В історичному розвитку сницарства Волинь займає особливе місце, оскільки тут існували й досі функціонують осередки та окремі майстри, які створили безліч дерев’яних церковних предметів, вартих уваги з мистецтвознавчого, культурологічного, краєзнавчого й історичного поглядів.
Актуальність вивчення дерев’яного обладнання українських храмів зумовлена гострою потребою зберегти і популяризувати церковне мистецтво, яке своєю самобутністю вирізняється з-поміж художньої культури християнства інших країн. В останні десятиліття важливу роботу у цьому напрямку активно проводять музейні працівники Волинського краю. Однак рівень обстеження давніх церковних творів ще недостатній через низку причин. При огляді пам’яток візуально відчутним залишається нерозуміння місцевою громадою цінності церковного мистецтва, спричинене тривалою атеїстичною ідеологією радянського періоду. Періодичні викрадення раритетів із храмів, а то й невдалі їх «оновлення» заробітчанами утруднюють повноцінно вивчати церковне мистецтво, але й спонукають фахівців активніше і у стислі терміни його досліджувати.
До цього важливого науково-практичного процесу залучені науковці відділу народного мистецтва Інституту народознавства НАН України. Згідно програми науково-дослідної роботи працівниками зазначеної інституції було проведено комплексну мистецтвознавчу експедицію упродовж 14—26 червня 2012 року, у ході якої вивчалась духовна та матеріальна культура українців Західної Волині[1]. На основі емпіричних методів спостереження, вимірювання, фотографування, опитування автором статті зафіксовано знахідки з галузі художнього деревообробництва — сницарства[2]. Виявлені твори у майбутньому ще потребують детальної атрибуції й усебічного мистецтвознавчого дослідження, насамперед морфологічного аналізу. Проте з-поміж массиву зібраного польового матеріалу, вже можна виокремити твори дерев’яного церковного обладнання, які є виразними прикладами, що стосуються проблематики вивчення знахідок. Зазначимо, що серед артефактів українського церковного мистецтва, найменшу увагу дослідниками приділено пізнім творам, зокрема кінця ХІХ — першої половини ХХ ст.
Художнє облаштування храмів останньої третини ХХ ст. та сучасні дерев’яні вироби також потребують мистецтвознавчої оцінки. Такі міркування враховані у переліку завдань експедиції і спонукають науковців фіксувати увесь матеріал, вартий уваги з мистецтвознавчого погляду. У межах Волинської області початок маршруту експедиції пролягав на території Горохівського району. Не усі заплановані об’єкти церковної архітектури вдалось дослідити через низку обставин, не залежних від експедиторів. У церкви Різдва Пресвятої Богородиці 1789 р. с. Мерва, такої ж назви 1785 р. с. Гумнище, св. влмч. Дмитрія XVIII ст., 1920 р. у с. Липа св. арх. Михаїла 1783 р. (1788 р.) с. Смолява,Зачаття св. Анни XVII ст. с. Підбереззя, Покрови 1764 р. с. Пірванче, св. Миколая 1814 р. с. Скобелка науковці не потрапили. Пощастило більше із оглядом храмів інших населених пунктів району. Згадані архітектурні пам’ятки і предмети церковного обладнання не вичерпують усієї проблематики мистецтвознавчого дослідження, але вказують на специфіку роботи експедиційних обстежень та основні (типові) труднощі, що стосуються анотацій виявлених творів. Так, вдалось оглянути стан збереженості дерев’яного обладнання тридільної двоверхої з невеликим трансептом церкви Покрови Богородиці 1715 р. с. Диковини.
У ході інтерв’ю з місцевим респондентом — старостою церкви з 2004 р. Козицьким Олександром Степановичем (1972 р. нар., уродженцем цього ж села) вдалось зафіксувати інформацію, що храм 1920 р. перенесений зі с. Бужани. Для широкого кола поціновувачів української культури про це повідомляє й Вікіпедія. Одначе, у фотоальбомі «Храми Волині» 2002 р. репродуковано церкву Покрови з підписом внизу про те, що «храм побудований 1923 р., не припиняв діяльності»[3, 12]. Таке датування є, очевидно, достовірніше, аніж 1715 р. З XVIII ст. можливо збереглись лише окремі фрагменти будівлі. Так, збережено кований надбанний хрест (увінчання нави) з втратами менших хрестиків на раменах і сяйва-проміння середохрестя. Варто зауважити, що теперішній вигляд фасадів, оббитих ззовні сайдингом, знецінює архітектурно-художній вигляд Святопокровського храму. На горищі дзвіниці, яка зведена над бабинцем храму, виявлено різьблену дерев’яну вазу, асиметрична композиція та натяк на рокайлевий декор якої схиляють до думки, що це ймовірно інтерпретація кінця ХІХ— початку ХХ ст. одного з поширених елементів періоду рококо. Таке датування знахідки обумовлене кількома причинами. При перевезенні храму у 1920-их рр. ваза не могла відразу потрапити на горище будівлі, хоча призначалась для використання її в оздобленні інтер’єру. В середині храму не виявлено конструкцій, які вона могла б завершувати.
Архітектоніка існуючого облаштування храму — іконостасу, бічних вівтарів, запрестольного простору початку ХХ ст., не дають достатніх підстав висловити гіпотезу про первісне використання на них знайденої вази. Проте вона була очевидно елементом (не ідентифікованого або вже неіснуючого) іконостасу чи увінчання бічного вівтаря, запрестольної ікони, прощо свідчить тристороння (горельєфна) різьба й рештки обсипаного ґрунту на ній.Іншими знахідками на горищі стали металеві шлюбні вінці очевидно першої третини ХХ ст. тасвічник-ставник на триопорному дерев’яному базисі. Датування останнього стосується кінця ХІХ —першої третини ХХ ст. Місцевий респондент не зміг пояснити провенанс (походження) виявленихекспедиторами предметів. Біля входу на стіні іншого храму — Георгіївської церкви с. Кутрів, охоронна таблиця за № 103 повідомляє про її спорудження в 1761 р. Цю інформацію підтверджує надпоріжник вхідних дверей бабинця, який містить епіграфіку — напис та датування кирилицею: «Заложися храм сей року Бжія ЬшоЬ мця маіа дня Г».Над ним є інше датування, суперечливе й, очевидно, вирізане дещо пізніше — «В 1751 г».Така неточність можливо допущена через подібність кириличної літери о («ксі») із арабською п’ятіркою.Проте, згідно тверджень С. Василевської, церква була зведена місцевими селянами на честь 100-літтябитви під Берестечком, яка відбулась у 1651 р., що підтверджує здавалося б правильність допису[4,172]. Як і церква, триярусна дзвіниця внесена до Державного реєстру національного культурного надбанняпо Волинській області, одначе стіни покриті тиньком, який прискорює руйнування будівлі. Іконостас загалом містить елементи кількох періодів. З автентичного сницарського обладнання в інтер’єрі збереглись, ймовірно, лише обрамлення трилопатевої арки над царськими вратами та накладні деталі на пілястрах, що обрамляють невдало намальовану, очевидно наприкінці ХХ ст., ікону «Пантократора» у яскраво-насичених барвах. Рокайлеві завитки асиметричної композиції схиляють додумки про одночасне датування із будівництвом храму.
Манера письма сцени «Благовіщення» та чотирьох євангелістів у медальйонах царських врат: світлотіньове рішення ликів, одягу, колористика тла й хмарного неба вказує на авторство професійного маляра і час їх виконання — межу кінця ХІХ — початку ХХ ст. Композиція завитків, парне розміщенняквітів-троянд на ажурних полотнах врат підтверджують припущення про їх створення у період модерну.Особливість написання ікон «Отці Церкви»(«Три Святителі») та «Св. Миколай Чудотворець» намісногоряду вівтарної перегороди належить цьому ж анонімному автору.Гладкостовбурні колони із композитними капітелями обабіч врат та пілястри, що обрамляютьдияконські двері, привнесені особливостями класицизму. Таким чином вівтарна перегорода зазнала кількаперіодів реконструкцій. Серед інших цінних артефактів варті уваги ікона «Архистратиг Михаїл» останньої чверті XVIII ст.,що висить на північній стіні бабинця; процесійний хрест з фігурою рознятого Христа (ХІХ ст.?); гаптована Плащаниця ХVIII ст. із розгорнутою іконографічною редакцією «Покладення доГробу»; ікона «Юрій Змієборець» ХІХ ст. цокольного ряду бічного вівтаря, присвяченого тепер іконі початку ХХ ст. «Св.Варвара в темниці» (первісна ікона — невідома або, можливо, «Архистратиг Михаїл», що на стіні убабинці). Привертає увагу процесійна ікона «Свм. Георгій» — «Непорочне зачаття» останньої третини —кінця ХІХ ст. Зображення невдало підмальовані очевидно у ХХ ст. Лише образ Георгія свідчить провправну руку майстра, який писав святого з храмової ікони кутрівської церкви, що зберігається у Музеї Волинської ікони (інвентарний номерЖ-309) [5].
На етапі попередньої атрибуції твору, датування іконопису однозначно означити складно. Внаслідок спостережень є підставою вважати ажурне обрамлення процесійного кіоту різночасовим: увінчання іззавитками неоророко — автентичне, а бокові «крила» із галузками-завитками та стилізований готизуючийхрестоцвіт виготовлені значно пізніше, вже у ХХ ст. Сумніви у датуванні викликає також стилістикаіконописання постатей св. Георгія та Богоматері Непорочне Зачаття, тому процесійну ікону датуємоумовно останньою чвертю ХІХ — початком ХХ ст. Різнотипне й художньо розмаїте дерев’яне обладнання храму с. Кутрів може бути прикладом ще у двох випадках, які належать проблематиці формування локальної традиції церковного облаштування та проникнення чужих засад оформлення інтер’єру. Адже у ході експедиційного дослідження враховуються не тільки головні візуальні відмінності християнських обрядів, а й декоративні ознаки окремих конструкцій і предметів. Насамперед це стосується специфіки організації внутрішнього простору.
Так, загалом для храмів усієї території України, що були насильно приєднані до Російської імперії, й зокрема для українських церков Волині, Полісся властиво встановлювати парапети-обмежувачі, які розділяють наву, нижній хор- клірос з півдня та солею. Зазвичай таку конструкцію складають ажурно-профільовані елементи або точені балясини й поручні, до яких кріплять процесійні ікони, хоругви, патериці, ікони в кіотах для возвеличення. Цей спосіб обладнання інтер’єру в українських церквах виник, очевидно, ще на початку ХІХ ст. під впливом традиції облаштування московських церков та через нагромадження у кожному храмі значної кількості церковних предметів, зокрема ікон, які заступають для огляду нижні яруси вівтарної перегороди. До невластивих для волинських храмів облаштувань належить різьблена рама репродукції образу «Богородиці Одигітрії» останньої чверті ХХ ст. з мотивами своєрідного прийому орнаментального різьблення — яворівської різьби. Предмет не представляє у даному випадку художньої цінності, однак євиразним і не єдиним прикладом поширення цього виду плоскої різьби, не властивого для регіону. Очевидно,що орнамент рами виконано не цілком вправним різьбярем, можливо ще учнем профтехучилища № 14смт. Івано-Франкове Яворівського р-ну Львівської обл. Про це свідчать елементи різьбленої композиції:слабка пластика листя, галузок, «качечок» та неоднакової товщини лінія[6].
У дзвіниці виявилась цікавою знахідка, ймовірно першої третини ХХ ст. — накривка на артос. Вонавиготовлена із полотна й по ґрунті розписана. Вгорі зображено сцену Воскресіння Христа з адоруючимиангелами обабіч Нього. На задньому плані видніється Голгофа з трьома хрестами. Святопокровська церква 1880 р. (Охоронний № 130-м; датування у джерелах Вікіпедії 1800 р. є, очевидно, помилкою) с. Перемиль містить кілька творів, які репрезентують локальну традицію церковного мистецтва кінця ХІХ — початку ХХ ст. Цікавими для вивчення, на наш погляд є процесійні ікони, окремі з яких виготовлені, ймовірно, різьбярами в одній із потужних майстерні церковного мистецтва Волині — Почаєві. Окрім іконографії святого чи релігійного сюжету, православні процесійні ікони, які побутують в українських церквах, відрізняються від феретронів західного обряду архітектонікою кіоту — конструкції, у яку вмонтована двостороння ікона. Центральне зображення оточують колонки, на якихчасто можуть бути потовщення на стовбурі — «важки» («диньки»). Такі елементи були поширені удавньоруському, а згодом у північноросійському зодчестві. Завершує кіот переважно півциркульний,трилопатевий або стрільчастий «кокошник», подібний до фігурного силуету увінчань царських врат XVст. з новгородських земель [7, 17]. Доповненням оздоблення процесійних ікон інколи слугують півкулясті,продовгувато опуклі, або гранчасті (нагадують діамантовий руст) бонії, а також імітація давньоруськоїплетінки.З такими ознаками у Перемильській церкві зафіксовано одно лицеву процесійну ікону «Св. пр. Ілля»з епіграфікою «Сія св. ікона сооружена братчиками церкви с. Перемыля в 1928 г.», ікону «ПокроваБогородиці» цього ж періоду.Інші стильові ознаки містить феретрон «Богородиця Непорочне Зачаття»—«Новозавітня Трійця».Площини базису та овальна форма самої ікони прикрашені рокайлевими завитками, ажурними язикамиполум’я, «глорією» й стилізованими трояндами. Манера іконопису та різьби дають підставу вважатиавтора (авторів), які знайомі із західною традицією церковного мистецтва, й датувати пам’ятку останньоютретиною ХІХ ст. Таке припущення пов’язано із оголошенням папою Пієм IX 8 грудня 1854 р.догматупро Непорочне Зачаття Діви Марії. Період історизму з елементами неорококо припадає на останнєдвадцятиліття ХІХ ст., відповідно звужує час датування виготовленої процесійної ікони до вказаних меж
.Отже, на сучасному етапі вивчення пам’яток сницарства польові дослідження залишаютьсяактуальними, незважаючи, на півтора столітнє наукове зацікавлення церковним мистецтвом. Виявленіартефакти храмового облаштування збагачують знання про цей вид художньої творчості українців й,відповідно, дозволяють уточнити систематизацію усіх існуючих цінних об’єків. Під час експедиціївизначаються час виготовлення знахідки, період якого може коливатись у межах століття, десятиліттячи року; місце створення (майстерня, осередок або школа — у сенсі традиційних особливостейдеревообробництва конкретного регіону), авторство (індивідуальне, колективне). Атрибуцію пам’яткиполегшують зробити додаткові джерела інформації, зокрема інтерв’ю у місцевих респондентів, протеевоно не завжди має очікувану результативність. Виявлені різьблені твори XVIII ст., зразки сницарства ХІХ — першої половини ХХ ст. і сучасні церковні предмети храмів Горохівського району засвідчують часову протяжність традиції цього ремесла, якому, як і будь-яким іншим видам людської діяльності, властиві періоди розквіту й згасання. Фіксація виявлених експедицією 2012 р. раритетів уможливлює повніше висвітлювати розмаїття втілених сницарями художніх ідей. Опрацювання зібраного матеріалу дозволить краще зрозуміти традиційне сницарство краю.
Використана література та джерела
1. В експедиційних дослідженнях брали участь працівники відділу народного мистецтва Інституту народознавства НАН України: Никорак О.І., Шпак О.Д., Федорчук О.С., Герій О.О., Мотиль Р.Я., Козакевич О.Р.,Болюк О.М. (керівник) та водій мікроавтобуса Романів В.Т.
2. Про специфіку роботи експедиторів відділу народного мистецтва Інституту народознавства детальніше див.: Болюк О. Мистецтвознавчі студії сницарства: методика дослідження та атрибуція пам’яток у польових умовах (експедиція 2011 р.) / Олег Болюк // Апологет. — 2012. — №32-—33: Матеріали міжнародної науковоїконференції, м. Львів, 23—24 листопада 2012 р.: Християнська сакральна традиція: віра, духовність, мистецтво. — С.161–167.
3. Храми Волині: Фотозбірник / Упоряд. Леонід Бабич. — Луцьк: Вісник і Ко, 2002. — 154 с.
4. Василевська С. 250 років від часу спорудження Георгіївської церкви в с. Кутрів Горохівського районуВолинської області (1761) / С. Василевська // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2011 рік. – Луцьк,2010. – С. 172.
5. Карпюк Л. Ікони Святого Юрія Змієборця XVI-XVIII століть з колекції ВКМ // Джерело:http://istvolyn.info/
6. Взагалі яворівська різьба була розроблена в 1955-1956 рр. та впроваджена у навчальний процес на основімісцевого триколірного розпису знаним майстром-різьбярем Йосипом Петровичем Станьком у Яворівській школіхудожніх ремесел (Львівщина), яка згодом перебазувалась до смт Івано-Франкове (колишній Янів).
7. Драган М. Українська декоративна різьба XVI—XVIII вв. / Михайло Дмитрович Драган. — К.: Науковадумка, 1970. — 204 с.
Олег Болюк, місто Львів