Шляхетний рід Гулевичів, гербу «Новина» - це один із старовинних українських православних магнатських родів Волині початку XVI ст. Походження Гулевичів до останього часу є дискусійним, однак відомо, що рід перебрався на Волинь з Галичини. За одією з гіпотез, родоначальником Гулевичів був Богдан Воютинський.
Ймовірно, саме після переселення на Волинь, рід Гулевичів дуже стрімко розрісся і мав шістьнадцять відгалужень. У XV-XVIIст. представники Воютинської гілки Гулевичів посідали різні посади на Волині та Речі Посполитій: від писарів гродських і земських до старост і каштелянів. Серед Гулевичів було чимало церковних діячів. Високої церковної посади дасяг Федір (чернече ім’я Феодосій) – єпископ Луцький і Острозький, Холмський і Белзький, Володимирський і Берестейський. Єпископ Феодосій мав п’ятеро синів, молодший з яких Василь був підстаростою володимирським, а з 1565 р. – войським володимирським.
Володів маєтками в Зутурцях (нині село Локачинського району) та Торчині і Несвічі (Луцького району). Родинною усипальницею Гулевичів впродовж XVI –XVIIст. була церква св. Дмитрія в Луцьку. В сім’ї Василя Гулевича було п’ятеро дітей. Найвідомішою представницею роду Гулевичів була Єлизавета Гулевичівна. На той час її нарікли доволі поширеним ім’ям Єлизавета, що в перекладі з древньоєврейського означає «почитаюча Бога», на польський маневр ім’я було змінено на Галжбета, але всі її ласкаво називали Галшкою. Молодою дівчиною вона жила безтурботно в батьківському домі у місті Володимирі. Була дуже гарною – зелені очі, розкішне русяве волосся і до того ж дуже освітчена, знала латинську, польську, старослов’янську та францюзьку мови. Завдяки приналежності до знатного роду, вона здобуває знання, а сама атмосфера серед якої вона виховувалася, робить її особистістю, яка здатна відстояти свої права. Неважко здогадатися, що на доньку українського шляхтича чекало заможне життя. Про те, не в характері Єлизавети було чекати, як поволі збільшуватимуться її статки. Вона сама прагнула бути вершителькою власної долі. Ще до зовсім юної Єлизавети засилав сватів Адам Христофор, син єпископа Іпатія Потія.
Але батьки не хотіли віддавати за нього свою улюбленицю, хоча дівчині дуже сподобався статний синьоокий красень Христофор. І хоч багато знатних молодих та багатих кавалерів сваталось до Гальжбети – та серце своє вона віддала Адаму Христофору. Батьки Василь Гулевич та Іпатій Потій, змушені були переступити через власну неприязнь, заради чистого кохання їхніх дітей. Повінчали молодих у 1593 р. у Володимирській православній церкві (в якій саме не згадується). Батьки молодих подарували їм величезну суму грошей та маєток Несвіч і Городок. Здається, що щастя усміхнулось молодій парі, та на жаль, не надовго. Оскільки Єлизавета була православною, а сім’я Іпатія Потія, преходила в уніатство і батько змушував Христофора також змінити віру, то родинне щастя почало потрохи згасати. Галшка довго вмовляла свого чоловіка не міняти віри, а батько Христофора, грозився синові відректися від нього, позбавити прав спадковості та розлучити з коханою дружиною. Але любов до дружини, витіснила почуття синівської покірності і він разом із дружиною втік до маєтку батька Гальжбети. Христофор не витримав такого душевного навантаження, замикався у собі, мовчав, скоро захворів і помер, залишивши Єлизавету з малою дочкою Катериною на руках.
Родина чоловіка звинувачувала у смерті сина молоду вдову, позивалась до суду, де грозилася забрати доньку, але добилися лише опікунства, а жити донька мала у домі матері до повноліття. Потії відсудили в неї маєток Городок, подарований на весілля. Скоро Єлизавета залишилась без батька, який перед смертю заповів їй три села під Києвом і величезну ділянку на Подолі у самому місті. У цей тяжкий момент до Галшки Гулевичівни посватався вдовець Стефан Лозка – представник одної з найвпливовіших родин Київщини. Так у 1606 р. Єлизавета виходить вдруге заміж за Стефана який на тридцять років був старший за неї. Переїхавши з новим чоловіком до Києва, вона взяла на себе управління величезним майном на Подолі. Скоро у них народився син Михайло. Припускають, що саме він нарік Єлизавету Галшкою – ім’ям, під яким вона залишилась в український історії. У липні 1614 р. на Подолі сталася велика пожежа. Багато киян збіглося гасити її. Разом з усіма людьми, відра з водою носила і Галшка Гулевичівна. Значні суми багатії жертвували на відновлення Подолу, найбільше грошей дала Гулевичівна, а також розселила у своєму маєтку 200 бідних сімей. Через рік свій власний маєток вона віддала під школу для дітей.
Дім Єлизавети, в якому почала функціювати Київська братська школа, до сьогоднішнього дня знаходиться на території Києво-Могилянської академії. Так Галшка Гулевичівна за допомогою Петра Могили, стала засновницею і фундаторкою Києво-Могилянської академії. Після смерті чоловіка Стефана Лозки – син Михайло не виправдав очікувань матері. Він жив за рахунок продажів батьківських земель, витрачав час на розваги і бенкети. Був двічі одружений, але дітей у нього не було. Пізніше Галшка Гулевичівна преїхала до Луцька, жила самотньо у скромній хаті без слуг і родини, адже дочка Катерина жила щасливо зі своїм чоловіком Миколою Млечком. За рік до смерті Єлизавета склала заповіт, де всі свої гроші, залишила братському Луцькому монастирю і Хрестовоздвиженській церкві в якій і була похоронена у 1642 р.Єлизавета Гулевичівна зробила значний внесок для просвіти звичайного народу, для збереження і примноження культури та освіти. Вона не просто подарувала співвітчизникам своє багатство, а заповіла його на добрі справи - для навчання дітей і виховання в них патріотизму, поваги та любові до рідної історії, віри та мови.
Орися Вознюк, науковий співробітник ДІКЗ «Стародавній Володимир»