Укладення церковної унії на Берестейському соборі 1596 р. поклало початок виникненню, утвердженню і діяльності в українських землях Унійної церкви. Важливу роль у ній відігравав Василіанський чернечий орден [51, с. 144]. Зміцненню і розвитку цього чину сприяли реформи, проведені у першій третині XVII ст. унійним митрополитом Йосифом Вельямином Рутським.
Центром реформування став монастир Святої Трійці у Вільно [55, с. 153]. У 1617 р. василіанські монастирі Київської унійної митрополії були об’єднані у Литовську конгрегацію (провінцію) (інші назви – Святотроїцька, Віленська) [50, с. 74]. На чолі провінції став протоархімандрит, який обирався генеральною капітулою. Провінція підпорядковувалася митрополитові, й місцеві єпархіальні архієреї не мали права втручатися в управління монастирями. Так василіанські монастирі вивільнилися з-під опіки місцевих єпископів. 10 серпня 1631 р. папа римський Урбан VII затвердив ці нововведення [54, с. 18]. Розвиток Василіанського чину привів до утворення у 1739 р. на генеральній капітулі у Львові провінції Покрову Пресвятої Богородиці, відомої як Руська, або Коронна; до неї ввійшли ті василіанські монастирі, які не належали до Святотроїцької провінції [55, с. 153]. Генеральна капітула 1743 р., скликана у Дубно, оголосила про об’єднання двох провінцій на чолі з протоархімандритом [54, с. 21–22]. Напередодні першого поділу на теренах Речі Посполитої було 147 чоловічих василіанських монастирів з 1 281 ченцем та 25 жіночих монастирів з близько 300 черницями. У 1780 р. була скликана Тороканська капітула, на якій відбулася чергова реорганізація управління Василіанського чину. Тепер усі василіанські монастирі мали належати до провінцій: Галицької (Спаської), Литовської (Святотроїцької), Руської чи Польської (Покрову Пресвятої Богородиці) та Білоруської (Святомиколаївської) [56, с. 76]. Наприкінці XVIII ст. монастирі трьох останніх провінцій опинилися в межах Російської імперії у кількості 99 чоловічих обителей (870 ченців) і 10 монастирів сестер-василіанок [55,с. 154].
У Правобережній Україні було 38 чоловічих монастирів (понад 336 ченців) і 5 жіночих; з них у Волинській губернії – 22 чоловічих і п’ять жіночих монастирів (в Дубні (або Підбірцях), Полонному, Володимирі-Волинському, Корці і Ясногородці). На Поділлі було 13 василіанських монастирів [53, 141– 142], решта – на Київщині. Отже, більше третини василіанських монастирів, які опинилися в межах Російської імперії, зосереджувалася на Волині, Київщині та Поділлі. Після третього поділу Речі Посполитої російська імператриця Катерина ІІ 6 вересня 1795 р. видала указ, відповідно до якого василіанські монастирі, що не утримували шкіл і шпиталів, тобто не займалися освітньою чи благодійницькою діяльністю, а тому були “безкорисні” (за визначенням уряду), мали бути закриті, а ченці з них переселені в інші монастирі в межах Білоруської єпархії [46, № 17 384]. У Петербурзі вважали, що василіанських монастирів було непропорційно багато до кількості церков, які на той час ще залишалися в унії. У новоприєднаних землях була проведена ревізія всіх монастирів із зазначенням кількості належних їм підданих селян, всього рухомого та нерухомого майна [1, арк. 3 зв.]. Одним з перших до православ’я був приєднаний Гранівський монастир у Гайсинському повіті Київської губернії. У 1795 р. на Волині був скасований Корецький монастир сестер-василіанок [5, арк. 1], а церкву “переосвячено на православ’я” [6, арк. 5–9]. До кінця 1796 р. у Правобережній Україні закрилося 10 василіанських монастирів: три у Волинській губернії, п’ять у Подільській і два у Київській; у них було 86 ченців. До 1798 р. 14 церков при чоловічих василіанських монастирях були передані православним (у Луцьку, Піддубцях, Білостоці, Пугінках, Дубні, Мильчі, Страклові, Зимному, Низкиничах, Любарі, Гощі Волинської губернії і Маліївцях Подільської губернії та дві церкви при жіночих монастирях у Дубні (Підбірцях) і Полонному Волинської губернії) [55, с. 156– 157; 2, арк. 35].
Таким чином, на початок ХІХ ст. у Правобережній Україні залишилося 28 чоловічих і 4 жіночих василіанських монастирі, з яких 14 залишились без церков. Закриття монастирів проводилось методами, які викликали протест василіан і змушували їх подавати скарги до генерал-губернатора Т. Тутолміна і губернатора В. Шереметьєва. 5 травня 1795 р. митрополит Т. Ростоцький скаржився, що багатьох ченців арештовують, а у деяких монастирів відбирають їх володіння для того, щоб ченці зрікалися унії. Наприклад, у липні 1796 р. у Гощанського монастиря, що в Острозькому повіті, на православ’я була відібрана Святомихайлівська церква, але вже у серпні василіани закрили її і не дозволяли православному священику правити в ній [4, арк. 2–7]. 17 травня 1804 р. вийшов указ “Про виконання Римо-католицькою колегією постанови, які з уніатських монастирів слід закрити і котрі можуть продовжувати діяти” [48, № 21291]. У ньому вимагалося подати відомості про всі василіанські монастирі в межах Російської імперії з метою скасування деяких з них. У поданих Колегією відомостях від 12 січня 1805 р. [11, л. 281–351], зазначалося, що на той час у межах Луцької греко-уніатської єпархії діяли 32 василіанські монастирі: у Волинській губернії – 23 чоловічих і 4 жіночих, у Подільській – 2 чоловічих і Київській – 3 чоловічих монастирі; у них налічувалося 246 ченців; а загальна фундушева сума становила 151 463,9 рублів). На підставі цих відомостей було виділено 11 монастирів, які підлягали закриттю, бо не проводили просвітницької чи благодійницької роботи: Гощанський, Дорогобузький, Луцький, Білостоцький, Мильчанський, Зимнівський, Низкиницький, Піддубський, Верхівський, Пугинський і жіночий Полонський. Інші ж монастирі визнавалися такими, що мають недостатній фундуш для утримання шкіл, а тому рівень навчання у них, за винятком школи при Почаївському монастирі, є незадовільним.
Отже, планувалося різке скорочення кількості василіанських монастирів [44, с. 304–308]. Незважаючи на тиск з боку центральної влади, василіани робили спроби зберегти монастирі і їхнє майно. Цього ж домагався і луцький греко-уніатський єпископ Стефан Левинський, який у 1803 р. клопотався про повернення черниць у Корецький монастир. У 1804 р. він відправив до Синоду лист, у якому серед іншого просив про повернення церков Луцькому, Любарському, Дубнівському та каплиці Кременецькому монастирям. Ці прохання так і не були задовільнені, оскільки Синод вважав, що це нашкодить православ’ю [3, арк. 61–62]. Такі відповіді влади схиляли василіан до радикальніших дій. Наприклад, ігумен Білостоцького монастиря Сновидецький у 1813 р. не лише переконав своїх парафіян повернутися в унію, а й захопив “переосвячену на православ’я” монастирську церкву [13, л. 12]. 21 липня 1810 р. Сенат дав розпорядження Римо-католицькій духовній колегії, щоб вона заборонила переходити з однієї конфесії в іншу. Посилаючись на це розпорядження, Греко-уніатський департамент колегії заборонив василіанам приймати у свій чин осіб, що сповідували католицьку віру [47, № 22659].
Насправді ця вимога не виконувалася. 2 жовтня 1810 р. вийшов імператорський указ “Про василіанський духовний орден і училища залежні від нього” [49, № 24366]. Згідно з цим указом при василіанських монастирях могли функціонувати лише ті школи, які мали необхідний для своєї діяльності фундуш і визначену кількість учнів. За таких умов школи могли бути лише при шести монастирях – Любарському, Овруцькому і Володимир-Волинському Волинської губернії, Канівському та Уманському Київської губернії, Барському Подільської губернії. В майбутньому на їх базі передбачалося створити повітові училища. У тому ж році міністр народної освіти турбувався про передачу Барському монастиреві додаткових коштів з інших монастирів на утримання школи [12, л. 22]. При цьому він вважав, що школи при Любарському і Володимир-Волинському монастирях мають недостатнє фінансування [14, л. 2], а при Овруцькому її взагалі треба закрити [15, л. 2–3]. Вирішення питання функціонування василіанських монастирів на деякий час було відкладено у зв’язку зі смертю у 1814 р. митрополита Г. Кохановича. Імператор вагався, кого призначити на цю посаду. Біле духовенство підтримувало полоцького архієпископа Івана Красовського, а василіани – берестейського єпископа Й. Булгака. Врешті-решт митрополичу кафедру лише у 1817 р. зайняв Й. Булгак. Хоча василіани й домоглися свого, але це не захистило їх від тиску з боку влади. Упродовж 1813– 1823 рр. Синод розглядав справу про передачу до державної власності майна Дубнівського (Підборецького), Мильчанського та Страклівського монастирів [10, л. 123]. З 1815 р. точилася боротьба між православними і василіанами за церкву Дерманського монастиря [16, л. 106]. У 1816 р. православному духовенству перейшло фундушеве майно Низкиницького монастиря [17, л. 1–2]. У наступному році православні священики висунули претензії й на Гощанський монастир [18, л.1–3]. 21 листопада 1821 р. вийшов указ “Про передачу Дерманського монастиря у Волинській губернії Дубнівського повіту греко-російському духовенству зі всім церковним майном і капіталами” [19, л. 1]. У квітні 1822 р. Олександр І наказав міністру духовних справ і народної освіти приступити до скорочення василіанських монастирів на підставі влаштування на їх матеріальній базі єпархіальних семінарій і поліпшення побуту білого греко-уніатського духовенства [20, л. 1].
У Почаївському та Милецькому монастирях мали відкритися духовні училища [21, л. 30], а в Овруцькому – семінарія [25, л.1]. До того ж з 1828 р. було заборонено навчання греко-уніатської молоді у Віленській римо-католицькій духовній семінарії [22, л. 1]. Через два роки василіанські монастирі не мали права виділяти кошти на утримання цієї семінарії [24, л. 1–20]. Все ж за даними на кінець 1826 р., у Луцькій греко-уніатській єпархії збереглося 26 василіанських монастирів, з яких 22 чоловічих з 206 ченцями і 3 жіночих з 14 черницями [4, арк. 106 зв.]. 9 жовтня 1827 р. імператор в черговий раз підтвердив указ про заборону приймати в греко-уніатське чернецтво осіб інших обрядів, зокрема римо-католиків, а також наголосив на необхідності передачі приміщень деяких василіанських монастирів для відкриття шкіл та семінарій для греко-уніатської молоді духовного стану. Цей крок пояснювався турботою влади про збереження східного обряду богослужіння в Греко-уніатській церкві [45, с. 530]. На виконання цього указу міністр внутрішніх справ Д. Блудов дав розпорядження почати продаж маєтків колишніх василіанських монастирів. Для нагляду за майном закритих монастирів створювалися спеціальні економічні комісії. Контроль за бенефіціями, які до 1828 р. належали 15 монастирям (Барському,Білостоцькому, Дорогобужському, Дубнівському, Гощанському, Уманьському, Кременцькому, Лисянському, Луцькому, Мильчанському, Піддубцівському, Пугинському, Туминському, Верхівському, Жидичинському), покладався на Жидичинську економічну комісію. Її очолив луцький суфраган Кирило Сероцинський, членами були священики Єронім Бачинський та Стефан Терлецький [56, с. 125–128]. У 1838 р. вийшло спеціальне розпорядження Синоду “Про повернення боржниками сум, що перебувають у віданні Жидичинської комісії і належать до загального капіталу греко-уніатського духовенства” [35, л. 1–67; 37, арк. 11–15]. Оскільки у 1834 р. Жидичинська економічна комісія отримала всі фундуші Луцької кафедральної капітули, то вона також домагалася повернення ще не виплачених капітулі відсотків [23, л. 14].
У січні 1837 р. за сприяння Жидичинської комісії Дубнівський земський суд зобов’язав графа Ходкевича сплатити кременецьким василіанам відсотки від суми 18 610 злотих [8, арк. 6–6 зв.]. У 1839 р. тривало судове слідство з приводу повернення поміщиком Краєвським капіталу вже закритого Гощанського монастиря [40, арк. 1]. Листопадове повстання 1830 р. спричинило нову хвилю закриття василіанських монастирів. Василіани у Волинській губернії підтримали до певної міри це повстання. Ченці Любарського монастиря Литинський і Синицький виголошували промови на підтримку повстання [41, арк. 10 зв.]. Братія Почаївського монастиря виступила на боці польського генерала Юзефа Дверницького, коли він розпочав наступ на заході Волині і вступив у Почаїв [41,арк. 3]. На підставі зібраних спеціальною комісією з конфіскації майна учасників Листопадового повстання матеріалів розпочалася підготовка до закриття Почаївського монастиря. Відповідне розпорядження вийшло 3 травня 1831 р. [43, арк. 2 зв.]. Після закриття Почаївський монастир деякий час залишався пусткою. До Почаєва була направлена охорона з військових, які охороняли монастир до весни 1834 р., але єпископ Інокентій звернувся до генерал- губернатора з проханням про постійну військову охорону монастиря. Це прохання було виконане і до Почаєва була направлена команда з Одеського єгерського полку [42, арк. 202–228]. У Листопадовому повстанні брали участь і ченці Овруцького монастиря, що стало приводом до закриття монастиря і конфіскації його майна. .Розпорядження про закриття Овруцького монастиря датоване 15 серпням 1831 р. [26, л. 2]. Частина доходів Овруцького монастиря була спрямована на утримання греко-уніатської семінарії і на побудову православної церкви в селі Шепелиці, яке донедавна належало цьому монастирю [27, л. 13].
Закриття Почаївської та Овруцької обителей стало початком кампанії з остаточної ліквідації василіанських монастирів. У 1832 р. вийшли розпорядження про закриття Канівського [28, л. 50] і Дубнівського (Підборецького) жіночого монастирів [29, л. 20]. Міністр внутрішніх справ Д. Блудов у березні 1833 р. доповідав імператору про необхідність закрити “зайві” василіанські монастирі, з чим погодилась й Греко-уніатська духовна колегія [57, с.11]. 18 квітня 1833 р. з’явився документ про скасування в імперії 15 василіанських монастирів, з яких 9 знаходилось на Правобережжі: Дубнівський (Підборецький), Мильчанський, Піддубцівський, Гощанський, Верхівський, Луцький, Білостоцький, Пугинський та Туминський [31, л. 2 – 4 об.]. 2 червня 1833 р. Департамент духовних справ іноземних сповідань Міністерства внутрішніх справ прийняв рішення про переобладнання Піддубцівського монастиря в Луцькому повіті і Верхівського у Ковельському на парафіяльні церкви через велику кількість парафіян-уніатів при них. Майно і будівлі Туминського монастиря передавалися православній парафії. Мильчанський і Дубнівський (Підборецький) у Дубнівському повіті, Гощанський в Острозькому, Білостоцький і Луцький у Луцькому, Пугинський у Ковельському повітах з усім рухомим і нерухомим фундушем, монастирськими та господарськими будівлями переходили у відання місцевого православного духовенства [38, арк. 1–1зв.]. У 1833 р. при Милецькому монастирі, що у Ковельському повіті, відкрилося духовне повітове училище [30, л. 1–13] на 28 учнів з числа дітей унійного духовенства [39, арк. 1]. У тому ж році будівлі жіночого Дубнівського (Підборецького) монастиря, в якому з 1832 р. не було жодної монахині, отримала місцева парафіяльна церква [36, л. 1–9].
У 1834 р. увесь двоповерховий мурований корпус закритого Луцького монастиря зайняла міська лікарня [34, л. 1–8]. 19 січня 1834 р. вийшло розпорядження про закриття Уманського і Лисянського монастирів, що знаходилися відповідно в Уманському і Звенигородському повітах Київської губернії [32, л. 1–2]. Отже, упродовж 1831 1834 рр. у трьох правобережних губерніях було закрито чотирнадцять монастирів. Ліквідація василіанських монастирів продовжилась через три роки. 15 жовтня 1837 р. вийшов указ про закриття Барського монастиря [9, арк. 37]. Опис і передача монастирського майна Православній церкві розпочалася 1 грудня 1837 р., коли туди прибув ігумен Любарського монастиря Йосип Орданович [33, арк. 1–39 зв., 77 зв.]. Невирішеним на цей час залишилось питання про закриття Кременецького, Любарського і Тригірського монастирів [33, арк. 38], оскільки перші два мали численні парафії, а третій налічував більше 20 ченців, переведених сюди з інших, вже закритих монастирів [7, арк. 1 зв]. 16 листопада 1837 р. Синод видав указ, в якому повідомлялося про продовження функціонування цих трьох монастирів. Однак уже через два роки Кременецький монастир був закритий. Ченців переселили в інші обителі, монастирські будівлі передали парафіяльному священику Крамановському, церкву “освятили на православ’я”, а бібліотеку отримала Волинська семінарія [35,л. 1–9].
Любарський та Тригірський монастирі продовжували діяти, як місце перебування непокірних ченців з інших закритих обителей [36, л. 19]. Отже, вважаючи Василіанський чин головною опорою унії, основним джерелом латинізації Унійної церкви, російський уряд доклав усіх зусиль до обмеження його впливу в Церкві та остаточної ліквідації. На кінець XVIII ст. у Правобережній Україні було 38 чоловічих і п’ять жіночих василіанських монастирів. Перша хвиля наступу уряду на ці монастирі прокотилася у 1795–1796 рр., коли було закрито 10 чоловічих і один жіночий монастир. За нашими підрахунками, у 1798 р. у 15 монастирів на православ’я були відібрані церкви. Процес ліквідації монастирів тривав і в перші десятиліття ХІХ ст. У другій половині 1820-х рр. уряд посилив наступ на василіанські монастирі. Каталізатором цього процесу стало Листопадове повстання 1830 р., в якому василіани взяли певну участь. До 1839 р. у Правобережній Україні залишилося лише три василіанські монастирі (у Кременці, Любарі і Тригір’ї). До кінця 30-х рр. ХІХ ст. були закриті всі василіанські монастирі на Правобережжі.
Використана література та джерела :
1. Державний архів Волинської області (далі Держархів Волинської області), ф. 382, оп. 1, спр. 13. – 29арк.
2. Держархів Волинської області, ф. 382, оп. 2, спр. 19.– 41 арк.
3. Держархів Волинської області, ф. 382, оп. 2, спр. 59. – 32 арк.
4. Державний архів Житомирської області (далі Держархів Житомирської області), ф. 1, оп. 1, спр. 337.– без пагінації.
5. Держархів Житомирської області, ф. 1, оп. 4, спр. 385. – без пагінації.
6. Держархів Житомирської області, ф. 1, оп. 1, спр. 530.– без пагінації.
7. Держархів Житомирської області, ф. 1, оп. 8, спр. 1244. – без пагінації.
8. Державний архів Рівненської області, ф. 370, оп. 3, спр. 395. – 58 арк.
9. Державний архів Хмельницької області, ф. 315, оп. 1, спр. 238. – 96 арк.
10. Российский государственный исторический архив (далі РГИА), ф, 797, оп. 6, ч. 1, д. 22 175. – 123 л.
11. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 1, д. 22176.– 637 л.
12. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 327. – 22 л.
13. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 349. – 70 л.
14. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 362. – 13 л.
15. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 363. – 13 л.
16. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 387. – 106 л.
17. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 392. – 58 л.
18. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 412. – 69 л.
19. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 500. – 268 л.
20. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 641. – 60 л.
21. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 624. – 3 л.
22. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 668. – 12 л.
23. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 700. – 21 л.
24. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 746. – 20 л.
25. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 756. – 7 л.
26. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 806. –112 л.
27. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 809б. – 85 л.
28. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 849. – 55 л.
29. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 856. – 20 л.
30. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 875. – 13 л.
31. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22887. – 106 л.
32. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 926. – 86 л.
33. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 944. – 38 л.
34. РГИА, ф. 797, оп. 6, ч. 2, д. 22 950. – 8 л.
35. РГИА, ф. 797, оп. 7, д. 23 396. – 67 л.
36. РГИА, ф. 797, оп. 7, д. 23 552. – 19 л.
37. Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі ЦДІАК України), ф. 442, оп. 65, спр. 69.– 4 арк.
38. ЦДІАК України, ф. 442, оп. 65, спр. 367. – 78 арк.
39. ЦДІАК України, ф. 442, оп. 134, спр. 624. – 37 арк.
40. ЦДІАК України, ф. 442, оп. 138, спр. 84. – 7 арк.
41. ЦДІАК України, ф. 442, оп. 782, спр. 239. – 107 арк.
42. ЦДІАК України, ф. 442, оп. 782, спр. 281. – 231 арк.
43. ЦДІАК України, ф. 467, оп. 1, спр. 61. – 32 арк.
44. Законоположения и правительственные распоряжения до Римско-католической церкви в Россииотносящиеся со времени царствования царей Петра и Иоанна Алексеевичей с 1669 по 1867 год включительно. –Вильно : Тип. А. Киркора, 1868. – 615 с.
45. Описание документов архива западнорусских униатских митрополитов. Т. 2. 1701–1839. – СПб :Синодальная Тип., 1907. – VIII, 1631 с.
46. Полное собрание законов Росийской империи (далі ПСЗ I). 1649–1825 гг. (в 45 т.). Т. XXІІІ : 1789 – 6ноября 1796 г. – СПб : Типография ІІ Отделения Собственной Его Императорского Величества Канцелярии. –1830. – 975 с.
47. ПСЗ I. 1649–1825 гг. (в 45 т.). Т. XXV: 1798–1799 гг.– СПб: Типография ІІ Отделения Собственной ЕгоИмператорского Величества Канцелярии. – 1830. – 934 с.
48. ПСЗ I. 1649–1825 гг. (в 45 т.). Т. XXVIII: 1804–1805 гг. – СПб : Типография ІІ Отделения Собственной ЕгоИмператорского Величества Канцелярии. – 1830. – 1352 с.
49. ПСЗ I. 1649–1825 гг. (в 45 т.). Т. XXХІ : 1810–1811 гг. – СПб : Типография ІІ Отделения Собственной ЕгоИмператорского Величества Канцелярии. – 1830. – 953 с.
50. Ваврик М. М. Нарис розвитку і стану василіанського чина XVII–XX ст.: топографічно-статистичнарозвідка / М. М. Ваврик. – Рим : РР. Basiliani, 1979. – 217 c.
51. Великий А. Г. З Літопису християнської України: церковно-історичні радіолекції з Ватикану. Т.VIІ: XVIII–ХIX ст. / А. Г. Великий. – Рим: Вид-во ОО Василіян, 1979. – 279 с.
52. Лось В. Василіанські монастирі як основна опора унії на Волині (кінець XVIII – перша третина XIX ст.) /
В. Лось // Велика Волинь : наук. зб. – Житомир, 2004. – Т. 31. – С. 240–247.
53. Хіхлач Б. ЧСВВ та УГКЦ на Поділлі (XVIII – І третина XIX ст.): загальний огляд / Б. Хіхлач // Подільськастаровина : наук. зб. – Вінниця:, 2008. – Вип. IV – С. 139–159.
54. Pidłypczak-Majerowicz M. Bazylianie w Koronie i na Litwie. Szkoly i ksiązki w działności Zakonu Bazylianskigo/ M. Pidłypczak-Majerowicz. – Warszawa, Wrocław : PWN, 1986. – 271 s.
55. Radwan M. Bazylianie w zaborze Rosyjskim w latach 1795–1839 / M. Radwan // Nasza Przeszłość. T.93: 2000.– S. 153–225.
56. Radwan M. Carat wobec kościoła greckokatolickiego w zaborze Rosyjskim. 1796–1839 / M. Radwan. – Roma,Lublin : Polski Instytut Kultury Chrześcjáńskiej, 2001. – 504 s.
57. Radwan M. Kościoł grekokatolicki w zaborze Rosyjskim około 1803 roku / M. Radwan. – Lublin : IESW, –2003. – 187 s.дерев’яногообладнанняукраїнськиххрамівзумовленагостроюпотребою
Вікторія Білик,місто Луцьк