Запропоновано нове трактування археологічних знахідок – черепів, пробитих цвяхами. Автори доводять, що це не результат катування монголо-татарами місцевих жителів, а обряд який символізував боротьбу з упирями...
У другій половині 30-х рр. ХХ ст. на теренах історичної Волинської землі проводилася масштабна пошукова робота з метою виявлення та вивчення археологічних пам’яток. Втілював її у життя уродженець м. Володимира Олександр Цинкалов-ський (1898–1983)1. Цей невтомний дослідник слов’янського се-редньовіччя побував у 1442 волинських населених пунктах2. У1935 р. побачила світ знана науковим колам монографія “Княжий город Володимир”3. Невдовзі вчений надрукував у “Записках НТШ” змістовну статтю, у якій істотне місце відводилося вивченню некрополів4. Його ж дороговказівна для наступних поколінь вчених-археологів праця “Матеріали до праісторії Волині і Волинського Полісся”, що підсумовувала багаторічні археологічні розвідки, побачила світ у Варшаві 1961 р.5.
“Ціла Володимирщина, – писав археолог, – а головно ж її південна височина була ще донедавна вкрита великими могильниками по кількасот могил і самітно розкиненими могилами. Могил було тут так багато, що навіть села, що були недалеко таких могильників, приймали від них свою назву (с. Могильно), а дороги, що проходили через ці могильники, ще й досі звуться “могильними дорогами”, хоч з тих могил вже й сліду нема (с. Лудин). Останки цих могильників і самітні могили збереглися досі по лісах та по сіножатях, де не зрівняв їх іще плуг орача”6. Стерті часом могильники вчений локалізував у багатьох населених пунктах (Устилуг, Боричів, Зимно, Новосілки, Мишів, Яновичі, Лудин, Пятидні, Микуличі, Чесний Хрест, Щенютин). Автор констатував, що “могили… називають звичайно “копцями”, “курганами”, “курганцями”, “насипами”, “могилами”, “велетнями” й “турицями”7. Останній мікротопонім найчастіше локалізувався в долині р. Західний Буг. О. Цинкаловський одним із перших зробив спробу типологізації цих пам’яток, стверджуючи, що “самітні могили звичайно більші від могил із мо-гильників. Могили з могильників мають звичайно 3–5 м в поперечнику, могили же самітні досягають 5–10 м в поперечнику (Амбуків, Цуцнів, Микуличі, Щенютин, Бірок)”8. Цвинтарища й поодинокі поховання дружинників княжої доби вчений відкрив у м. Володимирі та його передмістях (ур. Шкартані, Лозівщина). Саме з цих цвинтарищ походять черепи, попробивані в області тім’яної або скроневих кісток залізними цвяхами.Такі ж черепи О. Цинкаловський знаходив і в окремих похованнях на цвинтарях неподалік давніх володимирських церков (ур. Апостольщина, Михайловець, Спащина) або й під їх склепіннями (ур. Федорівщина, Стара Катедра). Дивовижні умисні ушкодження черепів зацікавили вченого настільки, що він присвятив цьому питанню окрему статтю9. Аналогічні знахідки виявляв відомий український археолог Ярослав Пастернак (1892–1969)10, який услід за О. Цинкаловським так само розглянув їх в окремій публікації11. Під час розкопок румовищ сакральних споруд археологам та етнографам попробивані цвяхами черепи трапляються дотепер.
Відомий львівський мистецтвознавець Борис Возницький пригадує, що “у 50-х роках у Володимирі був розкопаний храм, де знайшли дуже багато кістяків, у яких перебиті черепи. Археологи з Ленінграда інтерпретували його як храм християнських первомучеників”12. Думки сучасних фахівців з цього приводу не збігаються. Так, Ю. Диба висловив гіпотезу, згідно з якою “такі акції над покійниками могли відбуватися під час поганської реакції чи з підпорядкуванням православного храму латинянам”, І. Мицько вважає, нібито “голови пробивали, якщо була підозра зв’язку покійного з відьмацтвом”, а М. Гайда нагадує: “Щодо пробитих черепів, то є теорія, що це міг зробити Володимир під час походу на землі волинян і хорватів. Він на той час був язичником і активно боровся з християнами, і це може бути його рук справа”13. Коментуючи ці знахідки, сучасний історик М. Котляр зазначає: “Татаро-монголи штурмом здобули Володимир після короткої облоги... Археологами знайдено на всій території міста багато людських залишок з розрубаними кістками і черепами, що були пробиті великими залізними гвіздками. Львівський археолог О. Цинкаловський вважав, що битва за місто була довга й запекла, татари з великими труднощами здобули його і помстилися на полонених, піддавши їх страшним тортурам (Цинкаловський О. Княжий город Володимир.., с. 33.). Такі самі черепи з гвіздками в них знайдено археологами і в Києві, у шарах 40-х рр. ХІІІ ст.”14. Справді, археологи В. Хвойка15, М. Каргер16, С. Кілієвич,П. Толочко17, І. Мовчан18 та ін. на території давнього Києва та в його околиці дослідили масові (до 2 тис. осіб) інґумаційні захоронення, а також групові та одиничні поховання зі слідами травм на кістках черепа і посткраніального скелета, які свідчатьпро насильницьку смерть мешканців, заподіяну їм ординцями хана Бату. Аналогічні сліди залишили нападники також й у Володимирі19. Проте пойменовані автори зовсім не акцентують на катуваннях монголами оборонців Києва.
Небіжчиків, як правило, у мирних умовах ховали в дерев’яних домовинах, збитих залізними кованими цвяхами або дерев’яними кілками. Саме тому поруч кістяків гвіздки археологи знаходять неодноразово20. Дохристиянський звичай класти до гробу речі, які прижиттєво належали небіжчикові, трактується по-різному. Пояснюють його, наприклад, вірою в загробне життя, аналогічне земному. Небіжчика ніби збирали в дорогу з найнеобхіднішими речами21. Приклади псування речей, зброї, биття кераміки, на думку деяких дослідників, свідчать про страх, який охоплював живих перед мертвими22. Практику зумисного ушкодження, ламання,спалювання, викидання речей, які належали небіжчикові, знали наші пращури, а його пережитки трапляються й нині.Спрадавна вважалося, що померлий міг брати під захист свій рід, а міг і зашкоджувати йому, якщо кревняки гідно його не задобрили. Джерелом шкідливого впливу в уявленнях багатьох етносів міг бути або сам небіжчик, або речі, якими він колись користувався. Обрядові дії з давніх-давен мали за мету захищати живих перед тими, що відійшли у вічність. З таких уявлень про життя людини після смерті постав культ мертвих23. Тих померлих,що не знали спокою, можна було позбутися різними способами24. Наприклад, на мерця кидали подушку, “ловили” його свяченим поясом25. Та найпевнішими засобами припинити “відвідини” небіжчика вважалося покласти до труни різні обереги як-от часник, мак, тернину, подрібнене скло, вуглину тощо, обсипати тіло маком, зв’язати руки і ноги стеблами ожини, дати до рота часник, глід, цвяхи, камінці, забити у п’яти голки, вбити у могилу осиковий кілок чи пробити цвяхом або ж залізним зубом борони череп26. (Див. рис. 1.) О. Цинкаловський також вважав практику пробивання черепа цвяхом своєрідним виявом боротьби з непроханими “від-відувачами” після їхньої смерті. Ця та перелічені вище гіпотези, на наш погляд, потребують перевірки й уточнення, чому й присвячена дана розвідка.
Рис 1. Череп, пробитий залізним цвяхом із розкопок 1870 р. при дорозі поблизу поселення Бики (Пйотркув, Польща)
Літописні статті з відомостями про жорстокість та звірства монгольських завойовників під час походів на руські князівства, на жаль, надто лапідарні аби почерпнути з них інформацію про предмет нашого дослідження. Переважно тогочасні книжники повідомляють про наслідки бойових дій давніх русичів з монго-лами не вдаючись до подробиць. Так, у описі Калкського побоїща (30.05.1223) (у літописі – Алецкое побоище. – Авт.) київський літописець занотував: “Татаромъ же побѣдившимъ Русьскыя князя, за прегрешение крестьянское пришедшимъ и дошедшим до Новагорода Святополчьского: не вѣдающимъ же Руси льсти ихъ, исходяху противу имъ со кресты, они же избиша ихъ всих”27. Новгородський літописець додав: “А городъ възяшь, и люди исѣкоша, и ту костью падоша; а князи имъше, издавиша, подъкладъше подъ дъки, а сами вѣрху сѣдоша обѣдати, и тако животъ ихъ концяша”28. Та найважливішою для нас є згадка “Нє бѣ бо на Володи-мєри нє осталъ живый, цєркви прєсвятыя Богородици исполнєна трупіа, и иныа церкви наполнєны быша трупіа и тєлєсъ 27 Летопись по Ипатскому списку. Санкт-Петербург 1871, с. 497. Переклад Л. Махновця: “І сталася побіда над усіма князями руськими, якої ото не бувало ніколи. Татари ж, перемігши руських князів за гріхи християн, пішли й ді-йшли до Новгорода Святополчського, а руси, які не знали лукавства їх, виходили назустріч їм із хрестами, і вони побили їх усіх”. Див.: Літопис Руський / Пер. з давньоруськ. Л. Є. Махновця. Київ 1990, с. 381. 28 Новгородская Первая летопись старшего или младшего изводов. Под. ред.А. Н.Насонова.Москва; Ленинград 1950, с. 63. Переклад О. Мазура: “А город узяли, і людей посікли, і тут кістьми полягли; а князів схопивши, придушили, поклавши під дошки, а самі зверху посідали обідати, і так життя їх скінчилось”.мєртвых” 29. Як бачимо, літописці жодного разу не описали випадків тортур місцевих мешканців монголами, які використовували б з цією метою цвяхи-гвіздки. Під час штурму руських градів монголи застосовували облогові стінобитні машини “пороки” чи метавки, звичну для вершників холодну зброю (шаблю) та луки, від яких найчастіше гинули оборонці, рідше бойові сокири, булави чи келепи30. Останні, дійсно, могли завдати супротивникові рану округлої форми, схожу за формою отвору на пробиту цвяхом. Відтак, звернемося до свідчень самовидця монгольської присутності Іоанна де Плано Карпіні .31. Як і попередньо, головну увагу зосередимо на описі монгольського озброєння та способів страти ними людей. Проїжджаючи землями, які захопив хан Бату, домініканський монах був вражений значною кількістю незахоронених людських останків: In hac etiam terra et in Comania multa inunimus capita et ossa mortuorum hominum, super terram. 32.Жорстокість монголів вразила цього подорожного:
“Crudeles adeo sunt, vt nec senem reuereantur, neque puerorum misereantur. Effusio sanguinis apud eos tanquam effusio aquae reputatur, humanorumque comporum prostratio tamquam stercorum coaceruatio computatur. Nec solum in vnam gentem, sed etiam in Christianorum et omnium aliorum hominum exardescunt extinctionem. Itaque in occisione hominum exultantes gloriantur, et in multitudine occisorum anima eorum mirabiliter delectatur. Itaque de rupibus homines praecipitant, flios colla ponendo super lapides excerebrant, alijsque lapidibus ipsum terendo collum occiunt. Intrantes domos homines etiam timore mortis absconditos, infixo cultello in corde, occidunt, et sanguine eorum adhuc de vulneribus effluente, sedent et comedunt ac bibunt, dicentes, iterumque percutientes;Ecce modo iacetis hic vos inimici nostri. Multa quoque in eis est dolositas, fallacia et mendacitas”33. Щодо озброєння, то на нього Плано Карпіні звертав особливу увагу34. Вістря монгольської стріли мало б залишитись у досліджуваному черепі ХІІІ–XIV ст. Але у цьому випадку ушкодження завдане таки цвяхом чи залізним шворнем. Таким чином, описані археологами поховання людей княжої доби, а також відображення писемними джерелами наслідків ординського нашестя, дозволяють зробити попередній висновок про необхідність розрізняти людські останки з механічними ушкодженнями черепа та кісток посткраніального скелета, що їх завдавали зброєю від тих черепних пошкоджень, які ми схильні розглядати радше у контексті протиборства дохристиянських і християнських вірувань, насамперед, давніх вірувань в упирів.
Череп з цвяхом, що його відшукав О. Цинкаловський, потрапив до фондів Львівського історичного музею (інв. №. ЛІМКР 23497). Цей череп свого часу не належав визначній особі чисмертельно пораненому у бою воїнові. Докладний огляд характеру ушкодження черепа, фотофіксування Святослава Терського та краніометричні поміри Олега Мазура переконливо засвідчують, що воно завдане небіжчикові.За основними антропологічними параметрами та їх порівнянням з даними помірів давніх волинян, що їх провели нашіпопередники, маємо всі підстави для віднесення його до типового “волинського” антропологічного типу35, який зберіг донинінайхарактерніші риси волинського варіанта Північної антропологічної зони України (обіймає Волинську і південь Рівненської,північні райони Тернопільської і Львівської областей). Саме протакі риси відомий український антрополог В. Дяченко писав:“Мимоволі впадає у вічі натяк на якесь збереження кроманоїдних ознак у сучасного українського населення Волині, а такожПравобережного Полісся”36.На тлі сучасного інформаційного засилля численних безглуздих кінематографічних “шедеврів” про упирів-вампірів (звульгаризованого і спаплюженого американцями США первісногозмісту передодня всіх святих (Hallwe’en), коли вірні католицького обряду поминають померлих), сучасним етнографам з’ясуватиособливості уявлень давніх українців про упирів (як, врешті, й ін-ших демонологічних істот і людей з надприродними властивостями) стає щораз важче. Тому особливої цінності набувають фольклорні матеріали, зібрані впродовж минулих століть. Непогамовніатеїстично-пропагандистські заходи в часи СРСР також на тривалий час стали причиною деформації такого роду вірувань тафактично призупинили їх вивчення.
Усе ж, на думку А. Пономарьова, “не випадково упир найбільш повно описаний визначнимиукраїнськими етнографами і письменниками кінця ХІХ – початкуХХ ст.: І. Франком, В. Гнатюком, В. Шухевичем, А. Онищуком,В. Милорадовичем, М. Сумцовим, Б. Грінченком та ін.”37.За браком місця ми не розглядатимемо здобутків усіх вітчизнянихта зарубіжних етнологів, позаяк лише бібліографія їхніх праць потребувала б у кільканадцять разів більшого обсягустатті38. Основну увагу звернемо на маловідоме навіть фахівцям народознавче дослідження, що належить перу талановитогоетнолога ХХ ст. Зенона Кузелі (1882–1952)39, “Причинки до народніх вірувань з початком ХІХ ст. Упирі і розношенє зарази”40.Прослідковуючи генезу вірувань в упирів, З. Кузеля переконливо довів їх архаїчність та пов’язав передусім з прадавніми віруваннями про можливість “повернення” мерців, однією з категорійяких уявляються упирі. Вони нібито відплачують немилим людям. Ці уявлення зустрічаються незалежно один від одного в усіхнародів світу на різних ступенях їх розвитку41. Аналізуючи бібліографію з вказаної тематики, автор перелічив значну кількість розвідок, присвячених поясненню та систематизації вірувань про“повернення” покійників, підтверджуючи власну гіпотезу джерелами, які увійшли до складу західноєвропейських збірок етнографічних матеріалів. Водночас учений високо оцінив здобуткиукраїнських дослідників, зокрема, наголосив на важливості ви-користання методу порівняльного аналізу у працях М. Сумцова,О. Потебні, О. Єфименко, відзначив джерельну цінність збірокМ. Драгоманова, В. Антоновича, П. Чубинського, Б. Грінченка42,а передовсім – “Знадобів до українсько-руської демонольогії” В. Гнатюка43.
Останній опрацював велику кількість творів церковної та світської літератури XIII–XVIII ст., архівних документів з даними про побутування вірувань в упирів. З. Кузеля навівокремі писемні свідчення з праць свого попередника.Вважаючи вірування українців в упирів (поряд з їх російськими та білоруськими аналогами) такими, що наймен ше зазнали чужоземного впливу, З. Кузеля, все ж, визнавав “українського упиря” досить компільованою істотою44. Це пояснюється тим, що “упир” – найрозповсюдженішим значенням поняття було “мрець, що повертається на землю”, – міг бути також живою людиною. У цій праці знаходимо свідчення про те, що ще у XVIII–ХІХ ст. відомі випадки вбивства (“пробили осиковим колом”, “спалили”, “священика оббили майже на смерть, закопали в яму, пробили осиковим колом і засипали живцем землею”45), мотивацією яких стало саме це вірування. З дослідження довідуємося й про те, що за народними уявленнями упирі можуть перетворюватися на тварин (вовка, кота, собаку, літаючого змія, сарну) та володіють вмінням ворожби іпередбачення майбутнього.
Зокрема, автор відзначив первісну тотожність лексем “упир” і “чарівник”. На основі даної праці систематизація упирів набуває такого вигляду: 1. Покійники: чарівники за життя; відлучені від церкви (самовбивці, прокляті, єретики); 2. Живі: а) “вроджені”: діти із шестипалими руками чи ногами; діти, хворі на рахіт; дитина, чия мати вагітною дивилася на священика під час великого входу; б) “набуті”: будьяка людина, яку обвіє сильний вітер (в цьому випадку у ньому вбачають дідька); в) спільні ознаки зовнішності та особливості вдачі: червоне лице і за життя, і після смерті; відсутність носового хряща; злі, лихілюди. Як бачимо, на народні архаїчні вірування українців значний вплив мало християнство. Це, зокрема, прослідковується у трактуванні упирів як категорії людей, відлучених від церкви охоронними діями, спрямованими проти “повернення” небіжчика, як-от: освячення хати, церковний дзвін-перебір (поховальний дзвін, один із чотирьох канонічних видів: благовіст, перебір, передзвін, звоніння46). Далі автор перелічує значну кількістьвандальських руйнувань могил та калічення тіл покійників, ритуальні вбивства тощо, що власне і є свідченням архаїчної охоронної практики, на чому наголошує сучасний дослідник поховальної обрядовості Р. Гузій47.
У контексті порушеного нами питання особливої уваги заслуговують відомості про інші способи боротьби з упирями,які розглядаються у праці З. Кузелі, а саме: 1. “трумну забивають міцно цьвяхами”; 2. “кажуть видзвонювати на дзвіници”; 3. “кличуть наперед священика, аби закляв небіщика” та забив “восиковий кілочок в голову”; 4. “коли в гробі є шпари і мерлець ними виходить, то вистарчить заложити” осичиною; 5. “треба утяти голову”, яку “кладуть звичайно поміж ноги”; 6. “відрубують лише ноги, або підтинають жили у ніг”; 7. “в давнійших часах уживало ся для винищення упирівогня”48. Останній спосіб, безперечно – найархаїчніший, позаяк, за дослідженнями сучасного історика Ю. Карпенка та мовознавця Т. Лукінової, первісне значення слова “упир” можна етимо- логізувати як “неспалений”, а слова “вовкулак” – як синонімдо “упир-перевертень” – людини, що перевернулася на вовка(дослівно – вовча шкура; пригадаймо, наприклад, як у “Словіо полку Ігоревім” князь Всеслав “влъкомъ путь прерыскаше”чи княжого воєводу на ім’я Вовчий Хвіст. – Авт.49). Цікаво, щослово “волколак” не фіксується у російських етнічних землях50.Натомість українцями затрачено уявлення про таку зловорожуістоту як “колокольный ман” (“колокольный мужик”, “еретик”) – упир, якого не приймає земля, через що він вимушений житии на дзвіниці, звідки падає після третього удару дзвону51, адже дзвін в уявленнях практично усіх етносів здатен побороти нечисту силу. Мабуть, саме тому пробиті черепи упирів українські селяни здавен відносили саме під дзвони.Дохристиянський вплив у способах знищення упирів помітний також на прикладі використання такого “знаряддя” з обереговими функціями як осиковий кілок – адже осикове деревоспрадавна вважалося “найкращим та надійнішим оберегом однечистої сили”; з нього виготовляли труни для упирів. Пізніше,під впливом християнства, осика набула значення “нечистого”та “заклятого” за зраду Всевишнього дерева52.
Гвіздок (цвях)в християнських повір’ях є символом страстей Господніх,оскільки, розпинаючи Христа, забивали в руки і ноги цвяхи”53.Наприклад, українці та серби забивали гвіздок у лавку, на якійлежав покійник зі словами: “Забиваю тя ту, абись стояв за всіголови, доки ти ту аби ти никому за нас хрещених – не шкодило”. Не виключаємо, що залізний цвях замінив у деяких народів (наприклад, болгари з метою відігнати упиря промовляютьслова: “Дайте мені солене залізо”) осиковий кілок, бо метал, з якого його викували, так само вважався “помічним”54.Таким чином, слід погодитися з твердженням З. Кузелі, що “славянські племена доховали віру в упирів в найчистішим виді, так що дехто навіть бачив у них її джерело, і стали нині її осередком”55. Звичайно, найдавніші вірування в упирів у часи діяльності вченого значною мірою втратились або стали малозрозумілими. Та вони залишалися б ще менш зрозумілими для його наступників, якби цей талановитий етнограф не узагаль-нив матеріали своїх предтеч.Отже, вивчення археологічних артефактів й краніологічнихматеріалів, дозволяє зробити наступні висновки:
1. Необхідно розрізняти людські рештки з механічними ушкодженнями черепа та кісток посткраніального скелета. Безперечно, неодноразово їх завдавали при військових сутичках. Та, як з’ясувалося, нерідко такі ушкодження не можна інтерпретувати однозначно як військового походження. 2. Характер пошкоджень деяких кісток потверджує, що вони не мають нічого спільного з тогочасною зброєю. Ми схильні розглядати їх у антропологічному дискурсі, а саме у контексті протистояння дохристиянських і християнських вірувань, насамперед, боротьби з упирями.
Оlеh Маzur, Sviatoslav Теrskyi, Таmаrа Pоdоliakа. Аrchаео lоgіc al,Crаnіо lоgіc al аn d Еthnogrаp hіc al Data abоut Fightin gVampi res durin g the Princе lу ErаThe article proposes a new interpretation of the archeological data sculls hit by nails. The article has sought to prove that it was not a result oftortures inflicted by Tatars on the local peoples, but a ritual which symbolizedthe fight with.Key words: archeological data, sculls, vampires.
Використана література та джерела
1 Терський С. Розвиток археології та історичного краєзнавства Волині у міжвоєнний період (1919–1945 рр.). Наукові записки Львівського історичного музею. Львів 1998, вип. VII, с. 168; Кучинко М. Олександр Цинкаловський –видатний дослідник археології Волині. Нариси культури давньої Волині / Заред. Г. В. Охріменка. Луцьк 2006, с. 12–17.
2 Корзонюк М. Великий дослідник нашого краю. Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і край. Матеріали IX наукової історико-краєзнавчоїміжнародної конференції 20–23 січня 1998 р. Луцьк 1998, с. 47–49.
3 Цинкаловський О. Княжий город Володимир. Львів 1935.
4 Цинкаловський О. Матеріяли до археології Володимирського повіту. Записки Наукового Товариства імені Шевченка, далі – Записки НТШ. Львів 1937,т. 154, с. 186–193.
5 Сynkałowski O. Materiały do pradziejów Wołynia і Polesia Wołyńskiego. Warszawa
1961.
6 Цинкаловський О. Матеріяли до археології Володимирського повіту, с. 189.
7 Там само.
8 Там само.
9 Цинкаловський О. Черепи людей поперебивані цвяхами на Волині. Життя і знання. Львів 1933,ч. 3.
10 Петегирич В., Павлів Д., Филипчук М. Ярослав Пастернак і українська археологія. Studia arhaeologia. Львів 1993, № 1, с. 7–9; Коваль І., Миронюк І. Ярослав Пастернак – дослідник старожитностей України. Івано-Франківськ2006.
11 Пастернак Я. Опирові цвях у голову. Життя і знання. Львів 1935, ч. 9, с. 262–264.
12 Обговорення статті Ю. Диби “Християнське сакральне будівництво Україничасів княгині Ольги”. Конференція “Ольжині читання”. Пліснеськ, 10 жовтня 2005 року. Львів 2005, с. 58.
13 Там само, с. 58–59.
14 Котляр М. Ф. Коментар. Галицько-Волинський літопис. Дослідження. Текст.Коментар. Київ 2002, с. 241.
15 Хвойка В. Древние обитатели Среднего Поднепровья. Киев 1913.
16 Каргер М. К. Древний Киев. Москва; Ленинград 1959, т. 1; Москва; Ленинград1961, т. 2.
17 Толочко П. П. Древний Киев. Киев 1976.
18 Мовчан І. І. Давньокиївська околиця. Київ 1993.
19 Раппопорт П. А. Раскопки церкви “Старая Кафедра” во Владимире-Волынском. Археологические открытия 1975 г. Москва 1976, с. 384; його ж. “Ста-\рая кафедра” в окрестностях Владимира-Волынского. Советская археология.Москва 1977, № 4. с. 253–265; Кучинко М. М. Раскопки древнего Владимира-Волынского. Археологические открытия 1975 г. Москва 1976, с. 349–350;його ж. О раскопках во Владимире-Волынском. Археологические открытия1976 г. Москва 1977, с. 322–323; його ж. Нариси стародавньої і середньовічної історії Волині. Луцьк 1994. с. 123, 130–131; Ісаєвич Я. Д., Мартинюк А. І.Володимир-Волинський. Історико-краєзнавчий нарис. Львів 1988, с. 7; Аулих В. В. Владимир-Волынский. Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья (раннеславянский и древнерусский периоды). Киев 1990, с. 119–122.
20 Мовчан І. І. Вказ. праця, с. 149, 156.
21 Гузій Р. Похоронні звичаї та обряди. Етногенез та етнічна історія населенняУкраїнських Карпат. Львів 2006, т. 2, с. 569–584; його ж. З народної танатології: карпатознавчі розсліди. Львів 2007.
22 Семенова М. Быт и верования древних славян. Санкт-Петербург 2000, с. 102–109.
23 Гальковський К. М. Борьба христианства с оcтатками язычества в ДревнейРуси. Харьков 1916, т. 1, с. 79, 83; Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. Київ 1994, с. 233.
24 Baranowski B. W kręgu upiorów i wilkołaków. Łódź 1981, s. 50–63.
25 Гринів О. І. Світоглядні уявлення та вірування. Українське народознавство.Навчальний посібник / За загальн. ред. С. П. Павлюка, Г. Й. Горинь, Р. Ф. Кирчіва. Львів 1994, с. 84.
26 Гузій Р. З народної танатології.., с. 108. 29 Галицько-Волинський літопис. Дослідження. Текст. Коментар. Київ 2002,с. 102.
27 Летопись по Ипатскому списку. Санкт-Петербург 1871, с. 497. Переклад Л. Махновця: “І сталася побіда над усіма князями руськими, якої ото не бувало ніколи. Татари ж, перемігши руських князів за гріхи християн, пішли й ді-йшли до Новгорода Святополчського, а руси, які не знали лукавства їх, виходили назустріч їм із хрестами, і вони побили їх усіх”. Див.: Літопис Руський / Пер. з давньоруськ. Л. Є. Махновця. Київ 1990, с. 381
28 Новгородская Первая летопись старшего или младшего изводов. Под. ред.А. Н. Насонова. Москва; Ленинград 1950, с. 63. Переклад О. Мазура: “А город узяли, і людей посікли, і тут кістьми полягли; а князів схопивши, придушили, поклавши під дошки, а самі зверху посідали обідати, і так життя їх скінчилось”.мєртвых”.
29 Галицько-Волинський літопис. Дослідження. Текст. Коментар. Київ 2002, с. 102
30 На озброєнні ординців-вершників кримських ханів XIV–XVII ст., за свідченням сучасників, були бойові палиці з прив’язаними до них кінськими щелепами. Цією “зброєю” завдавались удари по голові супротивників. Цей тип зброїномадів, мабуть, має давніше походження та використовувався монголами закняжих часів.
31 Исторические сочинения Иоанна де Плано Карпини, которого папа Инокентий ІV посылал послом к татарам в 1240 году. Собрание путешествий к татарам и другим восточным народам в ХІІІ, ХІV и ХV столетиях. Санкт-Петербург 1825.
32 Там само, с. 27. Переклад О. Мазура: “У цій землі, так само як і в Команській,ми бачили багато черепів і костей мертвих людей, які лежали на землі наче кізяк”.
33 Историческое сочинение.., с. 111. Переклад О. Мазура: “Вони настільки жорстокі, що не мають жалю ні до старих, ні до немовлят. Пролиття крові вважають вони не більш, ніж пролиттям води, а лежачі простерті людські трупи закупи гною. Вони горять бажанням винищити не тільки один якийсь народ, алей християн і всіх решту людей. Таким чином, нахваляючись забиттям людей,вони незвичайно насолоджують свою душу багатьма убитими: одних скидають з гір, інших, кладучи шиєю на камінь, розбивають голову до мозку, а в інших тим же каменем відпилюють шию. Заходячи в будинки, проживаючих уних, напівмертвих зі страху, убивають, встромляючи їм у серце ніж, та ще підчас витікання крові з ран, сідають, їдять та п’ють, і, вражаючи, знову говорять:“Так лежите тут, вороги наші”. Вони сповнені підступністю, хитрістю та лукавством”.
34 Историческое сочинение..,, с. 125. Переклад О. Мазура: “Вони ж, скинувшиіз себе іго рабства, пішли зі своєї землі озброївшись луками та стрілами, запорами та палицями...”;“Кожен повинен мати два або три луки, або хоча бодин справний, та три великих сагайдаки, наповнені стрілами, також сокирута шнурки для перетягування машин. У багатих людей є гостроконечні мечі,загострені тільки з одного боку і дещо скривлені”; “Деякі з них мають списи,у яких залізце (наконечник. – Авт.), зігнуте гачком для того, щоб стягувати,якщо можна, людину зі сідла. Стріли їх довжиною у дві п’яді, одну долоню тадва пальці. Позаяк п’яді бувають різними, то ми розуміємо тут геометричну:дванадцять ячмінних зерен впоперек становлять палець, а шістнадцять паль-ців становлять геометричну п’ядь. Залізце на стрілах дуже гостре та ріже зобох боків як двосторонній меч; вони завжди носять при колчані пилку длявиготовлення стріл. Нижній кінець залізця гострий, довжиною у палець і насаджується на древко. Щити виготовляються з вербових або інших прутів. Для стрільби по птахах, звірині і беззбройних людях у них є інші стріли, довжиною у три пальці; для стрільби ж птахів і людей у них є й інші усілякі стріли”; “Фортеці беруть вони наступним чином. Якщо трапиться така фортеця,вони оточують її, а інколи облягають так, що ніхто не може в неї увійти, чи вийти із неї. Б’ють сильно машинами і стрілами не перестаючи ні вдень, ні вно-чі, щоб обложені не мали спокою... Якщо цим засобом не можуть її здобути,то пускають грецький вогонь; інколи навіть беруть жир з убитих людей і, розтопивши його, ллють на будинки; якщо на цей жир потрапить вогонь, то загасити його майже неможливо”; “Однихобдаровують ласкою і дозволяють їмпоїхати додому, а інших гублять питтям чи отрутою”.
35 Докладний опис та результати обмірів черепа наведено у нашому іншому по-відомленні: Мазур О., Терський С. Череп волинського упира (друкується у“Народознавчих зошитах”).
36 Макарчик С. А., Мазур О. К. Антропологічні риси українців. ЕтнографіяУкраїни. Навчальний посібник. За ред. С. А. Макарчука. Львів 2004, с. 148–169;Мазур О. Антропологічне вивчення Крилоського некрополя. ХристиянськаСпадщина Галицько-Волинської держави: ціннісні орієнтири духовного поступу українського народу. Матеріали Міжнародної наукової конференції. Івано-Франківськ; Галич 2006, с. 132–136; Його ж. Етапи антропологічних студій наукраїнсько-білоруському пограниччі. Поліссєзнавство: наукові фольклорно-етнологічні та мистецтвознавчі студії. Рівне 2006, с. 81–90.
37 Пономарьов А. П. Царина народної уяви та її класичні розробки. Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. Київ 1991, с. 11.
38 Бібліографія української народної демонології. Українці: народні вірування,повір’я, демонологія. Київ 1991, с. 624–635; Власова М. Н. Русские суеверия.Санкт-Петербург 1998, с. 169–174; Гальковський К. М. Борьба христианствас оcтатками язычества в Древней Руси. Харьков 1916, т. 1; Гура А. В., Левкиевская Е. Е. Волколак. Славянские древности. Этнолингвистический словарь.Под ред. Н. И. Толстого. Москва 1995, т. 1, с. 418–420; Зеленин Д. К. Очерки русской мифологии. Москва 1995; Левкиевская Е. Е. Вампир. Славянскиедревности. Этнолингвистический словарь. Москва 1995, т. 1, с. 283–286; Лев-киевская Е. Е. Железо. Славянские древности. Этнолингвистический словарь.Москва 1999, т. 2, с. 198–201; Левкиевская Е. Е., Плотникова А. А. Двоедушники. Славянские древности. Этнолингвистический словарь. Т. 2, с. 29–31.
39 Погребенник В. Визначний українознавець Зенон Кузеля. Українознавство. Київ 2002, № 4, с. 6–14; 2003, № 1, с. 274–281; Подоляка Т. Засади етнографічних досліджень Зенона Кузелі (на матеріалах періодики Галичини і Буковинипершої чверті ХХ ст.). Народознавчі зошити. Львів 2004, № 5–6, с. 797–801;Янів В. Життьовий шлях Зенона Кузелі. Записки НТШ. 1962, т. 169, с. 3–14.
40 Кузеля З. Причинки до народніх вірувань з початком ХІХ ст. Упирі і розношенє зарази. Записки НТШ. Львів 1907, т. 80, с. 109–124.
41 Там само, с. 110.
42 Там само, с. 112.
43 Знадоби до галицько-руської демонології, т. 1. Зібрав В. Гнатюк. Етнографічний збірник. Львів 1904, т. 15; т. 2, вип. 1, 2. Львів 1912, т. 33, 34. Докладнішепро це див.: Шеремета О. Володимир Гнатюк і українська етнографічна наука кінця ХІХ – початку ХХ століття. Львів 2008.
44 Кузеля З. Причинки до народніх вірувань.., с. 114.
45 Там само, с. 113.
46 Мазур О., Демчик М. Дзвони і дзвоники в українському побуті, фольклорі таономастиці. Дзвони в культурі народів світу. Луцьк 2009, с. 27–41.
47 Гузій Р. Зенон Кузеля − дослідник похоронної обрядовості українців. Народознавчі зошити. Львів 2000, № 6, с. 1012–1016.
48 Кузеля З. Причинки до народніх вірувань.., с. 117–119.
49 Цей та інші подібні сюжети детально аналізує Л. Залізняк. Див.: Образ Вовка-воїна в козацькій міфології. Нариси стародавньої історії України. Київ 1994,с. 151–162.
50 Гура А. В., Левкиевская Е. Е. Волколак. Славянские древности. Этнолингвистический словарь. т. 1, с. 418–420.
51 Власова М. Н. Русские суеверия. Санкт-Петербург 1998, с. 169–174.
52 Скуратівський В. Русалії. Київ 1996, с. 392–393.
53 Жайворонок В. Знаки української етнокультури. Словник-довідник. Київ 2006,с. 132.
54 Левкиевкая Е. Е. Железо, с. 199.
55 Кузеля З. Причинки до народніх вірувань.., с. 111.
Олег Мазур, Святослав Терський, Тамара Подоляка