На невеликому пагорбі, на перетині вулиць Василівської та Київської, серед високих дерев стоїть дерев’яний хрест. За переказами, на цьому місці похований князь Войшелк (р. н. невідомий – помер у 1268 році) - старший син Великого князя литовського Миндовга.
Близько 1254 року від імені батька Войшелк уклав мирну угоду з Галицько-Волинським князівством і видав сестру за сина Данила Галицького – Шварна Даниловича. Інший син Данила, Роман Данилович, одержав Чорну Русь з її головним містом Новогродок (нині місто Новогрудок, Білорусь). Після того Войшелк пішов до Холма (другої столиці Галицько-Волинського князівства, нині Хелм, Польща), зблизився з ігуменом Полонинського монастиря Григорієм, прийняв від нього постриг і заснував монастир у Новогрудку, де був ченцем і прийняв православ’я. 1258 року Войшелк відібрав у Романа Чорну Русь і став княжити в Новогороді. Після вбивства Миндовга змовниками 5 серпня 1263 року до влади прийшли небожі останнього Тройнят і Тевтивіл, які 1264 р. загинули в міжусобиці. Відтоді Войшелк вокняжився у Великому князівстві Литовському й жорстоко придушив опозицію. У тому ж році Войшелк уклав союз зі Шварном Даниловичем, а 1267 року добровільно поступився йому престолом і пішов до монастиря св. Данила в Угорську на Волині. Того ж року був убитий старшим братом Шварна – Левом Даниловичем.[1,213]. Події, пов’язані з його смертю, докладно описані в Галицько-Волинському літописі під 1268 р.
Тоді Войшелко приїхав у Володимир на запрошення князя Василька: «…А в той час прислав Лев [посла] Василька так кажучи: «Хотів би я зустрітися з тобою, [і] аби тута і Войшелк був». Василько тоді страсної неділі послав [посла] по Войшелка, так кажучи: «Прислав до мене Лев, аби ми зустрілися. А ти не бійся нічого», - бо Войшелк боявся Льва і не хотів їхати. Але приїхав він за Васильковою порукою, і приїхав на Святій неділі у Володимир, і став у монастирі святого Михайла Великого. Тим часом Маркольт, німчин, позвав усіх князів до себе на обід – Василька, Льва, Войшелка. І стали вони обідати, і пити, і веселитися. Василько ж, напившись, поїхав додому спать, а Войшелк поїхав до монастиря, де ото він стояв. Але після цього приїхав до нього в монастир Лев і почав говорити Войшелкові: «Куме! Випиймо по чаші вина!». І стали вони пити, а диявол, споконвіку не хотячи добра роду людському, вложив у сердце Львові злий [намір], і вбив він Войшелка од зависті, що той був дав землю Литовську брату його Шварнові. І так звершилось убивство його, і, опрятавши тіло його, положили [його] в церкві святого Михайла Великого». [2,427]. Михайлівська церква та монастир, які згадуються у зв’язку з цими подіями, знаходилися на узвишші правого берега р. Луга на місцевості, котра з часом стала називатися середмістям «Михайлівкою», а нині - урочищем «Михайлівщина», поблизу Василівської церкви.[3,152].
У 1887 році древнє урочище, місце насильницької смерті та поховання князя Войшелка, досліджував професор А.Прахов. [2,247]. О.Цинкаловський у Матеріалах до археології Володимирського повіту, описуючи пам’ятники Володимира-Волинського, згадує залізний хрест на дубовій підставці на місці, де стояв «Михайлівський монастир». [4,195] Можна припустити, що з часом залізний хрест з тієї чи іншої причини був замінений на дерев’яний. Дослідження узвишшя М. Каргером влітку 1954 дозволило встановити, що пагорб складається з уламків стародавніх будівельних матеріалів: цем’янки, плінфи, тиньку з фресковим розписом. Він вказує, що руїни монастирських будівель збереглися на одній з височин правого берега річки Луги, котра в народній традиції до цих пір називається «Михайлівщиною». [5,400]. Пошукові роботи на урочищі «Михайлівщина», проведені Галицько-Волинською експедицією1955 року, дозволили беззаперечно встановити, що під пагорбом, увінчаним величним дерев’яним хрестом руїн храма Михаїла, згадуваного в Іпатіївському літописі під 1268 роком, немає. Під цим пагорбом було виявлено, фрагментарно, фундамент невеликої споруди, що погано збереглася, очевидно, усипальниці, яка примикала до древнього храму, або ж знаходилася поблизу нього. Фундамент складений з битої великої цегли, скріпленої жовтою глиною.
Глибина закладки фундаменту 85 сантиметрів нижче давнього рівня землі. У верхній частині кладка фундаменту має більш-менш правильний характер, хоча в кладці використано переважно уламки цегли. Кладка нижньої частини фундаменту цілком безладна. Як уже відмічено, зв’язуючою у кладці скрізь служить жовта глина, однак на деяких цеглинах виявлено залишки вапняного розчину з домішком цем’янки, що свідчить про те, що частина цегли використана в кладці фундаменту повторно. [6,404]. Біля фундаменту знайдений блок стіни, що впала, складений з великої брускової цегли на розчині вапна з дрібно потовченою цем’янкою, від чого розчин має рожевий колір. Товщина швів 1,5 – 2 см. Кладка з брускової цегли і в той же час використання вапна з дрібно потовченою цем’янкою свідчать про перехідну епоху, коли застосування нового будівельного матеріалу (брускова цегла) поєднувалось зі старою домонгольською будівельною традицією (розчин вапна з домішкою цем’янки). Розвідувальними шурфами на великій площі, зайнятій городами, на схід від пагорба, виявлено потужний пласт розвалу стародавніх будівельних матеріалів (плінфа, шматки вапняного розчину з цем’янкою, фрагменти стародавнього тиньку, фрагменти фресок). Ці шурфи показали, що саме там, на схід від пагорба з хрестом, і варто шукати руїни древнього храму Михайла.
У 1956 році розвідувальною траншеєю двометрової ширини, закладеною по осі схід-захід, на схід від пагорба з дерев’яним хрестом, вдалося виявити чіткі границі фундаментного рову, виритого в щільній материковій глині на глибині більш ніж двох метрів. Зачищення меж фундаментного рову дозволило встановити, що останній утворює коло великого діаметра, тобто виявлені розкопками руїни представляють ротонду. Розкопки всередині ротонди привели до ще більш несподіваного відкриття. На відстані 2,50 – 2,75 м. від внутрішньої лінії стіни ротонди був виявлений ще один кільцевий фундамент шириною 1,75 – 2 м, концентрично вписаний в коло ротонди Серед будівельних матеріалів виявлені поряд з брусковою цеглою уламки плінфи. Очевидно, під час побудови більш архаїчні будівельні матеріали ще не були повністю витіснені брусковою цеглою. Виявлена значна кількість уламків фрескового тиньку, що за технікою не відрізняється від розпису ХІІ – ХІІІ століття. На думку М.К.Каргера, володимирську ротонду, судячи з використання брускової цегли як будівельного матеріалу, при збереженні давньої техніки вапняного розчину з домішкою цем’янки, очевидно, варто віднести до середини або до другої половини ХІІІ століття та пов’язати з періодом останнього розквіту волинського мистецтва.
Перша літописна згадка про Михайлівський монастир в Іпатіївському літописі під 1268 роком не суперечить цьому датуванню. [7,405-406]. М.Теодорович пише, що монастир та церква були дерев’яними на кам’яному фундаменті. І побудовані там, де колись, стояв язичеський ідол (древнє слов’янське капище), проте, як називався цей ідол, невідомо. [8,152] У зносках він подає цитату з «Исторических очерковь Волыни» Л. Крушинського: «Коли в 1840 році стали розчищати цю місцевість для побудови тюремного замку, то під досить значним шаром землі, на значній території знайдено велику кількість вугілля, тому можна зробити висновок, що на цьому місці ще в часи язичества (до 992 р.) приносились жертви, і що ця місцевість вже тоді мала важливе стратегічне значення, адже весь простір був обнесений стіною, яка так само, як і будівлі, що в ній знаходились, та окремі приміщення, складені не з цегли або каміння, а з певної якості кам’янистої глини – опоки, взамін вапнякового цементу використана біла та коричнева глина. Отже, спорудження цього укріплення відноситься до тих далеких часів, коли туземці ще не були освячені святим хрещенням і не знали мистецтва випалу цегли та використання вапна». На жаль, за цією цитатою не можна точно визначити, опис якої місцевості подає автор, можливо, це стосується дитинця.
Олександр Цинкаловський у "Матеріялах до археології Володимирського повіту" говорить про земляні роботи в замку: «Так при побудові в’язниці наскочили… на фундаменти грубої стіни, зложеної з білої опоки, заправленої звичайною глиною, остатки вогнищ, кістки й кераміку з передісторичної доби». Та продовжує: «Нарешті в урочищі «Михайловець», де за княжих часів був манастир святого Михайла, видко виразно останки валів, що той манастир оточували». [9,191]. Коли припинив своє існування монастир, невідомо. Із запису князя Романа Сангушка 10 травня 1569 р. про пожертвування Михайлівській церкві видно, що в той час монастиря при церкві вже не було. Відомо, що Михайлівщина використовувався і в ХІХ столітті як кладовище. На початку того ж століття священик П’ятницької церкви Сущевський побудував на ньому «кладбищенскую Св.-Михайловскую церковь». Нині тільки дерев’яний хрест вказує на місце де знаходалася Михайлівська церква та монастир.
Список використаної літератури:
1.Охріменко Г., Скляренко Н., Каліщук О., Ткач В., Романчук О. «Олександр Цинкаловський та праісторія Волині». Луцьк, 2007. – С. 213
2.Літопис Руський /переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця/– Київ: Дніпро, 1989. – С. 427
3.Теодорович Н.И. Город Владимир Волынской губернии в связи с историей Волынской иерархии. Исторический очерк. – Почаев: Типография Почаевско-Успенской Лавры, 1893. – С. 152
4.Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії . України та Волині. Луцьк, 2004 – С. 195
5.Там само. С.400
6.Там само. С.404
7.Там само. С.405-406
Світлана Федосєєва – завідуюча відділом Державного історико-культурного заповідника « Стародавній Володимир»