На родовому гербі «Траби» («Труби»), розміщувалися слова: «Bog nam radzi» (Бог нам радить). Перекази свідчать про те, що Радзивілли –дуже древній рід, який в епоху Вітовта і Ягайла починав своє сходження на пятестал слави. Існують версії, що ім’я Радвілл має угро-фінське походження і в перекладі означає «новонаречений». За тією ж версією родоначальником вважають литовського верховного жреця Ліздейка. Ім’я записувалося по-різному – Радвіла, Радивил, Радівіл. Та у продовж століть закріпилася полонізована версія – Радзивілл. Першим історично відомим Радзивіллом був Микола Радвіла Астікас, котрий залишивши язичництво прийняв християнство. Родовід Радзивіллів поділявся на три гілки: Радзивілли з 1518 року князі Священої Римської імперії і герцоги на Гоньондзе і Меделі. Ця гілка згасла в чоловічому поколінні в 1546 році. Друга гілка – князі Священної Римської імперії і герцоги на Біржах і Дубниках. Ця лінія згасла у 1669 році. Та третя гілка – князі Священної Римської імперії і герцоги на Несвіжі та Олиці. Згодом ця гілка розпалася на три лінії, з яких Несвіжська згасла у 1813 році.
Одним з найвпливовіших представників роду був Микола Рудий, брат королеви Польщі Барбари Радзівіл, та двоюрідний брат Миколи Чорного. Був відомим полководцем, брав участь у Лівонській війні, а після смерті короля Сигізмунда ІІ Августа, фактично був главою Великого князівства Литовського. Його двоюрідний брат Микола Чорний, поділив своє майно на три частини «ординації» із якої було сформовано спадок для його синів. Князь Миколай-Криштоф Сирітка отримав Несвітську ординацію, князь Альбрехт – Клецьку, а князь Станіслав – Олицьку. Суворим правилом ординації був перехід спадщини від батьків до дітей. Все майно передавалося неподільним лише старшому сину. Дочки ж лишались права спадщини, а якщо у них не було братів, спадок переходив у руки двоюрідного брата із іншої гілки Радзивіллів. Князі Радзивілли певний час володіли (12 років) церквою св. Василія, що знаходиться у місті Володимирі-Волинському. В 1574 році князі Миколай-Криштоф, Юрій, Альбрехт і Станіслав, уступили Луцькій єпархії свої землі на Володимирщині, разом із селом Фалемичі та Василівською церквою. Взамін отримали церковний маєтності Луцької єпископії. З тих пір Василівська церква стала підпорядковуватись Луцьким єпископам.
Одна з перших, хто змусив Європу заговорити про Радзивіллів була Анна, дочка Миколая ІІ Радзивілла та Софії Анни Манівід. В 20 років її видали заміж за немолодого мазовецького князя Конрада ІІІ Рудого. Дві попередні дружини не народили йому спадкоємців, а Анна, добре розуміючи для чого мазовецький князь повів її до вівтаря, виконала свій обов’язок, народивши йому двох синів і двох дочок. Після смерті Конрада Анна стала регентшею своїх малолітніх синів. Вона показала себе енергійною і мудрою правителькою. Та після того як Анна закохалася у красивого молодого шляхтича Анджея Желінського, що заполонив її серце, втратила голову і дозволила коханому керувати разом з нею Мазовією. Після свавілля Желінського та його дружків, мазовецькі люди підняли бунт проти правителя та його соратників, які відкрито займалися хабарництвом та грабували простих людей, у Анни нарешті відкрилися очі на коханця. Але піддані вимагали її відходу від влади, з якою вона так не хотіла прощатись. Після того як овдовів король Сигізмунд І Старший, Анна вирішила скористатися чудовим шансом заполонити серце короля. Та не дивлячись на симпатію, якою користувалася Анна у Сигізмунда, все ж він добре розумів які почуття насправді нею керують, тому вибрав собі у дружини італійку Бону Сфонца. Відразу після весілля Сигізмунд вирішив мазовецький конфлікт, віддавши владу у руки синам Анни. Сама ж Анна померла при загадкових обставинах. Невдовзі повмирали її сини. Ходили чутки про отруєння. У злочині звинувачували дочку полоцького воєводи Катажану Радзієвську, котра була коханкою обох синів. Але крім цієї версії існувала і ще одна. Ніби то всі троє були отруєні за наказом королеви Бони, яка прагнула забрати мазовецькі землі для свого сина.
Ще одна жінка, що змогла підкорити королівське серце – це Барбара Радзивілл. Вона вперше з’явилася у столичному шумному Вільні (нині Вільнюс – столиця Литви) у далекому 1538 році. Так як дочка знатних і багатих батьків, то зразу привернула увагу численних кавалерів. Та серед усіх претендентів на руку і серце молодої Барбари, батько дівчини віддав її уже не молодому графові Станіславу Гаштольду. Одразу після вінчання чоловік відвіз свою красуню у замок Гераньйони, що за 30 км від міста Ліда (Білорусь). Через чотири роки граф помер і молода вдова могла втратити чоловікові землі. Невдовзі помер і її батько. Та брати Микола Радзивілл Рудий та двоюрідний Микола Радзивілл Чорний стали опікуватися сестрою. Барбара повернулася у Вільнюс до матері і знову зажила безтурботним життям, відвідуючи різноманітні бали та забави у світських колах. Якось на одному розкішному балу, Барбара познайомилась з великим князем, намісником польським Зигмунтом-Августом. Сподобалась йому красуня Барбара і він, у полоні любовного флірту, призначив її фрейліною своєї дружини, щоб мати змогу бачити її частіше. Після того, як його дружина Ельжбета Габсбург померла, здавалося більше нічого не перешкодить їхньому коханню. Та коли про пристрасть сина довідалась його мати королева Бона, то вирішила чим швидше знайти сину нову дружину, адже Барбару вона незлюбила всім серцем. Одного разу вночі, коли Зигмунт вкотре таємно завітав до своєї коханої, то у спальню ввірвались її брати-попечитеелі, які заздалегідь все спланували і пригрозили відтяти королевичу голову, якщо не візьме сестру за дружину. Шлюб уклали таємно. Коли мати довідалась про вчинок сина, то зажадала розірвати шлюб, однак син не скорився материнській волі. Після смерті батька Сигізмунда І Старого, син офіційно повідомив про шлюб з Барбарою.
У грудні 1550 року Барбара Радзиввіл була коронована і проголошена королевою. Та не довго вона була на самісінькій вершині визнання та слави, 8 травня 1551 року, вона несподівано помирає. За офіційною версією від раку, за іншою – її отруїли, а саме свекруха королева Бона Сфонца. Барбару поховали у Вільнюсі біля костелу св. Станіслава. Так через пристрасне кохання до королевича Зигмунда-Августа молода та знатна Барбара віддала своє життя, тим самим назавжди залишилась в європейській історії, як одна з найяскравіших представниць жіночої статті. Родовим гніздом Радзивіллів стала Олика (нині селище Ківецівського району Волинської області). Перша згадка про Олику фіксується ще у Іпатіївському літописі у 1149 році. А першим її володарем був воєвода князя Федора Любартовича –Лешко Зарубич. Після переходи Олики до Ганни Кишки, містечком почав володіти її чоловік Ян Радзивілл ІІ Бородатий. Їхній син Микола Радзивілл Чорний у 1564 році закінчив будівництво первісного Олицького замку. Після смерті Миколая Чорного, володарем Олики стає його син Станіслав Радзивілл. За його покровительства у місті налічувалось безліч вітряків та шпиталь. Міщани мали виключне право на продаж горілки. Найдорожче коштувала цукрова горілка, адже цукор на той час був великою рідкістю. Його привозили з Азії та Америки. Олика мала величезні прибутки від торгівлі рибою, оскільки мала власні ставки. Син Станіслава Радзивілла – Альбрехт Станіслав, за проектом італійських архітекторів Бенедетто Маллі та Дожовано Маліверно, будує в Олиці колегіальний костел св. Трійці. Стіни костелу було оздоблено кількома різновидами мармуру та скульптурами святих.
У 1640 році Альбрехт Станіслав завершує реконструкцію Олицького замку, перетворюючи його на справжній палац. На першому поверсі палацу знаходилася двосвітна зала з шістьма великими вікнами. В залі розміщувалися кілька портретів князів з роду Радзивіллів. Серед них портрет Станіслава Альбрехта — першого ордината на Олиці і його дружини Марії. Стіни прикрашали пишні герби, виконані з алебастру. В залі також були розписи, що зображували батальні сцени і урочисті події. Там же знаходилися художньо виконані мармурові каміни. Величезний замок з трьох сторін був оточений з трьох боків ровом і мав 200 гармат. Загальна площа волинських володінь Радзивіллів сягає 140 тис. га, на яких князі частенько влаштовували мисливські полювання. Після смерті Альбрехта Станіслава, Олика переходить у володіння білоруської несвіжської гілки Радзивіллів, адже нащадків після себе князь Альбрехт не залишив. Новий володар Олики Михаїл Казимир Радзивілл Рибонька добудовує до замку третій поверх.Після того як містечко Олика опиняється у складі Російської імперії, починається його занепад, закриваються католицькі установи, ліквідовується монастир і колегіат. Під час французько-російської війни у 1812 році власником Олики був Домінік Ієронім Радзивілл. Через те, що він був полковником наполеонівської армії – його позбавили права на маєток. Росіяни перетворили замок на шпиталь, що проіснував до 1837 року. Після того як замком заволодів російський граф Лев Вітгештейн, який одружився на дочці Домініка Радзивілла Стефанії, замок поступово оживає. З 1883 р. розпочато новий етап ремонтно-відновлювальних робіт, що тривали 30 років. Керівник ремонту - архітектор Зигмундт Горголевський, автор проекту сучасного Львівського театру опери та балету. В роки 1-ї світової війни (1914-1920) замок зазнав пошкоджень, що спонукало новий етап відновлювальних робіт коштом Януша Радзівіла. Одразу після вступу Червоної армії комуністи руйнують родинну усипальницю Радзивіллів і грабують усі багатства палацу (старовинні книги, рукописи, посуд, кришталь, картини). У кімнатах розміщувалися стайні. А останього ординатора Олики Януша Радзивілла арештовують. По війні в Олицькому замку розмістили Волинську обласну психіатричну лікарню № 2, що й досі функціонує.
Ще одним родовим гніздом Радзивіллів є Несвіж (нині місто в Мінській області Білорусії) овіяне легендами та таємницями. Несвіжський замок був у володінні князів з XVI ст. і аж до початку Другої світової війни. Йогопалацові зали вражали розкішшю: дорогі меблі, перські килими, полотна знаменитих художників, безцінні колекції предметів мистецтва. Замкова бібліотека складалася з 20 тис. томів, у тому числі в ній зберігався і архів Великого князівства Литовського. У палаці були театр і оркестр ... Про саме багатство князів Радзивіллів ходить чи мало легенд. Відомо, що князь Домінік Радзивілл, останній з несвітської гілки, сховав свої скарби у районі Несвіжа. Після приходу російських військ у місті були перекопані всі прилеглі території, але все марно – скарб просто зник. Особливу гордість становили золоті та срібні фігури 12 апостолів, привезених з Константинополя, заввишки в людський зріст. Князь Домінік, тікаючи від переслідувань, наказав вірному економу вивести цінні скарби. За переказами, з Несвіжа не вспіли нічого вивести до приходу російських військ. Економ лише встиг заховати статуї 12 апостолів. Відданий економ так і не признався де заховав статуї за, що його повісили у дворі замку. Самого князя Домініка було важко поранено в бою. Він помер так і не відкривши таємницю знаходження Радзивіллівського скарбу. Після війни в замку влаштували санаторій для співробітників ЦК КПРС «Несвіж». В 1997-2000 роках, під час реставрації замкових корпусів був виявлений підземний хід заввишки 1,8м. З інвентарних книг стало відомо, що підземні тунелі вели від замку до міського монастиря, а в нижній частині земляних валів розташовувалися різні підсобні приміщення та склади. Коли у самому розпалі реставраційних робіт сталася пожежа, місцеві жителі почали говорити, що це князь Домінік ревно оберігає скарби Радзивіллів від чужих рук. Радзивілли були власниками земельних угідь, латифундій, міст, сіл, замків на Україні (Волинь), Литві, Польщі, Білорусі, мали власні війська та займали найвищі державні посади. Рід Радзивіллів відносився до числа наймогутніших магнатських династій, про які розповідають численні легенди та перекази, а про величину їхнього багатства можна лише здогадуватися. Золото Радзивіллів сьогодні навертає на пошуки безцінних скарбів численних дослідників і науковців.
Орися Вознюк, науковий співробітник ДІКЗ «Стародавній Володимир»