Літописи про місце народження князя Володимира
Під 975 роком у Ніконовському літописі, в частині оповіді про призначення Володимира Святославовича у Новгород на княжіння, поміщено коротке, проте доволі змістовне, повідомлення про місце народження майбутнього Хрестителя Русі:
«В лѣто 6478. Посади Святославъ Ярополка въ Кіевѣ, а Олга въ Древѣх. И пріидоша Новгородци, просяще себѣ князя, и отпрѣся Ярополкъ и Олегъ, и рече Добрыня новгородцѣм: «просите Володимира». Володимеръ бо бѣ отъ Малки, ключници Ольжины; Малка бо бѣ сестра Добрынѣ, и бѣ Добрыня дядя Володимиру; и бѣ роженіе Володимиру въ Будутинѣ вѣси, тамо бо въ гнѣвѣ отслала еа (матір Володимира Малушу – Ю.Д.) Олга, село бо бяше еа тамо, и умираючи даде его святѣй Богородици»[1]. З цього кроткого літописного фрагменту довідуємося, що княгиня Ольга зіслала Малушу в село Будутине(о). Це село належало Ользі на правах доменіальної власності і перед смертю вона передала його якомусь Богородичному храму. В Будутині й народився княжич Володимир. Згадана у тексті невідома церква Богородиці передувала збудованому між 986 та 996 роками у Києві, в період княжіння Володимира Святого, першому кам’яному Богородичному храму – Пресвятої Богородиці Десятинної. Подібне за змістом свідчення знаходимо і в Устюжському літописному зведенні (т.зв. Архангелогородському літописці):
«В лето 6478.Святослав посади в Кииве сына своего большаго Ярополка, Олга в Древлянех, а Владимера у себе имыи. И приидоша людие новгородьстии, просяще себе князя, и размысли Святослав: Ярополка ли отдати или Олга? И рече Добрыня новгородцем: «Просите себе Владимера». Владимер бо бе от Малки ключницы Ольжины; Малка же бе сестра Добрыне, отец ея бе Малк любутчанин, бе бо Добрыня Малков сын, дядя Владимеру по матери, и рожение бысть Владимеру в Будотине селе, ту бо бе посла Олга Малку во гневе, село бо бе ея ту, бе бо, умирая, Олга отдаст село то пресвятеи Богородицы»[2].
Про місце народження князя Володимира згадує і Василь Татіщєв: «Новгородцы тогда просили себе от Святослава для управления одного из его сынов, и Святослав дал им на волю просить, который сын его похочет. И хотя они прилежно старейших просили, Ярополк и Олег отказались. Тогда один от послов новгородских Добрыня советовал им просить младшего из детей его, Владимира, который рожден от Малуши, ключницы Ольгиной, дочери Малка любчанина и сестры Добрыниной. Родился же Владимир в Будятине селе, за что Ольга, разгневавшись на Малушу, сослала ее от себя». Але й це повідомлення не дає уяви про географію місця народження князя Володимира. Покликаючись на цитовані літописні свідчення О. Шахматов висловлював припущення, що село Будутине/Будотине належало не Ользі, а Малуші. І саме вона заповіла його перед смертю церкві Богородиці[3].
На його думку, матір князя Володимира у княжому синодику звали Малфріддю і саме під цим іменем у літописах зафіксовано повідомлення про її кончину: «Въ лѣт̑ . ҂s҃ . . ф҃ . . и҃ . [6508 (1000)] Престависѧ Малъфридь»[4]. Відтак історик допускає, що Малфредь/Малуша була похована саме у збудованій її сином Десятинній церкві, і вона ж пожертвувала цьому храму село Будутине, «которое, к сожалению, сложно приурочить к той или иной определенной местности». До того ж, відштовхуючись від припущення про поховання матері князя Володимира у Десятинній церкві, О. Шахматов робить висновок, що вона була охрещеною. На помилковість гіпотетичних побудов О. Шахматова[5] резонно вказав Олексій Карпов, який стверджував, що повідомлення Ніконовського літопису: «умираючи даде его святѣй Богородици» відноситься до Ольги, про що однозначно повідомляє автор Архангелогородського літописця: «бе бо, умирая, Олга отдаст село то пресвятеи Богородицы»[6].
Псковська локалізація літописного Будятиного
Найпоширенішою версією щодо місця розташування населеного пункту під назвою Будутине є псковська. Розгорнутий аналіз багаточисельних праць російських краєзнавців та істориків, які трактували літописні повідомлення у контексті аналізу топографії Псковщини, виконав Анатолій Алєксандров[7]. За його історіографічним дослідженням, вперше до цього питання звернувся Микола Ільїнський:
«Преподобный Нестор в 970 году упоминает, что Святославом Ольгиным сыном, рожден Владимир от Млуши ключницы Ольгиной,дочери Малка Любжанина и сестры Добрыни Новгородского Посла. Родися же Владимир в Будятине селе близ Плескова, за что Ольга разгневася на Малушу,сослала ея от себя»[8]. Цитуючи М. Ільїнського, А. Алєксандров резонно констатує, що «На вопросы почему летописное село Будутино называется Будятино и, самое главное, почему оно находится близ Пскова, – на эти вопросы Ильинский не отвечает.»[9]. Щодо назви, то такий її варіант подає В. Татіщєв, що спирався на свідчення т.зв. Йоакімівського літопису. Жодного з трьох відомих варіантів назви Будутине/Будотине/Будятине не знайти серед топонімів Псковщини. Євгеній Болховитінов, що другим звернувся до цієї теми, ототожнював літописне місце народження князя Володимира з урочищем Буденик:
«Село Выбутское, или у народа именуемое Лыбутское, существует и ныне, а ниже оного в полуторе версте на реке Великой двумя рукавами около лежащего посредине острова обтекающей, один рукав мельче текущий вброд, называется доныне Ольгиными слудами (слуда значит подводный камень); другой же рукав поглубее Ольгиными воротами. Ниже сего урочища на правом берегу устья реки Кеби, впадающей в реку Череху, есть другое урочище известное под именем Буденик или Будник. Издревле предание гласит, что там бывала также отчизна Ольгина и родина Вел. Князя Владимира Святославича, внука Ольгина в Летописях именуемого Будятино село. До недавних времен там была еще деревня, принадлежавшая фамилии графа Разумовского, после переведенная на другое место, за Великую реку»[10]. Село Вибутскає/Лібутскає Є. Болховитінов ототожнює з вессю Вибутцая, згаданою у Степенній книзі як батьківщина княгині Ольги: «… святая и богомудрая и равноапостольная великая княгиня Ольга, претворенная во святомъ крещеніи Елена; ея же память празднуемъ днесь, юже произведе Плесковская страна, иже отъ области царствія великія Русскія земли, отъ веси именуемыя Выбутцая близ предѣлъ Немеческія власти жителей, отъ языка Варяжска, отъ рода же княжеска, ни вельможеска, но отъ простыхъ людей»[11].
Найдавніші документальні згадки стосуються саме села Вибутского, а не Будника, який чи не вперше згадується щойно в краєзнавчій праці М. Ільїнського. Під 1394 р. згадується похід новгородців на псковичів, у якому «оубиша Копорскаго (князя) Иоана под Олгиною горою, а инѣх многих избиша на Выбуте»[12]. А в 1407 р., коли на Псков йшли лівонські лицарі, псковичі зустріли їх «на Броду от Выбута»[13].
Згадану розлогу літературну традицію ототожнення літописного населеного пункту Будутине/Будотине/Будятине з урочищем Будник на Псковщині узагальнив А.Алєксандров: «для локализации летописного названия «Будутина весь» или «Будутино село» в Буднике есть некоторые основания, тем более, что легендарная родина княгини Ольги в районе Выбут, то есть, совсем недалеко от Будника, соотносится с многочисленной топонимикой и микротопонимикой в зоне освоения не позднее первой половины Х века, что явствует из результатов археологических исследований. Кроме того, современные историки все более склоняются к мнению, что на севере Восточной Европы в районе Пскова и его окрестностей, у княгини Ольги были собственные земельные владения, своего рода ранний феодальный домен, и она самостоятельно распоряжалась в пределах этого домена. В этом случае понятно, что и ключницу Малушу она сослала именно в свои владения, под бдительный надзор»[14]. Дослідник також зауважив, що локалізація церкви Богородиці є такою ж «плаваючою», як і локалізація Будутиної весі і її доведеться прив’язувати до Будутина, а не навпаки. У цьому зв’язку А.Алєксандров згадав легенди про Ольжин монастир та церкву в с. Покровському, де могла знаходитися церква присвячена Покрову Пресвятої Богородиці[15].
Київська локалізація літописного Будятиного
У середині ХІХ ст. вперше прозвучала і київська версія розташування літописного Будятина. Її озвучив ієромонах Іосиф (Баженов): «В Никоновской летописи есть такого рода свидетельство: «Умираючи (кн.Ольга) даде село свое Будутино святой Богородице… Почему так называлось загородное киевское село кн. Ольги? Не для напоминания ли о псковском Выбутине, которое в Степенной книге представляется Ее родиною?»[16]. Про околиці Києва, як про місце розташування весі Будутине, писав і Михаїл Толстой, який розвинув припущення Баженова про перенесення назви з псковського на київський грунт. Правда, на його думку, припсковське Будятине, переінакшене в Будник, було місцем народження Володимира, а прикиївське Будутино княгиня Ольга передала церкві Богородиці: «… на правом берегу реки Кебь, при самом впадении ее в реку Череху, есть место называемое Буденик или Будник. Там некогда, по преданию, живала Св.Ольга и родился в селе Будятине внук ее Св. Равноапостольный князь Владимир… Под Киевом у княгини Ольги было загородное село Будутино, которое она при кончине завещала Богородицкой церкви… Небыло ли оно так названо в память ее родины?»[17]і
Гіпотезу про розташування Будятина на Київщині розвинув Ігор Мицько. На його погляд, в літописі мова йшла про маєтність поблизу Києва, адже княгиня Ольга не могла записати київському храму Богородиці[18] малоприбуткові грунти на околиці держави. Назва маєтності, наданої київській церкві Богородиці, видозмінилася й відома у історичних документах за топонімом «Забудецька земля». Під такою назвою вона згадується у підробленій від імені князя Романа Мстиславовича грамоті 1240 року. Церква згодом перестала існувати і хтось з київських володарів передав її грунти Богородичному храмові Лаври (легітимізувати це надання мала підроблена від імені князя Романа грамота)[19]. Додамо, що про київську локалізацію церкви Богородиці, якій княгиня Ольга пердала на смертному одрі село Будятино, є одне писемне свідчення, проочене істориками, що торкалися цього питання. Про це є згадка в літописі, використаному Миколою Новіковим у своїй«Подробнейшей истории ГосударейРоссийских»:
«… она же пріиде къ Патріарху, и благослови ю Патриархъ, и даде ей Попы и Даконы и сосуды и иконы и ризы служебныя и книги, и поиде Ольга съ миромъ въ Кіевъ, и пришедъ в Кіевъ, постави у себя на дворѣ церковь малу во имя Пречистыя Богородицы, и учаше сына своего Святослава вѣрѣ Христіанской, и веляше ему креститися, онъ же не брежаше о томъ и не крестися». Як стверджує Л. Пашкіна, використаний М. Новіковим літопис зберігається в Рукописному відділі Російської національної бібліотеки в Санкт-Петербурзі (QIV 88. – Арк. 766 зв., 767зв.)[20].Таким чином, аналіз літератури, у якій розглядалося питання географічного розташуваня літописного населеного пункту під назвою Будутине/Будотине/Будятине доводить, що відомі традиції (псковська та київська) мають радше кабінетне походження, спирається на краєзнавчу традицію і не є старшими за кінець ХVІІІ століття.Локалізація місця народження княза Володимира, за слушним зауваженням А. Алєксандрова є «плаваючою». Водночас, надто категорично звучить його ж зауваження, що «…даже с формальной точки зрения, нет никакой гарантии, что этот пункт находился в районе Киева, и вообще где-либо в Южнорусских землях.»[21]. Гарантій в історичній науці не може бути так само, як категоричності, тому спробуємо розглянути й аргументувати ще одну версію географічної локалізації місця народження Володимиря Святославовича – волинську.
Волинська локалізація літописного Будятиного
Нашу увагу привернула давня легендарна традиція, пов’язана з волинським шляхетським родом Киселів-Святольдичів, які виводили себе від київського воєводи Святольда[22]. За Каспером Нєсєцьким, родовий герб Киселів творить білий обозовий намет увінчаний золотим хрестом (на червоному тлі). Він нібито був наданий близько 1040 року їх предкові, воєводі (гетьманові) Святольдичу, руським володарем Володимиром за відвагу та лицарську доблесть, якими той відзначився при обороні Києва від печенігів. Герб увінчують три вежі, в пам’ять про оборону міста. Фамільне прізвище Кисіль, як стверджує Нєсєцький, походить від квашення (kiszenia) хліба[23]. Родовими маєтностями Киселів були Нискиничі та Дорогиничі, надання яких К. Нєсєцький пов’язув з королем Ягайлом.На думку Михайла Грушевського, Святольд є русько-литовською формою передачі імені Свенельд – історичний персонаж другої половини Х ст., воєвода київських князів Ігоря, Святослава та Ярополка[24]. Він приймав участь у зборі данини з підвладних Києву племен. Заздрість дружини князя Ігора до Свенельдової дружини привела до загибелі київського володаря у Деревлянській землі. Свенельд також очолив каральний похід по придушенню повстання деревлян, ініційований вдовою князя Ігора княгинею Ольгою. В 975 р. син Свенельда Лют, полюючи в деревлянських лісах, був убитий братом київського князя Ярополка Олегом, на що Свенельд підбурив Ярополка ропочати з братом війну.Отже, фігура Свенельда є доволі вагомою в історичних перипетіях Київської держави.Назва волинської маєтності Киселів Низкиничів наводилася А. Соловйовим в низці доказів до аргументації можливого існування давньоруського імені Нискиня, утвореного від прикметника «нискии» (низъкыи)[25].
Антропонім зустрічається у історичного персонажа, відомого за Анналами Длугоша, як «dux Drewlyanorum Niszkina»(Niszkinam, Nyszkinam, Nyszkina). Фігурує воно у зв’язку зі Святольдом-Свенельдом, із подіями, що розгорталися у близькій Деревлянській землі. Розповідь про Нискиню у Длугоша, точно відповідає літописній оповіді про деревлянського князя Мала. Михайло Грушевський звертає також увагу на комбінацю імені протопласти роду Киселів Святольдича (Свенельдича) з назвою їх родинного гнізда Нискиничами, які не лише пов’язується з подіями у Деревлянській землі, а й удоводнюють існування на Волині легендарної традиції про Нискиню Святольдича (Свенельдича), у якому, як вважає дослідник, дійсно можна вбачати згаданого Длугошем деревлянського князя Нискиню. Зауваження М. Грушевського про родовід Киселів-Святольдичів та їхні волинські маєтності стосувалося розгляду ним відомої гіпотези Олексія Шахматов, викладеної у спеціальному розділі «Разысканий»[26], виданих 1908 р. та спеціальній статті[27]. Історичні побудови О. Шахматова зводилися до того, що князь Ігор на Деревлянській землі поліг у конфлікті з Мстишою Свенельдичем. Звертаючи увагу на вторинні варіанти написання у деяких списках «Історії» Длугоша імені Нискина як Miskina, історик ототожнив Мискиню-Нискиню зі згаданим у літописі під 945р. Мстишею Свенельдичем, якого він поставив на чолі повсталих деревлян та ототожнив з деревлянським князем Малом.
Не вдаючись до ширшого критичного розгляду аргументації О. Шахматова (докладно розглянутої у працях А. Соловйова та А. Поппе), яка не є предметом розгляду у цій публікації, наголошуємо на принциповій важливості того факту, що колишнє волинське село Нискиничі, яке сьогодні увійшло в межі Нововолинська, своєю назвою та іменем Святольда-Свенельда, як протопласти роду власників цієї маєтності роду Киселів, пов’язується з києво-руською історією, й вужче з подіями у Деревлянській землі, безпосередньою учасницею яких була і княгиня Ольга.Власне, у контексті озвученої у заголовку теми, нас цікавлять не самі Нискиничі, а сусідній населений пункт. Сучасний Нововолинськ розташовується на землях кількох сіл. Крім згадуваних Нискинич, до його складу входять ше й Дорогиничі, Будятичі та Русовичі. Саме пряма співзвучність між літописною вессю Будутине/Будотине/Будятине й нововолинськими Будятичами, та їх безпосередня близькість з маєтностями Киселів-Свянтольдичів Нискиничами й Дорогоничами, і змусила розглянути можливість ототожнення цього населеного пункту з місцем народження княжича Володимира. Додадковим доказом належності цих околиць київським володарям може слугувати та обставина, що безпосередньо до Будятич від заходу, на відстані 0,5 км, прилягає село Русовичі, а недалеко, 7-8 км, на північний-схід розташовується село Русів (див мапу). Крім того, назви поселень із закінченням на –ичі вважаються мовознавцями та істориками одними з найархаїчніших[28].Перші згадки про село Будятичі (пол. Budziatycze) сягають XV сто ліття. І ці згадки йдуть в зв’язку з історією Зимнівського Святогірського Свято-Успенського монастиря. У 1460 р. згідно заповіту Свидригайла зимненські угіддя (села Зимно, Бубнів, Марків Став (Марковичі), Будятичі і Тишкевичі) перейшли у власність родича Чарторийського Немирі, що підтвердив і король. Казимир IV Ягайлович[29]. Згідно з ревізією луцького замку сусідні Тишкевичі 1545 р. належали колись до володимирського замку[30]. Таким чином, констатуємо, що рання історія населених пунктів в околицях Будятич пов’язувалася з давнім Зимнівським Богородичним монастирем чи з володимирським замком. В сусідніх з Бутятичами Низкиничах, на території замку, існував також монастир Покрову Пресвятої Богородиці. У фундушному записі від 15 вересня 1643 року з володимирської гродської книги та у наданні земельних посілостей монастиреві від 1648 р. згадується, що березовий гай сягав від монастирської церкви до гостинця і Бутятицького дубового гаю[31]. Якісь грунти з дворищами (дворцами) поруч з Бутятичами належали і володимирському монастиреві св. Пророка Іллі[32]. Зауважений зв’язок Бутятич з монастирськими землеволодіннями, особливо з давнім зимнівським монастирем Успенія Пресвятої Богородиці, узгоджується зі згадкою про те, що перед смертю княгиня Ольга передала літописне Будатине якомусь Богородичному храму. До того ж, зимнівський Успенський монастир мав зв’язки з Києво-Печерським монастирем. Першу писемну згадку про Зимнівську обитель знаходимо в «Житті Феодосія Печорського», коли тут помер перший ігумен Києво-Печерської лаври Варлаам, що повертався з Царгорода[33].Будятичі відомі своїм святим джерелом. За сільськими переказами, саме у цьому джерелі кілька століть тому явилася старовинна ікона Божої Матері, яку згодом назвали Будятичівською.
Легенди свідчать, що за сучасними Будятичами колись була гора, де звели панський маєток. Із того пагорбу до поміщицької криниці тягнулися потічки. Це бентежило власника обійстя, який він звелів закрити джерельце каменем. Однак невдовзі осліпла молода панночка. Коли згасла остання надія повернути дівчині зір, батькові наснився сон: відкинути камінь і вмити сліпу тією водою. Після чого панська дочка знову почала бачити, а місце, де з-під землі пробивалася вода, поміщик звелів обгородити. Вважається, що свята вода з Будятицького джерела помагає знайти щастя незаміжним дівчатам, а молодим подружнім парам стати батьками[34]. У зв’язку з переконнаннями про цілющі властивості будятицького святого джерела, на гадку приходить дослідження легенд, за якими св. Ольга була покровителькою шлюбу та кохання, а присвячені їй джерела/вода мали чудодійну силу[35].Ототожнення волинських Бутятич з літописною Будятиною вессю виглядає привабливою і в світлі нещодавно висловленої Ігорем Мицьком гіпотези про Пліснеську батьківщину княгині Ольги. В політичну орбіту Пліснеського городища й сусіднього з ним Олеська (Олежська), яке на думку І. Мицька походить від імені власника Олега-Helgi, входила Волинь. Тому й цілком резонно було відіслати Малушу подалі від політично активного Києва на власну, родову підконтрольну територію, розташовану по сусідству з Нискиничами, маєтком воєводи Свенельда (Свянтольда), з допомогою якого Ольга і здійснювала каральну операцію проти деревлян. Власне й свою назву село і могло отримати від перебування у близькому сусідстві, в Будятичах/Будятиному зісланої Ольгою Малуші. Як доводить А. Поппе, перейменування в «Історії» Длугоша Мала в Нискиню здійснилося за участю книжника з галицько-волинських земель, який і міг підказати Длугошу назвати Мала (Малого) в Нискинею (Низьким). За тією ж логікою, в найменуванні Нискинич могло відобразитися саме ім’я Малуші. Назва не могла походити від імені князя Мала, оскільки ці терени знаходилися далеко поза західними межами деревлянської території[36].Зрештою, є ще один, й на наш погляд вагомий, аргумент народження князя Володимира від Малуші у волинських Будятичах, а саме – назва стольного города Володимира, названого на честь свого засновника великого київського князя Володимира Святославовича[37]. До надання назви новозасновоному городу у свою честь Володимира міг спонукати саме факт його народженя на Волині[38]. Не випадково з іменем князя Володимира Святого місцеві легенди пов’язують виникнення окремих волинських пам’яток, навіть тих, що з’явилися значно пізніше.
Так за місцевими переказами, Володимиру приписували спорудження Успенського собору та храму в урочищи «Стара катедра». А в честь перемоги над хорватами, дружинники Володимира в одинь день спорудили церкву, названу за його християнським іменем Василівською[39]. Цією «обиденною» церквою міг бути храм, що передував існуючій однойменній ротонді, широко датованій у науковій літературі від 1194 р. по XV ст. У Зимнівському монастирі, заснованому за повір’ями хрестителем Русі, згадується й «терем Святого Володимира». Перекази свідчать, що фундованій обителі князь подарував родинну святиню - ікону Божої Матері, звану Зимненською. За легендою нею константинопольський патріарх благословив шлюб Володимира з цісарівною Ганною[40]. Отже ім’я князя Володимира було надзвичайно популярне в легендарній традиції Волині, що може підкріплювати гіпотезу про його народження у волинських Будятичах.Вже після виголошення цієї доповіді на «Ольжинихчитаннях» у російському тижневику «Брянский регион» за 26.01.11 р з’явилася ще одна версія локалізації літописного Будятина. Автори публікації допускають, що князь Володимир був народжений в Будатінє – пригороді Гомеля (літописнийГомей). А Гомей трактується, в свою чергу, як Ольгомей – володіння Ольги[41].
Використані джерела та література
[1] Летописный сборник именуемый Патриаршей или Никоновской летописью // Полное собрание русских летописей. – Москва, 2000. – Т. 9. – С. 35.
[2] Устюжские и вологодские летописи XVI – XVIII вв. // Полное собрание русских летописей. – Ленинград, 1982. – Т.37. – С. 60.
[4] Ипатьевская летопись – С.114; Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. – Москва, Ленинград, 1950. – С. 169.
[5] Услід за О. Шахматовим власницею Будутиної весі Малушу вважав і М. Грушевський. А подробиця про запис цього села церкві Богородиці надає цій звістці певної авторитетності. Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ, 1991. – Т. 1: До початку ХІ віку. – С. 470. – Покл.1.
[7] Александров А.А. Во времена княгини Ольги. Легенды и были о княгине Ольге в Псковской земле. – Псков, 2001.
[8] Цит. за Александров А.А. Во времена княгини Ольги. – С. 82. (Ильинский Н.С. Историческое описание города Пскова и его древних пригородов с самого их основания. Заключающее в себе многия достойные любопытства происходимости, составленное из многих древних летописцев, надписей, записок и Российской истории Николаем Ильинским. – С.–Петербург, 1790–1795. – Ч. 1–6)
[10] [Болховитинов Е.] История княжества Псковского с присовокуплением плана города Пскова. – Киев, 1831. – Ч. 1: Содержащая общую историю сего княжества и города Пскова. – С. 10.
[11] Книга степенная царского родословия. Часть первая // Полное собрание русских летописей. – Т. 21. Первая половина. – С. 6.
[16] Цит. за Александров А. Во времена – С. 83. (Иосиф, иеромонах. О крестных ходах в горое Пскове и его окрестностях. Местные заметки соборного иеромонаха Иосифа. – С.–Петербург, 1858).
[17] Цит. за Александров А. Во времена – С.83-84. (Толстой М.В. Святыни и древности Пскова. – Москва, 1861).
[18] Ігор Мицько покликається на наші праці про київський храм-ротонду Х ст. Див., зокрема: Диба Ю. Перша церква Богородиці в Києві 961–962 років // Давні обителі України. Архітектура: Тематичний збірник Святопокровського жіночого монастиря Студійського Уставу. – Львів, 2002. – Вип. 13. – С. 2–8.
[19] Мицько І. Пліснеськ – батьківщина княгині Ольги // Конференція «Ольжині читання». – Пліснеськ, 10 жовтня 2010 року. – Львів, 2006. – С. 65–66.
[20] Пашкина Л.Д. К вопросу о смерти князя Рюрика в городе Кореле // http://www.priozersk.ru/1/text/0020.shtml
[23] У контексті вияснення значення набутого Святольдичами родового імені Кисіль варто згадати шведске «kisel» – кремній. Воно мало б характеризувати мужність/міцність протопласти роду Киселів. Свенельд був очевидно варязького походження. Дослідники ототожнюють його зі Сфенкелом з «Історії» Льва Диякона та Сфангелом Скілиці.
[24] Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ, 1991. – Т. 1: До початку ХІ віку. – С. 438. – Покл. 2.
[25] Соловьев А.В. Был ли Владимир Святой правнуком Свенельда? // Записки Русского научного института в Белграде. – Белград, 1941. – Вып. 16–17. – С. 37–64.
[27] Мстислав Лютый в русской поэзии // Сборник Харьковского историко-филологического общества. – Харьков, 1909. – Т. 18. – С. 82–91.
[28] Купчинський О.А.Найдавніші слов'янські топоніми України як джерело історико-географічних досліджень ( географічні назви на -ичі). – Київ, 1981.
[29] Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich.- Warszawa, 1895. – T. 14. – S. 617.
[31] Горін С. Монастирі Західної Волині (друга половина XV – перша половина XVII століть). – Львів, 2007. – С. 223, 230.
[35] Мицько І. Пліснеський сюжет «Слова о полку Ігореві» // Четверті «Ольжині читання». Пліснеськ, 16 травня 2009 р. // Львів, 2010. – С. 28–29.
[36] Звіздецький Б.А. Про кордони Деревлянської землі // Археологія. – Київ, 1989. – №4. – С. 47–58.
[38] У приватній розмові І. Мицько звернув увагу на ту обставину, що літописи північно-східного походження, у яких збереглася згадка про Будятину весь, не уточнюють місця її розташування, й що можливо це робилося з політичних міркувань, через розташування місця народження хрестителя Русі на підлитовських землях, у ворожій до Москви державі.
[39] Дверницкий Е.Н. Памятники древнего православия в г. Владимире-Волынском.– Киев, 1889.– С. 22; Батюшков П.Н. Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края. – С. –Петербург, 1888. – С. 19.
[40] Ратшин А. Полное собрание исторических сведений о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквах в России, составлено по достоверным источникам. – Москва, 1852. – С. 84; Петров Н.И. Краткие сведения о православных монастырях Волынской епархии в настоящее время не существующих // Волынские епархиальные ведомости.– 1863.– № 3.– С. 50; Дверницкий Е.Н. Памятники. – С. 31, 33
[41] Див.: http://bregion.ru/p=4813
Низкиничі та Будятичі з околицями на мапі 1930-х років
Літописне Будятино (про місце народження князя Володимира Святославовича та розташування найдавнішої церкви Пресвятої Богородиці) // П'ЯТІ «ОЛЬЖИНІ ЧИТАННЯ». Пліснеськ, 7 травня 2010 року. – Львів – Броди: Просвіта,2011. – С. 23–28.
Юрій Диба, Національний університет "Львівська політехніка" ,Інститут архітектури