Загублений на роздоріжжі віків, Кисилин ще береже свідчення своєї славетної минувшини. Це село в Локачинському районі колись було освітнім центром, до якого стікалися спраглі знань спудеї. Нині хіба навідують поодинокі екскурсійні групи, аби помилуватися руїнами, що мужньо протистоять негоді. Якось мені, разом зі співробітниками Володимир- Волинського історичного музею та історико-культурного заповідника, вдалося відвідати славне колись містечко Кисилин і відкрити для себе маловідому сторінку історії волинської землі...
Аріани і церкву збудували та академію створили
На знімку: Колишній навчальний корпус Кисилинської Академії. Будівля котрій понад пятсот років
Наш гід - сільський голова Адам Соколюк. Справжній господар, він не лише чудово знає, чим живе село тепер, а й добре орієнтується укисилинській історії. Розповідь Адама Андрійовича про Кисилин є також у фільмі, який знімали польські режисери. Цікавість наших західних сусідів до цього села не випадкова, адже у 17 столітті, коли волинські землі належали Речі Посполитій, тут знайшли прихисток представники протестантської течії аріан. Аріани були антитринітаріями (заперечували Трійцю й божественну природу Ісуса Христа), проповідували оновлення релігійного життя через спрощення обрядовості та примат людської віри над церковними інституціями. Перша пам’ятка, до якої ми підійшли, - церква аріанської будови – відображає протестантський гуманістичний дух. Присадкувата й розлога, ця будівля не «давить» своїми розмірами, як католицькі собори, чи величчю, як візантійські храми, а по-материнськи приймає своїх вірян. Перші згадки про церкву, яка нині носить ім’я святого Михаїла, відносяться до 1645 року. Саме цим роком датуються клірові документи, у яких зазначено кількість прихожан – окремо жінок і чоловіків. Ім’я будівничого храму, який зводили за кошти місцевих князів, лишилося невідомим. Усередині церкви – розписи Антоновича і різьблений іконостас початку ХХ століття. На жаль, помилуватися ним ми не змогли – священик того дня був у від’їзді. Та навіть зовні є чому дивуватися. «Церква, - розповідає Адам Соколюк, - мурована без жодного металевого кріплення, стіни має солідні, міцні. Матеріал для будівництва використовували місцевий, адже у Кисилині працювали два цегельних заводи івапнярка». У Першу світову частину стіни було зруйновано, та селяни відбудували. Решта ж будівлі лишилася неторкнутою. Збереглися і ковані решітки 17 століття на вікнах, і залишки металевої ажурної арки з завісами – за словами директора Володимир – Волинського історичного музею Володимира Стемковського, типової для 18 століття. Мур, що оточує храм, теж має більше 200 років. Зі сторони церковного подвір’я у ньому вимурувані ніші – для економії цегли. Храмова дзвіниця теж незвична для наших країв – збудована у формі літери«Г». Легенда розповідає, що дзвони з неї сільська громада тричі відвойовувала у загарбників. Уперше їх хотіли зняти австрійці, але тоді за церковне майно заступився місцевий єврей. Аби вберегти дзвони від лихоліть Другої світової, селяни закопали їх у землю. Утретє небезпекаприйшла разом із радянськими атеїстами. Місцеве партійне начальство зібрало учнів із Затурців і дало наказ зняти дзвони, та зібралася громада і таки відстояла їх. Так силами кисилинців церква вберегла свій голос.Трохи далі видніються стіни академії і костелу, схожі на кістяк велетенської викопної тварини. Поки йдемо ближче, слухаємо печальну історію про те, як погас цей світоч науки. Академію, трохи молодша за найстарішу в Україні Острозьку, організовано протестантами-социніанами у 1590 році. У той час до цієї релігійної течії належали волинські княжі роди Чапличів, Гойських, Немиричів, покровительствував социніанам і князь Костянтин Острозький. Тому академія мала вагому меценатську підтримку, до неї приймали представників усіх верств населення, а викладали у ній п’ять-шість професорів рівня європейських університетів. Після «аріані» (як називали цей навчальний заклад у тогочасних документах) спудеї часто продовжували освіту в західних академіях, зокрема у Болоньї. Навчали у Кисилині традиційним сімом вільним мистецтвам, трівіуму і квадріуму. Але соцініанська наука намагалася звільнитися від шор університетської схоластики і наблизитися до гуманістичного знання. Це не могло не дратувати католицьку церкву.
Руїни, про які хочеться писати вірші
На знімку : Костел святих Петра і Павла у Кисилині. На стінах та арках фрагмети розписів та фресок з 1720 року.Фото з фондів ДІКЗ " Стародавній Володимир "
На початку 18 століття аріан вигнано з Кисилина, а будівлю академії передано ордену монахинь кармеліток. Так навчальні корпуси перетворилися на монастирські келії, а поруч у 1720 році зведено костел Петра і Павла. І все було непогано, поки не прийшла «совєти». З костелу зняли бляху, аби накрити райком у Затурцях, а у приміщенні костелу зробили льонопереробний завод. Чи то намолена земля протестувала проти такої наруги, а чи горді нащадки кисилинських князів тихцем бунтували – невідомо, але двічі на заводі спалахувала пожежа. Після другої він уже не відновив роботу – упав дах і провалився аж у підземелля. Адам Соколюк хоч був ще дитиною, та добре пам’ятає це – разом з хлопцями бігали дивитися на труни та кістяки, що відкрилися після руйнації. Чи були людські останки перепоховані і чи досліджували їх спеціалісти, сільський голова не знає. А костел, очевидно, вирішили не ремонтувати, так і лишився він без даху. Підходимо до фасаду будівлі – і перехоплює подих. Костел такий красивий і величний, що хочеться присвячувати йому вірші і співати гімни, милуватися переплетінням червоного каменю і буйної зелені. Та коли оговтуєшся від першого враження, помічаєш порослі травою та чахлими деревцями склепіння храму, уламки цегли, пустку і руїну. Проходимо до середини, намагаючись не спіткнутися і не провалитися в ями, що зяють у долівці. Кістяків не видно. Зате можна помітити залишки ліпнини, що колись обплітала карнизи костьолу. Навіть непрофесійне око може розрізнити давні фрески, уже випалені сонцем і вимиті дощем, та ще цілком помітні – ось обриси вершника на коні, поруч вимальовуються ще дві постаті… Боже, це ж розписи 18 століття! Чому вони отак нищаться, де охоронні таблички, де реставратори і науковці? Старовинний храм помирає мовчки, а місцевій громаді не під силу його врятувати. «І до області писали, і до уряду зверталися», - бідкається Адам Соколюк, - «та допомоги ніякої. Вже не говоримо про реставрацію чи відновлення, хоча б його просто накрили, аби далі не руйнувався…». Єдині, хто не забуває про костел – поляки. Таку увагу західних сусідів можна пояснити і тим, що колись у монастирських корпусах кілька днів перебував увязнений під наглядом російських солдат національний герой Польщі Тадеуш Костюшко. Але у першу чергу це місце для поляків тісно пов’язане з трагедією 1943 року. Поруч із костелом – невеликий цвинтар, де поховані жертви тієї кривавої різні. Тож у поминальні дні приїздять забужанські сусіди, засвічують лампадки і біля могил, і у нішах храмових закутків.
Тут переплелася історія кількох народів
Місцевих жителів теж не можна звинувачувати у байдужості. Хоч не всі пам’ятки давнини їм вдалося вберегти, та пам’ять про свою минувшину бережуть справно. Поки роздивляємося залишки монастирської дзвіниці, пам’ятник розстріляним німцями українцю та єврею і вузеньку стрічечку Стоходу (ця волинька річка починається тут-таки поблизу), Адам Андрійович розповідає про кисилинську лазню, про школу, де навчалися українці, поляки, жиди і німці – усі разом. Божу науку у них викладали і ксьондз, і раввин – кожен у своїх. Жили дружно, щопонеділка базарували – тут був справжній ринок, де кожен торговець мав окрему крамничку для свого товару. Свою трагічну сторінку в кисилинській історії має і єврейський народ. Під час окупації поблизу було гетто, куди звозили євреїв з довколишніх сіл. Ті поводилися спокійно і не втікали – раввин їм сказав, що це прийшов страшний суд. Його розстріляли останнім, після того, як решта спокійно прийняли свою смерть. Давній єврейський цвинтар, на який ми намагалися потрапити, захищений від довколишнього світу лісовими хащами. Потупцявши між густих кущів і трав і злякавшись болота під ногами, таки полишили спроби віднайти бодай один надгробок. Та відшукати поховання на польському кладовищі було завданням не набагато легшим. Не цвинтар – справжній тобі ліс: суцільна стіна верболозу, ліщини та інших молоденьких дерев. Адам Соколюк розказав, що десять років тому поляки облаштовували кладовище, найняли місцевих хлопців, аби розчистили його, викорчували хащі. Та за цей час усе знову позаростало. Якби зараз хто запропонував – охоче взялися б селяни за роботу: це й зарібок непоганий, і село симпатичніше стало б, та щось не поспішають поляки займатися кисилинським кладовищем. Продершись крізь зарослі, ціною кількох подряпин і промоклого взуття ми таки знайшли один надгробок. Шукати панський склеп не ризикнули. Уже пізніше подумалось: може й добре, що сплетіння дерев та кущів закрило цвинтар від цікавих очей – ніхто не потривожить спокій мертвих. Хоч Кисилин давно уже став селом, думаю про нього як про містечко. І ніяк воно не покидає мої думки. У ньому панує атмосфера загадки і декадансу, яка притягує і кличе повернутися сюди ще і ще. Може, так давнє містечко просить врятувати його від забуття і руйнування? Як би там не було, та, несправедливо винесений на узбіччя туристичних доріг, Кисилин відкриває свою красу лише втаємниченим.
Віталіна ЛІТВІНОВА, м. Володимир-Волинський.