За тисячолітню історію нашого краю чимало населених пунктів зникли із географічної карти, а деякі, з тих, що залишилися, зазнали запустіння та занепаду.Не так економічного, як демографічного. Одне із таких сіл, яке розташоване за 20 кілометрів від Володимира - Волинського, називається Яковичі.
Назва якого похідна від прізвища місцевого князя Яковецького. Перша згадка про село, як зазаначав дослідник Волинських земель Олександр Цинкаловський, датується 1545 роком. Хоча яковицькі оборонні редути, які були однією із ланок форпосту княжого Володимира-Волинського, були збудовані декількома століттями раніше, десь на початку ХІ століття. На території оборонних споруд знаходилося близько сотні дворів, у яких мешкали до 700 людей. Однак літописців серед місцевого тодішнього люду не було, і нині щось доказувати або спростовувати просто неможливо. - Легенди про моє рідне село Яковичі ходять різні, однак найбільш ймовірною та тією, яка має право на існування, є та, що князь Володимир задля недопущення завойовників до міста Володимира будував оборонні редути, які з часом переростали у села, - поринув в історію уродженець села Яковичі Юрій Кравчук. – На той момент оборонні редути були збудовані у селах Яковичі, Микуличі та Хворостів. А назви сіл походили від прізвищ місцевих князьків, які й утримували ці оборонні споруди. Звичайно, нині не залишилося жодного знаку від цих споруд, однак пам’ять людей та історичні дослідження деяких істориків підтверджують їх існування.Через село Яковичі у ті древні часи текла досить потужна, судноплавна річка, русло якої в ширину сягало до 300 метрів і яка ділила село навпіл. Назва ж тієї річки була досить простою – Чиста річка, оскільки вода у ній була настільки чистою, що іноді набувала голубувато-синього кольору. - Нині чомусь цю річку прозвали Свинорийкою, та із роками повальної меліорації вона набула ширину лише меліоративного каналу, - продовжує Юрій Іванович. – Хоча у дитинстві я ще пам’ятаю, як ми бігали хлопчаками туди купатися. І дійсно, вода у ній була дуже чистою та прозорою, а на її водяному плесі цвіли лілії. А різної риби було стільки, що просто з берега можна було спостерігати, як вона плюскається. Крім того, у річці водилося дуже багато ондатр або водяних щурів, яких у свій час до нас завезли із Америки. Тоді ніхто ще не знав про цінність їхнього хутра, тому на берегах річки їх просто кишіло.
Односельчани, які жили по обидва береги, одне одного називали загреблянами. А все тому, що посеред Чистої річки було насипано греблю, біля якої височів водяний млин. Вже трохи згодом було збудовано вітряний млин, де мельником був славетний на все село дід Гандрух. Та не лише мельницькими справами славилося село, сюди звідусіль з’їжджалися селяни до кузні, де могли не лише виготовити городнє та інше необхідне в господарстві начиння, а й підкувати коней. Про вітряк-млин можна також розповісти окрему історію. Коли прийшли німці до села, їм не сподобалося те, що у млина було чотири крила, які чомусь їм нагадували наругу над свастикою. Тому було дано вказівку зняти одне крило. Так і простояв млин із трьома крилами, як підбитий птах, до закінчення війни. Вже опісля яковичани причепили четверте крило, однак йшли роки і він, як та людина, старів і потрохи відійшов у вічність. Навіть місця від нього не залишилося. Була у селі початкова польська школа, де навчала грамоти сільських дітей польська вчителька Данута Базгеровська.
- Село наше було дуже мальовниче та співоче, - зазначає пан Кравчук. – Після польових робіт, а взимку у хатах, жінки співали українських пісень. Молодь організовувала вечорниці, тому ввечері бувало вийдеш із хатини, а кругом чути спів. Нині чомусь ми вже забуваємо про те, що таке українська пісня та поезія. Під час меліоративних робіт, коли шестирічний Юрій Іванович зі своїми друзями бігав біля прокладених осушувальних каналів, одного разу їм впала в очі розламана нижня щелепа приблизно 70 сантиметрів у довжину, яка належала дуже великій тварині, подібної до динозавра. Хлопчаки на пам’ять взяли собі по декілька зубів, розмір яких сягав висоти стограмового гранчака. - На другий день я відніс ці зуби до початкової школи, - продовжує пан Юрій. – Звичайно, подальшої долі їх вже не знаю, хоча подібну знахідку я побачив у нашому історичному музеї. Яковицькі господарі славилися працелюбністю, тому практично у кожному дворі була велика господарка. Вони сіяли зерно та цукрові буряки, косили сіно та жали хліб, і все це робили вручну. Хоча ніколи не нарікали на важку долю, а старалися зберегти не лише свою етнічну культуру, а й духовну. У свята та неділю всі селяни, від малого до великого, й досі відвідують свою церкву Флора і Лавра, збудовану ще у 18 столітті. Однак ця православна святиня у період повального та бездумного атеїзму у 70-х роках перетерпіла страшну наругу.- Дуже важко було дивитися навіть нам дітлахам на таке дике видовище, коли хрести на куполах нашої церкви зрізувалися та скидалися додолу, - продовжує ділитися спогадами Юрій Іванович. – І хоча на той момент нас загнали до шкільного класу, однак душевну травму ми отримали кожний по-своєму. Тим більше, що мій дід носив ім’я Флор, тому ці чорні дні наруги над храмом були подібними до трагедії у сім’ї. І не лише моїй. Пройшли часи, люди навернулися назад, до Бога,і розпочали відновлювати свої святині. Так було і в Яковичах. Та повернути ті святі первозданні ікони, іконостас та інше церковне начиння, яке було вивезене, а яке й знищене, вже не вдалося. - Для мене Яковичі є не лише селом, у якому я народився, а селом, яке у свій час славилося на всю округу хорошими та працьовитими людьми, у серцях та душах яких жив з діда-прадіда націоналістичний та патріотичний дух, - зауважує пан Кравчук.- Це все я відчував ще з дитинства. Під час Другої світової війни, як мені розповідав мій тато, коли німця погнали на Захід, основна частина військових формувань складалася саме із солдат західно-українських земель, в тому числі і наших односельчан. Багато людей під час окупації було вивезено на роботу до Німеччини, тому після війни село не дорахувалося не одну сотню господарів.
Церква Святих Флора і Лавра у селі Яковичі. Фото з фондів Володимир-Волинського музею
Пам’ятає Юрій Іванович ті часи, коли підлітком споглядав за роботою механізаторів та свого тата Івана, котрий очолював тракторну бригаду, яка розташувалася на території родинного обійстя. Там він побачив перші трактори, комбайни та різноманітні знаряддя до них. Однак основною цінністю залишалися люди, більшості з яких вже давно немає серед односельчан. Та пам’ять людська є чіпкою, тому вже коли розповідати про село Яковичі, варто назвати декілька прізвищ тих людей, які брали активну участь не лише у воєнних діях, а й у розбудові села та колгоспного устрою: Максим Цехоцький, Іван та Кузьма Динька, Дмитро та Андрій Киюки, Нестор Комісарук, Микола Петрушка, Іван Ганджа, Володимир Ташак, Іван Наконечний, Григорій Бичук.- Дуже добре пам’ятаю, коли у нашому селі з’явився колорадський жук, - згадує пан Юрій. – Тоді все село, особливо діти ходили його збирати. За це, до речі, платили непогані гроші: від десяти рублів на перших порах, а коли вже я почав їх збирати, то платили по копійці за одну особину. Пізніше на яковицьких полях на виконання програми генерального секретаря Микити Хрущова почали масово сіяти кукурудзу, яку охороняли від ворон місцеві сторожі із берданкою в руках. Була у нашому селі велика городня бригада, яка займалася вирощуванням помідорів та огірків. Пам’ятаю, цієї городини було так багато, що навіть згодовували худобі. Село Яковичі також славилося своїми національними традиціями, коли перед весіллям збиралися коровайниці і під українські весільні пісні місили запашні короваї. Були серед них голосисті та відомі у свій час виконавиці української пісні, голоси яких лунали навіть на районних та обласних підмостках: Анастасія Петрушка, Ганна Динька та Софія Шарчук, котра й досі співає у церковному хорі.
Із родинних яковицьких гнізд у свій час вилетіло багато талановитих людей, які прославили свою малу батьківщину далеко за її межами і завдяки яким багато хто дізнався про нашу Україну. Є серед них відомий математик, академік Іван Кравчук, кандидат економічних наук Павло Динька, головний диригент симфонічного оркестру Адигейської автономної республіки Анатолій Гуль та багато інших відомих у різних колах людей. Нині у селі корінних жителів залишилося дуже мало. Багато хто у свій час повиїжджав до великих міст, а хто відійшов у вічність.Тому сьогоднішнє населення становить близько 200 чоловік. І хоча село газифіковане, протягом років незалежності тут збудовано лише один новий будинок. Поки що працює початкова школа на 10 місць, філія Березовичівської амбулаторії та один торговельний заклад. Що ж, негусто, якщо порівняти з тим, що було у селі у минулі часи.
Людмила Гнатюк, місто Володимир-Волинський