Коріятовичі-Курцевичі походять від древнього литовсько-руського православного княжого роду гербу Курч. Князі ведуть свій рід від п’ятого сина Великого князя литовського Гедиміна – Коріата. У Коріата було четверо синів – Олександр, Костянтин, Юрій і Федір, які допомагали дядькові своєму Ольгерду Гедиміновичу, відбивати татарські набіги, і в нагороду за це, отримали в уділ землю Подільську.
З Поділля вони повністю вигнали, раніше заселених татар і побудували там декілька фортець, в тому числі і Кам’янець-Подільську. Дбаючи про захист від татарських набігів, молоді литовські князі Коріятовичі, звели неприступну твердиню, якою захоплювався турецький мандрівник і географ Евлія Челебі: «Це надійна й могутня фортеця зі стінами, вирубаними в скалі, стоїть вона над скелястою кручею, нема рівних їй не тільки у володіннях польських, але здається, і в чеських, і в шведській країні, й у державі голандській, і в горах німецьких». За часів правління угорського короля Людовика Анжуйського Коріятовичі були фактично правителями Поділля, частини Волині і навіть окремих під мадярських регіонів галичини. Князь Костянтин Коріятович був безстрашним воїном і ревним сином православної церкви. За Супральським та Слуцьким літописами польський король Казимир ІІІ прислав подільському князеві Костянтину Коріятовичу глейтові листи (охоронна грамота або лист у королівстві), запрошуючи на переговори щодо шлюбу з однією із своїх дочок, з однією умовою – перейти у католицьку віру. Та доблесний князь Костянтин Коріятович відповів: «Ніколи не продам царства небесного на царство земне». Літописець спеціально відзначив вірність князя Костянтина, тому що інші Коріятовичі не були такими вірними православ’ю. Князь Олександр у часи свого перебування на Поділлі, шукав підтримки у Польщі, і польський король Казимир Великий після вдалого походу на руські землі в 1366 році, дав Олександрові Коріятовичу в уділ відібрану у литовців землю Володимирську. Володимирське князівство Олександр Коріятович тримав аж до смерті польського короля. В 1370 році князь Олександр поїхав у Краків на похорон короля Казиміра, а цим скористався литовський князь Любарт, дядько Олександра.
Любарт зайняв володимирський мурований замок, знищивши його, не залишивши каменя на камені та заволодів всією володимирською землею. Після втрати Володимира Олександр успадкував Подільське князівство від свого брата Юрія. Навіть вже будучи подільським князем, він користувався печаткою з титулом володимирського князя. Це означало тільки те, що Олександр не полишав надії повернути собі Володимирське князівство. Безсумнівно, Олександр прийняв католицьку віру, однак дата та обставини зміни ним віросповідання залишились нез’ясованими. Литовсько-руські літописи сповіщають, що Олександр загинув від рук татар. Про його нащадків також нічого невідомо. Онуки Костянтинового сина – Василя Костянтиновича в першій половині XVI ст. започаткував ще дві гілки. Їх засновниками були королівський ротмістр Василь Іванович Курцевич-Булига та володимирський повітовий суддя Михайло Іванович Коріятович-Курцевич. Гілка Курцевичів, заснована володимирським суддею Михайлом Івановичем, згасла в першій половині XVII ст. Рід продовжили нащадки Василя Івановича Курцевича-Булиги, які від 1620-х років почали іменувати себе Коріатовичами-Курцевичами. Проблеми генеалогії родини князів Коріятовичів тісно пов’язані з проблемами історії, тих земель на яких вони правили. Тому часто їхні імена та прізвища переплітаються з тими родовими маєтностями які їм належали. Тому існує кілька гілок Курцевичів – Курцевичі-Булиги, Курцевичі-Буремльські, Коріятовичі-Курцевичі. Після смерті синів Коріата, рід втратив значні привілеї. Рід був вкрай бідним, ніхто з його представників не займав навіть каштелянств або староств, а лише підстароства. Фактично це була дрібна шляхта, що володіла маєтками на Волині та у володимирській губернії. Яскравим представником гілки Коріятовичів-Курцевичів був Йосиф Курцевич (світське ім’я Іван Дмитрович Курцевич-Булига). Здобув гарну освіту в Падуанському університеті (Італія) і деякий час жив на Афоні. Пізніше повернувся на Волинь і став настоятелем Преображенського монастиря в Четвертні (нині село Маневицького району). Будучи в сані архімандрита у 1621 році Йосиф був висвячений Єрусалимським патріархом Феофаном на єпископа Володимирського й Брестського. Хоча король Сигізмунд ІІІ не допускав його на єпархію, єпископ прибув в Володимир й виступив на захист православ’я.
На початку 1623 року отримав в управління Дерманський монастир (нині у селі Дермань Здолбунівського району Рівненської області). Згодом, переслідуваний польською владою і уніатами, єпископ Йосип прибув у Москву де отримав Архієпископію Суздальську. У 1634 році судом Патріарха Московського був засланий на Соловки. Подальша доля його невідома. В деяких історичних джерелах згадується, що Йосиф був переведений в казанський Зілантіїв монастир, де і помер. Після Йосифа Курцевича православних єпископів у Володимирі-Волинському не було до 1795 року, як і по всій Волині. Лише після приєднання Волині до Росії, у місті було відновлено православну єпископську кафедру.
Орися Вознюк, науковий співробітник ДІКЗ «Стародавній Володимир»