Цього містечка зараз немає. Зберігся лиш його пригород – Павлівка. В свій час популярне волинське містечко віддало свою назву княжому роду, звідси і пішов княжий рід Порицьких. Вперше в писемних джерелах Порицьк над Лугою згадується під 1403 роком, коли Великий князь Литовський Вітовт Кейстутович передав його за хорошу службу Іллі Вашкевичу...
Вже він вибудував біля поселення над річкою дерев’яну фортецю. Князь Федір Збаразький, одружившись з дочкою Іллі Вашкевича і отримавши за нею містечко в посаг почав іменуватися «князь на Порицьку». Порицьк не був значним містечком. На початку ХVІ століття мав не більше 30-ти осель. З них 3 – 4 ринкові, інші вуличні. Основна частина його населення – селяни і лише декілька ремісників і торгівців. Як і кожне містечко Порицьк мав два річних ярмарки. За проїзд на них власник містечка запровадив мито – по грошу з воза. В 1545 році державні ревізори затвердили це мито. Оскільки Порицьк лежав на південній гілці шляху до Володимира, тут у другій половині ХVІ століття утворено підкоморок державної митної комори. Власник міста Януш Порицький зажадав за це сплачувати йому половину промита (конфіскація товару, провезеного контрабандою). Однак для власників Порицьк був ніби зачарованим містом. Справа в тім, що в них постійно народжувались тільки дівчата. Тож містечко шляхом шлюбів переходить із роду в рід то до Конецпольських, то до Загоровських, а з кінця ХVІІ століття – до Чацьких. Саме з донькою володимирського старости Степана Загоровського Катериною і одружився волинський хорунжий Войцех Чацький, яка і принесла йому як придане замок у Порицьку та Боремельський ключ маєтків. Згодом це і послужило утворенню на Волині двох гілок роду Чацьких.
Особливо популярною на Волині стала Порицька гілка цього роду. В час третього поділу Польщі та включення Волині в склад Російської імперії Порицьк мав всього чотири десятки дворів і 250 мешканців. Тепер містечко стало центром пограничної волості, а звідси і заняття населення контрабандою. В 1873 році містечко має вже 583 мешканців. З них тільки 24 були ремісниками, стільки ж займалось торгівлею, решта селяни. Саме серед них проявився прошарок тих, хто працював на підприємствах, організованих власником містечка. Серед тих підприємств самим популярним був пивзавод. На початку ХХ століття населення містечка нараховувало 2272 мешканців. Світові війни, і Перша і Друга, принесли містечку значні втрати. Якщо під час Першої світової війни було розграбовано палаци господаря містечка, то в результаті руйнувань під час Другої світової війни Порицьк, як мітечко, перестав існувати, а центр Порицького району було перенесено в значне село району – Іваничі. Воно в свій час (кінець ХVІІ ст.) поповнило Порицький ключ маєтків Чацьких. Іваничі порівняно молоде селище міського типу, включене в категорію містечок вже в повоєнний час. Сільське поселення між річкою Лугою і дорогою до Володимира за археологічними даними виникло в часи Київської Русі.
Перше писемне повідомлення про нього відноситься до 1445 року, коли Волинська земля входила до складу Великого Литовського князівства. В писемній скарзі на власника села сказано: В Іваничах Гадачі Іваницький по грошу мито беречъ», тобто самовільно влаштував мито за проїзд по Володимирській дорозі через своє село. Однак залишається таємницею минувшини, що було першим: назва села чи прізвище його власника. Скарга на це відповіді не дає. В часи своєї першої писемної згадки село над Лугою мало 15 домів, 6 городників і водяний млин. А вже з 1629 року за поборовими реєстрами брати Іваницькі платили за 31 дим, а згодом за 32 димів. В середині ХVІІ століття село від роду Іваницьких перейшло до Красицьких, а згодом до Чацьких і ввійшло в Порицький кущ їх маєтків. Всякі зміни в житті села були викликані тим, що поряд по р. Буг пройшов державний кордон між Російською імперією і Австро-Угорською. Це і контрабанда товарів, і допомога тим, хто хотів перейти кордон, і особливо тим, хто втікав від кріпацтва. Адже в сусідній державі це ярмо було ліквідовано раніше. В другій половині ХІХ століття кількість садиб в Іваничах швидко зростала. Звільнені від кріпацтва селяни розподіляють свої наділи між синами і дочками. Крім того власницький маєток (фільварок) розділено і розпродано чеським колоністам. На початку ХХ століття Іваничі вже нараховує понад 168 садиб і понад тисячу мешканців. В селі вже є приходська школа, два млини (водяний і вітряк) та влаштовано ставки для розведення риби. З початку Першої світової війни до Іванич продовжено військову залізницю Ковель-Володимир. Цю роботу разом з навколишніми селянами виконав спеціальний залізничний батальйон. Однак тільки залізниця почала функціонувати, як Іваничі були захоплені австрійськими військами.
В 1915 році залізничну гілку з Іванич було продовжено до Сокаля і з’єднано з напрямком до Львова. В міжвоєнний період в селі було 218 господарств. Однак половина з них були малоземельними. Тож більшість із них змушені працювати на залізниці, цегельні, млинах чи на риборозводних ставках. В селі вже було вибудовано нове приміщення школи і народного дому. Нові сторінки в біографії села почалися вже в перші повоєнні роки. В зв’язку з тим, що Порицьк, який був районним центром, був зруйнований під час війни майже повністю, то районні організації та установи було розташовано в Іваничах. Цьому посприяло декілька факторів: значні розміри села, наявність в ньому значних громадських будов для розташування районних організацій та залізничний зв’язок. Тому Іваничі стали тимчасовим центром Порицького району, а з червня 1946 року вже Іваничівського. Це і зумовило перетворення села в селище міського типу. Хоч в зв’язку з вищезгаданими подіями історія Порицька залишилась в минувшині, але в ній є ряд оригінальних сторінок, про які не слід забувати, особливо ті, що пов’язані з перебуванням в Порицьку Тадеуша Чацького та з долею зібраних ним колекцій старожитностей і інш. Тадеуш Чацький (1765-1812 рр.) – відомий вчений, історик права, довгий час був попечителем південної частини Вільнюського навчального округу (Київська і Волинська губернії).
Завдяки саме йому перша Волинська гімназія в Кременці була перетворена в Ліцей вищих наук, а Луцька повітова школа за часом навчання наближена до програми гімназії. І це тільки одна сторона діяльності Тадеуша Чацького. На відміну від старшого брата Михайла, відомого громадського діяча, що влаштував свою резиденцію в с. Сільце, Тадеуш залишився в родинному гнізді – Порицьку. Ще батько Тадеуша почав тут споруджувати замість замку палацовий комплекс з трьох будинків. Почато будівництво з двох бокових, але завершено лише лівий – житловий. Вже Тадеуш добудовував правий корпус – своєрідний музей, де зберегались різні колекції. Музейний корпус мав коридорну систему з боковими виходами. Другий поверх, крім великого прямокутного залу в західному крилі, займала бібліотека. Окрім прямокутного корпус мав ще два круглих зали. Особливо гарним і улюбленим місцем господаря був верхній зал, 5-ть вікон якого виходили в парк. Зал був перекритий сплющеним куполом.Тадеуш Чацький свій музей створював все життя. Збирав скрізь, куди закидала його доля чи служба, так він об’їздив чи не всі куточки тодішньої Польщі. Старожитності чи книги він купував, випрошував, брав почитати, а потім забував віддати, чи просто… Щож, знаменитий творець Кременецького ліцею виходив із положення, буцім то мета виправдовує засоби. Тим більше, що більшість власників колекцій старожитностей не знали ціни зібраних ними речей, а займались цим тільки тому, що це робили інші.
В музеї Чацького кожна річ мала відповідне місце, була описана і вивчена. Цим протягом років займались найняті власником фахівці. Так бібліотеку Тадеуша Чацького впорядковував відомий перший турист по Волині Зоріан Доленга-Ходаківський (справжнє ім’я цієї цікавої людини Адам Чернецький). Ще перед смертю Тадеуш Чацький заповів Кременецькому ліцею 36 тисяч томів різних книг, в тому числі і ті, що дістались йому з Королівської бібліотеки. Крім того, ще велику колекцію монет і медалей. Вдова господаря після його смерті продала князю Адаму Чарторийському для поповнення його колекцій в Пулавах 8508 томів книг, 146528 рукописних документів, переплетених у 1558 великих фоліанти. Частину книгозбірки, переважно іноземними мовами, було розпродано в наступні роки. Останнього, значного удару по колекціях Чацького завдала … евакуація під час Першої світової війни. В 1914 році, перед німецько-австрійським наступом, залишки колекцій та твори мистецтва було вивезено до Курської губернії. З евакуації все повернулось розбитим, в жалюгідному стані, який не допускав реставрації. Старе срібло, деякі вази й інші предмети, що залишилось у відбудованому лівому корпусі розкидав по світу вересень 1939 року. На жаль, це не поодинока трагічна доля волинських приватних музеїв та колекцій, про які до нашого часу доходять лише окремі згадки.
Використана література :
1. Аftanazy R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej, t. 5, Wojewodstwo Wolyńskie. – Wrocław, 1994. – St. 380-385.
2. Orlowicz M. Ilustrowany przewodnir po Wołyniu. – Luck, 1929. – St. 157-160.
3. Przezdziecki A. Podole, Wolyń. Ukraina. T 2. – Wilno, 1841. – St. 135.
4. Rakowski G. Wolyń. Przewodnik kpajoznawczo-historyczny. – Pruszkow, 2005. – St. 194-196.
5. Slownik geograficzny. T III. – Warszawa, 1882. – St. 311.
6. Slownik geograficzny. T VIII. – Warszawa, 1887. – St. 832. Тадеуш Чацький (1765-1812 рр.)
Вальдемар Пясецький, м. Луцьк