Доля священнослужителів, проповідників, пастирів завжди була нелегкою, складною. Особливо народу, що був 300 років підневільним, не мав власної держави. Свою місію, свою Голготу несли, виконували до останнього подиху чимало духовних наставників. Про них наша розповідь.
Никанор Никандрович Абрамович - поборник української церкви, митрополит УПАЦ в еміграції (27.07.1883 — 21.03.1969)
Хай лютий ворог на Голготу Жене стократ за Україну,-Для неї я свою роботу Аж до могили не покину! (І.Огієнко)
Никанор Абрамович - уродженець села Мизове Старовижівського району. Навчався у духовній Мацієвській школі, згодом у Житомирській духовній семінарії. Здобув знання у Київській духовній академії. У 1910 році висвячений на священика у місті Володимирі. Першу парафію мав у селі Біличі Іваничівського району. Тут познайомився із майбутньою дружиною Анною Кваснецькою (1892 - 1984), дочкою місцевого священика Феодосія Кваснецького (1856 - 1919). Анна закінчила у 1909 році Кременецьку вчительську єпархіальну школу. У 1924 році призначена псаломщиком у церкву Святого Миколая у с. Мишів Іваничівського району. Никанор Абрамович мав парафії у селі Тишковичі Іваничівського району і у селі Сільце на Володимирщині. Отець Никанор стояв перед вибором - чи йому змиритися і тихо жити із сім’єю, чи боротися за Святу Правду, якої потребує його поневолений народ. І він вибрав останнє. Усі роки був організатором церковного і освітянського життя на Волині.
Вже у 1918 році редактор журналу “Світець”, 1919 р. - співредактор журналу «Громадянин». Голова собору в Почаєві 3 - 10 жовтня 1921 року, який ухвалив рішення про українізацію церкви. У 1924 році одержав сан протоієрея. Його активна позиція не залишалася непоміченою. З 1925 по 1927 роки він був переслідуваний, засланий до Дерманського монастиря і пробув у заточені три роки. Після звільнення у 1928 році був на парафії Ківерці біля Луцька. Постійно пропагував відновлення УАПЦ. У 1941 - 1942 рр. вів переговори у Почаєві із Митрополитом української автономної церкви Олексієм (Громадським) про об’єднання церков. Підписав 8.10.1942 року “Акт поєднання”. 17.05.1942 року Владику Никанора було возведено у сан Архієпископа Київського і Чигиринського. У вересні 1943 року він був змушений залишити Київ і податися на Захід. Під опікою Митрополита Діонісія перебував у Варшаві до 1944 року, де активізував свою діяльність у Соборі Єпископів УАПЦ. У 1945 році змушений був емігрувати через Словаччину у місто Карлсруе (Німеччина). І там постійно у пошуках істини трудився на благо українського православ’я. У 1948 році — голова Богословського наукового інституту УАПЦ. Редактор журналів «Богословський вісник», «Рідна церква», видань “Служебника” 1949 рік і Часослова“ 1950 рік. Автор праць “Догматично канонічний Вселенської Православної церкви”, Історія Дерманського монастиря (обидві 1948 р.), “Старі церковні звичаї на Волині” (1950), ряд статей на церковні і церковно - краєзнавчі теми.
У 1947 році Постановою Собору Єпископів УАПЦ Владика Никанор був обраний заступником Митрополита і Голови Собору Єпископів, а Собор Єпископів у Парижі 1952 році надав йому титул Митрополита УАПЦ в діаспорі, якийвін очолював 16 років [1].Сімейні стосунки Никанора Абрамовича давно були розірвані. Його дочка Ольга Абрамович стала студенткою Варшавського університету медичного факультету. В Україну Ольга Никанорівна не повернулася. В одруженні стала Ольга Копець. Проживала в Гданську, працюючи лікарем - стоматологом. Подружжя виховувало прийомну дочку Сіню. Анна Абрамович довгий часпроживала у селі Мишів. Селяни їй дуже допомагали продуктами, обробітком городу як матушці Абрамовичці. У 1964 році дочка забрала матір у Польщу. Там вона померла у 1984 році. Про вагомий внесок праці по відновленні української церкви свідчить лист Міністра сповідувань професора І.Огієнка Цей лист віднайдено у Державному історичному архіві України міста Львова краєзнавцем із Білорусії О.Ільїним. У фондах народного історичного музею міста Нововолинська збережено фото студентських літ Никанора Абрамовича вміщене у альбомі А. Річинського, також фото протоієрея Никанора датоване 1935 роком. Фотографії його сім’ї Анни Абрамович та дочки Ольги подала родина Кваснецьких — Работніцьких Маємо пам’ятати кращих представників духовенства далекого минулого. Могилки їх розкидав посвіту, прах великого українського патріота, що всеціло віддав себе українській православній церкві Никанора Абрамовича, прийняла німецька земля міста Карлсруе.
АРСЕН ВАСИЛЬОВИЧ РІЧИНСЬКИЙ- політичний і церковний діяч, основоположник української етнології релігії (12 червня 1892 — 13.04.1956)
Кожна людина і кожна нація, одержавши свій талант, мусить сповнити якусь вищу мету на Землі, внести свою краплину щастя у світ, піднести нашу духовність і наше пізнання Вічного.
( А. Річинський)
Із спогадів дружини Арсена Річинського Ніни Павлівни Прокопович — Річинської довідуємось: “На Арсена Річинського велике враження справив у справі українізації церкви Никанор Абрамович”.
Очевидно,так, бо вони обидва були учнями Житомирської духовної семінарії і в подальшому житті їх думки та діїспівпадали. Тільки Арсен Річинський не зумів, на відміну від Н.Абрамовича, емігрувати, а звідавсталінських Гулагів. Арсен Річинський був занадто проникливим дослідником і вдавався не лише доісторичних джерел, а й до літературознавчих і мистецтвознавчих. Певний вплив мали на нього М.Грушевський, В. Липинський, М. Костомаров, Д. Чижевський. У своїй вагомій праці “Проблеми українськоїрелігійної свідомості” (1933р.), над якою працював більше чотирьох років, відобразив питання національно- церковної революції, особливості релігійності українців і росіян, піднімав питання церкви та націоналізму.В історію України Арсен Річинський увійшов як видатний церковний та громадський діяч ревний прихильник автокефального руху, церковний композитор, краєзнавець. Народився в священицькій родині в селі Тетильківці на Кременеччині Навчався у Клеванській духовній школі Кременецькій гімназії, Житомирській духовній семінарії і в 1917 – ому році закінчив Київський університет Св. Володимира,медичний факультет. Будучи професійним лікарем, його турбувало питання державності і українізації церкви. Багато років глибоко і вдумливо досліджував Святе Письмо. Крок за кроком пізнання Божогослова привело Арсена Васильовича до підсумків і висновків, що вилились у вагому працю.- “Церква і Нація як форми організації людства, не зможуть бути ані чужі, ані тим більше протирічити собі. Вони своїм предметом мають Вічне ”[3].- “Нація...є соборною особистістю ноуменального порядку. Тому нація безсмертна, як і душа людська” [3].- “Ігнорувати національний чинник і виправдовувати це негативне ставлення до нього ніби релігійними міркуваннями — не вільно, бо якраз Святе Письмо виразно стверджує абсолютне, невмируще значення національності” [3].
Арсен Річинський відзначив, що риси українського релігійного світогляду характеризуються віротерпимістю і толерантністю. На київському ґрунті відбувся власний руський, тобто український синтез християнства. Упродовж тривалої еволюції релігійного світогляду українців релігійна свідомість під орудою тоталітарного радянського режиму “перетоплювалась”. Десятки поколінь українського народу пройшли через це “перетоплювання”.Київське християнство не знайшло продовження у московському християнстві, яке було зовсіміншим, — цілком протилежним. Одна з особливостей московського християнства - схильність до обрядової,показної релігійності, а нехтувалось основне — внутрішнє удосконалення людини. У своїй праці “Проблеми української релігійної свідомості” він наголошує, що в книгах Старого Заповіту всюди підкреслено свідомість єдності роду та єдності поколінь: “Того часу, - говорить Господь, - буду я Богом усім родам Ізраєлевим, а вони будуть моїм народом”. Національний поділ людства, вважає Річинський, мав глибокий зміст і вічну передвизначну мету.- “Народ без власної національної ідеї — політично і духовно полонений...народ, який, як кожний раб, проміняв свої духовні цінності на матеріальні вигоди, залишені йому народом – гнобителем, - це вже мертвий народ”. “Людина, яка відкидає значення національності й занедбує національні дарування, є раб лукавий...”[3]. Слушною є думка Арсена Річинського, що чим більше людина інтелектуально - обдарована й розвинена, тим яскравіше виступають особливості її національної вдачі. Тому генії завше з психологічного боку є глибоко - національними. Тільки люди розумом убогі, особливо недоумки та ідіоти, позбавлен інаціональних прикмет. Ці слова й сьогодні спонукають українську громадськість до роздумів.
Дослідження, які викладені Річинським у книзі “Проблеми української релігійної свідомості”, вийшли у 1933 році малим накладом. При приході радянської влади цю працю було знищено і заборонено.Перевидана лише у 2000 і 2002 роках.Діяльність Арсена Річинського не проходила повз увагу польської влади. Він двічі потрапляв уконцтабір Береза Картузька (1935 - 1939), недовго перебував на волі. З приходом більшовиків негайнобув арештований згідно наказу НКВД Л. Берії № 001223 (“за книгу антисоветского содержания”) [2]. Зазнала репресій і його сім’я. Дружину Ніна Павлівну з обома доньками Мирославою та Людмилою депортували у Казахстан. А. Річинський відбував покарання у КТЛАЗІ. Постійно із Арсеном Васильовичем перебувала іконка Святого Миколая. У 1949 році був звільнений. Пере дзвільненням отримав 7 ножових поранень, вдалось вижити. Дозволу повернутись на Батьківщину не було. Поселили в Казахстані у місті Казілінську. І там Арсен Річинський наполегливо трудився у галуз імедицини. Помер від крововиливу 13 квітня 1956 року. Поховали на станції Джусали [2].Актуальність його досліджень на сьогодні на часі. І це уже в незалежній державі. Його творча спадщина не зовсім вивчена та осмислена. За роки незалежної України було проведено 8 Річинських читань. В Тернополі, Кременці, Нововолинську та Володимирі -Волинську. Присвоєно звання імені Арсена Річинського Кременецькому медичному коледжі. Випущено ювілейну медаль Арсена Річинського. Прах його із станції Джусали перевезено до міста Тернополя у 2005 році. Встановлено хрест та впорядковано могилу. У роки незалежної України Арсена Васильовича Річинського визнано святим сповідником совісті.Його праці - це зброя національного світогляду у духовному відродженні нашого народу.Оригінали матеріалів, архівні документи Арсена Річинського знаходяться у фондах Нововолинського історичного музею. В духовному залі постійно діє експозиція, присвячена Арсену Васильовичу. Планується відкрити кімнату – музей.
РОБІТНИЦЬКИЙ АФАНАСІЙ МИКИТОВИЧ (1905 – 1994)
Блажен, хто жертву вміє нести За рідний край свій та народ –Йому нащадки будуть плести Корону вічну з роду в род.(І. Огієнко)
Народився у багатодітній сім’ї села Адамків на Рівненщині. Батько, Микита Робітницький, дбавпро навчання своїх восьмеро дітей. Одні навчались у гімназії, - а троє синів (Павло, Афанасій, Кузьма)обрали шлях священиків. Павло закінчив Духовну семінарію у Житомирі, а Кузьма та Афанасій навчалисьу Крем’янецькій духовній семінарії, згодом на богословському факультеті Варшавського університету. Ще на початку війни Микиту Робітницького вивезли у Сибір де він і помер. Доля його дітей була складною,але вщент наповнена подіями боротьби за свою землю. Найперше у 1941 році у сутичці із НКВД загинувсин Іван, у серпні цього ж року не стало сина Володимира – крайового провідника ОУН. У 1944 році вивезли отця Павла у Сибір, де він і помер. Така ж доля спіткала і дочку Ольгу.Афанасій Робітницький закінчив із відзнакою Варшавський університет. Перші парафії його були в Іваничівському районі, а у 1930 році він прибув у село Біличі. Тут плела своє родове коріння династія священослужителів роду Кваснецьких.Кваснецький Феодосій (1856 - 1919) запам’ятався строгим та вимогливим настоятелем. Більше 30 років віддав служінню в храмі с. Біличі. Мав троє дітей. Двоє синів – Микола та Феодосій - пішли батьківською стежкою, стали священиками, обидва закінчили Київську духовну семінаріюз відзнакою.
Деякий час отець Микола вчителював у семінарії. Дочка Анна закінчила у 1909 роціКременецьку вчительську єпархіальну школу, стала дружиною священика Никанора Абрамовича (див.про Н.Абрамовича).Отець Микола Кваснецький (1887 - 1929) після смерті батька у 1919 році став настоятелем храму села Біличі. Він же і розпочав будівництво Свято – Михайлівського храму цього села, що зберігся і донині. Залишив про себе теплі спогади. Був організатором «Просвіти», відкривав гуртки для дітей, ввів викладання Закону Божого українською мовою, відкрив читальню, посилав вчитися на курси регента іхудожника, писав вірші, дбав про сиріт та малозабезпечених, плекав у душах віру і національну ідею. Про це засвідчують фото хору «Просвіти» , також збережено колекцію листівок - карток класиків української літератури які видані у 1912 році, де зазначається, що увесь прибуток йде на пам’ятник Т. Г. Шевченку у Києві Отець Микола із дружиною виховували троє дітей. Рано овдовів та довелось самотужки ставити наноги. Віддав їх на навчання до Луцької гімназії. Невдовзі заразився тифом, хоронячи хворих, і на 42 – омуроці життя помер. Опіку над дітьми взяв його брат отець Феодосій, який і замінив на службі Божій свогобрата. Продовжував будівництво храму до 1934 року.
Дочка отця Миколая Олена Кваснецька, у (1914 - 1995) закінчила Луцьку гімназію , згодом одружилася із Афанасієм Робітницьким. Доля їх подружнього життя не була безхмарною. Із1934 року отець Афанасій очолив службу у селі Біличі. Разом із матушкою Оленою завершували будівництво храму. Продовжували напрацьовані традиції свого батька - отця Миколи Кваснецького. Активновключилися у роботу «Просвіти». Під час війни допомагали бідним і сиротам, надавали допомогуголодуючим. За що отець Афанасій був нагороджений у жовтні 1947 року медаллю «За доблесний трудв Великой Отечественной войне 1941 -1945 года». Сім’я Робітницьких не стояла осторонь національногоруху, особливо матушка Олена. Таємно були зв’язані з підпіллям, всіляко сприяли ОУН - УПА. У 1948році матушку Олену арештували. Суд виніс вирок - 25 років позбавлення волі. Відбувала покарання в вІнті. Тяжкою працею прокладала дороги та залізниці.
Звільнена у 1954 році без права повернення в Україну[4]. Отець Афанасій продовжував служіння Богу і Україні. Разом з отцем Михалевичем із села Литовеж відважились і провели службу Божу українською мовою. Про це відразу дізнались у НКВД. На Святвечір 1949 року отець Афанасій був арештований. Відбував покарання на Колимі у Мяунджі Збережено цікаві фото цього часу. Це - святкування Великодня 1954 рік фото зпобратимами (див. додаток Щ), фото з хрестом. Отже, отець Афанасій проводивсвої дні каторги на вустах з молитвою. Там здобув спеціальність слюсаря - інструментальника (збережено документ 1956 року про присвоєння кваліфікації) (Збережено копію прохання,адресовану К. Ворошилову про помилування Афанасія Робітницького від Зінаїди Рафальської, яка проживала у його сім’ї). Також у родині Робітницьких - Кваснецьких збережено фото професора Г.А. Рафальського, брата Зінаїди Рафальської. Крім цього, збережене фото отця Всеволода Лотоцького, датоване 1901 роком., місто Кременець .Фото двох семінаристів чи священиків невідомих, але давнього періоду .
Звільнився отець Афанасій у 1957 році. Донька Робітницьких Ірина виховувалась у отця ФеодосіяКваснецького у м. Дніпропетровськ, здобула освіту медсестри.Повернулися обоє Робітницьких у село Біличі, та на парафію отець Афанасій заступив у с. Грибовиця. Обоє подружжя доживали віку у с.Менчичі Іваничівського району. Отець Афанасійвів службу підміняючи у селах Менчичі, Черчичі, Сільці. Збережено їх останні прижиттєві фото .Пізньої осені 22 листопада 1994 року залишив цей світ отець Афанасій. Покояться Робітницькі на кладовищі міста Нововолинська. Це окремі штрихи роду Робітницьких – Кваснецьких. Скільки прикрощів,горя, самоти, принижень поснувало по долях священиків і їх дітях. Вони гідно несли свій хрест. Абрамович Н., Річинський А, Робітницький А, династія Кваснецьких – це тільки доля кількох священицьких родин. Адже їх можна перераховувати і перераховувати.У важких умовах атеїзму вони мали відвагу і сили нести Слово Боже. У їх душах і розумі визріла,виникла думка, що Слово Боже краще засвоїться, зрозуміється рідною мовою. Тільки тоді людина зріє,зростає і заглиблюється в істину буття і швидше стає на шлях Божий.Це лише невелика частинка праці тих відважних мудреців, про яких маємо пам’ятати.
Використана література та джерела :
1. Войтюк Н., Пісоцький А. Інтелігенція Волині / Надія Войтюк., Анатолій Пісоцький. – Луцьк.:Волинська обласна друкарня, 2009.- 173с. .
2. Ільїн О. Ще раз про листування А. Річинського із сенатором М. Чернавським та їх боротьбу за українізацію православної церкви // Матеріали VIII міжнародних Річинських читань. Науковий збірник. – Київ – Кременець,2012. – С. 116 – 123.
3. Річинський Арсен. Проблеми української релігійної свідомості / Арсен Річинський. – Київ – Тернопіль.:Воля,- 2000. – 432с.
4. Робітницький С. Серед неправди на землі. Спогади та роздуми / Сергій Робітницький. – Рівне.: Азалія, -2001. – 172с.
Надія Войтюк, місто Нововолинськ.