Розглядаються основні архітектурно-реставраційні проекти, реалізовані в минулому на Волині, з точки зору вирішальних засад їх здійснення і сучасних професійних критеріїв. Акцентовано актуальні проблеми архітектурної реставраційної справи протягом останніх десятиліть.
The main architectural restoration projects that were in the past realized in Volhynian region are considering from the view-points of crucial principles for their creation as well of contemporary professional criteria. The actual problems in architectural restoration during the last decades are accentuated.
В історії архітектурної реставрації дореволюційної Росії перші спроби відновлення архітектурної спадщини відносяться до останньої чверті ХІХ – початку ХХ століття, коли було здійснено декілька поважних реставраційних акцій, до яких мали відношення такі відомі майстри архітектури справи як Володимир Суслов, Петро Покришкін, Адріан Прахов, Олексій Щусєв та ін. Показовим і не випадковим, як на мій погляд, є те, що декілька найпомітніших реставраційних робіт цього періоду пов’язані з теренами Волині. Цей стратегічно важливий регіон в тогочасній адміністративно-політичній термінології часто визначався як основна складова частина „Юго-Западной России”. Волинь, як відомо, увійшла до складу імперії після другого поділу Польщі у 1793 році як Ізяславське намісництво, перейменоване невдовзі у Волинську губернію з центром у Житомирі.
Слід зауважити, що більш ніж півстолітній період перебування Волині в складі Російської імперії (фактично вся перша половина ХІХ ст.) з точки зору дослідження та охорони пам’яток архітектурної старовини позначений помітною байдужістю владних інституцій. Інтерес до них виявляли переважно громадські організації та мистецька інтелігенція. А в тих поодиноких випадках, коли справа торкалася відбудови напівзруйнованих об’єктів, навіть якщо була добре відома їх прадавня історія, вирішальними чинниками залишалася не культурно-історична значимість, а скоріше практичні потреби та панівні уяви про актуальні архітектурні смаки. Яскравим прикладом такої прагматичної відбудови можна вважати Троїцьку церкву Дерманського монастиря, здійснену в 1840-і роки відповідно до класицистичного проекту волинського губернського архітектора Михайловського [1]. Хоча навіть такі локальні реалізації до 1860-х років були поодинокими.
Ситуація на Волині почала відчутно змінюватися після подій 1863-64 рр., пов’язаних з польським січневим повстанням. Задля утвердження лозунгу «православ’я, самодержавство, народність» антипольська політика царату стала цілеспрямовано поширюватися російською адміністрацією на Волинь і набула невдовзі неабиякої ваги. Одним із її проявів стало якраз те, що величні і водночас покинуті напризволяще церковні руїни „давньоруського” походження стали нарешті об’єктом прискіпливої уваги найвищих владних мужів, що згодом забезпечило реалізацію низки реставраційно-реконструктивних (назвемо їх так) проектів. Не кажучи вже про численні морфологічні адаптації зліквідованих католицьких та греко-католицьких храмів відповідно до православних канонів (це є окрема, вкрай цікава тема).
Серед цих робіт особливим масштабом і широким суспільним суспільним розголосом вирізнялися три сакральних об’єкти:
Успенський собор у Володимирі-Волинському (оригінальна споруда - 1150-і рр., реставрація 1896-1900рр.; історик, мистецтвознавець А.Прахов, архітектори В.Суслов, В.Котов, В.Козлов );
Василівська церква в Овручі (оригінальна споруда - 1190-і роки, підписка на підтримання храму - з 1860 р., реставрація - 1907 – 1911рр.; архітектори О.Щусєв, П.Покришкін, В.Максімов, Л.Вєснін, В. Леонтович);
Богоявленський собор в Острозі (оригінальна споруда – 1520-і рр., реставрація – 1886-1890рр.; архітектори І.Штром, В.Дейнека, В.Токарєв).
Кожна з цих відреставрованих пам’яток мала свою давню історію. Як бачимо, дві з них (Володимир та Овруч) походили з ХІІ ст., третя (Острог) іноді датується ХV ст., але найвірогідніше вона була споруджена у першій чверті ХVІ ст. князем Костянтином Івановичем Острозьким [2].
Архітектурній історії цих унікальних пам’яток присвячено ціла низка спеціальних досліджень. Однак в дидактичному реставраційному аспекті для нас більш цікавим виглядає порівняльне співставлення їх стану безпосередньо перед проведенням реставраційних робіт з отриманим результатом. Цікаво це ще й тому, що загальна оцінка цих робіт серед сучасників не була одностайно позитивною. Їх характеристику як „...вкрай обурливі реставрації”, дав в свій час Г.К. Лукомський у відомій праці „Хроніка провінційного вандалізму” [3].
Тут варто зауважити таку цікаву обставину. Річ в тім, що мальовничі, і по-своєму дуже романтичні руїни цих пам’яток протягом багатьох років прикрашали сторінки різноманітних історичних, краєзнавчих, мистецьких видань [4]. З одного боку, така широка їх популяризація перед початком реставраційних робіт безумовно збуджувала інтерес широкої публіки до пам’яток старовини, і не лише на Волині. З іншого - вона стимулювала дослідницький інтерес і в символічному сенсі вимагала від царської адміністрації вжиття якихось конкретних заходів задля реабілітації пам’яток давньоруської минувшини...
Щоправда, цей інтерес не відразу оформився в конкретні реставраційні проекти. Російській адміністрації знадобився чималий час, майже півстоліття, щоби чітко уяснити для себе важливість цієї спадщини, особливо в контексті згаданої вище суспільно-ідеологічної тріади з акцентом на православ’ї. За характеристикою відомого видавця Помпея Миколайовича Батюшкова, „…величні руїни храмів, частково спотворені переробками в костели, частково розкрадені шляхтою і євреями на господарські будівлі в навколишніх поселеннях, частково потерпілі від татарських погромів, слугують красномовним свідченням... що земля, на якій храми були споруджені, корінна, давня Русь” [5]. В цих словах, власне, і криється головна мотивація реставраційних акцій – засвідчити історико-культурну ідентичність цих територій як руських за походженням. Однак насправді ця позиція трансформувалося в більш прийнятну для влади дефініцію – як „російських”.
Ілюстративний ряд доцільно, мабуть, розпочати з Богоявленського собору в Острозі, відбудова якого розпочалася в 1886 році і в цілому була завершена в 1889 році. Перед початком реставраційних робіт собор, що був зачинений ще в ХVII столітті, фактично перетворився на суцільну руїну. Тому було прийняте рішення повністю розібрати надземні конструкції, за винятком північної стіни. Це була найпотужніша частина стінових конструкцій, оскільки вона входила до оборонного кордону усього замку. Таким чином в підсумку пам’ятка була відбудована майже заново, причому з суттєвими змінами як в об’ємно-просторовому рішенні, так і в архітектурній стилістиці.
Майже синхронно з відбудовою острозького храму, в 1886 році у Володимирі-Волинському зусиллями групи ентузіастів на чолі з А.Праховим розпочалися дослідницькі роботи на стародавньому Успенському соборі, докорінно перебудованому в середині XVIII ст. на пізньобарокову греко-католицьку катедру, повномасштабна „реставрація” якої в давньоруському стилі була завершена в 1900р. відповідно до проекту Г.Котова.
Робота О.В.Щусєва над реставрацією Василівської церкви в Овручі була високо оцінена ще при його житті. К.М.Афанасьєв назвав її „взірцем співдружності мистецтва та науки”[6]. В таку характеристику автор монографії очевидно вкладав лише позитивний зміст. Втім „мистецькі” фантазії О. Щусєва, очевидно, доречніше було б назвати, умовно кажучи, пограничною зоною поміж науковим пізнанням історико-архітектурного об’єкту і інтуїтивною мистецькою творчістю в дусі певної національної (локальної) традиції. Очевидно, що ці три приклади є хрестоматійними для історії вітчизняної реставрації і доволі прозоро демонструють нам ті непрості, болючі проблеми з ХІХ ст., які не втратили своєї актуальності і в сучасних умовах.
На завершення ще один показовий приклад з історії реставрації на Волині. Йдеться про Успенський собор Зимнівського Святогірського монастиря. Наприкінці ХІХ ст. архітектор Козлов, очевидно не без впливу православних монахинь, здійснив тут декілька перебудовчих акцій з використанням явної неоросійської стилістики, зовсім не властивої для місцевої архітектурної традиції. На ці неподобства звернула увагу графиня П.Уварова [7], добре відома в тогочасній Росії громадська діячка та меценат, зауваживши буквально наступне: „Нині монастир цей обернено на жіночий і новопризначені ігумені одна перед одною, бажаючи, очевидно, вислужитися перед якимось новим віянням, що захопило нас останнім часом, будують, перебудовують, користуючись люб’язними порадами молодого архітектора (Козлова – П.Р.) та тією безкарністю, яка взагалі панує для подібних робіт у нас на святій Русі, де, на нещастя, не виробилося розуміння того, що церкви, як і решта пам’яток старовини, належать державі і не можуть розкрадатись і перебудовуватися без нанесення втрат історії країни, якій вони належать” [8] .
Цікавий матеріал для роздумів подають нам сьогодні новітні приклади архітектурно-реставраційних робіт, здійснених вже в незалежній Україні. При цьому, звичайно, не можна не відзначити конструктивну роль різних релігійних конфесій, які вже в незалежній Україні поряд з новим будівництвом активно долучаються до відбудови пам’яток сакральної архітектури. Однак водночас цей процес супроводжується низкою істотних, часом просто кричущих проблем. Головна з них пов’язується з недостатньою обізнаністю замовників, користувачів, інвесторів з фундаментальними принципами, що склалися в цій сфері архітектурної діяльності на основі всього світового досвіду. Водночас вітчизняні архітектурно-реставраційні установи при здійсненні проектно-реставраційних розробок іноді займають конформістські позиції по відношенню до недоречних забаганок замовників. Ситуацію суттєво ускладнює також та обставина, що вкрай слабкими є державні та громадські організації, котрі мають здійснювати контроль за станом збереження, охороні, реставрації та експлуатації пам’яток архітектури та містобудування. І справа навіть не стільки в кількості відповідних штатних посад, хоча це вкрай важливо, скільки в їх професійній підготовці і службовій мотивації.
Наприклад, процитовані вище оцінки П.Уварової цілком можна віднести до того, що діється останніми роками в тому ж Зимнівському жіночому монастирі: надбудова штучного, «фантастичного» п’ятиглавія на Успенській церкві, запровадження псевдо-російських декоративних елементів в опорядженні, дисонансні новобуди на прилеглій території, тощо.
Інший приклади. Пам’ятка архітектури національного значення дерев’яна Покровська церква в с. Обарів поблизу Рівного зусиллями підприємливого користувача спотворена цегляними прибудовами. Новостворений жіночий монастир в с. Городок своїми активними будівельними роботами перетворив цю унікальну архітектурно-ландшафтну пам’ятку в таку собі «виставку» псевдобарокової архітектури. Щось подібне можна сказати і по відношенню до Миколаївської церкви в Гощі. Навіть така перлина сакральної архітектури ХVI – XVII ст. як Межиріцький оборонний монастир потерпає від «самодіяльності» користувачів. Перелік подібних фактів є довгим.
Окреме місце в сучасній пам’яткоохоронній справі має обіймати містобудівна спадщина [9], що віддзеркалює унікальні форми розпланувального, просторового та композиційного розвитку стародавніх міст в цілому та їхніх окремих складових. Нечіткість юридичного статусу цих пам’яток, невизначеність їх просторових меж, неопрацьованість необхідної документації в тому числі історико-архітектурних опорних планів міст та селищ – все це зумовлювало і зумовлює до сьогодні повільну але невідновну втрату волинськими містами своєї історичної своєрідності. Ці деструктивні процеси розпочалися ще в радянські часи, однак ця проблема не втратила злободенності і в роки незалежності. Лише незначна частина волинських міст зберегла свої історичні зони включно з рядовою забудовою. Багато міст назавжди втратили ринкові площі як структуроутворюючий елемент (Острог, Рівне, Корець, Клевань, Олика, Степань та ін.), а там, де вони ще хоча б частково збереглися (Кременець, Дубно, Луцьк, Гоща, Великі Межирічі та ін.), процеси містобудівної деструкції продовжуються.
Ясна річ, пам’ятки архітектури існують лише в міському контексті, а сам історично сформований контекст неможливий без його наповнення автентичними архітектурними пам’ятками, які лише в окремих, фахово обґрунтованих випадках можуть доповнюватися точковими архітектурними новаціями з чітко сформульованими вимогами до них.
Разом з тим, проектуючи історичний реставраційний досвід на сучасну ситуацію в дидактичному сенсі слід зважати на радикальні концептуальні зрушення, що відбулися у світоглядних підвалинах архітектурної професії під впливом постмодерністської парадигми останніх двох десятиліть. Постмодерністський плюралізм разом з властивим йому іронічним, навіть дещо легковажниим історизмом на тлі агресивної агресивної глобалізації світового ринку архітектурної праці зумовили виразну полівалентність підходів до визначення можливих трансформацій як окремої пам’ятки архітектури, так і історико-архітектурного середовища в цілому. „Ліберальна” постмодерністська ідеологія не могла не спровокувати відчутну девальвацію тих реставраційних принципів, які еволюційно формувалися в професійному середовищі протягом останніх двох століть. І, очевидно, цей процес і надалі буде стимулюватися політичним ексгібіціонізмом владних структур, нестримними апетитами інвесторів і, ясна річ, творчими амбіціями архітекторів.
Звичайно, ця „творча” ідеологія так чи інакше переноситься і на освітянську ниву в архітектурні навчальні заклади. В Україні цю тенденцію підтверджують зокрема останні огляди-конкурси дипломних проектів. Кількість суто реставраційних (не реконструктивних чи то ревалоризаційних) наближається майже до нульової позначки. Навіть серед значної частини викладацького складу на архітектурних кафедрах ставлення до проблем охорони архітектурної спадщини часто зверхньо-поблажливе, як ніби то є зайва, нікому не потрібна, однак дуже надокучлива перешкода на шляху „справжньої” творчості.
З вищесказаного випливають деякі суттєві дидактичні висновки:
- влада завжди активно підтримувала і підтримує ті реставраційні проекти, котрі сприяють утвердженню офіційної політико-культурної парадигми з усіма вмонтованими в неї (в парадигму) сакральними, адміністративними, етнічними, правовими, соціально-економічними та іншими чинниками;
- влада байдужа до тих історико-культурних цінностей, які в цю парадигму не вписуються (на Волині загинули і загинаються без догляду тепер сотні унікальних пам’яток світської та сакральної архітектури);
- гідна професійна етика і ґрунтовна кваліфікація архітектора-реставратора є синкретичними поняттями і мають виховуватися у майбутніх фахівців на противагу поширеному конформізму чи то креативізму, хоча, всі ми розуміємо, то не є легка справа;
- разом з тим професійна діяльність сучасного архітектора-реставратора не заперечує творчої складової і є, як правило, визначальною для полівалентних проектних ситуацій;
- повноцінний реставраційний процес неможливий без активно діючих, високопрофесійних державних та недержавних інституцій (зокрема, це ICOMOS) з залученням науковців та найширших верств громадськості;
- дієвість реставраційної справи гостро потребує постійного моніторингу та критичного контролю, осмислення і публічності, без яких вона буде приречена.
Література :
1. Детальніше див.: Ричков П. Церква Св.Трійці Дерманського монастиря: до історії архітектурних трансформацій // Волинська ікона: дослідження та реставрація. Наук. збірник. Вип. 10. Матеріали Х Наукової міжнародної конференції. – Луцьк: Настир’я, 2003. – С.174-177.
2. Детальніше див.: Ричков П., Луц В. Архітектурно-мистецька спадщинав князів Острозьких. – К., 2002. – С.75-81.
3. Лукомський Г.К. Хроніка провінційного вандалізму // Хроніка 2000. Український культурологічний альманах. Вип.63-64. - Ч.2. – К., 2005. – С.476.
4. Одне з них: [Петров Н.И.] Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края. С высочайшего соизволения издано при министерстве внутренних дел П.Н.Батюшковым. – СПб.: Тип. Об-ва «Общественная польза», 1888. – ХV + 288c. + 126c.
5. Цит. за: Гаврилюк С. Історичне пам’яткознавство Волині, Холмщини і Підляшшя (ХІХ – початок ХХ ст.). – Луцьк: ”Вежа”, 2002. – С.303; 6. Афанасьєв К.Н. А.В.Щусев. – М.: Стройиздат, 1978. - С.179. 7. Уварова Парасковія Сергіївна (1840-1924), уроджена кн. Щербатова, народилася в Харківській губернії. Археолог, меценат, почесний член Петербурзької академії наук, з 1884 року голова Московського археологічного товариства.
8. Уварова П.С. Архитектурные памятники Юго-Западного края // Древности: Труды Императ. Московского археологического об-ва – М.:1901. – Т.19. – Вып.2. – Приложение к протоколу №538. – С.81.
9. На історичній Волині офіційний статус історичних населених місць мають 56 міст та селищ міського типу, в тому.числі: 20 на території Волинської області, 13 – Рівненської, 10 – Житомирської і ще 13 – у північних районах Тернопільської та Хмельницької областей. Див.: Культурна спадщина України. Правові засади збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища. Збірник офіційних документів. – К.: Істина, 2002. – С.214-224.
П.А Ричков , доктор архітектури, професор м.Рівне.