Звичаї народу – це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а й в його історичному минулому. Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя.
Це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних та найбільших всенаціональних справах. Протягом двох століть, коли волинська земля була під впливом Великого Литовського князівста, чимало рис побуту грунтувались на давньоруському звичаєвому праві. Все, що не мало свого відображення в статутах, вирішувалось “подлє стародавнєго обичаю”.
Так, щоб вирішити суперечку між ремісниками, луцький староста К Острозький збирав тих, хто знав “як здавна бувало”. Так було й у Володимирі: староста, щоб улагодити конфлікт між окремими групами городян про порядок виконання повинностей у володимирському замку, звертався до “людей досвідчених, які пам’ятають обичаї вєчисті”. Не дивлячись на численні, в тому числі, й письмові декларації про шанування давніх звичаїв та традицій, деякі з них під впливом нових соціальних умов життя змінили свою форму або зовсім зникли. Це стосується, передусім, володимирського віча, яке перестало відігравати вагому роль в загальному політичному житті міста: віче втратило характер загальних зборів городян, перетворилось в збори виключно заможної верхівки.Віче – не єдиний звичай, який почав відмирати. Це ж стосується і звичаю одружувати своїх дітей без їх згоди або сватати їх ще в дитинстві. Свідченням цього є збережені записи в повітових і гродських урядових книгах про те, що дівчина: “добровольно созналась і сама своєю волею в малжонство піти зволила” без заяви батьків, що віддають дочку заміж з її згоди, заяви жениха і нареченої, які “вступають в малжонство по своїй волі”.
Коли новий звичай питати згоду молодих став повсякденним, записи про нього порідшали. Чимало цікавих рис мав родинний побут та звичаї у Володимирі. Однією з яких було незалежне становище жінки, як в сім ’ ї, так і в суспільстві. Дослідники родинного побуту того часу зазначають, що “жінка в Литовській державі не знала ні теремної (від слова «терем») самотності, ні монастирського заточення, ні тої гіркої домостроївської неволі й рабства, які випали на долю її «сестри» - великоросіянки”.
Володимирчанки, як і взагалі жінки на давньоруських землях у складі Великого князівства Литовського, користувалися значними свободами і правами, майже не поступаючись в них чоловікам. Одним із таких прав було «спадкоємне», за яким дівчині призначався весь маєток матері, або його частина на рівних правах з братами. Батьківська ж частина маєтку ділилася інакше – сестра могла отримати грошима лише чверть від нього. Але бували випадки, коли батьки «за милость та доброзичливість, як доброму дитяті належить» при житті записували на дочку значну частину або й усе своє майно. Дівчина могла використати його на свій розсуд після «звершення дорослих літ» - повноліття. Воно наставало у 15 років, пізніше – у 13 років…
Хлопці того часу вважалися дорослими у 18 років. Ще однією забутою традицією минулого у Володимирі було внесення дівчиною посагу при вступі у шлюб. Характерно, що посаг (віно), отриманий від батьків, мали можливість внести не тільки доньки князів та владної верхівки, а й звичайні юні володимирські міщанки. Так, одна з них дарувала своєму нареченому срібні персні, дорогі хустини, але він через два роки стосунків все одно її покинув. Інша володимирчанка принесла своєму чоловікові такий посаг, що за нього він «купив маєток на Біскупій Горі у Володимирі». Вносячи певний вклад у користування родини чоловіка, молода дружина зберігала за собою право ним розпоряджатися та одержувала “віновий запис”, котрий давав їй право на користування відповідною частиною його маєтків. Сам же акт проведення «вінового запису» проходив дуже урочисто: з родичами молодих, сусідами, друзями, святковим застіллям.
“Взялим за нею віна: злота, срібла, пєнєзей готових, шат різних, коней і бидла. Напротивку того внесення дарую суму пєнєзей їй на маєток вітця мого на Оранях та в Ласкові, що в повіті Володимирським” - звітував один із жителів Володимирщини.Вступаючи у шлюб, дівчина вносила свій посаг (віно), отриманий від батьків, у спільну «касу» користування сім ’ ї чоловіка. Примітно, що матеріальне забезпечення мали не тільки доньки князів та владної верхівки, а й звичайні юні володимирські міщанки. Так, одна з них дарувала своєму нареченому срібні персні, дорогі хустини, але він через два роки стосунків все одно її покинув. Інша володимирчанка принесла своєму чоловікові такий посаг, що за нього він «купив маєток на Біскупій Горі у Володимирі».
Відійшов у далеке минуле і звичай вінчатися за рік-два до весілля, під час заручин. А починалося усе ще раніше – зі «змовин» або «зговору» - договору жениха з родичами нареченої.
Змовини проводили за участю багатьох свідків, як правило, із записом у «городську» книгу й розглядали, як юридичний акт; у випадку його порушення починалась судова тяганина.“Пан Григорій Гнєвошевич - Кисіль мав дочку мою Федору за себе в малжонство взяти, - писав скаргу ображений батько потенційної нареченої, - а як взяти тепер не хоче, тогда хай положить мені двісті кіп грошей”.Після «змовин» відбувалися заручини. Під час них і проходив обряд вінчання, але не обов’язково в церкві - можна було вінчатися і в домі нареченої. Втім, акт вінчання ніякої юридичної сили не мав, обвінчані розходилися так само легко, як і не вінчані. Рідко, але все ж таки вступали володимирські міщани у «не вінчальний», цивільний шлюб.
Лише після того, як Петро Могила запровадив в церквах метричні книги, акт вінчання почав проводитися під час весілля та набув певної юридичної сили. Канув у Лету ритуал “обвомлення” – звинувачення в убивстві до судового розгляду. В XVIстолітті на Волині було зафіксовано 3-4 таких випадки. Зазвичай до такого ритуалу вдавались родичі вбитого тоді, коли вбивця мав багатих захисників, в основному, з магнатського роду, а тому міг і не бути покараний судом. Так, магнатське свавілля часто «переступало» через закони литовських статутів, а відповідно, і через звичаєве право. Від магнатських наїздів найчастіше потерпали дрібні феодали – земляни, боярство, однак не обходили вони і міщан. Про такі наїзди на володимирських ремісників та торговців маємо немало свідчень у гродських книгах. Судова тяганина починалась завжди, а от відшкодування отримати ремісникам удавалось рідко. Древня та славна Володимирська земля завжди була овіяна духом минулого. Багатою й колоритною була історія нашого древнього міста... Володимирчани з особливою увагою відносились до давніх звичаїв та традицій, які змінювались разом із зміною поколінь. Але й досі це вабить... надихає... заворожує...
Вікторія Марчук , науковий співробітник ДІКЗ ”Стародавній Володимир”