В 1830-х роках у Волинській губернії, після поразки польського Листопадового повстання, активізувались конфесійні конверсії (переходи від одного віросповідання до іншого). При чому, світська влада вітала оправославлення уніатів та католиків, але категорично забороняла зворотні конверсії. Попри те, переходи православних на унію чи католицтво все таки мале місце.
Зокрема, щодо таких конверсій мають певний інформаційний потенціал «відомості провідступників» – специфічний вид писемних історичних джерел, що збереглися у фонді «Волинської духовної консисторії» Держаного архіву Житомирської області. Для означення переходу православних на унію чи католицтво, в тогочасних документах зазвичай використовувався термін «відступництво» (російською: «совращение» [18, арк. 2 зв.; 6, арк. 58 зв.], «обольщение» [18, арк. 4.; 6, арк. 3 зв.] тощо). А особи, що були запідозрені в такій конверсії, називались «відступниками» – тобто тими, що мусили перейти до православ’я, у зв’язку з законодавчою нормою про обов’язкову приналежність до «панівної релігії» [5, арк.430.] тих, кого охристили православні священики. Навіть, якщо такі особи отримали католицьке виховання та багато років сповідались в костелі, їх вважали правопорушниками і заставляли приймати віру, в якій були охрищені. Тому про переходи до унії чи католицтва можна говорити лише умовно: такі трансформації вважались правопорушенням, адже законодавством Російської імперії взагалі не передбачався вихід з «панівної релігії». Відповідно – не могла офіційно їх визнати й уніатська та римо-католицька консисторії.
Перші систематичні «відомості про відступників» у Волинській губернії з’явились у другій половині 30-х років ХІХ століття. В січні 1836 року Волинська консисторія своїм указом зобов’язала про усі випадки відступництва повідомляти єпархіальне начальство. В наказі передбачалось, щоб відповідні відомості обов’язково містили: докази колишньої приналежності «відступників» до православ’я, зазначення місця і часу відступництва та дані про спонукачів відступництва [7, арк. 2.]. Також, ще на початку 1830- х років, для активізації конверсії іновірців, Синод видав кілька указів, що стосувались міжконфесійних шлюбів та виховання дітей. Зокрема, 29 грудня 1830 року було наказано, щоб православні священники христили дітей будь-якого іншого сповідання тільки після попереднього роз’яснення батькам про їх зобов’язання виховувати цих дітей в «правилах державної віри» [4, арк. 1-5.]. Подібні укази мали двояку мету і двоякий ефект. З одного боку вони намагались поставити православ’я у винятково привілейоване становище і посприяти інтеграції поляків, литовців, українців та представників інших національностей до російського соціуму. Проте, такі заходи призвели не тільки до розширення можливостей переходу до «державної віри», але й відкрили загрозу різкого збільшення кількості справ, пов’язаних із «відступництвом». Історичні джерела щодо конверсії православних прихожан у Волинській губернії в 1830-х роках, досліджувались в контексті загальніших проблем. Зокрема, джерелознавчий аспект історії Греко- католицької церкви на Правобережній Україні наприкінці ХVІІІ – першої половини ХІХ століть вивчався Валентиною Лось [20].
Становище Греко-католицької церкви на Правобережній Україні наприкінці ХVІІІ – в 30-х роках ХІХ століття розглядалось у дисертації Вікторії Білик [1], у монографії Надії Стоколос і Руслани Шеретюк [21]. Конфесійні трансформаційні процеси у Волинській губернії дослідували Сергій Жилюк [19] та Богдан Бойко [2]. Причини переходів з православ’я до греко-католицтва та католицтва у Волинській губернії в 1830-х роках аналізував Роман Голій [3]. Проте, «відомість про відступників» як історичне джерело залишаються маловивченими. Випадки «відступництва» почастішали після розпорядження Синоду, 29 грудня 1830 року, щодо обов’язкового зобов’язання батьків-католиків виховувати своїх дітей (охрищенних православним священним) в «правилах державної віри» [4, арк. 1-5.]. Тому, саме норми сімейного права, на нашу думку, стали важливою передумовою появи великої кількості випадків «відступництва», які законодавством Російської імперії класифікувались як правопорушення. Переходи на католицтво і унію мали місце навіть після поразки польського повстання 1830 – 1831 років та антикатолицьких заходів імперської влади. Особливо яскраво це можна побачити у відомостях кременецьких благочинних. Зокрема, у звіті Іоана Гадзяцького за 1837 рік, зазначалось, що у селах Великі Дедеркали і Малі Дедеркали було 42 особи (17 сімей), які перейшли до католицтва. Серед них – щонайменше 18 «відступників» з сімей, де, батько – православний, а мати – католичка, та 9 «відступників, – де батько – католик, а мати – католичка [9, 70 арк. 26-28.].
Спираючись на відповідні відомості, можна визначити населені пункти, де найбільше відбувалось таких конверсій. Наприклад, у Кременецькому повіті благочинні часто вказували, що «спокушення» (російською – «совращения») в католицтво мали місце в Шумську (римо-католицькому монастирі, пізніше – каплиці), Кременці (францисканському костелі), Великих і Малих Дедеркалах (монахами-реформатами), Новому Вишневці. В Ковельському повіті – у містечку Мацієві [9, арк. 3-4.]. Значна кількість переходи на унію відбувалась у Дерманському василіанському монастирі (Дубенський повіт), та в селах Великі Кошари і Велицьк (Ковельський повіт). У відомостях надавалась також інформація (походження, стать тощо), яка дозволяє зробити певний соціологічний аналіз категорії «відступників». Зокрема, у переліку за 1837 рік по Ковельському повіті зазначалось, що серед дорослих «відступників» були представники різних соціальних верств: судовий службовець, син губернського секретаря, дворяни, селяни, міщани, – загалом 15 чоловіків і 2 жінки [9, арк. 10 зв.-14.]. Таку різноманітність соціального представництва можна спостерігати і в інших повітах. Часте ж переважання кількості чоловіків у переліках [9, арк. 10 зв.-14, 18-22,34] можна частково пояснити тим, що жінки були менш схильні до конфліктності і до відкритої переміни релігійної належності, а на чоловіків, як відповідальних за сім’ї, звертали увагу у першу чергу.
Окрім дорослих осіб, зазначались і їх діти. Наприклад, за згаданою відомістю, в селі Паридуби, Ковельського повіту, в переліку зазначались 10 дворян – Жахановичів – та 11 їхніх дітей, яких умовно можна назвати «другим поколінням “відступників”». Така категорія дещо відрізнялась від «першого покоління», адже «другому» іноді вдавалося домогтися офіційного визнання їх католиками. Проте, це не стосувалось згаданих Жахановичів, з Паридубів: 12 з них (включаючи дітей) перейшли до православ’я, і у відомості за 1838 рік зазначалось у Паридубах вже 7 «відступників» [8, арк. 1]. Дивно, що серед доказів відступлення Жахановичів, вказувалось (можливо не навмисно, а з необачності), що двоє з них були охрищені православними священиками у 1776 і 1790 роках [9, арк. 12.] – що мало ймовірно, адже тоді ще існувала Річ Посполита і православних храмів на Правобережжі (не кажучи вже про Волинь) було дуже мало. Подібні неточності – непоодинокі. Наприклад у відомості кременецького благочинного Іоана Гадзяцького також згадано про православне охрищення 1788 року [9, арк. 29.]. Проте, така інформація мабуть і не вважалась «основним доказом», бо поряд з нею могли вказуватись відомості про прийняття таїнств в православному храмі, що вважалось вагомою підставою зараховувати людину до православних сповідників.
Ще п’ятеро Жахановичів в православних метриках не було знайдено зовсім [9, арк. 13.]. Тобто, їх приналежність до «державної релігії» не підтвердилась. Всього протягом року із осіб, зазначених у відомості за 1837 рік, у Ковельському повіті, крім Жахановичів, «повернулось до православ’я» ще чотири особи: син губернського секретаря, дворянка з Ковеля, «відступниця» в унію з села Люблинець і селянин з Буцина. У 1838 році «відступників» у повіті було вже 12, але знову додавалось 11 дітей, «незаконно» хрищених в латинському і уніатському обрядах (5 в Ковелі і 6 в Люблинці) [8, арк.4-6]. Також було приєднано до православ’я дочку Дарії Ковальської, «відступниці»-жительки села Руська Гута, Кременецького повіту. Про Дарію Ковальську у відомості за 1837 рік зазначалось, що вона сповідалась у православній церкві в 1811 і 1812 роках, але пізніше перейшла до унії і католицтва На тій підставі, Дарія офіційно вважалась православною. Відтак, її дочку, яка відмовилась приймати православ’я [9, арк. 71], було привезено кременецьким приставом до консисторії. Там 21 жовтня 1838 року – складено відповідне прохання, від імені Агнешки. Після чого її у Почаївській Лаврі було приєднано «по чину, з кляткою» [9, арк. 72, 74].
Відомості про «відступників» у Російській імперії мали певне юридичне значення. Адже їхній зміст часто ставав для місцевої влади підставою для застосування стягнень. Зокрема земський суд, на вимогу духовного правління, міг привозити «відступників» до повітового міста, де їх мали переконувати приєднатись до «державної релігії». Часто «переконування» (російською – «увещевания») [16, арк. 7.] призводили до негайного приєднання. Якщо особи, звинувачені у відступництві, не погоджувались перейти на вимогу духовного правління [11, арк. 2] або земського суду [12, арк. 1; 13.], то їх, «арештантів» [11, арк. 2], під конвоєм відправили до Почаєва у Волинську духовну консисторію. Тому відомості складались досить детально, хоча і не завжди мали повну інформацію, яку вимагала консисторія. Наприклад у звіті кременецького благочинного Костянтина Шумовського, за 1837 рік [9, арк. 2 зв.-4.], містилась інформація, яка могла бути використана як доказ того, що особи, звинувачені у відступництві, колись були православними: про місце народження і охрищення особи та про те, чи приймала особа таїнства у православній церкві. Але розділ «Коли, де і ким був спокушений» (у російськомовному оригіналі – «Когда, кем и где был совращен», тобто відведений від православ’я) був зазвичай менш конкретним – без зазначення імен і прізвищ. Адже покарання «спокусників» залежало не від консисторії, а від світської влади (повітова поліція і земський суд), яка у деяких повітах була апатичною і недієвою не тільки в наданні стягнення «спокусникам», а й у виконанні вимог духовних правлінь щодо самих «відступників». Щоб пожвавити органи повітової влади, Волинське губернське правління 9 вересня 1838 року наказалоземським судам привести до консисторії осіб, зазначених у переліках «відступників». Зокрема, такийнаказ було вислано Луцькому, Рівненському, Кременецькому і Ковельському повітам. Попри, бездіяльність місцевих органів влади окремих повітів та значний термін давності «відступлення» (вони переважно відбулись ще у 1800-1820-х роках), кількість звинувачених осіб, за відомостями 1837-1838 років, мала тенденцію до скорочення. Однак, зменшення кількості «відступників» відбувалось не тільки через перехід до православ’я, діяльність органів влади та демографічний чинник, а й через викреслення таких осіб з переліку звинувачених. Консисторія дозволяла викреслювати «відступників» на підставі прохання духовного правління абочерез аргументовану непоступливість звинувачених осіб.
Перший варіант зустрічався нечасто (восновному у повітах, де місцева влада не допомагала повітовим духовним правлінням). Наприклад, завідомістю 1837 року, у селі Коловерти і в містечку Степань, Рівненського повіту, було зафіксовано, щодва «відступника», які мали б проживати там, покинули зазначені населені пункти і не відомо де перебували. На тій підставі Рівненське духовне правління попросило консисторію викреслити їх з переліку«відступників» [9, арк. 40], а консисторія, у свою чергу, задовольнила прохання [9, арк. 43]. (Витяг з відомості про відступників, надісланої Рівненським духовним правлінням, станом на 1837 рік). Другий шлях викреслення «відступників» полягав у офіційному їх визнанні як католиків. Переважно це стосувалось другого покоління «відступників», тобто дітей тих осіб, які перейшли від православ’я докатолицтва. Так, навіть якщо «перше покоління» поверталось до православ’я, то дітям, незважаючи навплив повітового суду і губернської адміністрації, іноді таки вдавалось домогтися від Волинської консисторії дозволу залишитись в католицтві – сповіданні, в якому були охрищені [10, арк. 10]. У таких випадках підставою для виключення з переліку, була відсутність письмового зобов’язання їхніх батьків щодо виховання дітей в православ’ї. Крім цього, як другорядні чинники, враховувались також і: категоричність відмови приєднатись, мотивація категоричності тощо [6, арк. 33-34.; 10; 17].Проте, звичайно, головними критеріями визнання Волинською консисторією «відступників» як католиків,була відсутність в православних парафіях документальних доказів приналежності тих осіб до «державного сповідання».В окремих випадках особи, звинувачені у відступництві, переселялись до інших повітів. Так, селянин,що перейшов до католицтва під час служби у поміщика [14,арк. 1], з Старокостянтинівського повіту переїхав до Новоград-Волинського повіту, у село Ладиги, яке належало тому ж поміщику. Переселення було зроблене, щоб чиновники не могли знайти «відступника», але село Ладиги приєднали до Старокостянтинівського повіту. Й селянин таки приєднався, за повідомленням земського суду, від 6 жовтня1836 року.
Іноді особи, звинувачені у відступництві, навіть переселялись кілька разів з місця на місце,щоб не поступитись правлінням і консисторії [15]. Узагальнивши дані із відомостей, можна зробити висновок, що значна частка «відступлень», зафіксованих у 1837 році, виникла протягом першої третини ХІХ століття , а у другій половині 1830-х років подібні конверсії мали тенденцію до спадання. Таким чином, документування конверсій православних парафіян є історичним джерелом, яке має інформаційний потенціал щодо: статистичної інформації про осіб, котрі перейшли на унію та католицтво (час конверсії, стать і вік «відступників»); визначення основних центрів таких конверсій; з’ясування причин переходів тощо.
Використана література та джерела :
1. Білик В. А. Греко-уніатської церква на Правобережній Україні наприкінці XVIII – у 30-х рр. ХІХ ст. : дис…канд. іст. наук : 07.00.01 / Вікторія Андріївна Білик ; Волинський нац. ун-т ім. Лесі Українки – Луцьк, 2009. – 267 с.
2. Бойко Б. Є. Трансформаційні процеси в житті християнських конфесій на Волині періоду її перебуванняу складі Російської імперії (1793 – 1917 рр.) : дис… канд. іст. наук : 09.00.11 / Богдан Євгенович Бойко. – К., 2009.– 225 с
3. Голій Р. В. Зміна віросповідання з православ’я на греко-католицтво та католицтво як явище релігійногожиття у Волинській губернії в 30-х роках ХІХ століття / Р. В. Голій // Літопис Волині. – 2012. – № 10. – С. 23-27(0,5 др. арк.).
4. Державний архів Житомирської області. Ф.1. Оп. 7. Спр. 99.
5. Там само. Спр. 1054.
6. Там само. Спр. 1079.
7. Там само. Оп. 8. Спр. 6.
8. Там само. Спр. 20.
9. Там само. Спр. 44.
10. Там само. Спр. 133.
11. Там само. Спр. 372.
12. Там само. Спр. 494.
13. Там само. Спр. 507.
14. Там само. Спр. 530.
15. Там само. Спр. 1045.
16. Там само. Спр. 1384.
17. Там само. Спр. 1584.
18. Там само. Оп. 81. Спр. 71.
19. Жилюк С. І. Російська православна церква на Волині (1793 – 1917 рр.) / Сергій Жилюк. – Житомир:Журфонд, 1996. – 174 с.
20. Лось В. Е. Історія Греко-уніатської церкви на Правобережній Україні кінця XVIII – першої половини ХІХст.: джерелознавчий аспект : автореф. дис… канд. іст. наук : 07.00.06 / Валентина Едуардівна Лось ; Дерд. ком.арх. України, Українського НДІ арх. справи та документознавства. – К., 2007. – 20 с.
21. Стоколос Н. Г., Шеретюк Р. М. Драма Церкви (До історії скасування Греко-Уніатської Церкви в Російськійімперії та викорінення її духовно-культурних надбань): монографія / Надія Стоколос, Руслана Шеретюк. – Рівне: ПП. ДМ, 2011. – 320 с.
Роман Голій, місто Львів