МОЛОДІСТЬ ОБПАЛЕНА ВІЙНОЮ
(з життя солдатів останнього воєнного призову)
Нинішній ювілейний рік – 70 річчя від дня початку радянсько- німецької війни спонукав до спогадів про вже віддалені від нас у часі події. Тепер можна почути різні думки і висловлювання – одні вже не називають її вітчизняною, мовляв, Україна не була ще тоді незалежною державою. Багато хто взагалі мало що знає про Другу Світову війну. Але не підлягає сумніву , що цього кривавого побоїща могло би і не бути, якби не свавілля Гітлера і Сталіна – двох тоталітарних режимів , які намагалися захопити владу над Європою і світом . Сучасним історикам відомо , що Сталін знав про війну, готувався до неї, отже , напад Німеччини на СРСР не був віроломним . До того ж, у 30 х роках 20 століття Сталін знищив 1800( !) кращих офіцерів Червоної Армії , що привело до жахливих поразок івтрат радянських військ на початку війни.
У радянській історіографії замовчувалася тема про участь у війні солдатів останнього воєнного призову ,мовляв , « вони не воювали на передовій». Проте, доля цих юнаків, народжених в 1927 році ,по –своєму трагічна,бо призвані наприкінці війни, вони служили строкову 7 років, вже у повоєнний час.Ми проілюструємо долю воїнів останнього воєнного призову на прикладі Степана Яновича, Анатолія Кузьми та Володимира Сєдого. Степан Євстафійович Янович, мій батько , народився 27 січня 1927 року у містечку Опалин на Любомильщині ( тепер – село Вишнівка Любомильського району) у сім’ї міщан. В Опалині була козацька церква, костел і кілька синагог.
Мирно проживали в містечку поляки, українці, євреї. Якщо в Середньовіччі цей населений пункт страждав від нашестя татар , то в 20 сторіччі – від фашистів. Загинуло чимало єврейського населення. На Меморіалі памяті в Луцьку, нашій волинській стіні плачу, викарбувано написи « Старий Опалин» , « Новий Опалин», оскільки містечко повністю спалене фашистами. Степан Янович , як і тисячі його однолітків, були призвані до лав Радянської армії у 1944 році, 17 –річними юнаками. Чому ж служили 7 років ? Дехто вважає, що так сталінський режим нпамагався не допустити молодих чоловіків із Західної України до участі в УПА, котра протидіяла радянській владі.Доводилося їм не легко. Жили в казематах у Саратові, голодно і холодно. Часто зовсім не було чого їсти ,солдати хворіли і вмирали з голоду. Батько згадував , як хлопці їли рибячі голови і кістяки . Багато – хто вмирав від кишкових інфекцій. Степан Янович вижив лише тому, що варив цю нехитру « їжу» … « Вся молодість втрачена « , - з сумом говорив тато. В ефірі волинського радіо кілька літ тому прозвучала передача , у якій один з тих солдатів розповідав, як спотворювалися в документах прізвища українських солдатів, аби ніхто не дізнався , що мав місце такий злочин…
Згодом Степан Єфстафійович служив у Калінінграді (Кінісбергу), де умови були трохи кращими. По війні Степан Янович 30 років вчителював у школах Любомильщини, але про військову службу згадував з болем.
Анатолій Сергійович Кузьма народився 15 серпня 1927 року в селі Холопичі Локачинського району на Волині. Його батьки були селянами. Закінчив місцеву середню школу. У липні 1944 року був призваний Затурцівським польовим військовим комісаріатом на строкову службу. Невдовзі переправлений до Луцька, а звідти – до міста Татіщево на Саратівщині ( Росія). Служити довелося у 57 запасному стрілецькому полку. У серпні 1945 року Анатолій Сергійович був направлений на війну з Японією.
На східному фронті служив у місті Харанор ( Маньчжурія) . Був водієм автівки « Студебекер» , підвозив боєприпаси. Згодом служив у містах Харбін і Мугден. Бачив бідність, горе , голод людей , долю яких скалічила війна.
2 вересня 1945 року на американському кораблі «Місурі» був підписаний договір про капітуляцію мілітаристської Японії. Друга Світова війна стала історією. Анатолій Кузьма був переведений на службу уЗабайкальський військовий округ, там служив у 597 –му окремому батальйоні у містах Дацан, Даурія, Олов’яна - на прикордонні. У травні 1951 року Анатолій Кузьма демобілізувався. Прибув до Володимира – Волинського, де на той час проживала з чоловіком його сестра. З 3 червня 1951 року ветеран став працювати водієм на автомагазині на автомобілі ЗІС -5 – розвозив продукти прикордонникам. Згодом і новенький автомобіль ГАЗ -51 осовоїв. Закінчив вечірню школу та Львівський технікум радянської торгівлі. Сумлінного працівника призначили начальником Володимир – Волинського військторгу. Нагороджений грамотами команрдування Прикарпатського військового округу, Почесною грамотою Міністра Торгівлі . Серед військових нагород – 22 ювілейні медалі та ордени за «Мужність» і Великої Вітчизняної війни.
Ще один з цієї когорти – це Володимир Іванович Сєдой . Він народився у 1927 році в Краснодарському краю, в багатодітній родині.Згадує сивочолий полковник , що на фронт тоді просилися навіть 15 -16 річні дівчата і хлопці… Згадуються слова маршала К. Рокосовського, котрий мовив: « Щоб виховати молоду людину , треба 18 років, а занапастити її можна за одну мить через дурість командирів…»
Воювали люди, гинули на передовій, пропадали в тилу . Втрати України у Війні становлять за різними оцінками від 8 до 14 мільйонів людей, а Сталін мовив : « Поднимаю тост за великий русский народ !» А поряд з росіянами воювали ж українці, білоруси, грузини, представники усіх народів СРСР здобували перемогу над фашизмом. Три людських долі, три чоловіки з різних куточків, але обєднало їх одне – вони воїни останнього воєнного призову. Як і мільйони інших, відомих і безіменних , вони боролися проти фашизму. І через 70 років після початку війни , ми не повинні забути їх подвиг, не звертати увагу на ідеологічні чи політичні прротиріччя, бо Перемога на всіх одна.
Література:
1. История Великой Отечественной войны Советского Союза.1941- 1945. –Т.1. – М., 1960.
2. Історія України кер.авт.кол. Ю. Зайцев. – Львів, 1998.
3. Спогади Яновича Степана Євстафійовича(1927 -2003).
4. Спогади Кузьми Анатолія Сергійовича, 1927 року народження.
5. Спогади Сєдого Володимира Івановича, 1927 року народження.
6. Петров В. Прошлое с нами. – К., 1968.
Богдан Янович - науковий співробітник Володимир-Волинського історичного музею, магістр культурології.