшої слави річний прибуток князя становив близько 10 мільйонів золотих. То була величезна на той час сума. Князя Острозький належав до числа найбагатших осіб Речі Посполитої. Його статки дозволяли виставляти військо чисельністю 15-20 тис. чоловік.У резиденціях Василя-Костянтина перебувало близько двох тисяч слуг, здебільшого молодих людей. Для них це була своєрідна школа управління, де вони здобували відповідний досвід.
Пізніше ці люди ставали до служби у війську, канцеляріях, їх призначали управителями маєтків та церковними діячами. Князь Острозький дожив до глибокої старості, помер 13 лютого 1608 р. на 81 році життя. На кінці Часослова, видрукуваного в м. Острозі, про смерть князя читаємо: «Року 1608 февраля 13 дня, в суботу Феодорову, преставився благочестивий князь Костянтин Василій Острозький, жив літ 81». Про поховання князя свідчить лист сина Василя Івана-Януша Острозького. Князь Януш пише 31 березня до свого шурина князя Христофора Радзівіла і сповіщає, що похорон батька, призначений на 27 квітня того ж року.Тоді був звичай хоронити великих людей значно пізніше після їхньої смерті. Де саме похований князь, коротко подає той же Часослов 1612 р.: «Положен в Церкві Соборной Острозькой». Але за переказом, його онука Анна Олександрівна, що перейшла в католицизм й стала найменуватись Алоїзою (Ходкевичевою), перенесла його останки в єзуїтський костел. Пізніше греко-католики вивезли тіло князя за кордон, можливо знищили його… Князь Олександр був молодшим сином Василя-Костянтина Острозького та Софії Тарнавської. Під час родів Софія померла, у віці 36 років. Сина виховував батько, боячись, щоб молодший син не пішов у католики, як його старші брати і сестри, не став посилати його на навчання за кордон. Своє дитинство і юність Олександр провів біля батька, супроводжував його в військових походах і виховувався в православному дусі. Вдало склалося й його особисте життя.
У 1592 р. він одружився з Анною, дочкою сандомирського воєводи Яна Костки. Батько Василь побоювався, що під впливом дружини-католички, покровительки єзуїтів, син перейде в католицизм.Проте побоювання були даремними, Олександр залишився православним до кінця життя. Він активно захищав права православних на волинських сеймах. Прагнув до релігійного спокою і правового визнання Православної церкви. 12 грудня 1603 р. під час об’їзду своїх володінь, князь Олександр несподівано помирає. За переказом, ніби то він був отруєний єзуїтами, які отруїли вино у його замку в м. Староконстянтинів (за іншою версією Красне). Смерть князя була вигідною для єзуїтів і прихильників католицизму, оскільки він очолював рух православних. Смерть Олександра стала справжньою трагедією для православних, а особливо для старого батька. Від тяжких переживань його розбив параліч, він був прикутий до ліжка майже рік. Згасла зірка князів Острозьких – ревних хоронителів православної віри та свободи, що були відомі на Волині з середини XIV ст. Часто говорять, що меценатство – це подвиг усього людського життя, тож не мало подвигів зробила родина Острозьких, виступаючи фундаторами храмів, монастирів, давали на їхні потреби гроші, прагнули зберегти православну віру та українську культуру.
Орися Вознюк, науковий співробітник ДІКЗ «Стародавній Володимир»