Родовід Киселів сягає далеких літописних часів великих князів українських Святослава і Володимира, та бере свій початок від Київського воєводи Свентольда. Згідно з легендою, Кисілі отримали своє прізвище від одного літописного епізоду, що описує облогу печенігами Києва.
Гідно стояв перед ворогами Стольний Град, бо так вірно і мужньо захищав його воєвода Свентольд. Побачивши, що захопити місто без облоги не можливо, ворог вирішив заморити голодом мешканців міста. Воєвода Свентольд зрозумів наміри ворога, наказав викопати дві ями, та наповнити одну борошном, а іншу – водою і заквасити тісто. Коли напекли хліба, воєвода попросив жителів міста налити в колодязь киселю і тільки після цього сам закликав ворожих посланців у місто, показавши їм свій хліб і колодязь з киселем. Печеніги побачили, що не можуть перемогти киян і відступили від міста. За таку кмітливість, воєводі Свентольду, князь Володимир подарував герб і дав прізвисько Кисіль, чи то від квашення хліба, чи то від колодязя з киселем. Родовий герб, подарований Светольду у 1054 році, мав назву «Намет» або «Свентольдич» і був із зображенням білого намету на червоному полі з хрестом і двома зірками. Першим з роду Киселів в історичних документах згадується Олександир Кисіль, який воював у війську польського короля Ягайла у війні з великим князем литовським Свидригайлом. За військові заслуги Олександра, його синові Миколі, польський король, подарував маєтності на Волині у селах Низкиничі і Дорогиничі. Вже його внук – Тихон, був великим землевласником на Волині та тривалий час займав посаду судді при Володимирському замку і брав участь у війнах з Москвою, де й загинув. Його син Гнівуш мав трьох синів – Григорія, Павла та Гавриїла. Павло та Гавриїл були вбиті в прусській експедиції. Григорій займав посаду помічника судді у Володимирі. З 1593р. перебував на виборній посаді Володимирського земського підсудка. Як секретар військового штабу, разом з королем Стефаном Баторієм, ходив проти Москви. За документами володів селом Низкиничі і користувався тут великою шаною. Одружений був з Феофаною Іваницькою та мав двох синів – Адама та Миколу. Адам Кисіль беззаперечно є найвідомішим представником роду Киселів. Здобувши освіту в Замостській академії (м. Замостя нині знаходиться на території Польщі), йде до війська. Після смерті батька Григорія Гнівушевича, залишає військову службу і повертається в родовий маєток село Низкиничі.
Вбачаючи в Адамові Кисілі ревного захисника православ’я, шляхта Волинського воєводства 1630-го року обирає його послом на Генеральний сейм Речі Посполитої. У 1633 році Кисіль дістає звання «дворянина королівського». Спочатку йому доручається владнаня окремих релігійних справ, а згодом і охорона Сіверської землі під час війни з Москвою. У 1643 році Адам будуе у селі Низкиничі нову п’ятикупольну церкву Успіня Божої Матері на місці старої сільської церкви, при якій були поховані його предки – батько Григорій, прадід Гнівуш, дядьки Павло та Гавриїл. А на знак їхньої світлої пам’яті відкрив у Низкиничах чоловічий монастир, про який дуже піклувався. Щоб уникнути небезпеки нападу, кам’яні будівлі і храм були обведенні високими земляними валами і мурованими стінами. Ще один монастир Адама Кисіля, знаходився біля річки Турії у селі Могильно (тепер Жовтневе Володимир-Волинського району). Могилянський монастир Адам Кисіль заснував у 1646 році для своєї матері Феофанії (чернече ім’я Єфросинія), яка була в ньому ігуменею. Монастир був зруйнований під час Першої світової війни, внаслідок артилерійських обстрілів австро-угорської та російської армій. Рештки його будівель, згодом, місцеві жителі розібрали на будівництво. Загалом, Адам Кисіль володів 65 населеними пунктами, в тому числі на Волині мав 37. Річний прибуток з усіх цих володінь становив 150 тисяч золотих.
В роки Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, саме на долю Адама Кисіль, випало протягом довгих 14 років бути посередником між поляками та козаками. Йому таки вдається на деякий час заключити мир. У 1650 році король назначає Адама Кисіль воєводою київським. Проте поляки, які горіли ненавистю до українців, самі ж напали на подільські міста Бар та Меджибіж. Адам Кисіль якраз перебував у своєму маєтку в Гощі, дізнавшись, що військові дії відновилися, хворого Кисіль (а він страждав на приступи подагри), привезли в його маєток, що знаходився в селі Гнійно (нині Красностав) біля міста Володимира. Підступаючи до міста Вінниці у 1651 році, під командуванням польського гетьмана Калиновського, загинув рідний брат Адама Кисіля – Микола, котрий потрапив у пастку на річці Південний Буг, яку облаштував Іван Богун. Його тіло забрав брат Адам і поховав у монастирському храмі Успіня Божої Матері у Низкиничах. Останній рік свого життя Адам Кисіль провів осторонь політичного життя. Передчуваючи свою близьку смерть він написав 1 травня 1653 р. заповіт, згідно з яким велів поховати себе на батьківщині в родовому селі Низкиничах. Оскільки у Адама та його дружини не було дітей, то своє багатство він розділив між дітьми свого рідного брата Миколи.
Однак найзначнішою спадкоємицею він визнав племінницю Олену, яка була дружиною Стемпковського, старости Володимирського. У 1962 році радянська влада закрила Низкиницький монастир. Одного похмурого ранку цього ж року, войовничі атеїсти, заявилися до церкви і вчинили погром. Першою жертвою став скульптурний надгробний пам’ятник Адама Кисіля – витвір мистецтва XVII ст. Комуністичні варвари, за допомогою ломів скинули його на підлогу. Від удару фігура розкололася на дві частини. У підземеллі, де знаходилась труна-саркофаг, з прахом Адама Кисіля, комуністи знищили родові герби, що прикрашали саркофаг, пошкодили іконостас у церкві та понищили церковні книги. Під скульптурним зображенням Адама Кисіля є мармурова дошка з тріщиною посередині, на якій досі зберігається цікавий напис, зроблений латинською мовою, з коротким описом заслуг покійного. Ще наприкінці ХІХ ст., у народі ходила чутка, ніби то за цією дошкою, заховані великі коштовності. Ця чутка дійшла до місцевого вікарного архієрея Арсенія. Архієрей забажав перевірити цю чутку, приїхав до села Низкиничі і в присутності священика та декількох жителів, наказав зірвати мармурову дошку. Коли її підважили, вона тріснула навпіл по діагоналі. Після того, як її зняли, у стіні виявили заглиблення із розбитим глечиком, в якому знайшли кілька залізних хрестиків старовинної форми. Дошку прилаштували назад, та тріщину заладнати не вдалося. Адам Кисіль був видатним політиком і дипломатом своєї епохи, він вирізнявся унікальною освіченістю і даром красномовства. Завжди залишався вірним традиціям православ’я та виступав лідером української православної шляхти.
Про його відданість православ’ю, говориться в духовному заповіті Адама Кисіля: «П’ятдесят три роки життя мойого, які дозволив прожити мені Господь Бог, перебував я у православній вірі святої східної церкви Божої Матері моєї, в якій шістсот років незмінно оставались предки мої, в якій я хочу остатися і до останнього мого дихання». Коли і як припинив рід Кисілів своє існування достеменно не відомо. Український історик Наталія Яковенко в монографії «АдамКисіль» зазначає, що нащадки роду Адама Кисіля ще наприкінці ХІХ ст. жили в Австрії. У Київському та Санкт-Петербурзькому державних архівах, знаходяться документи російської Геральдії, які дають підставу вважати, що рід Кисілів сягає і сьогоднішніх днів.
Орися Вознюк ,науковий співробітник ДІКЗ «Стародавній Володимир»