З історії Зимнівського монастир на Володимирщині
Населені пункти, навколо Порицька, Володимир – Волинського та Локач під час Першої світової війни дуже постраждали від відступу російських військ. В селах, котрі потрапили до прифронтової зони частина урожаю лишилась незібраною, земля під посіви майже не готовилась,а врешті у ті місяці і сіяли мало....
На фото: Архимандрит монастиря Філарет Солярский. 1939 рік
Сенаторка Олена Левчанівська пише, що 8 серпня 1915 року :“…Молотили рожь и сеяли рожь...“[1]. По селах продовжувалась мобілізація в регулярну російську армію. Селяни жили в страху і при наближенні бойових дій з пожитками тікали в сторону Турійська– Ковеля або Луцька. При припиненні військових дій повертались назад до своїх домівок. Слідом за відступаючими російським військом, виконуючи накази російськихвоеначальників, жителі сіл покидали рідні домівки і вирушали на східню Україну,а то і далі- в Росію. Евакуації підлягало все населення. Селяни перелякані військовими діями з покидали обжиті місця. Не встигли жителі сіл Зимного, Горичіва і Фалемичів з невеликими пожитками покинути свої домівки, як відразу ж козаки почали палили хати. Можна уявити душевний стан селян, які бачили організовані солдатами пожежі їхніх господарок.
О. Цинкаловський писав: « Разом із військом почало відходити на схід населення Володимирівщини, яке російські козаки силоміць виганяли з містечок і сіл, палячи й руйнуючи все, що могло принести неприятелеві будь-яку користь. За військом виїхали всі уряди й урядовці зі своїми родинами, вчителі, священики й багато міщан, Тисячі фур потягнулося луцьким трактом на схід». [2]. В селі Зимнезалишилось жити лише декілька родин: (Зозулівська, Вавринюківська, Фрольова і Тимошева ). Спаленими були села Фалемичі і Горичів. « У великому селі під Володимиром, у Новосілках, не лишилося й п’ять душ ». [3]. З млина, що в селі. Зимне козаки викидали через вікна борошно в мішках і ці мішки наповнені мукою брали біженці, але страх перед ворогом, паніка яка панувала навкруги гнала селянські сім’ї подалі від місць боїв. Монашки теж покинули рідні стіни Зимнівського монастиря. Найцінніші речі, докумнти церковний інвентар, ікони, чаші та живність була забрана монашками монастиря. В глиб імперії виїхало 40 зимнівських черниць з ігуменею. Спочатку переїхали до Житомира і в Павлюкові заснували монастир.
Війни наносили непоправних втрат національній культурі, побуту та духовним надбанням народу. Монастир також під час бойових дій не став виключенням. Австрійські солдати грабували не лише майно та худобу, вони також шукали скарби у могилах, яких на території монастиря та церков було багато. Можна припустити, що серед вищого офіцерського складу були історики – археологи,які шукали скарби і культурно - історичні цінності. Такі висновки, я обґрунтовую на розповідях жителя села Зимне Панасюка Прохора. Його родина, як і всі зимленці (зимненці) теж була евакуйована, але їхні коні були слабенькими і тому вони доїхали лише до Житомирської області. Незабаром повернулись назад,у свій рідний край. Так, як село було спалене, австріяки дозволили їм жити в одному з приміщень на господарському дворі монастиря. Маючи на той час 10 років, він добре пам’ятав, як в монастирі була побудована невелика залізниця по якій військовополонені вагонетками вивозили землю з території монастиря за західні оборонні стіни. О. Цинкаловський писав, що австріяки покопали окопи на Зимнівському городищі. Мабуть це не так. Це були перші розкопи (шурфи) на городищі, бо з часу евакуації Зимнівського монастиря в 1915 році його використовували австрійські військові для власних потреб.
В Успенському храмі утримували коней, а в Св. Троїцькій церкві- військовополонених. За п’ять років (1915 – 1920) монастирські споруди були частково поруйновані і пограбовані. Не в кращому стані залишилисьі господарські будівлі монастиря. З 20-х років минулого століття, місію у відновлені Зимнівського монастиря взяло на себе духовенство Луцької Консисторії, та Корецького і Почаївського монастирів. Життя в монастирі запалили монашки і односельчани, які поверталися з біженців. Монастир став притулком для багатьох жителів с, Зимне, які вертались з Росії. Тут вони облаштовували нехитре житло для себе і зводили невеличкі господарські будівлі для утримання свійської живності. В монастирі в цей час знайшли притулок майже всі сім’ї жителів села, які були евакуйовані в 1915 році.Монастир почав впорядковувати своє життя, наводити порядок в церквах, школі і інших незруйнованих будівлях. Завадою у відновлені монастиря ,була військова боротьба між різними ворогуючими силами в Україні, бідність населення, занепад політичного і економічного життя регіону та й боротьба в самій церкві.Православний монастир від тодішньої влади не мав належної підтримки. Навколо монастиря польська влада підтримувала нездорові інтриги з метою закриття православної святині. Із справи “Святого Синоду Святої автокефальної православної церкви в Польщі” з журналу № 4 засідання Священного Синоду від 9 квітня 1924 довідуємось, що ігуменею та настоятелькою Зимнівського жіночого монастиря була монахиня Марія ( в миру Марія Тінкова) [4].До того вона була настоятелькою Івенецького жіночого монастиря в польській Білорусії. Після закриття та реалізації майна Івенецького монастиря ігуменя Марія направлена духовною владою на Волинь, для відновлення монашого життя в Зимненській православній обителі Так, як із числа черниць та послушниць, які в той час вже перебували в монастирі Волинська духовна влада не бачила кандидатів на посаду ігумені монастиря.З монастирських господарських книг довідуємось, щомонастир розпочав діяльність вже у 1922 році. В цьому році монастир на ярмарку в м. Володимирі купив корову червоної масті за 150 тисяч марок ,двоє коней і лоша за 335 тисяч марок. В цій же в приходо – розхідній книзі за 1923 рік ігуменя Марія записала:
“Внесено солтису села Зимно податку за 1923 рік:за монастирську худобу – двох коней 7200, за корову 2600, за дві телиці 2600, двоє поросят 4000 марок”.
В травні того ж року одна корова була продана за 2 млн. 350 тис. Марок, а також куплена у Іцки Бушифера в селі. Зимне для монастирського господарства корова чорної масті за 1 млн. 600 тис. марок. У власності монастиря був грубер та швейна машинка. [5]. У 1923 році шкільне приміщення було взято під чоловічу семінарію і в ньому було розпочато навчання та ремонт. Благочинний Зимнівського монастиря Никанор Абрамович в цьому ж році подав прохання до митрополита Діонісія про нагородження священиків Констянтина Оссовського і Григорія Римачука, які викладали в чоловічій семінарії. Зокрема він пише: “Если сего представления не достаточно, то не соблаговолите ли Владыко Святой предложить секретарю Вашему, уведомить меня о себе, чтобы я мог вторично послать преставление через Консисторию” [6] Однак, духовна та організаторська діяльність ігумені монастиря привела до крайнього зубожіння святої обителі. Нездорова обстановка серед монашок викликала багато скарг на діяльність ігумені Марії. Серед населення ширились чутки про закриття монастиря польською владою. Причин було багато. Це і те , що польська влада забрала частину монастирських земель, продаж настоятелькою монастирського лісу і квартир в м. Луцьку, кредиторська заборгованість монастиря і судові позови про повернення боргів, заборона польською владою служити службу в аварійномуУспенському соборі
Чутки про закриття польською владою Зимнівського монастиря почали турбувати Володимир – Волинську інтелігенцію, священство і прихожан. На захист монастиря став благочинний Зимнівського жіночого монастиря настоятель Селецької парафії священик о. Никанор Абрамович. і неодноразово звертається до вищої духовної влади. Враховуючи численні скарги, Волинська Духовна Консисторія 20 вересня 1923 року видала указ за № 1552, про призначення нової настоятельки в Зимнівський монастир монахині Сусанни ( в миру Софія Мельникова), черницю з Корецького монастиря.22 вересня вона приїхала в Зимнівський монастир разом з монахинею Іоанною ( в миру Ганна Морева), В листі до митрополита Діонісія вона описує вигляд та стан святині.:
“Подьезжая к этой дивной старинной обители, я много восхищалась ее со всех сторон, но вьехавь в нее нашла полный безпорядок и разрушение. Храмы в очень печальном состоянии снаружи. Кресты на почерневших главах висят, один купол пробит снарядом, на стене фасадной известка обвалилась до решетки, контр-форси с ободраными кришами, тоже разрушаются: всюду странное опустение и грязь. Матушка игумения Мария, полубольная только что, накануне, вернулась из больници, лежа в кровати приняла меня. ”.[7].
Не дочекавшись благочинного жіночих монастирів на Волині, архимандрита Паісія, через шість днів вона покидає монастир. Володимирський староста приписав ігумені Сусанні в трьохденний термін покинути монастир і виїхати назад в Корець через те, що новопризначена ігуменя не мала “Карти побита”(дозволу на проживання), польського підданства і дозволу Волинського Воєводи на те, щоб Сусана була настоятелькою Зимнівського монастиря. Ігуменя Марія, щоб відправити швидше Сусану з монастиря видала їй на дорогу 3 млн. марок.Серед місцевого населення ігуменя Марія не мала авторитету. Про ігуменю Сусана писала, що вона “произвела крайне тяжелое впечатление”, хвора, вона виходила до сестер і давала їм виговори, кричала: “Все продам ничего не оставлю, здесь не будет монастыря”. Про монашок:“ …Сестри мне понравились, они хранят, любят свою обитель и отстаивают все ея достояния”. [8].
Благочинний Зимнівського монастиря Никанор Абрамович мав багато свідчень прихожан і черниць монастиря про незадовільний стан в святій обителі, неодноразово звертався до Волинської Духовної Консисторії з невідкладним вирішенням кадрових змін в керівництві монастиря. І коли ігуменя Сусана покинула обитель він звертається до митрополита Волинського і Варшавського Діонісія з рапортом від 17 січня 1924 року :
“Во исполнение распорряжения ВАШЕГО ВЫСОКОПРЕОСВЯЩЕНСТВА от 24 декабря за № 10818, я 2-го сего января прибыл в Зимненский женский монастыр, чтобы обьявить о переменах в штате сестер и служащих монастыря а так же – передать дела монастыря монахине Анастасии. Игумения Мария в ответ .... , кричала и грозила, что так не будет, что она расправится еще со своими врагами. И действительно начинает расправлятся, ибо монахине Паисии, в. и. о. настоятельници монастиря, уже предложено Владимир - Волынским старостою немедленно покинуть Зимненский монастир и выехать в Корец, где она проживала перед войной. Игумения Мария требует выяснить ея положение в монастыре. Указаниями в постановлении Священного Синода, что ей предоставляется жить в Зимненском монастире, пользоваться столом и удобным помещением, она не удовлетворяется. Дмитрий Каблуковь принял распоряжение об его увольнении возгласом:’’Посмотрим!’’ Из монастиря уйти категорически отказался, о чем учинил на подлинном указе Консистории надпись следующаго содержания: “ От должности псаломщика в Ковле я не отказываюсь, но не имею возможности туда переехать так как не имею права передвижения, о чем я сообщил в своем рапорте Его Высокопреосвященству. В виду того, что я абсолютно не имею средств к жизни и теперь зима, я выбить из монастырского здания не имею возможности, а относительно питания, - то мне кажется, что я также его заработал в летнее время и вообще своими трудами в Зимненском монастыре.’’ Результати угроз уже сказались. После визита Д. Каблукова к Старосте, последний вызвал к себе монахиню Паисию, и предложил ей в трехдневный срок выехать в Корец. Многих слез стоило м. Паисии выпросить позволение пересидеть сильные морозы в Зимно. По сему поводу вынужден был сходить к Старосте я, и выяснить следующее:Игумения Мария для администрации Польской – самая подходящая настоятельница, которой довольны, и которой оказывают поддержку.
Игуменья Сусана выслана потому, ... и не имеет обывательства. Монахиня Паисия высилается потому, что назначена без предварительного соглашения с польськой Властю, вопреки требованию Временных Правил, и не имеет обывательства.
Д.Каблуков пользуется поддержкой администрации, как гражданин Польскаго Государства. Всякая Настоятельница, которая приедет без надлежащих документов, дающих ей право жить в Зимно, будет выселена. Удостоверения Духовной Власти – в расчет не принимаются. Настоятельница монастыря должна быть назначена по предварительному соглашению Духовной Власти с Гражданской (Воевода, Староста). Удостоверение о неимении препятствий к управлению монастырем и проживанию в Зимненском монастыре со стороны Власти Гражданской должны быть у вновь назначеной Настоятельници на руках.
Всем обивательницам Зимненскаго монастыря прелагается представить документы о Польськом гражданстве. Не представившие – будут выселены. После усиленых просьб как моих, так и о. Петра Табинскаго Староста позволил побыть монахине Паисии некоторое время в Зимно, но с неприменным условием – немедленно внести прошение о Польськом подданстве. Прочие сестры также немедленно должны подать прошение о подданстве, после чего им будет выдан временный документ на право жительства в монастыре. Но это сопряжено с огромными трудностями: прежде всего некому написать даже прошение по-польски, потом необходимы для всех сестер метрики, … . А прежде всего – необходима опытная и энергическая голова в Монастыре и то без замедления, чтобы парализовать преступную деятельность игумении Марии ( сегодня она снова поехала к Старосте из “визитом” – подождем результатов). Последняя давно имела возможность оформить положения сестер в монастыре, но злонамеренно сего не сделала, потому что считала безправие сестер для себя выгодным – постояными угрозами выселки заграницу держала сестер в терроре. О различных економических комбинациях игумении Марии и Д. Каблукова, в результате которых монастырь разорен, рапорт последует. Помогите, Владыко Святой, бедному монастырю выйти из сосздавшегося положения с обывательством; помогите избавится от игумении Марии и ея приятеля Каблукова, губящих монастирь.Вь виду угроз игумени Марии, вижу что мне грозят серьезныя недоразумения и трения с гражданской властю. Чуствуя себя не в силе надлежащим образом защитить монастирь, смиренно прошу ВАШЕ ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕНСТВО освободить меня от должности Благочиннаго Зимненскаго монастиря». [9].
12 квітня 1924 року Митрополит Діонісій нагородив о. Н.Абрамовича саном протоієрея, а вже восени того ж року почалися над ним різні слідства, що мали на меті знеславити його. В 1923 – 1924 роках в монастирі знаходилося 26 монахинь і послушниць. 1 березня 1924 року о. Никанор пише рапорт митрополиту Діонісію в якому доповідає про проведену ревізію в монастирі.
Никанор Абрамович відповідно до благословення митрополита Діонісія прибув у с. Зимне для проведення ревізії Зимнівського жіночого монастиря. В цьому описі Никанор не знайшов переліку і половини предметів як монастирських так і церковних.: не записано частини меблів, посуду, книг, будівельного матеріалу ,також не вписано декілька десятків “капитальных” ікон.
Але у цьому акті вписані речі, які не належать монастирю ( наприклад напрестольне Євангеліє, належне Володимирському собору. По цим описам він виявив нестачу двох коней і однієї корови чорної масті, швейної машинки.
У1924 році ігуменя монастиря Марія частину монастирських земель віддавала Бакановському і хотіла продати монастирські коні. Для церков монастиря нічого не куплялось, ремонту зроблено мало, кам’яна церква не ремонтувалась, лише закрита старим залізом дірка на даху і це при тому, що монастир на ті часи мав великий прихід – села Зимне,Фалемичі,Горичів і Вулька. Господарські справи ігуменя монастиря заплутувала і в них не були посвідчені монашки монастиря. Між настоятелькою монастиря і монашками відносини мали ворожий характер, які переросли в боротьбу монашок за відсторонення ігумені від керівництва монастирем. Ігуменю монастиря звинувачували за розкрадання майна монастиря.
Свято в монастирі .1931 рік. Фото з фондів Володимир-Волинського історичного музею
Монастир отримав допомогу будівельними матеріалами призначеними для відбудови споруд монастиря. Однак, про це ігуменя нікому не розповідала, а самі матеріали в монастир не поступили. Польська адміністрація домагалась закриття Успенського собору, як небезпечного і який перебував в стані руйнації. Адміністрація повітова вимагала монастирю скористатися наданою допомогою і приступити негайно до ремонту храму. Відомостей про надану допомоги із Бюра Відбудови і як ця допомога була використана Священникові Никанору встановити було неможливо через спротив властей і ворожість настоятельки монастиря Марії. За керівництва ігумені монастиря Марії монастир був фінансово і матеріально розорений. Кредитори пред’являли до монастиря рахунки по заборгованості перед ними і вимагали за це - розрахунок майном монастиря (землею, будинками і т. д.). Монастирська земля була здана в оренду п. Бакановському і приносила монастирю малі прибутки. Сам орендар жив на «чорному дворі» в невеликому кам’яному будиночку. В ньому проживали наймані працівники, які копали буряки. По закінчені копання цукрових буряків наймані працівники покидали будинок, а сам орендар продовжував там жити. Після всіх інтриг влади і ігумені Марії ,Сусана 3 березня 1924 року посилаючись на слабке здоров’я відмовляється бути настоятелькою монастиря. Волинська Консисторія призначає настоятелькою Зимнівського монастиря монахиню з Корецького монастиря Зінаїду, яка 2-го січня 1924 року їде в Почаївську Лавру до благочинного жіночих монастирів Паїсія і всілякими хитрощами відмовляється від послушанія.
13 січня в Лавру прибула послушниця Зимнівського монастиря Агафія з доповіддю про ситуацію в монастирі. Про благочинного монастиря о. Абрамовича, Ігуменя Марія пише: “ Отец Абрамович не может быть благочинным женского монастыря как ведущий безпорядочную некрасивую семейную жизнь ( в силу о чем известно гражданским властям), которыя бывая по делам службы в монастыре удивляются как может быть допустимым чтобы Абрамович был деканом женского монастыря” [10]. Дійсно не все ладилось в його сім’ї. Дружина отця Никанора, хоч і походила з родини українського священика, все ж таки більше була російською патріоткою яка не розділяла політичних і духовних поглядів свого чоловіка. На цьому грунті виникали родинні суперечки і негаразди. Все це впливало на виховання дочки.
Дружина до української національної ідеї та незалежності церкви ставилася вороже і стала послушним знаряддям в російських чорносотенних колах, які були також у Варшавському Синоді. На отця Никанора посилалися доноси. Поліцейські обшуки, тиск польської влади привів до того, що його позбавили польського громадянства. І тільки 9 лютого 1927 року Митрополит Діонісій наказав припинити слідство та необґрунтовані звинувачення. Державна влада повернула йому 28 серпня 1927 року громадянство. А вже 28 лютого 1928 року Синод ухвалив розлучення з дружиною і висловив співчуття о. Никанору з приводу вимушеної самотності.
«Несподівано внаслідок домагань українських православних кіл про висвячення протоієрея Н. Абрамовича на єпископа, Синод не знайшов іншого виходу як заточити його до Дерманського монастиря нібито за церковну несубординацію, бо продовжував відправляти Служби Божі українською мовою і проводив далі акції за розмосковлення Церкви в напрямі її українізації.
В зв’язку з таким станом справ у монастирі Никанор Абрамович звертається до Діонісія з проханням:
“В даний час було необхідно назначити правомочну настоятельку, так як сьогоднішнє начальство, хороші чесні жінки, але в управлінні монастирем зовсім не опитні, при тому залякані загрозою виселення. Тому в монастир найшвидше необхідно призначити було нову настоятельницю з законним видом на проживання в монастирі.’’
Пізніше Абрамович звертаючись до Діонісія вказує, що “діло з монастирем, видно близько до кінця. Із стану, що склався є вихід-перетворити монастир в чоловічий, яким він був до половини ХІХ століття.’’ Про складність ситуації з Зимненським монастирем вказують також слова Архимандрита Паісія: “...Сатана через злых людей, возстает на Святогорскую Свято-Успенскую обитель, которая по историческим данным основана в 1001 году Святым Кн. Владимиром и с того времени непоколебимо стояла, как щит Православия и ныне, да сокрушит Всемогущий Господь наш Ісус Христос враждебны главы, возтавшие на Святую обитель”[11].
Спільними зусиллями духовенства, в першу чергу благочинного Зимнівського монастиря Никанора Абрамовича і черниць монастиря, прихожан, інтелігенції Володимирівщини свята обитель залишилась діючою православною до вересня 1939 року.
Використана література:
1. «Роде наш красний».Волинь у долях краян і людських документах.Т.1.Луцьк1996. Із щоденників О. К. Левчанівської.
2. О. Цинкаловський «Княжий город Володимир» Львів, 1935 р. Стор. 82.
3. Там само.
4. Акта. Sw. Synod. Sw. AutokefaliczntgoKosciolaPrawoslawnegowPolsce. KlachtorВикористана літератураzenskiwZimneni. Журнал № 4 Заседанія Св. Синода от 9 апреля 1924 г. Sprawy: О Зимненскомь женскомь монастыре, поведениіи б. настоятельницы его игуменіи Маріи и назначеніи новой настоятельницы Ольги Ясногорской.
5. Там само. Рапорт благочинного Зимнівського жіночого монастиря священика Никанора Абрамовича митрополиту Волинському і Варшавському від 4.03.1924 р.
6. Там само. Лист Ніканора Абрамовича від 14 листопада 1923 р.
7. Там само. Лист монахині Сусани від 10 жовтня 1923 р.
8. Там само
9. Там само Лист Никанора Абрамовича від 17 січня 1924 р.
10. Там само. Лист настоятельки монастиря ігумені Марії до митрополита від 18 лютого 1924 р.
11. Там само. Лист архімандритаПасія до митрополита.
Юрій Ліщук, житель села Зимне Володимир-Волинського району