МУЗИКОЗНАВЧО-ПУБЛІЦИСТИЧНИЙ НАРИС МИХАЙЛА ТЕЛЕЖИНСЬКОГО «УКРАЇНСЬКИЙ КОМПОЗИТОР МИКОЛА ДМИТРОВИЧ ЛЕОНТОВИЧ (1877 – 1921)» НА СТОРІНКАХ ЧАСОПИСУ «УКРАЇНСЬКА НИВА»
Микола Дмитрович Леонтович
До визначних подвижників національного мистецтва початку ХХ століття на Волині належить постать диригента, композитора, фольклориста, педагога, науковця, духовного, культурно-громадського діяча Михайла Тележинського (1886 – 1939[1]).
Його ім’я сьогодні повертається до нашої духовної скабниці. Музичну освіту та навики диригування митець отримав в Києво-Подільському духовному училищі і в Київській духовній семінарії під керівництвом О.Кошиця [3,539]. «Завдяки йому, - як зазначає професор Петро Шиманський, - М.Тележинський не лише здобув освіту і оволодів професійною технікою, а й усвідомив своє диригентське покликання. Можна сказати, що він був диригентом від природи» [7,22].Великий вплив на митця мало спілкування з К.Стеценком, О.Кошицем, О.Приходьком та ін. Від літа 1918 року він співає у Першому Українському національному хорі в Києві, а згодом у Республіканській Капелі, з якою здійснив велике концертне турне від Півдня України на Кам’янець-Подільськ, згодом до Галичини, Чехо-Словаччини і потім опинився у Тернополі [3,539].У 1917 році композитор активно вливається в політичне життя країни. Стає членом Центральної Ради, працює державним інспектором військ УНР, диригентом заснованого К.Стеценком Першого Українського Національного хору.
Улітку 1919 року М.Тележинський потрапляє на Волинь в старовинне місто Володимир, де швидко вливається в мистецьке життя. Тут він активно працює як художній керівник музично-театральної секції в місцевій «Просвіті» (1923-1930), організовує хор «Замочок» (1922), публікує в Станіславському видавництві «Ліра» «Збірник пісень і забав для дітей», до котрого ввійшли його вокальні мініатюри і К.Стеценка. Митець, розуміючи велике значення в піднятті освітнього рівня тогочасних керівників хорових колективів, переводить курси для диригентів сільських хорів, читає практичні лекції: «Мистецтво диригування хором», «Виразне і художнє виконання музичних творів», як методист-новатор демонструє з своїм хором «Інсценізацію народних пісень» (1930). Композитор глибоко вивчає побутування українського музичного фольклору, займається обробкою народних пісень. З 1929 року він приймає пропозицію зайняти посаду регента хору Луцького Чесно-хресного братства, а з 1930 року працює як інспектор українських народних хорів при шкільній кураторії, організовує диригентські курси, видає «Статут українських народних хорів».
Михайло Тележинський плідно займається композиторською діяльністю. Серед його творів вирізняються обробка народної пісні для мішаного хору «Зійшов місяць», обробка думи-маршу «На смерть Шевченка» Є.Турули, «12 пісень для мішаного хору», «Волинські народні пісні», які аранжував для мішаного хору, куди ввійшло 10 пісень його записів із Ковельського і Володимир-Волинського повітів, «Співи на Літургії святого Іоана Златоустого», солоспіви (цикл «Айстри» на слова О.Олеся), дитяча опера «Дід Мороз». Для музики Михайла Тележинського, як відзначає дослідник творчості митця, професор Петро Шиманський, характерними є «поетичність, емоційність, глибина» [6]. Визначаючи індивідуальні риси композиторської творчості М.Тележинського, музикознавець наголошує, що «Хорові обробки волинських народних пісень в окремих рисах нагадують стиль М.Леонтовича (…) Дитячі пісні пронизані тонким відчуттям світосприйняття дитини і демонструють дбайливе і зворушливо обережне ставлення до оригіналу. Духовним творам композитора притаманна манера висловлення та аскетична гармонічна мова, що свідчить про свідомі пошуки таких засобів виразності, які б відповідали давнім національним традиціям знаменного розспіву – традиціям «правдивої церковності й релігійного настрою» [6].
У 1936 році митець приймає духовний сан, стає священиком Василівської церкви у Володимирі. Життєвий шлях композитора обірвався у 1939 році. М.Тележинський загинув під час конвоювання «при спробі втечі».
До творчого доробку визначного волинського композитора належать критично-публіцистичні статті, через які автор доносив до українського народу правдиву інформацію про фундаторів національної культури. «Перша його стаття,- як зазначає П.Шиманський, - набула певної символічності, оскільки була присвячена українській народній пісні (100- літньому ювілею з дня виходу першої збірки М.Максимовича)» [7,23]. Митець декілька років плідно співпрацював з газетою «Українська нива» (редактор П.Певний), що виходила українською мовою спочатку у Варшаві, згодом в Луцьку.
Творчий шлях М. Тележинського висвітлювали сучасні українські музикознавці П. Шиманський [6;7], М.Кучерепа, В.Вісин [2], а також інформативні повідомлення в довідковій літературі, упорядниками яких є А.Муха [4], П.Медведик [3]. Про композиції митця коротко згадується у багатотомній праці “Історія української музики” при огляді духовної музики [1,109].
На початку XX сторіччя українці стали на вищий щабель свого національного розвитку. Йому відповідали вимоги незалежної Української держави та автокефалії Української церкви. Суспільна свідомість підійшла до розуміння ролі самоуправної церковної організації у вільному розвитку народу. Соціалістичні ідеї, які захопили уми багатьох діячів Центральної Ради, перешкодили використанню всього позитивного потенціалу Української церкви у державотворенні. Форма розвитку українського православ’я в підрадянській Україні у значній мірі залежала від державної політики. Радянський Союз жорстоко розправився з небезпечною національною інституцією, якою була Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитом Василем Липківським. Майже весь її єпископат, а також велика кількість духовенства та мирян зазнали репресій.
Продовжувачем національно-церковної справи стала православна Волинь, підвладна Другій Речі Посполитій. Для українців краю це була можливість за допомогою церковної організації протистояти денаціоналізації. Тому боротьба за розмосковлення Православної церкви набула значення боротьби за одну із форм існування українців як нації.
У 20-30-х роках український православний рух пройшов складний і своєрідний шлях розвитку - від складової загальноукраїнського руху - до нового етапу відродження Української церкви. На початку 20-х років роль центру цього руху відігравало Володимирське духовне правління на чолі з о.А.Бордюговським, о.Д.Герштанським, Я.Пашкевичем та ін. За нових політичних обставин правління співробітничало з єпископом Крем’янецьким Діонисієм і у 1921 році взяло активну участь у підготовці та проведенні Почаївського з’їзду. Він юридично закріпив право українців на рідну мову у відправах, засади демократизму на парафіяльному та єпархіальному рівнях, повернення місцевих традицій у церковне життя. Проте угода між керівництвом Православної церкви в Польщі та польською владою дозволила першому нехтувати вимогами українців, розмосковлення церкви в краї загальмувалось. На початку 20-х років припинено діяльність Володимирського правління. В результаті національно-церковний рух на Волині на чолі з Арсеном Річинським став в опозицію до церковної влади та політики польського режиму.
Активну роль у розбудові національного православ’я відіграли українські церковно-громадські та освітньо-політичні організації Волині. Найбільший внесок у оздоровлення духовного життя краю у 20-х — на початку 30-х років зробила «Просвіта».
На початку 30-х років ініціативу у дерусифікації перебрали помірковані організації. Захисниками інтересів православних волинян стали українські посли та сенатори з Української парламентської репрезентації Волині. У 1931 році група політичних діячів Волині ініціювала створення Товариства ім. Петра Могили, яке взяло на себе головну роль у церковно-громадському житті краю. Товариство утримувало резиденцію Луцького єпископа, виступало з меморандумами щодо відновлення Луцького братства, за посередництвом Богословської секції перекладало і видавало богословську літературу й церковно-громадські часописи українською мовою.Найяскравішою серед них стала газета «Українська нива».Вона розпочала виходити в 1926 році у Варшаві. Велике значення для збагачення духовної культури та підняття самосвідомості волинського краю відіграли мистецькі публікації М. Тележинського про життя і творчість українських композиторів класиків К. Стеценка, М. Леонтовича (наприклад, статті М. Тележинського «Український композитор М. Леонтович» та «Кирило Стеценко»).
Музикознавчий нарис «Український композитор Микола Дмитрович Леонтович (1877 – 1921)» [5] Михайла Тележинського, що надрукована на сторінках газети «Українська нива», присвячена класику української музики. Будучи особисто знайомим з композиторами, волинський діяч подає маловідомі та драматичні сторінки з тогочасного життя митця, проливає світло на творчість корифеїв національної культури. М.Тележинський в цих працях послідовно проводить лінію важливості українського музичного мистецтва в цілому та, зокрема, у висвітленні біографії М.Леонтовича для розвитку духовного життя народу. Нижче подаємо текст цієї раритетної статі М.Тележинського, які доповнять уявлення сучасників про унікального подвижника народної пісні. Подаючи цю публікацію до друку ми намагалися зберегти її в оригінальному вигляді, не наближаючи лексику та правопис до вимог сучасної літературної мови.
М.Тележинський - «Український композитор Микола Дмитрович Леонтович (1877-1921)»
Року 1921-го в ч.23 «Української Трибуни» була надрукована моя стаття з приводу трагічної смерти українського композитора Миколи Дмитровича Леонтовича. З огляду на те, що в тій статті були де-які біографічні й хронологічні неточности, користаю з можливости тут ті, неточности виправити.
Серед численних жертв большевицько-шварцбартовського терору на Україні знаходимо імя нашого незабутнього талановитого художника-новатора, композитора Миколи Леонтовича, забитого большевицьким чекістом у ніч на 23 січня 1921 року в селі Марківцях, Гайсинського повіту на Поділлі.
Ця страшена й сумна крівава подія сталася, як оповідвють, при таких обставинах. Пізно в ночі на 23 січня 1921 року в селі Марківцях до хати священника, о.Дмитра Леонтовича, у якого мешкав його син Микола Дмитрович, постукався якийсь подорожній.
Ніхто з присутніх у хаті не наважувався відчинити двері і впустити до хати незнайомця.
Усі тоді жили під вражінням страшного московсько-червоного терору, від якого на Україні загинули сотні тисяч неповинних жертв, - кращих синів України. Стук у двері когось невідомого, серед темної зимової ночі в завіяному снігом селі раптово, серед присутніх у хаті, що були під жахливим вражінням пережитого терору, пробудив невимовний страх.
Але невідомий подорожній так жалібно просився впустити його до хати погрітися, що мяке й чуле незрівняно доброго Миколи Дмитровича Леотовича наказало йому впустити подорожнього до хати.
Микола Дмитрович одчинив двері, і невідомий увійшов до хати.
Добрі, милосердні господарі дали притулок йому, нагодували і запропонували ночувати, не запідозрюючи в ньому якогось лихого зі злими намірами чоловіка. Усі полягали спати… Перший солодкий сон… У хаті тиша… Лише за вікном на дворі завірюха тисяччю свистів шумів несамовито голосила, віщуючи щось недобре…
Раптом тишу в хаті порушив стріл з револьвера…
Злодійська куля влучила у серце сонного Миколи Леонтовича. Він схопився з постелі, ледве встиг зробити два кроки і скрикнути «мамо, серце моє»…, як тут же коло постелі впав на підлогу, заливаючись кровію, і за хвилину віддав Богові дух свій.
Прокинулися батьки Миколи Леонтовича і прибігли на крик.
Але кат-подорожній загрозив їм револьвером і випхав з кімнати, а сам почав ритися в паперах Леонтовича. Поперекидав усе на столі і в столі, порвав багато цінних музичних творів забитого ним композитора, забрав до кишені декілька листів і вибіг з хати…
Так лютий кат оддячив за доброту й гостинність.
Так лютий кат забив своїми руками неповинну, кришталево чисту душу творця української пісні, української культури.
Так московсько-азіатський дикун ні-за-що, ні-про-що скрівавив милозвучне серце найдобрішої і найчеснішої людини, яка все життя своє мріяла про волю і кращу долю пригнобленого блудного люду українського.
Смерть Леонтовича – невимовно тяжка втрата для українського мистецтва і всього українського громадянства. Імя цього незвичайного чоловіка і справжнього великого таланта для України відоме не лише українському громадянству, але й всьому культурному світові. Його пісні та музичні твори завжди й скрізь викликали велике зацікавлення, симпатію і захоплення з боку тих, хто слухав їх на концертах.
Музичні твори М.Леонтовича на концертах Української республіканської Капели, що під орудою композитора О.Кошиця й відбула свій концертовий подорож майже по всіх містах Европи й Америки, завжди мали великий художній успіх і щиру справедливу оцінку з боку чужинців.
М.Леонтович, як український композитор, перший після М.Лисенка дав нам цілком новий оригінальний зразок високо-художньої музичної творчости в гармонізації українських народніх пісень.
У своїх музичних творах він ішов шляхами сучасної музики, з великою мистецькою вмілістю оперуючи її формами. Своєрідна, ні від кого не запозичена, контрапунктизація, надзвичайно цікава гармонічна основа, гра звуковими контрастами, точна, правдива, характерна, мальовнича передача всіх моментів з життя природи, - і це все на фоні оригінальної української медодії.
Найбільш популярні з музичних творів М.Леонтовича – це народні українські пісні, яких він скомпонував більше сотні. Але ще й досі більша кількість їх не видрукувана, «бо скромнй автор, як каже український музичний критик та історик М.Грінченко, занадто мало робив для того, щоб широкі верстви українського суспільства могли почути їх».
М.Леонтович, дійсно, був занадто скромним і ніколи сам не виставляв на показ своїх творів, а завжди носив їх у душі своїй і викохував їх у серці свойому.
Він не був подібним до деяких «новітніх ala композиторів», що виносять на ринок і забруднюють музичну літературу безліччю своїх безграмотно написаних «музичних творів».
Усі музичні твори М.Леонтовича повні життя, надприродної краси, свіжости, поетичного натхнення.
Звичайна, проста мелодія української пісні, що прибрана композитором М. Леонтовичем в дорогоцінну музично-художню тогу, уквітчана блискучими музичними діамантами і мрійно-журливими перлинами, виглядає, як пишна та славна українська царівна, пред якою побожно схиляють свої голови найвельможніші і найзнатніші музичні мудреці світової слави.
Пригадаймо тут деякі музичні твори М. Леонтовича.
Ось, наприклад, ціла низка гармонізованих ним українських народніх пісень:
«Загородом качки пливуть», Ой, у полі криниченька», «Наїхали гостоньки», «Ой, у городі», «Черчик», «Калино-малино», «Попід яром, яром», «Ой, у лісі при дорозі», «Попід терном», «Як не женився, то й не журився», «Поміж трома дорогами», «Мак»(веснянка), «Ой, п’є вдова», «Над річкою беріжком», «Не ходила на вулицю», «Зашуміла ліщинонька», «Отамане, батьку наш», «Ой, ходить царенко»(веснянка), «Ой, препиличка», «Козака несуть»(елегія), «Ой, у полі та туман, димно», «Налетіли журавлі», «Вишні-черешні розвиваються», «Ой, як миленькому постіль слати» (веснянка), «На добраніч усім на ніч», «Ой,за гори камяної», «Воротар» (веснянка), «Ой, піду я в сад гуляти», «На городі білі маки», «Коза»(Різдвяна гра), «Із-за гори сніжок летить», «За річкою, за Дунаєм», «Ой, вербо, вербо», «Піють півні», «Ой, котився кубар», «Ой, темная ніченька», «Ой, устану я в понеділок», «Женчичок-бренчичок», «Піду всадочок», «Щедрик» (щедрівочка), «Ой, там за горою» (щедрівка), «Чого, Івасю, змарнів», «Наступає чорна хмара», «Ой, горе тій чайці», «В полі, полі плужок оре» (щедрівка), «Ой, гордопишний пан господарю» (колядка), «Ой, пряду, пряду», «Ой, нас, братці, пять», «Не стій, вербо, над водою», «Зеленая та ліщинонька», «Ой, піду я в ліс по дрова», «Чорнушко – душко», «Ой, вийду я на вулицю», «Ой, з-за гори чорна хмара», «Мала мати одну дочку», «Ой, зійшла зоря вечіровая», «Дударик».
У цих художніх мініатюрах у всій силі і красі виявився могутній талант нашого новатора-композитора, який так сміливо, цілком незалежно оперує найтруднішими та найскладнішими формами музичної техніки. Разом з тим він, наочно, так просто, легко розкриває пред нами ту глибоку історичну таємницю української мелодії, в яку український нарід втілив усе своє життя.
Візьміть для прикладу пісню М. Леонтовича «Ой, пряду, пряду, спатоньки хочу», і ви уявите собі, як у ній так високо-художньо, так правдиво наш композитор змалював характер молодої зажуреної невістки, лихої сварливої свекрухи і злого свекора. Тут на папері нема жадної змоги виявити всі тонкости гармоничних нюансів і мелодійних контрастів та всю ріжнобарвність цієї пісні…
Або, слухаючи пісню Леонтовича «Над річкою бережком», ви почуєте і побачите в голосі тенора (який на фоні цілої пісні тягне безконечну тоніку «ре»), того чумака, що йшов степами ярами над річкою беріжком в руках з батіжком долю свою доганяти.
Деякі мініатюрні хоральні твори М.Леонтовича, що скомпоновні ним на чотирьохголосні мішані хори, рясно уквітчані контрапунктично-імітаційним переплетенням на основі оргель-пункта, своєю ріжноманітністю гри звукових тембрів дають вражіння оркестральних творів.
Слухаючи у виконанні хора глибоко-журливу, жалібну, сумну елегію: «Козака несуть», здається, що йдеш за труною забитого козака жалібним походом під згуки похоронного маршу.
А яка чаруюча, божественна краса геніальних щедрівок М.Леонтовича: «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка», «Ой, там за горою та за камяною», «В полі, полі плужок оре…», або канти: «Ой, зійшла зоря вечіровая» (про Матір Божу Почаївську).
Особливої ж уваги заслуговують його останні цілком оригінальні музичні твори, наприклад, - «Літні тони» (на слова Чупринки), де композитор так тонко високо-художньо передає картину літньої пори; в кожній «нотці», в кожному звукові так і відчувається, як «легко, легко вітер дише, ніжним приторком колише мак червоний», «теплий подих полудневий носить в далечі рожевій передзвони»!.. Як мистецьки вміло й влучно передано в альтовій партії – «в вербах горлиці воркують, в травах коники сюркочуть», або в звуках тенорової партії так і чуєш на фоні всього хору, як «десь далеко на покосах вибиваються на косах стуки, звуки»!.. Перед очима так і вимальовується цілий ряд косарів, що клепають свої коси, а десь з боку в густому житі лунає чудова, мелодійна пісня женців, - і все це в струнких, бадьорих акордах зливається з «полудневим подиханням, з ароматом, з колиханням»…
Або якої високо-епічної краси досягає він у композиції на «Легенду» М.Вороного, де на фоні хору переходить соловий спів, що покривається в кінці куплєта хоровим рефреном і !Ой, леле! Ой, леле»!.. Як майстерно переведено в композиції наростання жаху і як всю її артистично витримано в стилі правдивої рапсодії.
Ще згадаймо його музичну пєсу: «Льодолом» (на слова Чупринки), в якій так характерно й оригінально передано картину льодолому на Дніпрі; тут так і бачиш, і чуєш, як невільник рве на собі кайдани й виривається на волю.
Або… «Моя пісня» (на слова Л.Біликовського), в якій під акомпанімент всього хору й фортепяна тенор співає чарівну пісню «про квіти, про гай, про серце дівоче, про вірну любов, про карії очі, про душу святу».
Залишив нам М. Леонтович і декілька окремих солових нумерів з акомпаніментом фортепяновим.
Дав нам великий і цінний вклад у церковний спів своїми оригінальними музичними творами (літургія й молебен) в українському тексті.
В останній час, перед своєю смертю, почав М.Леонтович писати українську оперу «Русальчин Великдень». Але так і не пощастило небіжчикові закінчити її.
Микола Леонтович був не лише великий музика, але й чесний громадянин-українець, вірний син своєї Матері України.
Народився він 1867 року в селі Монастирському на Поділлі в родині священника.
Загальну музичну освіту здобув у духовній семінарії, яка була для нього і першою музичною школою.
Дальші музичні студії по теорії композиції слухав він у проф. Бармотіна та Яворського.
На протязі свого життя зазнав він багато лиха ще за царських часів, бувши переслідуваний «верними слугами царя-батюшки» за «мазепінство». В останній час, подібно Вагнеру й Бетховену, сильно бідував: не маючи жадних засобів до життя, по де-кілька днів під ряд, крім води й черствого хліба, не вживав іншої страви.
Але не дивлячись на тяжкі умови життя, музичної праці не залишав.
З перших днів революії, разом з найвидатнішими нашими композиторами – Кирилом Стеценком, Олександром Кошицем та иншими музиками, брав найактивнішу участь в організації українських національних хорів, музичних гуртків і музичного відділу при Міністерстві освіти в Київі за часів Центральної Ради. Де-який час провадив лєкції співу в Музичному Інституті імени Лисенка в Київі та в духовній семинарії.
Спокійний, скромний, надміру соромливий Леонтеско (так жартівливо називали його в музичному товаристві) не любив політики й абсолютно не втручався в політичні справи й організації.
Під час большевицької влади у Київі в 1919 році М.Леонтович був мобілізований большевиками, як фаховець-музика, і примушений стати до праці в «Музкомі».
Коли вступили до Київа того ж року денікінці, Леонтович примушений був увесь час переховуватись, бо «возсоздатєлі єдіной нєдєлімой» заочно присудили його до розстрілу за «большевизм» (!) (а справді тільки за те, що він був українським патріотом-композитором і лише з примусу працював у большевицькому «Музкомі»), і, як ироди, шукали його, аби загнати на той світ.
Боячись попасти в лапи московських білогвардійців, Леонтович 29 вересня 1919 року разом з композитором Кирилом Стеценком та іншими особами втік з Київа до Камянця-Подільського, де на той час була українська влада.
Через кілька днів Леонтович переїхав з Камянця до м.Тульчина на Поділлі, де вчителював у школі та працював над закінченням своєї опери «Русальчин Великдень».
Пощастило Миколі Леонтовичу втікти від чорних московських катів, натомісць не пощастило йому втікти від таких же червоних катів.
Помер Леонтович на 45 році життя по смерти його залишилися сиротами удова з донькою.
Загинув великий талант український, але святе ім’я його, пам'ять і слава про нього будуть вічно жити в серцях українських, доки сонце на небі світитем.
Пропонована стаття Михайла Тележинського є промовистим джерелознавчим матеріалом, який поглиблює вивчення життя і творчості видатного композитора України. Вона є актуальною в час сучасного творення національної культури та піднімає все ще недооцінену епохою особистість М.Леонтовича на найвищий щабель в історії української музики.
Література:
Людомир Філоненко, завідувач кафедри музикознавства та фортепіано Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, професор, кандидат педагогічних наук, Голова Дрогобицького осередку НТШ, Відповідальний секретар ДО НСКУ.
Уляна Молчко, доцент кафедри музикознавства та фортепіано Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.