Наші партнери та друзі

Гитара, курси гри на гітарі

ЧАС РЕКЛАМИ  РЕКЛАМА У ВОЛОДИМИРІ-ВОЛИНСЬКОМУ ЧАС РЕКЛАМИ

Національний музей-заповідник українського гончарства

 

ПРО ІНТЕРПРЕТАЦІЮ КОРСУНСЬКОЇ ЛЕГЕНДИ В БУДЯТИЦЬКІЙ ТРАДИЦІЇ ВШАНУВАННЯ СВЯТОГО ДЖЕРЕЛА

Волинське село Будятичі розташовується на околиці сучасного Нововолинська, 21 кілометр на південний захід від Володимира. Відоме воно насамперед безцінними духовними святинями.

Перша з них – давня Чудотворна ікона Пресвятої Богородиці, яка за місцевими легендами зʼявилася у 1637 р. в джерелі, що знаходиться на відстані 1,3 км південніше від села. І друга святиня – власне саме джерело (Криниця), де й відбулося явлення образу Божої Матері. Знане воно далеко за межами Волині своєю цілющою водою. За словами пароха будятицького храму, протоієрея Івана Сабівчака «Святе Джерело, та Будятичівська Ікона Пречистої Діви Марії – це одне з неперевершених благословінь, даних Богом»[1]. Є достатньо підстав, аби стверджувати, що історичною основою проявленої у Будятичах Святості може бути минуле цього населеного пункту, яке повʼязується з місцем народженням Святителя Русі, рівноапостольного князя Володимира Святославовича. Основні аргументи на підтвердження гіпотези щодо народження князя Володимира в Будятичах були викладені автором цієї публікації в статті, надрукованій 2010 р. в науковому збірнику Пʼяті «Ольжині читання»[2]. Нагадаємо їх нижче, розпочавши з аналізу літописних згадок та їх дотеперішніх основних інтерпретацій. Звістка про місце народження Володимира збереглася у двох пізніх російських хроніках. У одній з них, т. зв. Ніконовському літописі, складеному між 1526 та 1530 роками, під 970 р. читаємо наступне: «В лѣто 6478. Посади Святославъ Ярополка въ Кіевѣ, а Олга въ Древѣх. И пріидоша Новгородци, просяще себѣ князя, и отпрѣся Ярополкъ и Олегъ, и рече Добрыня  новгородцѣм: «просите Володимира». Володимеръ бо бѣ отъ Малки, ключници Ольжины; Малка бо бѣ сестра Добрынѣ, и бѣ Добрыня дядя Володимиру; и бѣ роженіе Володимиру въ Будутинѣ вѣси, тамо бо въ гнѣвѣ отслала еа (матір Володимира Малушу – Ю.Д.) Олга, село бо бяше еа тамо, и умираючи даде его святѣй Богородици»[3](Тут, і далі за текстом підкреслення наші – Ю.Д.). З цього повідомлення довідуємося про якийсь конфлікт поміж київською княгинею Ольгою та Малушею, в результаті якого матір Володимира було відправлено в село, що мало назву Будутина весь. Проте залишилося відкритим питання де розташовувався згаданий населений пункт. З контексту цієї оповіді важко також ствердно говорити про те, кому належало це село, адже фраза «село бо бяше еа тамо» може відноситися як до Ольги, так і до Малуші. Автор Устюжського літописного зведення (т. зв. Архангелогородського літописця) 1 чверті ХVI ст. віддав перевагу княгині Ользі: «В лето 6478. Святослав посади в Кииве сына своего большаго Ярополка, Олга в Древлянех, а Владимера у себе имыи. И приидоша людие новгородьстии, просяще себе князя, и размысли Святослав: Ярополка ли отдати или Олга? И рече Добрыня новгородцем: «Просите себе Владимера». Владимер бо бе от Малки ключницы Ольжины; Малка же бе сестра Добрыне, отец ея бе Малк любутчанин, бе бо Добрыня Малков сын, дядя Владимеру по матери, и рожение бысть Владимеру в Будотине селе, ту бо бе посла Олга Малку во гневе, село бо бе ея ту, бе бо, умирая, Олга отдаст село то пресвятеи Богородицы»[4]. Спираючись на інформацію не збереженого до сьогодні Йоакимівського літопису, місце народження князя Володимира згадує і Василь Татіщєв: «Новгородцы тогда просили себе от Святослава для управления одного из его сынов, и Святослав дал им на волю просить, который сын его похочет. И хотя они прилежно старейших просили, Ярополк и Олег отказались. Тогда один от послов новгородских Добрыня советовал им просить младшего из детей его, Владимира, который рожден от Малуши, ключницы Ольгиной, дочери Малка любчанина и сестры Добрыниной. Родился же Владимир в Будятине селе, за что Ольга, разгневавшись на Малушу, сослала ее от себя». Але й це повідомлення не дає уяви про географію місця народження князя Володимира. У згаданій вище публікації в Пʼятих «Ольжиних читаннях» розглянуто дві основні версії ймовірного розташування літописного населеного пункту під назвою Будутина весь, Будотине село чи село Будятине – Псковську та Київську і викладено аргументи на користь його ототожнення з волинськими Будятичами. Власне, доводиться визнати, що дотеперішні гіпотези практично позбавлені доказової бази й ґрунтуються переважно на формальній подібності назв населених пунктів. Канонізована в історичній літературі псковська гіпотеза спирається на переконання, що під Псковом народилася княгиня Ольга, а відтак робиться висновок, що там, у її приватній маєтності, мала розташовуватися й місцевість, куди київська володарка відправила матір Володимира Малушу. Вся «доказова база» вкладається у кілька коротких речень, сформульованих наприкінці ХІХ ст. псковським краєзнавцем Іваном Васільєвим: «…на правом берегу реки Кеби, при самом впадении ее в реку Череху, есть место, называемое Будник. Там некогда, по преданию, живала Святая Ольга и родился в селе Будятине внук ее Святый Равноапостольный Князь Владимир. До недавних времен была здесь деревня, принадлежавшая Графу Разумовскому, а впоследствии Державину»[5].

Названі «прєданія» Васільєв почерпнув із праці М. Ільїнського «Историческоеописание города Пскова и его древних пригородов» та з «Истории княжестваПсковского» архієпископа Євгенія (Євфимія Олексійовича) Болховитінова. Ільїнський без зайвих пояснень стверджував: «Родися же Владимир в Будятине селе близ Плескова, за что Ольга разгневася на Малушу, сослала ея от себя»[6]. У першій частині Історії Болховитінова читаємо: «На правом берегу устья реки Кеби, впадающей в реку Череху, есть другое урочище известное под именем Буденик или Будник. Издревле предание гласит, что там была отчизна Ольгина и родина Вел. Князя Владимира Святославича, внука Ольгина, в Летописях именуемая Будятино село. До недавних времен там была еще деревня, принадлежавшая фамилии графа Разумовского, после переведенная на другое место за Великую реку. Но для запашки полей доныне оставлен на том месте, именуемом также Буденик, прикащичий и скотий двор, С 1809 года все сие имение куплено Г.Р. Державиным»[7].

Судячи з цитованого тексту, місцеві «предания» не сягали в глибини історії поза часи графа Розумовського, а ототожнення урочища Буденик з літописним селом Будятиним є лише здогадкою Ільїнського та архієпископа Болховитінова, на що виразно натякає цитата з укладеного ним «Сокращенной псковской летописи», поміщена в IV частині «Истории княжества Псковского» під 948 роком: «Рожение Великого Князя Владимира Святославича близ Пскова в селе Будутине, которое может быть тоже, что Выбутское, или Буденик»[8]. До того ж, архіепископ Болховитінов вагається між двома топонімами. Окрім Буденика (Будника), імовірним місцем народження князя Володимира він називає село Вибутскоє (в народі зване Лібутскоєsic!), узгоджуючи своє припущення з Псковською житійною версією народження княгині Ольги: «Святаа и блаженна княгиня Олга рускаа родися в Плесковской стране, в веси, зовомыа Выбуто»[9]. Як місце народження княгині Ольги весь Вибуто згадується також у скороченій редакції Псковського Житія княгині Ольги[10] та як весь Выбутская в «Степенній книзі»[11].

Отож, є всі підстави аби вважати, що псковська версія розташування Літописного Будятиного, масово тиражована у російській краєзнавчій та історичній літературі, спирається на домисли і радше видає бажане за дійсне. Не знаходимо нових аргументів і в новіших працях за темою пера Анатолія Алєксандрова[12] та Алексєя Карпова[13]. Критично до псковських патріотичних літературних поривів віднісся хіба-що Володимир Ричка, на думку якого «північноруські книжники XVI-XVII ст. були вельми послідовними у своїх прагненнях звʼязати, нехай і білими нитками, життя та діяльність княгині Ольги з історичними й насамперед географічними реаліями свого краю»[14]. Так само можна охарактеризувати і намагання звʼязати літописне село Будутине з припсковським Будником. Відтак, нагадаємо аргументацію, що доводить волинське розташування Будятиної весі, ототожнюваної нами з Будятичами.

По-перше, літописна назва Будутина весь, Будотине село чи Будятине село трактується як село якогось Будяти / Будимира, котрий був його засновником чи власником. Саме такою патронімічною назвою із закінченням на –ичі і є Будятичі, похідне від особової назви Будята. Первісне значення: будятичі – рід або піддані Будяти. Семантичним способом цей патронім перейшов у назву населеного пункту зі значенням: населений пункт, який заселяють будятичі. Таким чином волинський топонім Будятичі є прямим аналогом до літописного села Будятиного. До того ж топоніми на –ичі, вважаються одними з найархаїчніших [15]. Спроби вибудувати етимологічні ланцюжки між літописним Будятиним селом та припсковським Будником/Будеником є непереконливими[16] .

По-друге, назва сусіднього села Низкиничі кореспондується з менем Низкиня. У «Анналах» Яна Длугоша Низкинею названо древлянського князя Мала « dux Drewlyanorum Niszkina » (від малий-низький). Матір Володимира Святого звали Малушею, а її батька Малком, що так само відповідає Низкині. Допускаємо, що Низкиничі отримали свою назву від Малуші, засланої у цю місцину Ольгою. Вірогідно, що Ольга відіслала матір Володимира не до власних маєтностей, а фраза із Ніконовського літопису «село бо бяше еа тамо» стосувалася саме Малуші, як про це писали Олександр Шахматов [17]  та Михайло Грушевський [18]. Нагадаємо також і гіпотезу Дмитра Прозоровського [19], підтриману Анатолієм Члєновим [20], за якою згадувані в літописах древлянський князь Мал та батько Малуші Малк Любчанин є одним й тим самим історичним персонажем. 

По-третє, сусідні Низкиничі належали волинській шляхетській родині Киселів, які виводили свій рід від київського воєводи Святольда (Свенельда), на що звертавв увагу М. Грушевський. Родові легенди Киселів зафіксовані в писемних памʼятках поч. XVII століття. Згаданий у них Свенельд (Святольд) очолював ініційований Ольгою каральний похід проти деревлян та був сучасником подій, повʼязаних з висланням Малуші. Очевидно, на нього був покладений обовʼязок нагляду за висланою, для чого, в якості матеріального забезпечення військової залоги, він і отримав маєток Низкиничі. 

По-четверте, в межиріччі Буга та Луги знаходяться кілька населених пунктів, що мають назву Русів, а присілком Будятич є Русовичі. Ці топоніми походять від варяго-руських поселенців, спроваджених київською адміністрацією на підконтрольну територію. Поселенців з Русович можна звʼязати зі згаданою вище залогою, що охороняла в Будятичах Малушу.

По-пяте, згадка про церкву Богородиці, якій було передано літописне Будятино («село бо бяше еа тамо, и умираючи даде его святѣй Богородици»), кореспондується з документами XV ст., за якими Будятичі з околицею повʼязувалися із Зимненським Святогорським монастирем Успіння Пресвятої Богородиці.

По-шосте, з іменем Володимира легенди повʼязують появу низки памʼяток та населених пунктів Волині.В честь князя Володимира отримав назву і стольний волинський город. До такого чину міг спонукати саме факт народження святителя Русі на Волині.

Перелічені вище докази, викладені в нашій попередній публікації, напряму повʼязують будятицьку округу з подіями Х століття. Сукупність цих аргументів вже сама по собі має непересічне наукове значення і спонукає до подальших досліджень. До цього переліку можна залучити ще один, котрий має відношення до Будятицької легенди про появу ікони у джерелі за селом, в місцевості Долинки. Різні варіанти легенди та приклади чудесних зцілень були ретельно зібрані парохом будятицького храму. Їх історико-порівняльний аналіз в світлі гіпотези про Будятичі, як місце народження князя Володимира, і є предметом цієї публікації. Зацитуємо легенду з видання прот. Івана Сабівчака. Один з варіантів описує наступні події:

«Старожили стверджують, що у далекому минулому землю, де знаходилось Джерело, отримав у спадок молодий господар. Джерело, що било з криниці, заболочувало кусок поля. Це не сподобалося власнику, і він розпорядився, аби слуги набили мішки овечою шерстю і ними забили водоносні судини. Робили це двого, і коли майже все було готово, господар так і не міг того дня вийти на подвірʼя. Не прийшов він і до обіднього столу. Слуга зайшов до його опочивальні, щоб дізнатися, в чому справа, і почув: «А хіба вже настав день? – Сонце давно піднялося і яскраво світить, - сказав слуга у відповідь. – Я нічого не бачу! – почув відчайдушний крик пана. – Осліп!» У цій темряві приснився йому образ Божої Матері біля кринички. За переказами, образ Божої Матері тут бачили і люди села. Це явлення сколихнуло всіх тих, котрі щиро молилися. І сталося чудо! Пан розпорядився забрати мішки з вовною, щоб джерело забило з новою силою. Тієї води принесли йому, і тільки-но умився, як побачив білий світ. Відразу ж розпорядився впорядкувати Джерело, побудувати каплицю, у якій установили ікону Божої Матері [21] У іншому варіанті Будятичівської легенди події розпочинаються дещо інакше, у безпосередньому звʼязку з появою Чудотворної ікони:

«Перші спогади зʼявилися у 1637 р., коли було явлення Чудотворної ікони Богоматері на панському полі с. Будятичі Володимир-Волинського повіту, на «Святому Джерелі». Люди, дізнавшись про велике чудо Боже, йшли з різних міст і сіл. Криниця була на польському полі, тому пан дуже сердився на людей, не допускав їх до Бого матері. Де пан закривав дорогу – люди йшли іншими місцями через поле, на якому росла пшениця, жито… Багато людей приходили і бачили Ікону Божої Матері, хотіли її впіймати вона відходила в друге місце «Криниці».

У Володимир-Волинському повіті було село Кречів, де жили 2 сирітки, яких дуже кривдив дядько. Почувши про чудо у селі Будятичах, вони вирішили поклонитись Богоматері та поскаржитись Їй. Коли прийшли діти до джерела, то дуже зраділи, побачивши «живу Богоматір», хотіли доторкнутись до Неї. Вона від них не відходила в бік. Діти взяли її на руки, раділи, плакали і веселились. Тоді сповістили священника і урочисто занесли Ікону у Будятичівський Храм» [22] Таким чином в Будятичівській легенді можна виділити кілька характерних елементів сюжетної лінії:

1.       поява  шанованої ікони у джерелі;

2.       дії  власника по перекриванню джерела;

3.       вживання мішків із вовною для блокування води;

4.       осліплення власника, як покарання за блокування джерела;

5.       зʼявлення власнику Пресвятої Богородиці;

6.       розчищення джерела з ініціативи господаря;

7.       прозріння господаря;

8.       будівництво каплиці коло джерела.

У світлі зголошеної теми перелічені елементи сюжетної лінії Будятичівської легенди мають прямі паралелі в літописній оповіді про вибір віри Володимиром Святославовичем та Корсунській легенді, повʼязаній із хрещенням київського володаря. Опис Володимирового хрещення базується на використанні трьох агіографічних тем: 1) навернення внаслідок проповіді; 2) навернення внаслідок випробовування вір; 3) охрещення внаслідок зцілення [23] .

Тематика хрещення водою та очищення зʼявляється вже у діалозі київського князя з філософом із літописної оповіді про вибір віри, яка передує Корсунській легенді. Князь Володимир запитує: «Чому він (Ісус) од жони родився, і на дереві був розпʼятий, і водою охрестився?». Філософ пояснює суть хрещення водою такими словами: «А що оновлення водою було, [то се] тому, що коли вельми умножилися гріхи в людях, – наслав Бог потоп на Землю і потопив людей водою. Через це сказав Бог: «Оскільки згубив Я водою людей за гріхи їхні, то нині знову очищу водою гріхи людям – водою оновлення». … Отож бо й нині хрестяться водою і Духом» [24] . Таким чином літописець підводить читача до суті Володимирового хрещення у Корсуні.

Корсунська сюжетна лінія розпочинається з облоги міста: «Володимир обложив город, і знемагали люди в городі [ 25] . Проте захисники не піддавалися, не допомагало і насипання землі під стіну, яку обложені серед ночі, підкопом, збирали й зсипали посеред міста. Допоміг корсунський муж Анастас, який стрілою з міста передав записку про можливість перекриття труби, якою від заміських колодязів місто забезпечувалося водою. Пообіцявши охреститися, Володимир перекопав труби і корсуняни не змогли втримати місто: «І тут одразу звелів він перекопати труби, і перейняли вони воду, і люди знемагали від спраги і здалися» [26]. Згадане в Корсунській легенді перекриття води є першим збігом з Будятицькою оповіддю про Святе джерело. В свою чергу літописний виклад дій Володимира під Корсунем взорується на облогу Ветулії Олоферном, описану в Книзі Юдити. До Олоферна прийшли вожді народу Моава та воєводи приморя з такою порадою: «Нехай твої слуги займуть водяне джерело, що бʼє з підніжжя гори, бо звідти беруть воду всі мешканці Ветулії, спрага їх присилує, і вони видадуть місто» (Кн. Юдити 7: 12-14). Цей текст буквально співпадає з порадою Анастаса Корсунянина, якою й скористався Володимир, як і біблійний Олоферн: «Вподобалися слова їхні Олофернові й усім його старшим, і він звелів зробити так, як ті сказали» (Кн. Юдити 7: 16). Зморені спрагою міщани вимагали здати місто: «Тоді забракло у мешканців Ветулії води по жбанах, та й ритви спорожніли, так, що вони не могли пити води досхочу навіть і один день, бо видавано їм воду в міру. Їхні немовлята мліли, а жінки й хлопці знемагали від спраги, вони падали на вулицях міста та при вході у брамі, бо не мали вже сили» (Кн. Юдити 7: 20-22). У тій частині Будятицької легенди, що оповідає про перекриття джерела, є характерна деталь, – з наказу пана «набили мішки овечою шерстю і ними забили водоносні судини». Дивує доволі своєрідний спосіб перекриття джерела та використаний матеріал – овеча вовна. Але й ця обставина є, на наш погляд, не випадковою, і також знаходить пояснення в літописній дискусії Володимира з філософом. В розповіді філософа про духовну суть хрещення водою є поклик на біблійний епізод (Кн. Суддів 6: 37-40), коли Гедеон випробовував Господа: «Перше преображення було водою, як се прообразив Гедеон: коли ото прийшов до нього ангел [і] велів йому йти на Мадіама, він іспитував і мовив до Бога, поклавши руно на току [і] сказавши: «І якщо буде по всій землі роса, а на руні сухо». І сталося так. … І пророки теж проповідували, що водою оновлення буде» [27] . Перекриття джерела мішками з овечою вовною, привело й до оновлення власника місцевості, де било Будятицьке Святе джерело. До духовного оновлення він прийшов через осліплення та зцілення. Аналогічні події, повʼязані з осліпленням князя Володимира, викладено і в Корсунській легенді. Взявши Корсунь, Володимир направив послів до цесаря Василія і Костянтина з вимогою віддати за нього їх сестру та пообіцяв дотриматися їх вимоги охреститися. Проте, князь дочекався Анни, але не прийняв хрещення. Далі за текстом читаємо: «А за Божим приреченням в цей час розболівся Володимир очима. І не бачив він нічого, і тужив вельми, і не догадувався, що зробити. І послала до нього цесариця [посла], кажучи: «Якщо ти хочеш болісті сієї позбутися, то відразу охрестись. Якщо ж ні, - то не позбудешся сього». І, це почувши Володимир сказав: «Якщо буде се правда, - воістину велик Бог християнський». І повелів він охрестити себе. І тоді єпископ корсунський з попами цесарициними, огласивши його, охрестили Володимира. І коли возложив [єпископ] руку на нього – він відразу прозрів» [28].

Отже історичною паралеллю до осліплення та зцілення власника будятичівського маєтку є викладений в Корсунській легенді епізод з осліплення та одужання князя Володимира. В основі сюжету зцілення лежить історія позбавлення від недуги візантійського імператора Костянтина, змальована у його Житії та Хроніці Георгія Амартола. Дослідники також відзначали, що навернення Володимира уподібнюється до навернення Савла (майбутнього апостола Павла) [29] , який осліп, осяяний світлом Господнім, а через три дні, після того, як за повелінням Ісуса Ананій поклав на нього руку, прозрів: «І хвилі тієї  відпала з очей йому ніби луска, і зараз видющий він став… І, вставш,. охристився, і, прийнявши поживу, на силах зміцнів» (Дії 9: 18-19).

Символічна сутність порівнюваних сюжетів з прозрінням головних персонажів аналізованих легенд розкривається у притчі про хромця та сліпця, представленої у давньоукраїнському письменстві у трьох варіантах [30] . За притчею, хромець – це людське тіло, а сліпець – душа. Чудесне зцілення та прозріння трактується як духовне оновлення людини, пробудження до життя у Христі. Це оновлення виражалося і в наступних богоугодних вчинках. Головний персонаж Будятицької легенди після прозріння «розпорядився впорядкувати Джерело, побудувати каплицю, у якій установили ікону Божої матері». Про будівництво храму мова йде і в Корсунській легенді: «Володимир же, взявши цесарицю [Анну], і Анастаса, і попів корсунських, мощі святого Климента і Фіва, ученика його, узяв також начиння церковне [й] ікони на благословення собі. Поставив він також церкву Святого Іоанна Предтечі в Корсуні на горі, що її насипали [корсуняни] посеред города, крадучи насип, і та ж церква стоїть і до сьогодні» [31]. Й пізніше «повелів він робити церкви і ставити [їх] по місцях, де ото стояли кумири» [32], а потім «надумав він спорудити камінну церкву святої Богородиці, і, пославши [послів], привів майстрів із Греків, [і] почав зводити» [33]. В світлі традиції вшанування в Будятичах Чудотворної ікони Богородиці нагадаємо також і про т. зв. Корсунську ікону Богородиці, яку за легендами князь Володимир привіз 988 року до Києва з Корсуня. Таким чином, наведене вище дає підстави для твердження, що основні складові сюжетної лінії місцевого Будятичівського повірʼя, повʼязаного зі Святим джерелом, збігаються з Корсунською легендою, у якій висвітлено події Володимирового хрещення. Ця обставина свідчить про те, що в Будятичах функціонували легенди про Святителя Русі, імʼя якого з часом затерлося. До того ж, відсутність прямого вживання імені Володимира є опосередкованим доказом давності аналізованої легендарної традиції, яка зародилася задовго до кабінетного зацікавлення історичним минулим Волині. Виявлені паралелі дозволяють долучити Будятичівську легенду до переліку аргументів, які доводять вірогідність народження Святителя Русі у волинських Будятичах, котрі ми вважаємо літописним селом Будятиним.

  Використані джерела та література:


[1] Сабівчак І. Чудотворна Ікона та Цілюще Джерело Будятичівські. – Будятичі, 2010. – С. 5.

[2] Диба Ю. Літописне Будятино (про місце народження князя Володимира Святославовича та розташування найдавнішої церкви Пресвятої Богородиці) // Пʼяті «Ольжині читання», Пліснеськ, 7 травня 2010 року. – Львів-Броди, 2011. – С. 23-28.

[3] Летописный сборник именуемый Патриаршей или Никоновской летописью // Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – Москва, 2000. – Т. 9. – С.35.

[4] Устюжские и вологодские летописи XVIXVIII вв. // ПСРЛ. – Ленинград, 1982. – Т. 37. – С. 60.

[5] Васильев И.И. Историко-статистический указатель города Пскова. – Псков, 1889. – С. 157.

[6] Ильинский Н. Историческое описани города Пскова и его древних пригородов. – Санктпетербург, 1790. – Ч. 1. – С. 18.

[7] Болховитинов Е. История княжества Псковскаго. – Киев, 1831. – Ч. 1. – С. 10, прим. (*).

[8] Там само. – Ч. 4. – С. 1–2.

[9] Цит. за виданням: Карпов А. Княгиня Ольга. – Москва, 2009. – Прилож. 5. – С. 357.

[10] Там же. – Прилож. 6. – С. 362.

[11] Книга Степенная царского родословия. – Москва, 1775. - С. 6. Зазначимо, що не лише назва житійного Вибуто не узгоджується з місцевими Лібутами, але й місця їх розташування, про що на поч. ХХ ст. писав В. Смиречански: «Настоящая Выбута лежит на левом берегу Великой, а в «Степенной книге» она указана на правом берегу (по верхнему течению)». Цит. за виданням: Смиречанский В. Погост (весь) Выбута (Любута) (Историческая справка о начале Пскова) // Святыни и древности Псковского уезда по дореволюционным источникам / Сост., авт.вступ.ст. Н.Ф. Левин. – Псков, 2006. – С. 35-52.

[12] Александров А.А. Во времена княгини Ольги. Легенды и были о княгине Ольге в Псковской земле. – Псков, 2001. – С. 81-95. Автор дає розлогий аналіз літератури, наголошуючи, що місцеві псковські краєзнавці та історики так чи інакше трактували літописну звістку про народження Володимира в Будятиній весі, привʼязуючи її до Будника, «часто уже ни на кого не ссылаясь» (С. 82).

[13] Карпов А. Владимир Святой. – Москва, 1997. – С. 12-13, 365 (прим. 1, 3).

[14] Ричка В. Княгиня Ольга. – Київ, 2004. – С. 139.

[15] Купчинський О.А. Найдавніші словʼянські топоніми України як джерело історико-географічних досліджень: географічні назви на –ичі / Ред. Л.Л. Гуменецька, Я.Д. Ісаєвич. – Київ, 1981.

[16] Александров А. Во времена. – С. 91.

[17] Шахматов А.А. Разыскания о руських летописях. – Москав, 2011. – С. 269-270.

[18] Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ, 1991. – Т. 1: До початку ХІ віку. – С. 470 (прим. 1).

[19] Прозоровский. О родствесв. Владимира по матери // Записки Императорской Академии наук. – Санктпетербург, 1864. – Т. V. – Кн. 1. – С. 1726.

[20] Членов А.М. Древлянське походженнякнязя Володимира // Український історичний журнал. – Київ, 1970. – № 9. – С. 103-104; Членов А.М.По следам Добрыни. Сын Добрыни/ Предисл. Ипослесл. П.В. Норвилло. Москва, 2004.

[21] Сабівчак І. Чудотворна Ікона. – С. 78.

[22] Там само. – С. 2526.

[23] Шахматов А.А. Корсунская легенда о крещении Владимира / Оттиск из сборника статей в честь В.И. Ламанского. – Санктпетербург, 1906. – С. 78.

[24] Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є Махновця. – Київ, 1989. – С. 59.

[25] Там само. – С. 61.

[26] Там само. – С. 62.

[27] Там само. – С. 59.

[28] Там само. – С. 63.

[29] Літературу з аналізу ідейного змісту Корсунської легенди див. у виданні: Ричка В. Хрещення Русі 988 р.: ідейний зміст літописного сюжету // Ruthenica. – Київ, 2004. - № 3. – С. 93-102.

[30] Туровский Кирилл. Кирила мниха притча о человѣчстѣй души и о телеси, и о преступлении божия заповѣди, и о воскресении телес человѣча, и о будущемь судѣ, и о муцѣ // Труды Отдела древнерусской литературы. – Т. 12. – 1956. – С. 346, 347; Франко І.Я. Притча про сліпця і хром ця (Причинок до історії літературних взаємин Старої Русі) // Збірник творів у 50-ти томах. – Київ, 1982. – Т. 35. – С. 301-331; Вдовіна О.Я. Осмислення Кирилом Туровським проблеми гріховності людини упритчіпросліпцяіхром ця // Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська академія». – Київ, 2002. – Т. 20: Філософія та релігієзнавство. – С. 44-47; Мостова Л. Архетипи «Притчі про сліпця і хромця» Кирила Туровського // «Історико-літературний журнал». – Одеса, 2009. - № 16. – С. 296-300.

[31] Літопис руський. – С. 65.

[32] Там само. – С. 66.

[33] Там само. – С. 6768.

Юрій Диба,  Національний університет "Львівська політехніка " ,  Інститут архітектури

Диба Ю. Інтерпретація Корсунської легенди в Будятицькій традиції вшанування Святого джерела // «СТАРИЙ ЛУЦЬК». Науково-інформаційний збірник Державного історико-культурного заповідника у м. Луцьку (Матеріали наукової конференції «Любартівські читання». 30-31 березня 2012 року). – Луцьк: Видавництво «Терен», 2012. – С. 26-39.

 

Володимир-Волинський історичний музей
Адреса: вул.І.Франка,6, пошт. індекс: 44700 тел. музею: (03342) 2-19-11 ел. пошта (e-mail): volodymyrmuseum@gmail.com
Зворотній зв'язок