Всю весну й літо 1805 року в Росії йшли воєнні приготування. Волинь як прикордонна губернія стала місцем зосередження збройних сил, призначених до походу в Європу. Тут були розташовані частини Подільської армії під командуванням М. І. Кутузова. В Житомирі, зокрема, дислокувався Смоленський мушкетерський полк. В серпні 1805 року Наполеон розгорнув бойові дії проти Австрії. 56-тисячна російська армія одразу ж виступила на допомогу союзникам. Але кампанія завершилась для Росії невдало. Після поразки під Аустерліцем розбиті війська повернулись на місця попередньої дислокації. Під час наступних кампаній, які вела Росія проти Франції та Туреччини, Волинь залишалася місцем розташування значних військових сил. Зокрема, в Житомирі стояв штаб 2-ї Західної армії під командуванням генерала П. І. Багратіона.
Та вже наближалася «гроза дванадцятого року». За новим планом майбутніх бойових дій, у західних повітах Волинської губернії була сформована 3-я армія генерала О. П. Тормасова, що мала завдання прикривати київський напрямок. У ніч на 12 (24) червня 1812 року без оголошення війни французька армія перейшла кордони Російської імперії. Ареною бойових дій стала і Волинь. Наприкінці липня противник захопив Ковельський, Володимирський і частину Луцького повітів.29 квітня 1807 року полковником графом О’Рурком з вільно завербованих жителів (російських і іноземних підданих) Волинської і Віленської губерній був сформований Кінно-Волинський полк.
Генерал від кавалерії Йосип Корнилович О’Рурк народився 1772 року і походив з старовинної графської ірландської родини. Його батько за царювання імператриці Єлисавети Петрівни прибув до Росії і, вступивши у військову службу, досяг чину генерал-майора, його мати й була уроджена графиня Стюарт. Хлопчиком, записаний в сержанти лейб-гвардії Ізмайловського полку, граф Й. К. О’Рурк в 1790 року вступив в армію ротмістром, і в складі Псковського драгунського полку брав участь у підкоренні Фінляндії, а потім до кінця 1794 року у поході проти польських конфедератів. В 1797 році він був переведений в Павлоградський гусарський полк, а в наступному році підвищений в майори, граф О’Рурк взяв участь в Італійському поході Суворова і за виявлену хоробрість під час цього походу був підвищений в 1800 році в полковники. У кампанії 1805 року граф О’Рурк, командуючи двома ескадронами Павлоградського і двома ескадронами Маріупольського гусарських полків і складаючи ар’єргард загону австрійського генерала Ностіца, прикривав відступ союзних військ, нерідко приймаючи на себе натиск французького авангарду. Оточений біля містечка Алт-Еттінга, він, однак, пробився через ворожі ряди, завдавши французам значних втрат і в нагороду за цей подвиг отримав орден святого Георгія 4-го ступеня. При взятті позицій під Аустерліцем граф О’Рурк зі своїми загонами вибив французів із зайнятого ними села. У подальшій кампанії він особливо відзначився в битві при Прейсіш-Ейлау, під час якого з трьома ескадронами врубався у французькі колони і гнав їх до самих батарей, за що отримав орден святого Володимира 3-го ступеня. Після повернення до Росії в 1808 році він був відряджений, як вже згадано, на Волинь для сформування Волинського уланського полку. Протягом 1809 року, командуючи різними невеликими загонами, він скоро придбав репутацію енергійного і хороброго начальника і вже в наступному році був призначений командувачем всієї кавалерією корпусу генерала Засса, з якою, при переправі російських військ через Дунай, блискуче ходив в атаку на ворога. За звитягу при облозі фортеці Журжій граф О’Рурк був підвищений в генерал-майори. У серпні 1810 року О’Рурк був відряджений до Сербії з окремим загоном. Швидко погнавшись за відступаючими турками, він наздогнав їх 21-го серпня поблизу Палонгі. Тут зав’язався запеклий бій, в якому турки були розбиті вщент і втікли в розташоване неподалік укріплення Лазні. О’Рурк продовжив їх переслідуваьти і на інший день штурмував Лазні. Незважаючи на відчайдушний опір турків, укріплення було взято 22-го серпня. Нагородою за цей подвиг був орден святого Георгія 3-го ступеня, причому в рескрипті, при якому був перепроваджений орден, між іншим було сказано, що він (граф) «цим не тільки придбав нову славу військам нашим, а й підбадьорив сербські війська і народ». Потім О’Рурку вдалося нанести туркам ряд серйозних поразок під Яссікамі, на річці Мурашка, під фортецею Варварін, при взятті фортеці Курузовця та ін. Приєднавшись потім до головних російських сил, він 30-го вересня 1811 року брав участь в битві з турками на лівому березі Дунаю, а 9-го жовтня у битві на правому березі цієї ж річки. В обох цих боях рішучими і сміливими діями з довіреними йому військовими загонами О’Руркк значно сприричинився до остаточної поразки ворога, за що і був нагороджений орденом святої Анни 1-го ступеня, прикрашеного алмазами, і орденом святого Володимира 2-го ступеня. У 1812 році Орурку доручено було діяти на кордонах Боснії, і з цією метою йому був підпорядкований загін, що складався з 3-х піхотних російських полків, 15-ти ескадронів російської кавалерії і 12-ти тисяч сербських військ.
Втім, незабаром військові дії припинилися і почалися переговори, що закінчилися миром. Зважаючи на його попередні досягнення, йому в Росії був довірений авангард Західної армій. Прибувши в армію вже після вигнання Наполеона з Москви, він взяв участь лише в його переслідуванні. 12-го листопада він отримав припис йти зі своїм кавалерійським загоном до містечка Березини і, якщо Наполеон надумає в цьому пункті влаштувати переправу через річку Березину, то затримати його до приходу головних сил Чичагова. Дійшовши до Березини і дізнавшись, що французи збираються перейти річку вище Борисова, О’Рурк негайно повідомив про це Чичагова, а сам, не чекаючи наказів, пішов на з’єднання з головною армією Кутузова. Призначений слідом за тим, 17-го листопада, в авангард 3-й Західної армії, він отримав у командування 62 ескадрон кавалерії, з якими переслідував Наполеона через Молодечно, Ошмяни, Вільно, Ковно і князівство Варшавське, постійно нападаючи на їх ар’єргард, забираючи у них тисячами полонених і сотнями трофеї (за час цього переслідування він відняв у французів 180 гармат). Після вигнання французів граф О’Рурк зі своїм загоном приєднався до головної армії, а на початку 1813 року, коли російські війська перейшли кордон і вступили до Німеччини, йому знову був довірений окремий сильний загін, з яким він діяв між містами Гроссеном на Одері і Дрезденом. Після цілого ряду успішних дій проти французьких загонів граф О’Рурк, отримавши в підкріплення 5000 прусаків, блокував фортецю Мерзенбург, після чого приєднався до армії. Слідом за цим він брав участь в битві під Лейпцигом, і за відчайдушну кавалерійську атаку був підвищений в генерал-лейтенанти. Після цього він знову деякий час оперував з окремим кавалерійським загоном, а в липні був призначений в Північну армію, у складі якої брав участь в низці великих битв; між іншим, його розпорядження та атаки в битві 5-го, 6-го і 7-го жовтня під Лейпцигом удостоєні були неодноразових схвалень з боку Государя Імператора. Після закінчення Лейпцігського бою О’Рурк, командуючи як і раніше всієї кавалерією, переслідував французів до самого Касселя.
Призначений в кінці грудня командувачем окремим загоном, що складався з 18-ї піхотної дивізії, Волинського уланського, Фінляндського драгунського і чотирьох козацьких полків, він спочатку діяв у районі фортеці Везеля, а потім блокував і саму фортецю. На початку січня 1814 року граф О’Рурк був призначений командувачем кавалерією окремого корпусу, що числився при Північній армії. 12-го січня цього ж року він зі ввіреними йому полками перейшов через Рейн і три тижні потому взяв участь у штурмі і взятті (2-го лютого) міста Сіро. Потім, перебуваючи в армії фельдмаршала Блюхера, граф О’Рурк брав участь в генеральній битві 25-го і 26-голютого під Лаоном, а слідом за цим, з’єднавшись з пруським генералом Йорком, завдав французам жорстокої поразки при селищі Амлеєс, де було захоплено 41 гармату, 131 снарядних ящиків і більше 2500 чоловік полонених. В нагороду за відвагу, виявлену в цій справі, графу О’Рурку був наданий орден святого Олександра Невського. Потім він брав участь в битві 14-го березня за Сен-Дезє, переслідував ворога до Бар-сюр-Оба, брав участь у взятті Парижа і в деяких інших битвах, і в серпні 1814 року був призначений начальником 2-й уланської дивізії. Після падіння влади Наполеона граф О’Рурк під час Віденського конгресу перебував у свиті государя, а по закінченні конгресу, знову повернувся до командування дивізії.
Призначений в 1819 році командиром 1-ї гусарської дивізії і командувачем 1-м піхотним корпусом, він, однак, в кінці того ж року залишив службу, і оселився у своєму маєтку в Мінській губернії, Новогрудському повіті, де протягом дванадцяти років вів життя пересічного поміщика. Коли в 1830 році почалося польське повстання і польські інсургенти з’явилися в Литві та Білорусії, граф О’Рурк взяв на себе керування частиною резервів, розсіяних в Новогрудському повіті Мінської губернії. За придушення повстання йому був наданийо рден святого Олександра Невського, прикрашений алмазами. Решту життя граф О’рурк провів у своєму маєтку Вселюбє, Мінської губернії, де вже не жив життям військового діяча, хоча і був 16-го квітня 1841 року підвищений в генерали від кавалерії. У колі поміщиків Мінської губернії граф О’Рурк користувався широкою популярністю за свою чесність, добродушність, розум, чуйність до чужої біди і взагалі рідкісні душевні якості. Він помер у своєму маєтку Вселюбє, Новогрудського повіту, в квітні 1849 р. [5, 501-502]]Згідно з розпорядженням Імператора Олександра І Кінно-Волинський полк мав складатися з 2 батальйонів, в кожному з яких було по 5 ескадронів. Як і в Кінно-Польському полку, в кожному ескадроні Кінно-Волинського полку було по 16 штуцерів.
При полку також мав існувати записний ескадрон з вербованих, створений згідно з положенням 1803 р.До Кінно-Волинського полку вербувалися громадяни Росії та іноземці, які не обкладалися подушним і не задіяних на іншій ніякій службі. Строк служби в полку мав складати не менше 6 років, хто прослужив 15 років міг претендувати на виділення йому землі. Хто отримував з полку рани і травми в бою, які унеможливили подальшу службу, отримував можливість бути призначеним до інвалідних команд.Пункти, де мали збиратися завербовані до Кінно-Волинського полку особи і де формувалися ескадрони для створення батальйонів визначалися один у Волинській губерній, в м.. Острозі, а інший у Віленській губернії.Обмундирування Кінно-Волинського полку відповідало мундирам Уланського Його Високості полку. Основна відміна полягала лише в тому, що в Кінно-Волинському полку коміри, лацкани і обшлаги були малинового кольору [3, 183-1184].11 листопада 1807 року, як і всі кінні полки Кінно-Волинський полк був переформований у Волинський уланський полк. З цього моменти змінилося і обмундирування полку. Фалди уланських курток з цього отримали пошив за взірцем кірасирських. Султани на шапках усіх полків в цей час стали вищими і вже робилися не з пір’їн, а волосяними, етишкети – замість барвистих стали одноколірні (білі або жовті), бахрома еполетів нижніх чинів замість довгої висячої стала короткою у формі віяла.
В 1811 р. в уланських полках було введено фуражні шапки нового взірця – загальновідомі «безкоризки». В 1812 році обмурдирування уланів знову зазнало суттєвих змін [2, 3; 4, 76-77].Восени 1807 р. полк отримав зимові квартири в містечку Махнівка Київської губернії звідки відправився в похід до Молдавії. У 1809 році волинські улани відзначились в битвах під н.п. Фалашток і Фросина, у 1810 році в битві під Туртукаєм та штурмі фортеці Бана. У 1811 році волинці вели бойові дії у складі загонів генералів Засса та графа Воронова. 12 листопада 1811 року Волинський уланський полк увійшов до складу 20-ї бригади 6-ї кавалерійської дивізії, а в серпні 1812 року до загону генерал-майора Лідерса.Сміливо діяв особовий склад Волинського уланського полку. У спогадах героя війни, відомого партизана і літератора, відважного полковника (згодом генерал-лейтенанта) Дениса Васильовича Давидова (1784–1839) серед його бойових побратимів, яких він цінував, згадується підполковник (згодом генерал-майор) Волинського уланського полку Степан Семенович Храповицький.Активним учасником визвольної війни з Наполеоном був власник Ново-Звягельського маєтку генерал Ф. П. Уваров (1773–1824). У «Щоденнику партизанських дій 1812 року» Дениса Давидова неодноразово згадується його ім’я [1].
Використані джерела та література
1. Дневник партизанских действий 1812 года. – М.: Гос. Изд-во худож. лит-ры, 1941.– 127 с.
2. Космолинский П. Ф. Армейские уланы. 1801-1825 / П. Ф. Космолинский. – М., 1985. – 19 с.
3. Полное собрание свода законов Российской Империи. – т. ХХІХ: 1806-1807. – М., 1830. - 1372 с.
4. Роспись русским полкам 1912 года . – К., 1912. – 298+39 с.
5. Словарь русских генералов, участников боевых действий против армии Наполеона Бонапарта в 1812-1815 гг. // Российский архив. – Т.VII – М.: Cтудия «ТРИТЭ» Н.Михалкова, 1996.– С. 501-502.
Андрій Климчук, Рівне